Курсова робота

На тему:

«Лінгво-філософські трактування темпоральності у сучасній англістиці»

1. Час – багатоаспектна властивість буття

Світ як об'єктивна реальність існує в часі. Філософське поняття часу ґрунтується на життєвому досвіді людини, і з ним пов'язане пізнання людиною навколишньої дійсності. Розуміння часу розвивалось і продовжує розвиватись людством по лінії абсолютної істини, наближаючись до неї. Багато дослідників простежують еволюцію уявлень про час у процесі розвитку людського мислення і пізнання природи, аналізують на матеріалі філософії та інших наук історію становлення та розвитку поняття часу. Деякі з них, зокрема Ю.Б. Молчанов, виокремлюють чотири концепції часу: субстанційну, реляційну, статичну та динамічну, і доходять висновку, що час – це дуже складна і багатостороння характеристика буття. Виходячи з цього, слід говорити не про час як такий, а про проблему часу, про те, як ми приходимо до часу, а також з’ясувати його логічну і концептуальну структуру. Проблема часу не просто питання, на яке можна дати однозначну відповідь, а складний комплекс питань, які ставляться і вирішуються по-різному на різних рівнях розвитку та організації суспільства. Якщо буде вирішена проблема часу, тоді буде знайдена і відповідь на запитання «що таке час?». Ця відповідь стане складним сукупним результатом досліджень у різноманітних сферах знань.

Історично процес формування категорії часу проходив у тісному зв'язку з формуванням категорії простору. Час і простір є необхідними умовами існування матерії. Абсолютно всі події співвідносяться з певним місцем і часом. Простір виражає порядок розташування одночасно наявних об'єктів; час – протікання змін існуючих явищ. На відміну від тривимірного простору час є одновимірним, незворотним. Як правило, час пов’язують з рухом або пояснюють через рух, як, наприклад, це зробив великий грецький мислитель Аристотель. Він вважав, що час не існує без руху, і хоча час не є рухом сам по собі, насправді він є ним, оскільки рух заключає у собі число.

Уявлення про час змінювались і будуть змінюватись у зв'язку із глибинним пізнанням закономірностей розвитку об'єктивної дійсності. Поки що вчені так і не змогли дати точних визначень часу і простору. Наприклад, мислитель християнської епохи Блаженний Августин досить раціонально зазначав, що він розуміє, що таке час, тільки до тих пір, поки його не запитують, що це таке. І на сьогоднішній день не встановлено, що таке час поза нами і час у нас. Якщо розглядати сучасні, давні та, навіть, прадавні погляди щодо цієї проблеми, стає очевидним, що час і простір є обов’язковими компонентами всього змісту нашого сприйняття, який тепер називають полем сприйняття. Час і простір, як особливі способи розрізнення речей, так схожі між собою, що коли простір називати шириною, то час можна назвати довжиною одного поля. Простір вказує на співіснування сприйнять у певний момент часу в об’ємі чи на площині, і ми начебто вимірюємо ширину нашого поля сприйняття. Час вказує на поступовий рух сприйняття в певному пункті простору, і ми нібито вимірюємо його довжину. Поєднання цих двох категорій, тобто зміна в розташуванні разом із зміною у часі, є рухом – основним способом, яким уявляються нам явища у сприйнятті.

Без часу як категорії сприйняття було б можливим вивчення лише тих явищ, які пов’язуються порядком чи взаємовідношеннями існуючих речей, – з числом, розташуванням та виміром. Словом, із наук були б можливі лише ті, що відносяться до сфери математики, і не змогли б існувати фізичні, біологічні та історичні науки, основним предметом яких є зміни або чергування у сприйнятті. Без категорії часу просто не можна уявити матеріалу для цих наук, оскільки час є враженням, яке залишає у пам’яті людини послідовність явищ. Будь-яке поняття базується на досвіді, а слово досвід саме по собі вже передбачає наявність часу як категорії сприйняття речей.

Таким чином, простір – це ніби зовнішня категорія сприйняття, сприйняття співіснуючих чуттєвих вражень. Час – сприйняття нагромаджених чуттєвих вражень, які чергуються; взаємовідношення між минулими сприйняттями та сприйняттями безпосередніми.

Отже, час і простір дають первинну орієнтацію, на основі якої будується відповідна картина світу. У цьому плані їх можна вважати гранично абстрактними характеристиками буття, оскільки вони задають початковий порядок, контури і ритми, які зумовлюють більш конкретні уявлення людини про певні явища, процеси та їх духовне, теоретичне і практичне опанування.

Великий енциклопедист епохи Відродження Леонардо да Вінчі провів аналіз уявлень про властивості часу і дійшов висновку, що час співпадає з первинними началами геометрії, тобто з точкою та лінією: точка у часі прирівнюється до миттєвості, а лінія – до тривалості відомої кількості часу.

Відомо, що поняття часу є складним і багатогранним явищем, тому природно, що у різних типах мислення час моделюється по-різному, але так чи інакше моделюється завжди. Основна ідея, на якій наголошують філософи та дослідники інших галузей науки, це ідея про комплексний характер часу, який виражається у складній концептуальній структурі. Різні науки прагнуть зі своїх позицій розглянути категорію часу, надати їй адекватну інтерпретацію. Так, В.П. Руднєв зазначає, що час – це універсальна характеристика як фізичної реальності, так і будь-якої знакової системи. Проте, існує думка, що семіотичний час, тобто час культури, виражений знаками мови, живопису, музики тощо, відрізняється від часу фізичної реальності. На наш погляд, не слід абсолютизувати цю відмінність, оскільки саме розрізнення речей, на що звернув увагу ще Аристотель, виникає там, де наявна їх спільність. Можна вважати, що і міфологія часу, і філософія і його наука та філологія є по суті одне і теж, але різним чином виражене. Йдеться про образ-ідею-вид: предметно-образний, логічно-ідеальний, концептуально-видовий, або про ту чи іншу систему термінологічно-предметної форми образів. Таким чином, філологічне осмислення часу ґрунтується на єдності його внутрішньо-психологічного сприйняття та філософського і наукового осмислення.

Важливо водночас відзначити, що образ часу, поняття часу, концепція часу, термінологія часу не можуть існувати поза певними загально логічними засобами визначення самого часу та його моментів, чи навіть деякої сукупності визначень. Хоч у такому разі йдеться передовсім про визначення у його формально-логічному змісті, проте дійсна змістовність суб’єктно-предикативних відношень визначення не обмежується рухом думки лише в одному напрямку. Тим більше, коли це стосується визначення категорій.

На даному етапі розвитку науки вчені висловлюють різні погляди на особливості сприйняття часу, пропонують свої концепції часу. Це передусім праці О.А. Івіна, Ю.Б. Молчанова, В.І. Свідерського, С.В. Мейена, О.М. Жарова, Б.А. Успенського, Д.Ж. Дитроу, Дж. Уітроу, E. MacTaggart, J. Dunne, A. Alexander, R. Gale та ін.

Так, якщо Дж. Мак-Таггарт, Дж. Данн, А. Александер вважають, що час нереальний, що ілюзія часу виникає у статичному світі через безперервні зміни уваги спостерігача, то А. Грюнбаум, А. Прайор, Р. Гейл та інші не сумніваються в об’єктивності часу. Однак і серед вчених, які визнають реальність часу, немає одностайності щодо співвідношення категорій часу та буття. У цьому аспекті виділяються дві основні концепції – статична і динамічна. Прихильники статичної концепції вважають, що події минулого, теперішнього і майбутнього існують реально, і навіть у деякому розумінні одночасно, а поява і зникнення матеріальних об’єктів є ілюзорними. «Минуле, теперішнє і майбутнє витікають із часових відношень суб’єкта і об’єкта, тоді як відношення раніше чи пізніше витікають із відношень об’єкта і об’єкта .» Відповідно до динамічної концепції, прихильниками якої є, зокрема, А. Прайор, Р. Гейл, реально існує лише теперішній момент, події минулого уже реально не існують, а події майбутнього ще реально не настали.

На різних структурних рівнях матерії, у різних сферах пізнання, а також у різних областях людської діяльності часові притаманні свої специфічні властивості змісту та вияву. Очевидно, слід брати до уваги концептуальні форми бачення часу у фізичному, філософському, логічному, біологічному, соціальному, психологічному та лінгвістичному аспектах, кожен з яких диференціює поняття часу, посилається на власні концепції, що пропонуються у певній окремо взятій науці, і кожен з яких є складовою частиною загальнонаукової картини світу. Зрозуміти і визначити поняття часу в цілому можна лише тоді, коли враховувати характер сприйняття часових відношень людиною, вираження їх засобами мови.

Дослідження розвитку мов на різних етапах еволюції людського суспільства дає підстави вважати, що диференціація уявлень про просторові відношення відбувалась раніше, ніж диференціація уявлень про час. Л. Брюль, наприклад, зазначає, що майже всі первісні мови настільки бідні засобами вираження часових відношень, наскільки багаті щодо вираження просторових. Із первинного усвідомлення людиною ритму і періодичності поступово виникла абстрактна ідея всесвітнього однорідного часу.

Особливість репрезентації об’єктивної дійсності у мові детермінована двома типами факторів: об’єктивними – закономірностями реальності, і суб’єктивними, тобто особливостями людської природи – психологічними, біологічними і соціальними. Адекватність/неадекватність відображення об’єктивної реальності у мові простежується у її структурних ознаках.

Проблеми співвіднесеності філософської інтерпретації часу з лінгвістичним часом вивчали Я.Ф. Аскін, В.К. Ярмоленко, Ю.С. Степанов, Є.В. Падучева, Б.Л. Уорф, Г. Рейхенбах та інші.

Б.Л. Уорф, зокрема, заперечує характер загально філософського поняття часу і намагається довести, що категорія часу залежить від певної мови та її структури. Г. Рейхенбах наголошує на єдності трактування часу у філософії та лінгвістиці: «Будь-яка думка має точку відліку. Цей факт виражається у граматиці тим, що кожне речення повинне містити дієслово, тобто вказівно-рефлексивний знак, що вказує на час події.». Я.Ф. Аскін, виходячи з філософського трактування часу: «різниця між теперішнім минулим і майбутнім є відмінностями між тим, що здійснюється, уже здійснилося і поки ще не здійсненим,» наголошує: «характерно, що у мові категорії часу та часової співвіднесеності мають місце саме у зв’язку лише з дієсловом – частиною мови, що виражає дію.».

Простір і час як форми існування матерії належать до числа тих категорій, які кваліфікуються І.І. Мєщаніновим як поняттєві і такі, що не замальовуються за допомогою мови, а виявляються в ній самій, у її лексичній і граматичній структурах. Саме таке розуміння простору і часу відповідає нашим поглядам. Із суджень І.І. Мєщанінова випливає думка, яка підтверджується М.К. Курбановим, І. Пригожиним, І. Стенгерсом та нашими власними спостереженнями про те, що лінгвістичний аспект часу підпорядкований не лише філософському та фізичному аспектам, а також логічному, біологічному, соціологічному, психологічному. Ми в цілому розділяємо погляди вчених, але зазначимо, що Б.Я. Уорф, на нашу думку, не врахував того, що часові відношення позамовної реальності сприймаються людьми однаково, не залежно від того, якою мовою вони володіють, у силу їх біологічної єдності, належності до єдиної загальнонаціональної культури, і виражаються ці часові відношення різними мовами доволі адекватно. Відрізняється лише інструментарій, сукупність мовних засобів, якими це вираження досягається. Тому важко погодитись з Т.І. Дешерієвою у тому, що лінгвістичний аспект поняття часу слід розглядати лише у філософській та фізичній площинах.

Взаємозв'язок лінгвістичного поняття часу з категоріями логіки та фізики простежує М.К. Курбанов. Дослідник стверджує, що при визначенні граматичної категорії часу і відповідно часових форм дієслова більшість мовознавців виходить із логіко-філософських і фізичних позицій. Спроби лінійно розставити усі форми дієслова, пов'язані із значенням часу, витікають саме з його фізичного розуміння. Але на відміну від фізичного часу, якому властива односпрямованість, реалізація мовного часу відбувається у двох напрямках – з теперішнього у минуле і з теперішнього у майбутнє, тобто він є двонаправленим. Отже, тут при запереченні однієї властивості фізичного часу, визнається інша – лінійність. При цьому, як вважають дослідники, на скільки сегментів не ділилася б схема горизонтальної лінії часу, вона не здатна розмістити усі ті дієслівні форми, які так чи інакше пов'язані з часом.

Точка зору, згідно якої категорія часу англійського дієслова – тривимірна система: теперішнє, минуле і майбутнє є традиційною і загальноприйнятою. Вона базується на логічній основі, оскільки співвідноситься з понятійним часом. Ми поділяємо цю думку, виходячи із антропоцентричної теорії мови, яка передбачає її розгляд не самої по собі, а у співвідношенні «мислення – мова», що входить у гноселогічну тріаду «об’єктивна дійсність – мислення – мова». На сьогодні це найбільш природна теорія, яка відповідає істинному стану речей. На наш погляд, лінгвістичну категорію часу і усі її особливості не слід розглядати ізольовано, оскільки необхідно опиратися на час об’єктивної дійсності. Звичайно, тут не йдеться про перенесення фізичного бачення часу на лінгвістичне.

Відображаючи у мові реальний світ, людське мислення певним чином узагальнює і спрощує об’єктивний зв’язок явищ природи, вносить елемент суб’єктивності, що зумовлений активним творчим характером пізнавальної діяльності людини. Суб’єктивний елемент зберігається на рівні мовної інтерпретації думки і впливає на процес відображення зовнішнього світу в мовній структурі.

Відповідно до специфіки об’єкту дослідження у наукових працях активно дискутуються також питання існування специфічних часів – соціального або історичного, космічного, хімічного, біологічного, психічного, музичного та інших.

Соціальний час вираховується поколіннями, століттями, тисячоліттями. Його особливістю є те, що історичні події зберігаються у пам'яті людства. У ньому за точку відліку можуть бути взяті ті чи інші суспільні події і навіть легенди. Свою особливу структуру має час історичних подій, суб'єкти яких освоюють простір і час, організуючи ці події, переживаючи їх. Коли ми говоримо, що час прискорює свій біг, то маємо на увазі, що події проходять швидше, тобто зростає інтенсивність усіх форм соціальної життєдіяльності.

Фізичний час, на думку дослідників, включає у себе проблеми співвідношення часу і матерії, реально існуючих незалежно від свідомості людини. Категорія часу у філософському та фізичному розумінні є двома сторонами одного цілого.

Значний інтерес становить тлумачення категорії часу в психологічній науці. Імперичні дослідження часу в цій галузі налічують вже більше ста років. До перших розробок можна віднести вивчення А. Гьорінгом та Е. Махом здатності розрізняти на слух часові інтервали. Сьогодні у психології розглядаються питання психологічного значення та змісту самого часу; простежуються закономірності переживання психологічного часу в різних умовах, його суть та механізм сприйняття; досліджуються сталі параметри в індивідуальному переживанні часу, тобто йде мова про сприйняття і переживання часу різними людьми. Дослідники вважають, що індивідуум має здатність трансформувати об’єктивно існуючий фізичний час у психологічний, перцептивний, і в такий спосіб у суб’єктивному сприйнятті виявляються часові властивості.

Аналіз досліджень питань психології часу дає аргументовані підстави дійти висновку про якісні зміни у розумінні психологічного змісту категорії часу. Саме перехід від загального уявлення про переживання часу до індивідуального його сприйняття і осмислення заслуговує, на нашу думку, належної уваги.

У своєму трактуванні проблеми часу ми виходимо з того, що час – це ключ до розуміння природи, а також і мови. На цьому вперше наголосив Ф. де Сосюр. Проте мовознавець обмежив вплив реального часу на мову лише сферою звукової форми, вважаючи, що такій залежності не піддається зміст чи семантика мови. Теоретичний аналіз показує, що час впливає на мову перш за все на рівні граматичної семантики, тобто найбільш загальної смислової суті речень і слів, а лише звукова форма цієї суті виразити не може. Все ще залишаються до кінця не вивченими та не розкритими незліченні наслідки впливу реального часу на мову. Тому перед лінгвістикою стоїть завдання показати, як взаємопов’язані на осі реального часу семантична і формальна структури природної людської мови. Деякі аспекти цієї проблеми ми намагаємося розкрити у представленій роботі.

Реальний час характеризується двома фундаментальними фізичними властивостями: одновимірністю та однонаправленістю. Ці дві властивості справляють визначальний вплив на будову людської мови. На лінійній однонаправленій осі реального часу можуть бути побудовані два види структур: двочленна структура з асиметричним відношенням і тричленна структура з транзитивним відношенням. В основі першої лежать часове відношення раніше-пізніше: якщо із двох можливих подій одна відбулася раніше, то друга може відбутися лише пізніше. Тим самим між цими двома подіями встановлюються асиметричні відносини: попередня подія – наступна подія. Проте Дж. Уітроу, Ю.Б. Молчанов, О.А. Івін, Д.П. Горський вводять у часовий ряд раніше – пізніше поняття одночасності і розглядають уже тричленний часовий порядок раніше – одночасно – пізніше. Основу другої структури складає часове відношення минуле – теперішнє – майбутнє. У цьому випадку базисне значення абсолютних часів розглядається як розміщення ситуації у момент, попередній до теперішнього – теперішній – наступний до теперішнього, тобто за точку відліку часу береться поточний момент мовлення. Якщо три події послідовно відбулися одна за одною, то перша і третя події можуть бути пов’язані, співвіднесені лише через проміжну другу подію. Тим самим між цими трьома подіями встановлюється транзитивне відношення: початкова подія – проміжна подія – кінцева подія. За основу цього відношення береться принцип часового проміжку: минуле пов’язане з майбутнім через теперішнє. Транзитивне відношення скрито містить у собі два бінарних асиметричних відношення: перша подія асиметрично пов’язана з другою, а друга – з третьою. У мові подіями, що розташовані на лінійній однонаправленій осі реального часу, є: імпліцитно – взаємозв’язки та діяльність суб’єкта; експліцитно – слова. Слід відзначити, що часові порядки раніше – одночасно – пізніше та минуле – теперішнє – майбутнє нерівноцінні, вони є двома різними способами опису подій чи явищ, які доповнюють один одного. Перший ряд застосовується переважно в природничих науках, тоді як другий – у гуманітарних. Ми вважаємо, що часовий ряд раніше – одночасно – пізніше також надзвичайно важливий для гуманітарних, зокрема, філологічних наук.

Час тісно пов'язаний з рухом, а у соціальному плані – з розвитком. Відповідно, об'єктивно існуючий зв'язок між часом і рухом знаходить своє відображення у мові, власне, у розвитку темпоральної лексики та видо-часових форм.

Проблемами становлення дієслівних форм та темпоральної лексики займались В.Д. Аракін, В.М. Ярцева, Ж. Вандрієс, О.В. Василенко, Н.Л. Жабицька, Р.Г. Зятківська, Т.І. Лаптєва, С.Є. Олейник, Т.О. Расторгуєва, М.І. Рудометкіна, В.Н. Сердюк, М.Б. Телін, І.Л. Яковлєва, Є.С. Яковлєва, A. Akerlund, J. Nesfield, A. Schopf, H. Uldall.

М.Б. Телін розглядає діахронний аспект категорії темпоральності і пропонує реконструкцію початкових етапів формування часу і виду з когнітивно-прагматичної точки зору. У відповідності до неї, спільним джерелом двох категорій є здатність репрезентувати дію як одне ціле. Т.О. Расторгуєва розрізняє два процеси еволюції дієслівних сполучень: граматизацію – перетворення вільного синтаксичного сполучення в аналітичну дієслівну форму, і парадигматизацію – прийняття нової одиниці у систему як члена дієслівної парадигми. Т.І. Лаптєва вивчає мовні засоби ранньої новоанглійської мови, які виражають поняття часу. Р.Г. Зятківська досліджує розвиток часової форми Present Simple та становлення її граматичних значень в діахронії.

Таким чином, оскільки час – складне полікатегоріальне поняття, співвідносне з категоріями філософського, фізичного, психологічного, біологічного, соціального, історичного та лінгвістичного змісту, у дослідженні лінгвістичного аспекту цієї категорії необхідно опиратися на різні трактування поняття часу, представлені у природничих та гуманітарних науках. Зокрема, вивчення семантичної категорії теперішності та мовних засобів її реалізації вимагає не лише осягнення глибинного змісту поняття час, а також і взаємозв’язку реального перебігу подій чи стану речей з періодом їх відображення у мові, взаємовіднесеності подій та станів у часі, їх послідовності, проміжків часу між ними, так само як і ситуативно-змістових нюансів часу в індивідуальному сприйнятті та вираженні їх людиною.

Враховуючи міркування, наведені у представленому розділі, вважаємо, що для осмислення та вираження часу мовними засобами важливо:

концентрувати увагу на особливостях індивідуального сприйняття, осмислення та вираження часу об’єктивної дійсності;

усвідомлювати, що на осі реального часу семантична і формальна структури природної мови людини є взаємопов’язаними;

вважати за точку відліку часу момент мовлення або співвідносити події через транзитивне відношення між ними;

враховувати, що об’єктивно існуючий зв’язок між часом і рухом у мові відображається видо-часовими формами дієслова та іншими засобами, що містять часові семи;

брати до уваги вплив особистісного фактору в мовному вираженні темпоральності.

2. Концептуальні засади темпоральності

Вивчення особливостей сприйняття і усвідомлення людиною об’єктивного часу ускладнюється тим, що не існує спеціального виду відчуття, окремого органу, призначеного для цього, на відміну від простору, який матеріалізується зором, слухом чи дотиком. Сприйняття часу та позначення його, а також визначення послідовності подій у часі, часових проміжків між двома подіями і тривалості самих подій зумовлює необхідність володіння мовною системою.

Для вираження часу у мові важливе значення має взаємовіднесеність реальних подій, порядок слідування, збіг/розбіжність з моментом мовлення тощо. Весь цей комплекс часової оцінки подій у наукових роботах розглядається як об’єктивна темпоральна ситуація. Особливої ваги при цьому набуває здатність часу ділитися на сегменти, вони включають як загальноприйняті природні періоди, що мають фіксовану традиційними термінами тривалість, так і сегменти, тривалість яких може неоднаково сприйматися індивідуумами у різних ситуаціях минулому, у даний момент, зараз тощо). До основних факторів, які найбільше впливають на повноту і точність мовного вираження об’єктивної темпоральної ситуації, належать:

– суб’єктивне сприйняття темпоральної ситуації;

– формування мовними засобами цього суб’єктивного сприйняття.

Організація широкого спектру часових значень та відношень як у мисленні, так і в мові знаходить своє відображення у системі мовного вираження темпоральності, тобто мовна темпоральність – це функціонально-семантична категорія, що передає часовий зміст засобами мови, відображаючи об’єктивну дійсність. Складність темпоральності знаходить своє вираження у польовій структурі. Водночас дослідження взаємопроникнення мікрополів теперішнього, минулого і майбутнього у складі поля темпоральності дає можливість глибше проникнути у суть цього явища. З іншого боку, сприйняттю та вираженню часу людиною притаманна своєрідність, породжена когнітивними, перцептивними та комунікативними особливостями індивідуума. І.Г. Кошова підкреслює, що об’єктивний час сприймається через суб’єктивне – він психологічно та логічно усвідомлюється і знаходить своє відтворення у мовній категорії часу. О.В. Тарасова відзначає, що час, відображений у свідомості особистості, відомий як перцептуальний, і наголошує, що «визначення перцептуального часу включає інтерпретацію його як системи понять, що адекватно відображають як властивості об’єктивного часу, так і їх суб’єктивне переломлення у свідомості».

Розглядаючи зв’язок між об’єктивною темпоральною ситуацією і її відтворенням у комунікативному акті, доцільно розрізняти події, що є внутрішніми або зовнішніми для людини. Внутрішні події – це, передусім, відчуття, пов’язані з особистою реакцією, внутрішніми імпульсами, які переживає мовець, тоді як зовнішні події є спільними як для мовця, так і для реципієнта. У процесі мовленнєвого спілкування здатність зовнішніх подій сприйматися як мовцем, так і слухачем забезпечує учасників комунікації спільною віссю темпоральної орієнтації. Крім цього, виражаючи засобами мови внутрішні події, мовець водночас пропонує реципієнту своє суб’єктивне сприйняття об’єктивної темпоральної ситуації.

Встановлюючи зв’язок між реальною і мовною темпоральностями, необхідно наголосити, що час протікання подій і процесів та час існування явищ і станів передається у мові насамперед дієсловом. Але воно все ж не є єдиним носієм предикативності, незважаючи на те, що дієслівні часові форми займають центральне місце серед інших засобів вираження часу. Мається на увазі, що за змістом та складністю сприйняття і трактування об’єктивний час і граматичний час, виражений дієслівними часовими формами, – це не одне і те ж саме. Різниця між ними підтверджується уже наявністю двох термінів Time і Tense, які, за словами Н.О. Слюсарєвої, англійська граматика традиційно закріпила як назви мисленнєвої та мовної категорій.

Хоч деякі лінгвісти і стверджують, що дієслівна категорія часу є дзеркальним відображенням часових відношень реальної дійсності, ми дотримуємося думки тих мовознавців, які вважають, що відображення темпоральної ситуації не є зразком її мовної копії. Різний обсяг значень категорій Time i Tense підтверджує положення, що крім дієслівних часових форм темпоральні ознаки можуть також передаватися завдяки потенціалу лексичного, морфологічного та синтаксичного рівнів мови.

Отже, дослідження проблем часових значень і часових відношень та мовних засобів їх вираження вимагає чіткого розрізнення не лише понять темпоральність і час, а також таких, як: лінгвістичний час, мовний час, граматичний час, лексичний час, контекстуальний час та художній час.

Ми поділяємо думку О.В. Тарасової про те, що мовний час недопустимо змішувати з часом лінгвістичним. Якщо мовний час – це система засобів різних рівнів мови, різноманітні одиниці та структури, що передають часові значення та часові відношення об’єктивної дійсності, то лінгвістичний час виражає наукове уявлення про характер мовного часу і включає систему поглядів, оцінок, припускаючи при цьому різні підходи та тлумачення. Словом, лінгвістичний час – це теоретичне обґрунтування мовного часу.

Проблеми лінгвістичного часу на матеріалі різних мов досліджували мовознавці різних шкіл І.П. Іванова, А.К. Корсаков, В.В. Виноградов, В.Я. Плоткін, М.Я. Блох, Б.О. Ільїш, О.І. Дородних, Е.Я. Мороховська, В.М. Русанівський, К.Г. Городенська, О.К. Безпояско, М.С. Веденькова, В.Д. Гогошидзе, К. Brunner, W. Bull, R. Аllen, B. Righter, H. Brinkmann, І. Michael, А. Prior, Р. Roberts, L. Vendler та інші.

Серед різноманіття концепцій і думок щодо мовного часу можна виділити наступні лінгвістичні концепції:

Концепція 1, прихильниками якої є О. Єсперсен, Г. Рейхенбах, Дж. Хук, І. Метьюз та інші, – найбільш традиційна і опирається на логіко-фізичне розуміння часу, відповідно до якого дієслівні видо-часові форми розміщені на єдиній осі орієнтації. Деякі лінгвісти називають її «стрілою часу» або «стрічкою часу».

Концепцію 2, представляє У.І. Булл, який в результаті вивчення мовного матеріалу кількох десятків мов пропонує універсальну типологічну схему часових форм. В її основі лежить введення додаткових осей орієнтації для концептуального бачення часу, тобто окремої осі для минулого, теперішнього та майбутнього часів і ще однієї осі для майбутнього в минулому. У.І. Булл також запровадив вектор часу – спрямований відрізок, що вказує напрямок розвитку події щодо точки відліку на відповідній осі орієнтації. Цю концепцію використовували у своїх дослідженнях З.Я. Тураєва, Г. Калужа та інші.

Г. Калужа пристосовує запропоновану У.І. Буллом універсальну схему до англійської мови, вводячи ще по дві додаткові осі – попередності і наступності – відносно точки, що позначає минулу / майбутню дію, всі інші минулі/майбутні будуть попередні до неї чи наступні.

Представники першої та другої концепцій висловлюються на користь тривимірної моделі часу, тобто визнають існування теперішнього, минулого та майбутнього часів.

Концепція 3 представлена у працях О.І. Смирницького та його прихильників, зокрема, Л.С. Бархударова, Б.О. Ільїша, Р. Кверка та інших. О.І. Смирницький, виходячи з теорій обов’язкових дихотомічних відношень, визнає лише два види – загальний і тривалий, а Perfect та Perfect Continuous, на його думку, не є видами, оскільки завершеність не може виражатися у дієслові одночасно з тривалістю. Тому ці форми належать до особливої категорії «часової віднесеності», яка є не видовою і не часовою. Б.О. Ільїш, прийнявши в цілому теорію перфекта, запропоновану О.І. Смирницьким, вказує, що це питання складне і не може вважатися остаточно вирішеним. Крім того Б.О. Ільїш вважає термін «категорія часової віднесеності» невдалим, оскільки останній зближує перфект із часом, а це категорія виду, і пропонує термін «категорія віднесеності». Р. Кверк у свою чергу пропонує два ряди зіставлення видів progressive – non-progressive, perfective – non-perfective.

Концепція 4 представлена такими дослідниками, як М.Я. Блох, В.Я. Плоткін, Ф.І. Маулер, F. Palmer, R. Аllen, P. Roberts, J. Lyons, М. Joos, А. Hill. Ці лінгвісти вважають, що категорія часу є двокомпонентною чи «опозиційною». У відповідності до основної, диференційної семантичної ознаки, розрізняються принаймні два члени опозиції, тобто у системі дієслова виділяється опозиція минуле / неминуле або минуле/теперішнє і майбутнє/не-майбутнє. В.Я. Плоткін вважає, що категорія часу включає дві підкатегорії: мовленнєвої приналежності та рухомої віднесеності. С.О. Соколова, беручи за основу семантичну ознаку одночасність/неодночасність дії з моментом мовлення, виводить співвідношення часів у такій послідовності: одночасність з моментом мовлення : неодночасність з моментом мовлення.

Конструктивною, на нашу думку, є позиція І.С. Бика, який у своєму підході до трактування категорії часу намагається поєднати тривимірну і двовимірну моделі граматичного часу. У його розумінні часова система англійського дієслова є тричленною, її компоненти пов'язані між собою не простою лінійною залежністю, а у вигляді двох окремих привативних опозицій через їх спільний член – теперішній час.

Подані концепції моделюють різні лінгвістичні підходи до трактування самого поняття часу та дієслова як основного засобу вираження часу у мові. Незалежно від розходжень у цих концепціях щодо кількості часів, видів, їх назв, встановлення основи їх співвіднесеності, усі мовознавці не лише визнають існування теперішнього часу, а і відводять йому визначальне місце у ієрархії часових форм.

Ми схиляємося до думки, що для встановлення зв’язку між реальною і мовною темпоральностями необхідно виділяти три категорії, мовне вираження яких забезпечує певний спосіб і повноту реалізації об’єктивної теперішності. Домінуюче значення має категорія часу, яку більшість дослідників розглядають як послідовність виникнення подій і акту мовлення.

Як специфічне мовне відображення об’єктивного часу категорія часу служить для темпоральної локалізації дії/стану, про яку йдеться у реченні. Ця локалізація є дейктичною, оскільки вона прямо або опосередковано співвідноситься з реальним чи уявним «тепер». У ролі дейктичного центру, відносно якого встановлюється попередність – одночасність – наступність, тут виступає момент мовлення або якась інша точка відліку часу. Категорія часу виражається дієслівними часовими формами, яким властиві певні морфологічні ознаки і граматичні значення. Локалізація, яка досягається дієслівною категорією часу, може сполучатися з більш детальною вказівкою на час за допомогою лексичних та синтаксичних засобів.

Категорія часової віднесеності забезпечує темпоральну локалізацію дії/стану через відношення до точки відліку часу, вираженої іншими мовними засобами. Категорія часової віднесеності реалізується а) дієслівними засобами, які передають часову зумовленість; б) кореляціями особових та безособових форм дієслова у фразі/реченні; в) переносним, метафоричним вживанням дієслівних часових форм.

Оскільки аналіз фактичного матеріалу доводить, що час може відтворюватися засобами, які не виражають ні категорії часу, ні категорії часової віднесеності, але вказують на час, передають однозначне розуміння часової характеристики подій /станів, ми також окремо виділяємо категорію часової орієнтації, яка реалізується через а) підкорені авторському задуму семантично-стилістичні інтерпретації граматичних форм; б) різнорівневі засоби мови, що мають часові семи або ситуативно орієнтують події/стани на момент мовлення чи якусь іншу точку відліку, яка, у свою чергу, встановлюється через момент мовлення, вказується описово чи мається на увазі, так як логічно випливає із даної ситуації/контексту; в) транспозицією граматичних форм.

Стосовно практичного вираження часу, у лінгвістиці диференціюються лексичний, граматичний, контекстуальний та художній часи як аспекти мовного часу.

Граматичний час трактується деякими вченими як синтаксична, а не морфологічна категорія. Проблеми синтаксичного часу досліджували О.О. Шахматов, В.В. Виноградов, М.Я. Блох, Е.М. Прокопович, О.М. Старикова, Н.Ю. Шведова, Н.О. Слюсарєва, Н.Д. Арутюнова, С.Я. Єрмоленко, М. Борофф, Г. Керм та інші.

Е.М. Прокопович розуміє синтаксичний час як синтаксичний контекст, у сфері якого окремі мовні явища, в першу чергу дієслівні часові форми, реалізують своє часове значення. М. Борофф вбачає синтаксичність часу в тому, що синтаксичні структури накладають на значення окремих слів комплекс складних явищ, здатних виражати такі відносини як час. І.Р. Вихованець зазначає, що категорія часу входить до складу комплексної семантико-синтаксичної реченнєвої категорії предикативності. О.В. Александрова і Т.О. Комова у своєму дослідженні доводять, що категорії часу дієслова і часу речення – суттєво різні. Ми також схиляємося до такої думки, вважаючи за доцільне розглядати час дієслова як морфологічну категорію, а час речення – як категорію синтаксичну. Синтаксичний час може реалізуватися на рівні речення своїми власними, формальними засобами вираження, що включають такі синтаксичні елементи, як зв'язок і порядок слів та структурну схему речення. Тому граматичний час, на нашу думку, доцільно розглядати як такий, що поєднує морфологічний та синтаксичний часи.

Оскільки граматичний час є дейктичною категорією, тобто прямо чи опосередковано співвіднесеною з об’єктивним часом, для охоплення мовного інструментарію його вираження необхідно виділяти типи часових відношень. За відношенням до дейктичного часового центра реалізуються: а) ситуативно-актуалізований тип мовлення, що характеризується безпосереднім зв’язком змісту висловлювання з ситуацією мовлення; б) ситуативно-нелокалізоване мовлення, якому властива відсутність безпосереднього зв’язку змісту висловлювання з мовленнєвою ситуацією мовця / автора художнього твору в момент комунікації. До цього типу мовлення відноситься вживання теперішнього або минулого часу в авторській оповіді художнього твору, функціонування форм теперішнього часу у формулюванні правил, постулатів, аксіом, теорем тощо.

Іншою важливою ознакою граматичного часу є точка відліку часу як часовий дейктичний центр. Якщо таким центром є момент мовлення, то час традиційно вважається абсолютним. Відносний час пов’язаний з будь-якою іншою від моменту мовлення точкою відліку часу. Поняття відносного часу і таксиса пересікаються, але не збігаються. Сферу таксиса обмежує те, що у його виражені часове відношення між діями повинне здійснюватися в одному часовому плані у рамках єдиного часового періоду – теперішнього, минулого або майбутнього. Відносний час такого обмеження не має, він може співвідноситися з діями різних часових планів.

Лексичний час – це сукупність засобів вираження часових кореляцій за допомогою спеціальної темпоральної лексики: прислівників, прикметників, іменників, сполучників, прийменників та сполучень слів – іменних і прислівникових груп, від вільних сполучень до фразеологічних одиниць з ідіоматичністю різного ступеню. Лінгвісти дають назви цим засобам, виходячи із свого бачення їх функцій. К.В. Філіна кваліфікує темпоральну лексику як лексичні детермінатори чи показники часу, тобто слова, що входять у лексико-семантичний клас категорії часу, Є.М. Шендельс відносить їх до компонентів категорії часу, З.Я. Тураєва – до лексичних специфікаторів часу, С.М. Абдулаєва називає таку лексику вказівними словами часової віднесеності, що супроводжують дієслівні засоби і створюють часову характеристику події. О.В. Бондарко відносить лексичні конкретизатори часу до «периферії» категорії темпоральності як недієслівні засоби часової віднесеності.

На нашу думку, необхідно розрізняти два типи значень лексичних часових маркерів. В одних випадках вони уточнюють часові значення, виражені присудком, тобто вказують на той самий часовий план, що і часові форми.

«Very well. I’m turning into the wind now».

В інших випадках лексичні темпоральні засоби і дієслівні часові форми суперечать один одному, тобто вказують на різні часові плани, більше того лексичні показники часу можуть виявитися навіть сильнішими, ніж часова форма, і нейтралізувати її значення, самостійно створюючи центр часового поля.

The target was now reaching out on either side of him like a great, slime-colored whale. Here comes the bloody tracer.

У даному прикладі now у контексті минулого створює мікрополе теперішнього моменту відносно героя твору. Автор вдається до цього прийому, щоб підкреслити напруженість ситуації, доповнюючи її опис ще одним реченням з присудком comes у Present Simple, що передає внутрішню мову героя.

Особливий аспект відтворення часових значень, часової віднесеності та часової орієнтації властивий художньому дискурсу. Сукупність способів вираження сутності мовного часу текстовими засобами та стильовими ресурсами у межах певної ситуації отримала назву контекстуальний час.

Одна і та ж сама часова форма може виражати різний зміст залежно від того, у який контекст* вона поміщена. Це простежується у наступних прикладах.

«Do you chaps mind if I come in for a bit?» he asked with unwanted diffidence. They rose to welcome him. «Sure you don’t mind? I won’t stay long».

«The Cunninghams never took anything they can’t pay back – no church baskets and no scrip stamps. They never took anything off of anybody? They get along on what they have. They don’t have much, but they get along on it».

«Excuse me, Mrs. Leston. But I just wanted to tell you that we have dinner at half past seven, if that’s not too late».

«She just never speaks now. He is always making little jokes about Flossie’s clothes. That man’ll have me crazy before the terms over».

Дієслова mind, come, asked, rose, don’t mind відносяться у наведеному контексті до одного, створеного описом даної ситуації, часового плану теперішнього з позиції персонажів. Граймз заходить, питає, вони не заперечують, піднімаються привітати його – усі ці дії відбуваються у той самий період часу, створюючи площину презентності стосовно учасників комунікативної ситуації, хоч названі ці дії формами Present Simple і Past Simple. У прикладі 2 форма Past Simple took введена у даному контексті уже в пряму мову поряд з формами Present Simple can’t pay, get along, don’t have. Вираження розширеної теперішності має емфатичне значення. Завдяки часовій транспозиції, що зумовлюється контекстом, форма Past Simple виражає невластиве їй значення теперішності, яке кваліфікуємо у роботі як презентний претерит.

Приклад 4 демонструє реалізацію формою Present Continuous повторюваної дії, що характерна для Present Simple. Таке функціонування Present Continuous у даному контексті виправдане бажанням мовця дати негативну оцінку вчинкам іншого персонажа. Отже, наведені вище приклади засвідчують випадки вживання контекстуального часу, який передається видо-часовими формами Present Simple, Present Continuous і Past Simple.

Оскільки фактичним матеріалом нашого дослідження є англомовні твори художньої літератури, слід окремо виділити проблему вираження часових значень та часових відношень на рівні художнього дискурсу. Особливості реалізації темпоральності у художньому творі зумовлюються тим, що ця категорія у даному випадку пов’язана із співвідношенням двох часових осей: подій, що описуються, та тексту, що їх описує.

Отже, художній час відрізняється від мовного часу тим, що він обов'язково набуває концептуального змісту. Граматичний час, лексичний та контекстуальний часи – це лише аспекти художнього часу. На рівні цілого твору вони підпорядковуються певній прагматиці, беруть участь у створенні художньо-естетичної образності твору. Отже, ми можемо констатувати, що темпоральна організація тексту залежить від його уявної мисленнєвої організації. Загальні закономірності у співвідношенні граматичного та художнього часів з’ясовують З.Я. Тураєва, О.І. Москальська, В.Л. Співак, М.М. Бахтін, Н.Ф. Пелевина, В.П. Руднєв, H. Gethin, R. Pascal, S. Fleischman та інші.

З.Я. Тураєва, С. Флейшман і Р. Паскаль, підкреслюючи різницю між художнім та граматичним часами, наголошують, що художній час є категорією вищого рангу. Він підпорядковує собі граматичний час як один із засобів свого вираження. Н.Ф. Пелевіна, хоч і підходить до трактування художнього часу з дещо іншої позиції, поділяє цю думку вважаючи, що художній час створюється насамперед смислом оповіді. Необхідними у його побудові, однак, є також чисто мовні засоби вираження – одиниці лексичної і граматичної систем мови. В.М. Ярська розуміє художній час як поліфонічну структуру темпорального опису світу. Найбільш повно і лаконічно, на нашу думку, характеризує художній час Н.Ф. Ржевська: літературний твір, природою якого зумовлений опис подій, вимагає причинно-часової вмотивованості дії. Художній час і є категорією розвитку дії і проявляється насамперед у характерному порядку подій у даному творі. Він є категорією форми художнього твору, а саме, його сюжету. Це – конкретне буття часу в творі.

Художній час у нашому розумінні – це категорія художнього тексту, що виражається часовою перспективою цілого твору, підпорядковується одній змістовій установці, поєднуючи і підкоряючи собі усі текстові категорії – сюжетний час, ретроспекцію, проспекцію, створені комплексом мовних структур, здатних реалізувати семантику темпоральності відповідно з конкретною авторською прагматикою.

Таким чином, узагальнюючи сказане вище, можна констатувати, що:

вивчення особливостей вираження часових значень людиною ускладнюється відсутністю у неї спеціального органу сприйняття часу;

виділенню поняття часу сприяє його здатність ділитися на сегменти;

кращому усвідомленню особливостей вираження мовними засобами комплексу часової оцінки подій допомагає можливість поділу подій на внутрішні та зовнішні для мовця / слухача;

у художньому творі граматичний, лексичний та контекстуальний часи підпорядковуються художньому часові, який поєднує усі структури реалізації темпоральної семантики відповідно до задуму письменника.

3. Сутність і характеристики теперішності

Сутність теперішнього часу – це предмет довгих дискусій у філософії та мовознавстві, починаючи від античності і до наших днів. У філософському трактуванні теперішність – це те, що ми бачимо, чуємо, відчуваємо, це відрізок часу, коли можна активно діяти, впливаючи на поточні події. Вчинки чи бездіяльність відходять у минуле назавжди, залишаючи за собою можливість ставати причиною якихось подій. Таким чином, минуле – це застиглі моменти теперішнього, воно зумовлене теперішнім, і його наслідок, у свою чергу, стає визначальним фактором подій в актуальному теперішньому.

Ю.В. Молчанов наголошує, що поняття тепер і теперішній час виражають перехід від минулого через теперішнє до майбутнього. Поняття тепер доцільно трактувати як переживання теперішнього часу людиною – момент теперішнього часу у її психічній діяльності. Поняття ж момент теперішнього часу можна розглядати як таке, що відображає об’єктивну властивість відокремлення у бутті кожної речі, її минулого від майбутнього. Ю.В. Молчанов також вважає, що граматичний теперішній час дійсно ототожнюється з моментом тепер, який переживається даною свідомістю. Щодо об’єктивного або фізичного теперішнього часу тієї чи іншої матеріальної системи, то його слід оцінювати як часовий відрізок, на протязі якого дана система існує як така.

У сучасній лінгвістиці більшість вчених, зокрема В.М. Ярцева, А.К. Корсаков, Т.І. Дешерієва, Н.Л. Жабицька, Е.Я. Мороховська, М.Я. Блох, R. Quirk, S. Greenbaum, G. Leech, J. Svartvik, H. Poutsma та інші дотримуються думки про те, що основою мовного теперішнього є реальний теперішній час об’єктивного світу. При цьому у свідомості того, хто говорить, теперішнє невіддільне від минулого і майбутнього, оскільки кожний теперішній момент його існування заповнений пам'яттю минулого, а в основі вчинків, які людина здійснює у теперішньому, лежить модель майбутнього.

Подібно до суті будь якого явища, суть теперішності складається з її властивостей, функціонально-семантичних особливостей, що виявляються у функціонуванні мовних засобів, якими вона реалізується. Отже, чим більше властивостей теперішності ми охопимо, тим повніше розкриємо її суть. Автором дисертації умовно виділяються три основні підходи до визначення властивостей теперішності:

Перший з них базується на поєднанні двох аспектів, що доповнюють один одного, – широкого та вузького. У.І. Булл розрізняє два презенси: точковий і плинний. Останній у його трактуванні – це часовий інтервал між минулою і майбутньою подіями. Точковий презенс – це акт встановлення відношення, визначеного цим часовим інтервалом.

Є.П. Надірова, називаючи широкий та вузький аспекти презенса неактуальним і актуальним теперішнім, вважає теперішньою актуальною ту дію, яка відбувається у момент мовлення, і наголошує, що звичайно період часу, необхідний для здійснення актуальної дії, виявляється значно ширшим від періоду мовлення.

Б.В. Чернюх, розуміючи теперішній час як вираження «сучасності» у широкому значенні слова, зводить два різновиди презенса – актуальний і неактуальний – до спільного знаменника. Він вважає, що основною функцією теперішнього часу є вираження актуального презенса, тобто дії, що збігається з моментом мовлення. Неактуальний презенс позначає дію, яка крім моменту мовлення, охоплює певні відрізки часу, що передують і слідують за ним.

Основні положення цього підходу до розуміння теперішності можна відобразити у запропонованій нами схемі.

Як бачимо зі схеми, актуальний презенс має певні межі, у той час як межі неактуального презенса відсутні.

У трактуванні теперішнього часу тексту, зокрема, його актуальності/неактуальності, доцільно керуватися підходом, започаткованим А. Бєлічем. Його суть полягає у виділенні «сфери синтаксичного індикатива», у якій вживання усіх часових форм пов’язане з моментом мовлення, і сфери «синтаксичного релятива», у якій минуле цілком відособлене від реального теперішнього і зображається само по собі. Е. Бенвеніст розмежував часи, що вживаються у «плані мови» і «плані історії», а Х. Вайнріх протиставив часи «обговорюваного» і часи «переданого в оповіді». Виходячи із суті цих підходів, у запропонованій роботі розглядається часова площина, створена творчою уявою автора, на тлі якої розгортаються події, і яка є теперішньою у сприйнятті персонажів. Вона виявляється у мовленнєвих ситуаціях, описаних у творі, або комунікативних актах персонажів. Таким чином відбувається переплетення «сфер», «планів» чи «часів». У мовленнєвій сфері «синтаксичного релятива», про яку ведеться оповідь, створюється своя сфера «синтаксичного індикатива» – обговорення, що є реально теперішнім для учасників описаних подій та комунікативних ситуацій.

У дослідженні актуального / неактуального теперішнього домінантного значення набуває момент мовлення, що за визначенням А.П. Загнітко є умовним позначенням реального теперішнього, відносно якого всі події визначаються як такі, що належать до плану теперішнього/ минулого/ чи майбутнього.

На визначальне місце моменту мовлення як точки відліку часу вказують прихильники визначеного вище підходу до трактування протяжності як основної властивості теперішнього, а також інші дослідники категорії презентності. У лінгвістичних дослідженнях використовуються різні терміни для позначення точки первинного відліку, а саме: момент мовлення, період мовлення, час мовлення, момент повідомлення про дію, момент комунікації, суб'єкт мовлення. Загальновживаний термін момент мовлення у трактуванні М.В. Перцова – це дуже короткий відрізок часу або такий період, що є достатньо малим порівняно з іншими допустимими відрізками відповідного часового плану. Тому М.В. Перцов, згідно традиції, зберігає термін момент мовлення, вилучаючи при цьому з його змісту компонент миттєвості. Цей термін є досить часто використовується, він став своєрідним кліше. М.В. Перцов вважає, що більш адекватним був би термін час даного мовлення.

Термін момент мовлення О.П. Надірова заміняє терміном період мовлення, оскільки поняття момент передбачає неподільний часовий відрізок, а період мовлення передбачає цей поділ. Б. Комрі висловлює думку про те, що межі граматичного моменту мовлення умовні, вони можуть не збігатися і частіше всього не збігаються з реальним моментом, можуть розширюватися чи звужуватись залежно від денотативної ситуації.

Трактуючи розуміння теперішності, К.Г. Городенська акцентує увагу на тому, що з моментом мовлення пов'язуються не самі стани та дії, які мають місце в об'єктивній дійсності. З цим часовим орієнтиром їх співвідносить мовець, функція якого полягає у констатації об'єктивності дій та станів, реальних з погляду мовця. Зважаючи на це, у ситуації, яку представляє категорія часу в лінгвістичній онтології, особа мовця є обов'язковою, визначальною, бо саме для неї дії та стани об’єктивної дійсності, про які йдеться у комунікативному акті, є реальними. У прямому діалозі момент мовлення встановити неважко, але якщо діалог ведеться з залученням складних речень, то демаркація його ускладнюється. Можливо, у зв’язку з цим Б. Комрі наголошує на можливості «ланцюжків точок відліку».

Ситуація ще більше ускладнюється, коли теперішність реалізується у художньому дискурсі. Аналізуючи семантику форм теперішнього часу в англомовних текстах, М.В. Перцов робить висновок, що у більшості випадків точка відліку збігається з часом початку мовленнєвого акту, тобто з моментом мовлення персонажа, але може відрізнятись від нього, наприклад, збігатися з часом факту, який позначений іншою дієслівною формою у головному реченні. Отже, у комунікативній ситуації художнього твору момент мовлення є точкою відліку часу для персонажів – учасників комунікації та читача – реципієнта ситуації, який за задумом автора уявно стає учасником подій. Він також може бути позначений засобом будь-якого рівня мови, що виражає факт, дію, стан у контексті художнього дискурсу, які можуть стосуватися не лише учасників комунікативного акту, а і персонажів твору взагалі.

Як бачимо, у процесі демаркації категорії теперішнього часу і визначення моменту мовлення особливої ваги набуває поняття мовець. Категорія мовця, одночасно лінгвальна та екстралінгвальна, є визначальною для актуалізації темпоральної семантики.

Таким чином, теперішньому часу як граматичній категорії властивий об'єктивно-суб'єктивний характер. Його об'єктивність зумовлюється тим, що основою мовної теперішності є реальний теперішній час навколишнього світу, а суб'єктивність тим, що йому властива перцептивність, тобто певне усвідомлення людиною. Ставлячи об'єктивний фактор на перше місце, ми аж ніяк не надаємо йому переваги. Тобто об’єктивне і суб’єктивне у даному випадку є рівноправним цілим. Мовець, вживаючи ту чи іншу форму дієслова, не просто вказує чи називає об’єктивний час, позначеної ним дії, він подає його відповідно до цілі розмови, пропонуючи іншим саме той ракурс, який мають сприйняти за його задумом. У художньому творі мовець – це персонаж, через сприйняття і висловлювання якого ми сприймаємо співвідношення описаних дій і станів із зображуваною дійсністю, що є для нього реальною. Спробуємо пояснити висловлену думку на прикладі.

He gave a warning snort just as a mounted figure rode out of the gorge.

«Your guide comes,» the driver informed Nate unnecessarily.

«So I see.» Hooking his thumbs in his belt, Nate eyed the approaching rider.

Замість форми comes, цілком можливо вжити форми is coming чи has come, адже із контексту зрозуміло, що з’явився провідник, якого чекали і він їде, наближається до тих, хто його чекає в даний момент. Проте шофер, говорячи про цей факт, вибирає презентну форму Рresent Simple. Мовець демонстративно підкреслює свою непричетність і байдужість, що підсилюється прислівником unnecessarily, і усе це разом насторожує, змушує відчути натяк на особливу, поки що скриту значимість появи даної людини для подальшого розвитку подій. Отже, вибір тієї чи іншої часової форми дієслова пов’язується не тільки з бажанням мовця вказати на час дії, про яку він говорить, але і висловити своє відношення до цієї дії, вплинути на адресата і змусити його сприйняти цю дію відповідно до свого задуму.

Цікавими у цьому плані є дослідження Р.О. Жалейко і Д. Шіффріна, які простежують взаємовплив тлумачень категорії часу у логіці і психології та кореляції з мовознавчими трактуваннями. У працях цих та інших вчених домінує думка, яка підтверджується численним фактичним матеріалом, про те, що у художньому тексті реалізація об’єктивної теперішності підпорядковується задуму автора і саме з його точки зору відображається у мовленні персонажів, а через них суб’єктивно сприймається читачем. Характерною у цьому аспекті є реалізація презенса, зафіксованого у листах, щоденниках, свідченнях тощо. Така теперішність осмислюється у кількаразовому заломленні.

The holidays so far have afforded me little rest. My daughters and I have been much worried by the insistence of a young Irish woman who claims to be the widow of poor Captain Grimes. She has got hold of papers which seem to support her claim. The police too are continually here asking impertinent questions.

Besides this, I have had a letter from Mr. Prendergast stating that he too wishes to resign his post. Apparently he has discovered that there is a species of person called a «Modern Church Man» who draws the full salary of a beneficed clergyman and need not commit himself to any religious belief.

Автор листа фіксує дії і стани, об’єктивно теперішні для осіб, про яких він пише. У свою чергу містер Фаган усвідомлює їх також як такі, що відносяться до реального теперішнього, оскільки вони непокоять його у момент написання листа. Поль, читаючи про описані події, також співвідносить їх з площиною теперішності, створеної листом, яка поєднує автора і адресата. У цю ж площину уявно попадає читач, що і відповідає задуму автора. Остання фраза, наприклад, могла б звучати так: The police came here lots of times, але навіть додавання обставини lots of times не надало б опису скільки емоційності, як вживання презентних форм. У другій половині листа до цього потрійного заломлення презентності у її осмисленні добавляються ще дві: стани і дії священика, що реалізуються в об’єктивній теперішності – draws, need not – відбиваються у сприйнятті містера Прендергаста і спричиняють у нього бажання залишити свою посаду.

Ще яскравіше виявляється властивість форми Present Simple посилювати емоційність впливу на читача у наступному прикладі.

Fred went down to the basement, took the manuscript from its shelf, turned to page one. He read on:

John Graham, rechristened John Rosewater in the Scilly Island, apparently found the mild climate and the new name congenial, for he remained there for the rest of his life, fathering seven sons and six daughters. He, too, is said to have been a poet, though none of his work survives. We know little else about him, except that he had a son named George.

У цьому випадку виділені граматичні форми можна розглядати у кількох аспектах. Якщо аналізувати вживання часових форм автором манускрипту, то презентні форми передають факти об’єктивної для нього теперішності. Коли ж розглядати форми is said, survives та know з точки зору героя твору, який читає написане з плином великого проміжку часу, вони будуть відносними, тобто теперішніми настільки, наскільки він, читаючи манускрипт, уособлює себе з його автором і переноситься в уяві у той період. При спробі абстрагуватися і проаналізувати написане, Фред – герой твору – все-таки сприйматиме ці форми як was said, survived.

Можна з ймовірністю констатувати, що чим вища художня вартісність твору, тим глибше його проникнення в емоції і свідомість читача, тим ближче його злиття з персонажами і їх сприйняттям змальованих подій.

Цілком слушно зауважує О.В. Тарасова, що теперішньому в більшій мірі, ніж іншим часам, властиві специфічні риси та особливості, пов'язані з людською психікою чи емоційним відношенням людини до природи або інших людей, звідси – першорядне значення теперішнього як центрального виду часу в процесі внутрішньої логічної організації думки.

Основою іншого підходу до трактування теперішності є наголос на її протяжності. Ще Геракліт визначав теперішність, як тривалість з невизначеністю періоду. О. Єсперсен вважає, що теоретично теперішній час – це точка, яка не має ніякої тривалості. Теперішній момент, «тепер» – це лише рухома границя між минулим і майбутнім, вона весь час рухається вправо по лінії часу. На практиці «тепер» означає відрізок часу із значною тривалістю, яка сильно змінюється в залежності від обставин. На широту кількісного діапазону теперішності вказує і Я.Ф. Аскін: теперішнє завжди співвіднесене з якимось наявним станом, подією, і тривалість цієї події, стану визначає «розміри» теперішнього, причому в кожному конкретному ряді подій це визначення специфічне. Різна тривалість теперішнього є однією з характерних рис його специфіки. Думку про протяжність теперішнього поділяє також К.В. Філіна, виокремлюючи момент мовлення як центр цього часового проміжку, якому теж властива тривалість. Дослідниця зазначає, що часові межі теперішності і моменту мовлення збігаються у виключно рідких випадках, тобто момент мовлення входить у теперішній час, складаючи якийсь його відрізок, і тільки частково збігається з ним. Тривалість теперішнього М.С. Веденькова називає «часовою квантитативністю», яка може бути зведена до нуля і розширена до безмежності. О.І. Смирницький зауважує, що межі області теперішнього часу можуть розширятись і навіть взагалі зникати.

Досить оригінально представлена наявність ознак певної тривалості теперішнього часу в дисертації І.С. Бика. Дослідник образно порівнює схему меж утворення теперішнього часу з виникненням і поширенням концентричних кіл на поверхні води від кинутого каменя. Цей «камінь», торкаючись поверхні води, викликає утворення хвиль, які поширюються у всі сторони.

До вищеописаних трактувань властивостей презенсу приєднується автор дисертації і зводить основні позиції такого підходу до поданої нижче схеми.

Ще один підхід до визначення властивостей теперішнього базується на думці про семантичну неоднорідність презентності, яка також простежується у лінгвістичній літературі. Мовознавець психологічного напрямку Г. Гійом, наприклад, вважає, що теперішність семантично не є однорідним цілим, а утворюється переважно із сполучення минулого і майбутнього. Така особливість розглядається ним як обов'язкова складова розуміння теперішнього часу.

Це положення Г. Гійома розвиває Т.О. Барабаш, який зазначає, що фізичне теперішнє – точка поділу між минулим і майбутнім. Проте психологічно теперішній час інтерпретується ним не лише як момент, що розділяє минуле і майбутнє, але як значно більший період, що охоплює частину минулого і майбутнього. На розмитості семантичного діапазону понять «зараз» і «тепер» акцентує увагу О.В. Тарасова, відзначаючи, що в залежності від відчуттів мовця у конкретній ситуації спілкування семантичний діапазон теперішнього може спресовуватися у миттєвість або розтягатися до безконечності.

Часовий спектр теперішнього включає в себе широкі можливості вираження функціонально-семантичних відтінків, починаючи від уявлення про мить і закінчуючи усвідомленням об’ємних часових періодів або взагалі про позачасовість.

Отже, ми розглядаємо поняття теперішності у кількох значеннях:

Теперішність періоду комунікації, яка швидко переходить у минуле відносно моменту мовлення. Їй властиві однорідність і вузький часовий діапазон. У більшості випадків мікрополя такої теперішності створюються в усному мовленні і передаються монологами, діалогами чи полілогами як у розмові, так і у фіксованих текстах. Теперішність моменту/періоду комунікації в основному* виражається формами Present Simple, Present Continuous та Present Perfect Continuous.

«What do you want to know, precisely?».

«I don’t intend to be present».

«Looks messy now, but it won’t later».

«I’m thinking of my father».

«Lieutenant Rowan is assisting me, sir».

The morning after the party Qwilleran drove Riker to the airport under threatening skies. «We’re going to get the rain the farmers have been praying for and the tourist industry has been praying against».

«You’ve been saying that for a month».

Дієслівні форми PrS у реченнях 1–3 виражають конкретну теперішність, дійсну на момент мовлення, і уже через найближчий проміжок часу вона відійде у минуле. Часові структури PrC та PrPC у прикладах 4–7 передають значення, тотожне вираженому РrS у реченнях 1–3. Значення дієслівних форм зумовлюється мовним оточенням, що передає певну ситуацію. В іншому контексті реалізація позначених часовими формами РrS дій могла б відноситися і до неактуального теперішнього. Наприклад, деякі зміни у реченнях 3, 5 без трансформації.

Теперішнісність повторюваної дії, абстрактна теперішність, що створюється переважно часовими дієслівними формами PrS, іноді PrC. Цей тип теперішності охоплює багатократні чи звичні дії протягом періоду, що включає момент мовлення, і відзначається неоднорідністю і коливанням часового діапазону повторюваності та широти діапазону самої дії. Функціонування PrS, PrC у складі багатогранного синтаксичного цілого, у зв’язках і відношеннях з іншими мовними засобами різних рівнів не лише виражає намір мовця вказати адресату на характер дії, який він має на увазі, а також передати свою впевненість або вагання, категоричність тощо, наприклад:

«Every year at least one young man whose affairs we manage comes into our office, wants to give his money away».

«On a morning like this, by God, coffee and Danish sounds real good».

«Anyhow, he gives large parties».

«He represents himself as a rich man, stays there for some time living like a lord, cashes a big cheque and then goes off».

«The ice is breaking up all the time».

«You have been worrying about it and that quite often has the result of delaying things».

«They keep asking about how much money I’ll inherit and Barb’s parents are saying all this crazy stuff».

«Why, you must remember her. She has come to the Barstow every summer for years. At least as long as you have. She sits under the ptarmigan in the dining room».

«You see, when Professor John goes off in the morning to sit all day in his professor’s chair at the university, and when the rooms have been cleaned and dusted, then all the house is silent».

«It’s like the industrial alcohol board. They always think I’m drinking the alcohol. They think that about every one».

Теперішність повторюваної дії передбачає поєднання часових сфер минуло і майбутнього, втягує у своє мікрополе минулі і майбутні моменти чи періоди. У прикладах 8–11 Present Simplе, виражаючи повторювані дії, реалізує свій основний семантичний потенціал, своє категоріальне значення і передає теперішність різної протяжності, у межах якої з тим чи іншим часовим діапазоном мають місце повторювання – до тривалості даного етапу життя персонажа – і до необмеженості часовими рамками). Доволі рідко багатократне теперішнє передається формами Present Continuous, Present Perfect та Present Perfect Continuous. Їх вживання у таких випадках прагматично вмотивоване, оскільки крім дій, повторюваних у теперішньому різного обсягу: безмежному, «вічному», – речення 12, 13; періоду очікування оголошення заповіту – приклад 14; проведення літніх відпусток у даній місцевості – речення 15; роботи професора в університеті – приклад 16; роботи персонажа на заводі – речення 17, виділяється також компонент оцінки дії мовцем – невдоволення, роздратування, здивування, задоволення, обурення – з метою емоційного впливу на читача.

Позачасова теперішність або теперішність вічних істин означає факт / стан/ситуацію, що існує постійно, завжди, або виражає правило, аксіому, теорему тощо і передається дієслівною формою Present Simple. Для прикладу:

The Radley Place fascinated Dill. In spite of our warnings and explanations it drew him as the moon draws water.

«That was the first wave,» Westholme told them. «In a tsunami, the second one is always the biggest».

Something always comes back and hits you in the face.

Money isn’t always necessary to success.

This love business doesn’t flow the same way round all the time. The energy flows the other way and you hate.

An aircraft radio is so designed that it cannot transmit and receive simultaneously; pressing the transmit button automatically cuts out the receiver.

У наведених вище реченнях Present Simple виражає дії, не локалізовані у плані часу, тобто «постійне» теперішнє, загальноприйняті постулати або факти, дійсні завжди, у довільний момент часу, принаймі, поки не зроблене нове відкриття чи не виведене інше правило, що відміняє дане, або поки не відбувається переосмислення соціально-моральних цінностей.

Гномічна теперішність передається лексичними, морфологічними та синтаксичними засобами у прислів’ях та приказках:

Professors, there is an old saying that my grandfather told me: «Heart speaks to heart» and this is true of us all in this house.

It was all right in the fog where nobody could see you, wasn’t it? But it’s a horse of a different color – rather, to be more exact, a freak of a different color – in the clear public light of our respectable village bistro.

Прислів’я та приказки вплітаються у канву сюжету. Вони можуть цитуватися чи органічно вписуватися у слова мовця. В обох випадках гномічне теперішнє, передане прислів’ям і приказкою, пожвавлює картину теперішності і навіть виділяє її на тлі минулого.

Понятійно-якісна теперішність виражає характеристики осіб, речей, станів, явищ, що притаманні їм завжди і виявляються при нагоді.

Everything that shows on the surface today travels very fast and to the north – east. Can it be the time of day? Or is it some sign of weather that I do not know.

«I know he hates being interrupted».

«Mr. Pelumpton was one of those men who do not work themselves but merely see that their wives and children work for them».

Sometimes the bullet doesn’t even make it through the skull bone.

«Jem’s growing up to now and you are too».

«In the north somewhere, in the Highlands somewhere, where the people have never been beaten».

Понятійно-якісна теперішність вказує на постійний характер притаманної ∕ відсутньої ознаки. Дієслівним формам Рresent Simple, Рresent Continuous, Рresent Perfect, що виражають понятійно-якісну теперішність, властива також здатність у комплексі з іншими мовними засобами імпліцитно виражати ставлення мовця до висловленої оцінки суб’єкта чи факту, розширити цю оцінку. Так, приклад 26 крім характеристики стану моря передає спостережливість суб’єкта, речення 27 – нагадування про необхідність рахуватися з цією особливістю персонажа, приклад 28 – зневагу до описаної особи, приклад 29 – жорстокість та аморальність людей, які ведуть розмову про властивості кулі, приклад 30 – усвідомлення значущості набування нової якості, приклад 31 – схвалення, підтримку автора. Така особливість функціонування презентних форм зумовлюється їх здатністю реалізувати не лише дейктичне, але й прагматичне значення.

Розширена теперішність охоплює крім теперішнього моменту/періоду якийсь відрізок минулого і передається в англійській мові формами інклюзивного перфекта.

– Have you started school yet?

– Yes. I’m in my first now.

«She has been talking about it for ten years».

«What I feel, Smeeth is that you’ve been doing your bit the firm».

Наявність чи відсутність вказівки на період тривання дії не змінює семантики форм Present Perfect та Present Perfect Continuous, які наголошують на завершенні розпочатого у минулому певного часу її протікання і зумовленості цією дією теперішнього на момент мовлення персонажа / автора стану речей.

Описова теперішність передається у мові різнорівневими засобами і відображає картину, яку описує автор як таку, що він/персонаж бачить / бачив колись чи створив у своїй уяві:

The tide goes out imperceptibly. The boulders show and seem to rise up and the ocean recedes leaving little pools. On the bottoms lie the incredible refuse of the sea, shells broken and chipped and bits of skeleton.

It was an hour when the father returns home from the fields and plays for a moment in the yard with the dog that jumps upon him. The young girls look about for the first star to fix a wish upon it, and the boys grow restless for supper.

Present Simple, вжитий для опису океану та вечірньої пори у сім’ї, на фоні оповіді у минулому часі оживляє картини, посилює емоційний вплив на реципієнта. Автор твору вибирає Present Simple у реченні 36 з метою більшої образності, як контраст з присудком Past Simple у головному реченні.

Теперішність збереженої відносності/доречності позначає минулий факт, що залишається значимим у момент мовлення. Найчастіше воно виражається як переказ висловленого у минулому:

In one of the letters the Maruesa de Montemayor tries to describe the impression.

Теперішність коментуюча вживається у сценічних ремарках як інструкція для акторів щодо дій, які виконуються ними на сцені протягом вистави:

Augustus produces a mirror, a comb, and a port of moustache pomade from the drawer of the writing table, and sits before the mirror to put some touches to his toilet. The clerk returns, devotedly ushering a very attractive lady, brilliantly dressed. She has a dainty wallet hanging from her wrist. Augustus hastily covers up his toilet apparatus with The Morning Post, and rises in an attitude of pompous condescension.

Таке «зафіксоване» теперішнє «оживає» у діях виконавців перед глядачем у театрі, а читачеві допомагає краще зрозуміти розвиток сюжету п’єси. Коментуюча теперішність відображається також у радіо- і телерепортажах, в описах мрій, галюцинацій, снів персонажів художнього твору.

Теперішність наміру/планування майбутньої дії, якій притаманні неоднорідність і широкий часовий діапазон. У цьому випадку йдеться про мовне вираження теперішнього наміру майбутньої запланованої дії, коли наголошується, що у площині теперішності така дія уже на шляху до її виконання.

«When is Papa coming back?»

«Tomorrow for sure».

«I’m leaving next month».

«My brother returns from Washington this evening».

«I hear you’re buying Llanabba».

Значення потенційної теперішності не суперечить загальній семантиці презентності. Співвіднесеність дії з моментом мовлення у наведених випадках здійснюється через усвідомлення суб’єктом у цей момент вміння або потенційної можливості реалізації дії.

Теоретичне осмислення визначених підходів, а також аналіз фактичного матеріалу дають підстави вважати, що тлумачення суті теперішності більш обґрунтоване у прихильників другого і третього підходів, зокрема, завдяки виокремленню диференційних семантичних ознак презентності. Це також дає можливість визначити поняття теперішнього часу в сучасній англійській мові як граматичної категорії для реалізації у мові/структурі дискурсу усіх ознак теперішньої дії.

Широта і багатосторонність суті та властивостей теперішності, її емоційна насиченість передбачають багатий інструментарій мовного вираження презентності, яка включає систему морфологічних, синтаксичних, словотворчих, а також комбінованих засобів, що взаємодіють на основі спільності функцій. Лише комплексний розгляд цих, зведених до певної системи, засобів і їх функціонування у мовному середовищі дає повніше уявлення про механізм відтворення у мові об’єктивної теперішності. Таке групування найдоцільніше здійснювати у межах функціонально-семантичного поля, яке організовує мовні засоби у їх взаємодії, взаємопроникненні та переплетенні значень, підпорядкованих одній меті, підкреслює семантико-категоріальний аспект предмету дослідження і передбачає двонаправлений підхід до його аналізу від форми / структури до значення/змісту і від значення до форми.

Поняття поля розробляли М.М. Гухман, Є.В. Гулига, Є.І. Шендельс, О.В. Бондарко та інші науковці. Автор дисертації поділяє думку О.В. Бондарко, Н.М. Раєвської, Т.О. Пермінової про те, що категорія темпоральності створює поле функціонально-семантичне, а не лексико-граматичне, і опирається на концепції О.В. Бондарко про моноцентричну структуру поля темпоральності з ядром і периферією, умовними та рухомими межами між ними і про безперервність структури поля. У віднесенні певного мовного засобу, вжитого у художньому дискурсі, до тієї чи іншої зони ФСПТ, ми керуємося, перш за все, критерієм його базовості / небазовості для вираження конкретного значення теперішності відповідно до задуму автора, оскільки якраз рівень концентрації у даному засобі базових темпорально-дейктичних ознак теперішності визначає його якісну специфіку. По-друге, до уваги береться спеціалізованість засобу для вираження часових відношень теперішності у складі семантичних комплексів, що виражаються за участю елементів контексту. По-третє, враховується концентрація у даному засобі семантичних опозицій іншим часовим значенням, і по-четверте, – регулярність функціонування засобу. На основі положення О.В. Бондарко про «не явні однозначні ознаки належності до центру чи периферії, а про тенденції і властивості, що допускають різні трактування і вимагають спеціалізованого аналізу», кожен мовний засіб може бути віднесений до центру ФСПТ в одному випадку чи його периферії – в іншому, залежно від того, яка ознака / ознаки у певному контексті набуває/набувають домінуючого значення.

Вищевказані аспекти підходу до структуризації ФСПТ та дослідження фактичного матеріалу дозволяють виділити ядрову, навколоядрову та близьку, віддалену і найвіддаленішу периферійні зони функціонування різнорівневих мовних засобів реалізації теперішності у художньому дискурсі.

Значно нижча концентрація цих властивостей у функціонуванні форм Present Perfect і Present Perfect Continuous зумовлює вираження цими структурами відносної, а не абсолютної теперішності і їх віднесеність до навколоядрової зони.

У зв’язку з виявленням ще меншої сукупності ознак теперішності та способу передачі її семантики, до близької периферії відносимо інфінітив, герундій, модальні дієслова, структури to be going to/to be about to, імператив, номінативні речення і вигуки, хоч бездієслівні конструкції не можна визнати рівнозначними з дієслівними структурами у здатності виражати часову оцінку подій/станів.

На підставі того, що у функціонуванні дієприкметника І неперфектного, презентно-футуральних структур Present Continuous↔Future, Present Simple↔Future, транспозиція Past Simple→Present, умовного способу, мовленнєвих формул етикету та звертань простежуються обмеження темпоральної значимості їх семантичних функцій та виявлення не власне темпоральної, а таксисної і модальної спеціалізації, ми відносимо їх до віддаленої периферійної зони.

До компонентів ФСПТ, які займають найвіддаленішу периферійну зону належать мовні засоби, що імплікують темпоральну орієнтацію на теперішність або модальну специфікацію: історичний презенс, презентний претерит, транспозиція Future Simple→Present, презентний футурум і футуральний презенс, лексичні часові маркери.

Визначення зони функціонування мовних засобів є дуже складним і дискусійним завданням, оскільки ці засоби можуть виражати у художньому дискурсі досить велику різноманітність значень, які підкоряються задуму автора і виявляються залежно від мовного оточення. Момент мовлення, зокрема, відіграє особливу роль в інтерпретації часових відношень. Однак, за цієї його важливості, у мовній реалізації навіть актуального теперішнього ММ співпадає лише з певним часовим періодом тривання дії, тобто є певною частиною площини теперішнього, а не її межею.

Наприклад:

«I’m still bleeding from my leg».

Подане речення, що демонструє відтворення актуальної теперішності, трактується так: відносно моменту мовлення нога могла почати кровоточити від кількох хвилин до днів у минулому і може продовжувати кровоточити певну кількість часу у майбутньому.

Момент мовлення може входити у період, який охоплює навіть позачасова, безмежна теперішність, але уточнення співвіднесеності з ним дії іноді недоречне. Наприклад:

Art offers scope for profound and prolonged laziness.

Запитання «І в цей момент включає?» звучало б тут безглуздо. Момент мовлення просто входить у сферу теперішнього, на яку поширюється відзначена у реченні властивість мистецтва: той, хто повідомляє її у своєму «зараз», вважає цей факт дійсним і не співвідносить його з моментом мовлення.

Отже, категоріальне значення теперішнього полягає у невизначеності його меж, у нечітко визначеному положенні між минулим і потенційним майбутнім, у «сучасності», пов’язаній з «я» і «тепер», яке може не виокремлювати момент мовлення, тобто у періоді, не виділеному як такий, що відійшов у минуле або переходить у майбутнє.

Вищесказане дає можливість стверджувати, що:

визначення сутності, аспектів, протяжності та змісту теперішності – важливі складові аналізу, без яких неможливе дослідження мовних засобів її вираження;

категоріальне значення теперішності визначається як сучасність – період, обмежений або необмежений будь-якими рамками, з ситуацією мовлення у своєму центрі, що захоплює сфери минулого і майбутнього, і який пов’язується або не пов’язується безпосередньо з моментом мовлення;

функціонально презентні структури для учасників мовленнєвого акту є принципово особливими формами, які передають факти і події як такі, що мають безпосереднє відношення до учасників комунікації;

у діалогах, монологах чи авторській оповіді за лінійною структурою предикативної синтагми, за синтаксичним зв’язком між двома головними членами речення приховане основне відношення сфери повідомлення комусь про щось. Предикативні категорії лежать на осі «мовець – той, що слухає», або, за визначенням У.І. Булла, «осі орієнтації теперішнього». По суті, це «спільна територія» учасників мовленнєвого акту, лінія, на якій розгортається мовлення. Момент комунікації набирає великої ваги для визначення як дієслівної, так і лексичної структури системи «present»;

розгляд мовних засобів за місцем їх функціонування у ФСПТ допомагає краще усвідомити роль кожного з цих засобів у вираженні багатої семантики теперішності, виявити кількісні закономірності у вживанні різних структур для вираження часових значень та часових відношень в англомовних художніх творах.