Реферат на тему

Правове регулювання соціальної роботи

ПЛАН

Вступ.

Фахове регулювання соціальної роботи за кордоном

Світовий досвід системотворчої соціальної роботи.

Висновки.

Використана література.

1.Вступ.

Соціальна робота взаємопов'язана із державною політикою, передусім соціальною політикою, реалізацією концепції прав людини, правовим регулюванням соціальної сфери, правовою культурою суспільства, соціальними умовами різних суспільних груп. Дії соціальних працівників залежать не тільки від етичних принципів, теоретичних моделей, суспільних установок, професійної компетентності, а й від законодавчих норм. Законодавство забезпечує правовий статус соціальної роботи, створює правові умови для ефективного регулювання діяльності соціальних служб і системи соціальної підтримки населення.

У багатьох країнах чимало питань регулювання практики соціальної роботи делеговано фаховим асоціаціям соціальних працівників, що посилює відповідальність професійної спільноти за дотримання фахових стандартів. У пострадянських країнах правове регулювання соціальної роботи є винятковою прерогативою держави, і ключову роль в її правовому забезпеченні відіграють рішення органів державної влади.

2.Фахове регулювання соціальної роботи за кордоном

У більшості країн практична соціальна робота регулюється законодавством, завдяки якому соціальний працівник діє відповідно до законодавчо встановлених стандартів професійної поведінки та практики. Механізми правового регулювання фахової діяльності соціальних служб і фахівців соціальної роботи охоплюють:

кодекси поведінки і стандарти практики;

освітні і кваліфікаційні вимоги до тих, хто стає соціальним працівником;

вимоги до навчальних закладів, які здійснюють підготовку соціальних працівників різного рівня;

реєстрацію (ліцензування) суб'єктів надання соціальної допомоги;

дисциплінарні заходи стосовно порушників професійних стандартів.

Регулювання практики соціальної роботи включає і регулювання надання соціальних послуг. При цьому соціальна служба незалежно від форми власності та підпорядкування може бути суб'єктом реєстрації (ліцензування) і підлягати інспекції (державному контролю).

Щоб отримати ліцензію (документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіанта на провадження зазначеного в ньому виду діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов), особи, які за нею звертаються, мають відповідати встановленим компетентними органами мінімальним вимогам до певного виду діяльності. Зазвичай вони стосуються штату працівників, які надають послуги, менеджменту соціальних служб. Щоб отримати ліцензію, організації, які надають соціальні послуги, мають відповідати і мінімальним нормам санітарії та безпеки. Наприклад, нормативні документи Люксембургу містять детальні вимоги до приміщень, в яких надають послуги людям похилого віку. Ці вимоги стосуються вхідних дверей, розміру ліфтів, якості освітлення, розміру спалень, кількості туалетів, покриття підлоги, місць відпочинку, наявності обладнання тощо.

Професійне регулювання передбачає відповідальність за дотримання стандартів практики кожного соціального працівника, а не тільки його роботодавця чи організації. Це означає, що соціальні працівники повинні ставити інтереси клієнтів понад власні, підтримувати свою компетентність, розвивати навички і знання.

До соціальних працівників, які порушують стандарти практики, вживають санкції (дисциплінарні заходи), зокрема стягнення штрафів, вимагають пройти додаткове навчання, забороняють їм займатися певними видами діяльності. У серйозних випадках працівник може навіть втратити свою ліцензію або її дія може бути призупинена. Рішення щодо виду дисциплінарного покарання приймає спеціально уповноважений орган після вивчення порушення стандартів (на підставі скарг клієнтів, інших фахівців, повідомлень у засобах масової інформації, результатів громадської і державної перевірки соціальної служби тощо).

Якщо наявність реєстрації (ліцензії) є обов'язковою вимогою роботодавців або взагалі умовою практики соціальної роботи, то порушення стандартів відчутно позначається на життєзабезпеченні і працевлаштуванні соціального працівника. У країнах, де термін «соціальний працівник» має правовий статус, а його носії набувають обумовлених законом повноважень, юридичні санкції можуть бути застосовані й до тих, хто неправочинно називає себе соціальним працівником, фальшує факт наявності ліцензії або займається практичною діяльністю без неї.

У деяких країнах повноваження щодо встановлення кваліфікаційних вимог до соціальних працівників законодавчо закріплено за їх фаховими асоціаціями. Наприклад, у кожному штаті США діє громадська фахова організація (філія Національної асоціації соціальних працівників США) чи спеціально створений комітет, які встановлюють вимоги до ліцензування соціальних працівників (рівень освіти, досвіду, зміст ліцензійних іспитів), порядок проведення супервізії, насамперед клінічних соціальних працівників, порядок і умови поновлення ліцензії. У штаті Північна Кароліна, де спеціальна рада з сертифікації та ліцензування видає чотири різновиди ліцензій, відповідно до закону штату «Про практику» ліцензії поновлюють кожні два роки. Для цього соціальні працівники повинні впродовж цих двох років взяти участь у навчальних семінарах, загальною тривалістю 40 годин, із яких щонайменше дві має бути присвячено етиці соціальної роботи. Ці одно-дводенні семінари організовують спеціально уповноважені тренінгові центри, які видають слухачам відповідні дипломи про участь (години там підраховують із певним коефіцієнтом). За два роки працівники мають відвідати навчальні семінари, щоб зберегти своє право надавати соціальні послуги. Адже в соціальній роботі постійно виникають нові методики, відкриваються нові аспекти соціальних проблем і методів їх розв'язання, змінюються законодавство і нормативи тощо.

Практики делегування державою фаховим асоціаціям права на видачу ліцензій та здійснення нагляду за дотриманням стандартів якості дотримуються у Великобританії, Новій Зеландії, Канаді, Австралії, Ізраїлі та інших країнах.

Ліцензування як різновид правового регулювання діяльності соціальних працівників і соціальних служб вважається важливим інструментом, що пов'язує соціальну роботу і соціальну політику.

Нормативно-правові документи містять також тарифно-кваліфікаційні характеристики фахівців із соціальної роботи, їхні права та обов'язки, умови оплати праці. Вони конституюють коло потенційних клієнтів соціальної роботи (наприклад, хто має право на послуги в державних соціальних службах), процедури надання соціальних послуг, державні соціальні стандарти й нормативи, вимоги до діяльності закладів різного типу, умови державного фінансування соціальних служб, їхні повноваження і підзвітність.

Законодавство також визначає права клієнтів соціальних служб, які не стосуються безпосереднього отримання соціальних послуг, але для реалізації яких часто необхідне посередництво соціального працівника. Наприклад, особи, які потерпіли від насилля в родині (дитина, жінка, літня людина), можуть не знати про свої законні права і процедури притягнення до відповідальності насильника. Тому завданням соціального працівника є інформування клієнта про передбачений законодавством захист своїх прав. У багатьох країнах національне законодавство щодо боротьби з насиллям надає соціальним працівникам право вилучати потерпілу особу, насамперед дитину, з родини, приймати рішення про передавання її у фостерну (тимчасову) родину, виступати представником потерпілої дитини в суді. Це законодавство може детально визначати всю процедуру дій у разі жорстокого поводження з дитиною. Подібну систему створено у Великобританії, Ізраїлі та інших країнах.

Норми права зорієнтовані на сприяння або запобігання соціальному виключенню груп потенційних клієнтів, визначаючи або обмежуючи їхні права, встановлюючи певні умови реалізації таких прав.

У деяких випадках на соціальну роботу прямо чи опосередковано впливають ті нормативно-правові документи, що регулюють виплату грошової допомоги малозабезпеченим (людям із функціональними обмеженнями, багатодітним чи неповним родинам, сиротам, самотнім людям похилого віку). Таке законодавство змінює якість життя індивідів чи родин, а також встановлює певні умови, за яких можливе отримання такої допомоги. Соціальні працівники повинні зважати на ці умови і працювати над їх забезпеченням. У Великобританії, наприклад, соціальні служби реалізовують програми трудової реабілітації для людей із проблемами психічного здоров'я. Однак їх працевлаштування є дуже проб­лематичним. Адже при отриманні певного доходу людина втрачає право на державну допомогу, і не завжди є гарантії збереження її стабільності, тривалої працездатності, навіть якщо вона перебуває під наглядом соціаль­ного працівника. У СІЛА традиційну допомогу сім'ям із дітьми замінили тимчасовою допомогою нужденним сім'ям (TANF). Ця допомога родинам, по-перше, стала тимчасовою (максимум на два роки) і не залежною від статусу «сім'я з дитиною»; по-друге, її надають тільки тим, хто працює. При цьому ні федеральний уряд, ні штат не зобов'язані підшуковувати роботу заявникам, оскільки вважається, що це їхня відповідальність. Крім того, допомога перестала бути тільки грошовою, її доповнюють догляд за дітьми, професійне навчання, транспортування, соціальний супровід малолітніх матерів, що народили позашлюбну дитину. Отже, покликане регулювати грошові виплати законодавство наклало нові обов'язки на соціальних працівників і муніципальні соціальні служби.

3.. Світовий досвід системотворчої соціальної роботи.

Національні законодавства країн також визначають систему відносин державних і недержавних соціальних служб. Так, у Великобританії діє законодавство щодо психічного здоров'я, відповідно до якого з 60-х років XX ст. активно розвиваються мережі служб за місцем проживання для людей, які мають проблеми психічного здоров'я. Переорієнтація практики утримання людей у великих закритих стаціонарних закладах (лікарнях) на догляд у громаді (допомогу за місцем проживання) взаємопов'язана з децентралізацією соціальної політики. І вже з 80-х років XX ст. догляд у громаді за різними групами клієнтів, не тільки тими, що мають проблеми психічного здоров'я, регулює спеціальний закон, який детально визначає права і обов'язки соціаль­ного працівника і клієнта, зміст діяльності муніципальних соціальних служб у громаді, їхні повноваження щодо залучення недержавних організацій.

У Німеччині надання індивідуальних соціальних послуг є прерогативою переважно волонтерських організацій (католицьких, протестантських, єврейських, Червоного Хреста, різних нерелігійних організацій). Вони отримують відповідну компенсацію від держави за соціальне обслуговування людей, які мають права на державний соціальний захист. А державні соціальні служби здійснюють функції контролю. Така система взаємодії між державними і недержавними структурами у соціальному секторі отримала назву «субсидіарністьь -— законодавче регулювання, яке передбачає надання переваги при фінансуванні соціальних програм і заходів громадським і приватним ініціативам порівняно з державними. Держава «шукає» в суспільному секторі ініціаторів і виконавців реалізації соціальних програм і лише за їх відсутності створює державні установи.

Отже, у багатьох європейських країнах діє так звана контрактна система відносин між державними і недержавними організаціями. Це означає, що дібраним на конкурентній основі кільком організаціям, які отримали ліцензію в місцевому органі влади, передають на обслуговування громадян, які мають право на державне соціальне обслуговування. З переможцями конкурсу укладають контракти, в яких визначають умови й порядок надання допомоги, взаємні зобов'язання обох сторін, форму звітності та контролю. Отримання контракту від місцевих органів влади є престижним для недержавних організацій, тому вони конкурують між собою. Це забезпечує їм фіксовану частину фінансування. При цьому держава залишає за собою право на визначення клієнтів соціального обслуговування та обсягів соціальних послуг. Недержавна організація щомісячно звітує перед державною соціальною службою, а двічі на рік у тих організаціях, що працюють за контрактом, перевіряють якість надання соціальних послуг. Така форма відносин між державою і недержавними організаціями суттєво стимулює розвиток соціальної роботи в територіальних громадах.

Складовою державної політики і діяльності органів місцевого самоврядування є підтримка волонтерів як активних надавачів соціальних послуг. Вони можуть створювати правові умови для добровільних і громадських організацій, надаючи пряму фінансову підтримку для розвитку їх можливостей, а також забезпечуючи волонтерів відповідним навчанням. У багатьох країнах органи місцевого самоврядування сприяють розвитку ефективної інфраструктури волонтерського руху, створенню місцевих центрів волонтеріату. Практикується також звільнення волонтерів від сплати податків, надання кредитів на оплату позик, здобуття вищої освіти, послуги з охорони здоров'я. В окремих країнах існує загальна стратегія підтримки волонтерського руху.

Політико-правове регулювання соціальної роботи передбачає і заохочення приватних організацій до надання соціальних послуг за місцем проживання, розвиток підприємницьких ініціатив у соціальній сфері, впровадження моделей «служб у громаді» (community-based services), які є комунальною власністю громади й надають відповідні послуги за оплату, а інколи існують на приватні пожертвування. Властива багатьом розвинутим країнам поступова приватизація соціальної сфери, яку традиційно вважали етатичною (одержавленою), змусила переглянути норми і стандарти забезпечення якості соціальних послуг.

4.Висновки.

Правове регулювання соціальної роботи може бути безпосереднім (стосуватися діяльності соціальних працівників, прав клієнтів на отримання різних послуг) і опосередкованим (дотичним до різних аспектів управління соціальною сферою). Загалом система правового регулювання соціальної роботи дає змогу впливати на якість надання соціальних послуг, забезпечення прав клієнтів соціальних служб і прав соціальних працівників.

Отже, у системі законодавства, яке регулює соціальну роботу, окреслилося дві тенденції. Країни з давньою традицією соціальної роботи (США, Великобританія, Австралія, Нова Зеландія, Німеччина, Швеція, Данія, Фінляндія, Польща тощо) мають добре розвинуту систему правового забезпечення соціальної роботи, дотримуються й реалізують чіткі принципи фахового регулювання, їх законодавство містить багатоваріантні підходи до нормативного управління розвитком соціальної роботи й соціального обслуговування населення. Країни пострадянського простору, де соціальна робота як фах почала розвиватися відносно недавно, перебувають на стадії розроблення формування системи законодавства, яка б забезпечувала цілісний і ґрунтовний захист суб'єктів практичної соціальної роботи.

Використана література.

ПочебутЛ. Г., Чикер В. А. Организационная социальная психология. — СПб.: Речь, 2000.

Рамон Ш. Західна і Східна Європа: соціальна політика і соціальна робота // Соціальна робота в Україні: перші кроки / За ред. В. І. Полтавця. — К.: КМ Академія, 2000.

Руденский Е. В. Социальная психология: Курс лекций. — М.—Но­восибирск, 1999.

Семигіна Т. Інформаційне забезпечення діяльності соціальних служб і організацій // Соціальна робота в Україні: перші кроки / За ред. В. І. Полтавця. — К.: КМ Академія, 2000.

Семигіна Т. Робота в громаді: практика й політика. — К.: КМ Ака­демія, 2004.

Соціальна робота в Україні: Навч. посібник / За ред. І. Д. Звєрє-вої, Г. М. Лактіонової. — К.: Науковий світ, 2003.

Соціальна робота: В 3-х ч. — Ч. 1. Основи соціальної роботи / За ред. Т. Семигіної, І. Григи. — К.: Києво-Могилянська академія, 2004.

Соціальна робота: В 3-х ч. — Ч. 3. Соціальна робота з конкретними групами клієнтів / За ред. Т. Семигіної, І. Григи. — К.: Києво-Могилянська академія, 2004.

Соціальні служби — родині: Розвиток нових підходів в Україні / За ред. І. М. Григи, Т. В. Семигіної. — К., 2002.

Справочное пособие по социальной работе / Под ред. А. М. Панова, Е. И. Холостовой. — М.: Юристь, 1997.

Стецков О. В., Турський В. М. Представництво прав та інтересів клієнтів соціальних установ. — К.: Сонячний промінь, 2001.

Теория социальной работы: Учебник / Под ред. Е. И. Холостовой. — М.: Юристь, 1998.

Тютюнник Л. Використання принципу імпаурменту в семінарах із техніки пошуку роботи для безробітних жінок // Соціальна політика і соціальна робота. — 2002. — № 3—4.

Фишер P., Юри У. Путь к согласию, или Переговоры без поражения: Пер. с англ. — М.: Наука, 1999.