Вступ

Торгівля людьми – одна з найбільш актуальних проблем сучасності. Жертвами сучасних форм рабства в усьому світі щорічно стають мільйони людей. Окрім економічних причин, які змушують шукати роботу за кордоном або в різних регіонах своєї країни, важливими факторами, що сприяють торгівлі людьми, є відсутність достовірної інформації про можливості працевлаштування, незнання своїх прав. Таким чином, великого значення набуває повне й відповідальне інформування суспільства про цю серйозну проблему як один із найнебезпечніших злочинів проти особистості. Ключову роль у цьому процесі відіграють ЗМІ. Говорячи про організацію боротьби з торгівлею людьми, перш за все необхідно зазначити, що майже кожна країна має в своєму кримінальному законодавстві юридичні норми, у відповідності з якими настає кримінальна відповідальність за торгівлю людьми.

Уперше про торгівлю людьми як про глобальну проблему було заявлено на початку ХХ століття. Тоді ж виникла потреба напрацювання системних підходів до боротьби із цим явищем. Ряд важливих міжнародних документів, спрямованих на боротьбу з работоргівлею, було прийнято у першій половині ХХ століття.

Потрібно зазначити, що дана проблема є актуальною на сьогоднішній день не тільки в Україні,а й в усьому світі. Тому, в даній роботі я намагалася висвітлити усі аспекти даної проблематики, користаючись при цьому різноманітними методами пізнання,а саме: аналізу та синтезу, історизму, порівняльним методом. Використовувала різноманітні інформаційні джерела, але основною опорою даної роботи є наукові статті та нормативно-правові акти як міжнародного та національного законодавства.

Застосування кримінально-правової норми – торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини

Враховуючи небезпеку транснаціональної торгівлі людьми за сучасних умов, Україною вживаються заходи щодо протидії цьому протиправному міжнародному явищу. Так, на виконання основних положень Конвенції ООН про боротьбу з транснаціональною організованою злочинністю [3], яка доповнюється Протоколом “Про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї” [4], чинним законодавством торгівлю людьми визначено як суспільне небезпечне діяння, що тягне за собою кримінальну відповідальність.

У Кримінальному кодексі України 2001р. (далі – КК) кримінально-правова норма, що передбачає відповідальність за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо передачі людини, на відміну від попереднього КК, розміщена не в розділі “Злочини проти життя та здоров’я особи”, а в розділі “Злочини проти волі, честі та гідності особи”. У статті 149 КК України дається принципово нове визначення цього суспільно небезпечного діяння, що розкривається як продаж, інша оплатна передача людини, а так само здійснення стосовно неї будь-якої іншої незаконної угоди, пов’язаної із законним чи незаконним переміщенням за її згодою або без згоди через державний кордон України для подальшого продажу чи іншої передачі іншій особі (особам) з метою сексуальної експлуатації, використання в порнобізнесі, втягнення у злочинну діяльність, залучення в боргову кабалу, усиновлення (удочеріння) в комерційних цілях, використання у збройних конфліктах, експлуатації її праці [14].

Такий підхід обумовлювався як змінами в соціально-економічному житті суспільства, що викликали появу нових суспільно небезпечних проявів, кримінально-правова заборона яких була відсутня, так і труднощами в застосуванні згідно реаліями сьогодення норми, яка діяла на той час.

Проте, визначення торгівлі людьми або іншої незаконної угоди щодо передачі людини, дане в диспозиції ст. 149 КК України в редакції від 5 квітня 2001 року, також не було позбавлено вад і часто піддавалося критиці за відсутність чіткості. В основному воно акцентувало увагу на діях, пов’язаних з переміщенням особи через державний кордон України з метою експлуатації, та не зовсім відповідало вимогам міжнародно-правових актів.

Аналіз правозастосовної практики у справах про торгівлю людьми свідчив про існування певних проблем у застосуванні окремих положень ст. 149 КК України у кримінальному судочинстві. Зокрема, лише незначний відсоток справ закінчувався винесенням обвинувальних вироків, що пояснювалося, в тому числі, й недосконалістю цієї кримінально-правової норми, невдалою побудовою об’єктивної сторони складу злочину, правовою невизначеністю термінів. Це не давало змоги ефективно проводити досудове слідство у кримінальних справах, порушених за ст. 149 КК України, і притягувати винних до відповідальності [10; 11; 12].

В процесі імплементації положень зазначеної вище Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності та Протоколу до неї “Про запобігання і припинення торгівлі людьми, особливо жінками та дітьми” в українське законодавство Верховною Радою України в січні 2006 року було внесено зміни до Кримінального кодексу, за якими ст. 149 КК України викладена у новій редакції [13].

Так, даний злочин визначається як торгівля людьми або здійснення іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина, а так само вербування, переміщення, переховування, передача або одержання людини, вчинені з метою експлуатації, з використанням обману, шантажу чи уразливого стану особи.

Юридичний аналіз складу злочину, передбаченого ст. 149 КК України, надає можливість встановити відповідність законодавства України про кримінальну відповідальність вимогам розглянутих міжнародно-правових актів щодо протидії торгівлі людьми.

Так, родовим об’єктом злочину, передбаченого зазначеною статтею, є суспільні відносини, які забезпечують особисту волю, честь та гідність особи. Безпосереднім об’єктом злочину є гідність особи, оскільки вона виступає об’єктом незаконної угоди, або обману, шантажу чи уразливого стану, піддається можливій експлуатації, що принижує її.

Додатковим факультативним об’єктом в кваліфікованому та особливо кваліфікованому складах даного злочину (ч. 2 і ч. 3 ст. 149 КК України) можуть виступати життя і здоров’я особи, встановлений порядок здійснення службовими особами своїх службових повноважень.

Об’єктивна сторона торгівлі людьми або іншої незаконної угоди щодо людина, як складу злочину передбачає обов’язкову наявність таких ознак, як суспільно-небезпечне діяння та спосіб вчинення злочину.

Суспільно небезпечне діяння даного складу злочину характеризується активною поведінкою (дією) особи, що знаходить свій прояв у одній з таких форм:

– торгівлі людьми;

– здійснення іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина;

– вербування людини;

– переміщення людини;

– переховування людини;

– передачі або одержання людини.

Торгівля людьми це незаконна безповоротна передача особою (продавцем) людини, яка є своєрідним “живим товаром”, іншій особі, яка її одержує і виступає покупцем, за певну грошову чи іншу винагороду або шляхом обміну її на речі. Дія вважається закінченою з моменту одержання покупцем людини або встановлення щодо потерпілого фактичного володіння.

Здійснення іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина, охоплює випадки передачі людини іншій особі та її одержання цією особою на підставі незаконної угоди за отримання послуг матеріального чи нематеріального характеру, чи взагалі без будь-якої оплати. Наприклад, шляхом передання під заставу, в найом, в рахунок боргу, здійснення певних послуг на користь винної особи чи інших осіб, а також – із застосуванням насильства. Моментом закінчення цієї дії є безпосереднє одержання іншою особою (стороною угоди) людини або встановлення щодо потерпілого фактичного володіння для подальшого здійснення умови угоди щодо неї (продажу чи іншої незаконної передачі іншій особі).

Вербування людини передбачає залучення особи до праці або надання послуг на певних умовах, як правило, за грошову винагороду. При цьому може здійснюватись психологічний вплив на людину шляхом переконання, схилення, спонукання потерпілого до праці або надання послуг.

Переміщення людини, тобто переміщення суб’єктом злочину потерпілої особи з одного місцеперебування в інше, наприклад, доставка її покупцю чи посереднику з використанням будь-яких способів (законних чи незаконних, із супроводженням або без такого і т. ін.) та засобів.

Переховування людини передбачає укриття її (за згодою особи чи без такої) суб’єктом злочину в певних приміщеннях, тайниках, інших місцях, які унеможливлюють або утруднюють встановлення її дійсного місцезнаходження.

Передача людини – це вчинення дій, пов’язаних із наданням потерпілого у фактичну власність іншої людини (покупця) для наступного використання, як правило, експлуатації в різних формах (примусової праці або послуг, в тому числі сексуальних, рабства чи підневільного стану або вилучення органів тощо), тобто того, заради чого вона була придбана.

Одержання людини передбачає отримання потерпілого, заволодіння ним, встановлення над потерпілим фактичного володіння або контролю над його поведінкою.[14]

Кожна із зазначених форм суспільно небезпечного діяння є самостійною і, за наявності інших обов’язкових ознак складу торгівлі людьми або іншої незаконної угоди щодо людини, утворює закінчений злочин.

Способами вчинення даного злочину, які за своїм характером альтернативними є використання:

– обману;

– шантажу;

– уразливого стану особи.

Використання обману передбачає повідомлення неправдивих відомостей (так званий, активний обман) або замовчування певних відомостей, які повинні бути повідомлені винним (так званий пасивний, обман), у результаті чого потерпілий вводиться в оману.

Використання шантажу передбачає психічне насильство, яке полягає в погрозі розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі бажають зберегти в таємниці.[14,15]

Використання уразливого стану особи визначено у примітці 2 ст. 149 КК України. Під уразливим станом особи слід розуміти зумовлений фізичними чи психічними властивостями або зовнішніми обставинами стан особи, який позбавляє або обмежує її здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, приймати за своєю волею самостійні рішення, чинити опір насильницьким чи іншим незаконним діям, збіг тяжких особистих, сімейних або інших обставин.

В частині 2 статті 149 КК України в якості кваліфікуючих ознак вказані такі способи вчинення злочину, як:

– використання службового становища;

– використання матеріальної чи іншої залежності;

– застосування насильства, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого чи його близьких;

– погроза застосування насильства, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого чи його близьких. А в частині 3 цієї ж статті – такі способи, як:

– застосування насильства, небезпечного для життя або здоров’я потерпілого чи його близьких;

– погроза застосування насильства, небезпечного для життя або здоров’я потерпілого чи його близьких.

Як зазначено у примітці 3 нової редакції ст. 149 КК України “відповідальність за вербування, переміщення, переховування, передачу або одержання малолітнього чи неповнолітнього за цією статтею має наставати незалежно від того, чи вчинені такі дії з використанням обману, шантажу чи уразливого стану зазначених осіб або із застосуванням чи погрозою застосування насильства, використання службового становища, або особою, від якої потерпілий був у матеріальній чи іншій залежності” [13].

Інші ознаки складу злочину, що характеризують його об’єктивну сторону, не впливають на кваліфікацію таких діянь, як торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини.

Суб’єктом цього злочину може бути будь-яка фізична, осудна особа, яка досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність – 16 років, незалежно від її статі та громадянства.

Серед кваліфікуючих ознак даного злочину ч. 2 ст. 149 КК України передбачає також його вчинення спеціальним суб’єктом: службовою особою (з використанням службового становища) або особою, від якої потерпілий був у матеріальній або іншій залежності.

Суб’єктивна сторона торгівлі людьми або іншої незаконної угоди щодо людини характеризується ознаками вини, мети та мотиву.

Вина при вчиненні цього злочину може бути лише у формі прямого умислу, зміст якого полягає в тому, що особа усвідомлює суспільну небезпечність вчиненого діяння і бажає вчинити саме так.[14]

Спеціальною метою торгівлі людьми або здійснення іншої незаконної угоди щодо людини є експлуатація людини, що прямо вказано в диспозиції кримінально-правової норми. Суть терміну “експлуатація” в контексті статті 149 КК України викладена у примітці 1 до неї і полягає в тому, що “під експлуатацією людини розуміється всі форми сексуальної експлуатації, використання в порнобізнесі, примусова праця або примусове надання послуг, рабство або звичаї, подібні до рабства, підневільний стан, залучення в боргову кабалу, вилучення органів, проведення дослідів над людиною без її згоди, усиновлення (удочеріння) з метою наживи, примусова вагітність, втягнення у злочинну діяльність, використання у збройних конфліктах тощо” [13].

Така ознака суб’єктивної сторони складу злочину, як мотив, прямо не зазначена в диспозиції ст.149 КК України, але вона витікає зі змісту кримінально-правової норми. Видається, що мотивом вчинення цього злочину є користь, оскільки винний, переслідуючи мету експлуатації людини, керується корисливими спонуканнями.

У частині 2 статті 149 КК України визначені кваліфікуючі ознаки торгівлі людьми або іншої незаконної угода щодо людини. До них законодавством віднесено вчинення дій, передбачених частиною першою статті:

– щодо неповнолітнього;

– щодо кількох осіб;

– повторно;

– за попередньою змовою групою осіб;

– службовою особою з використанням службового становища;

– особою, від якої потерпілий був у матеріальній або іншій залежності;

– у поєднанні з насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого чи його близьких;

– у поєднанні з погрозою застосування насильства, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого чи його близьких.

Вчинення злочину щодо неповнолітнього передбачає, що потерпілим є особа, яка не досягла 18-річного віку. Злочин повинен кваліфікуватися за ч. 2 ст. 149 КК України, якщо торгівля людиною, або здійснення стосовно неї будь-якої іншої незаконної угоди мали місце до моменту досягнення нею вказаного віку, незалежно від часу виявлення злочину та притягнення винних до відповідальності.

Злочин вважається вчиненим щодо кількох осіб, якщо потерпілими є дві та більше особи, незалежно від їх віку, фізичних даних та інших ознак.

Повторність зазначеного злочину охоплюється статтею 32 КК України.

Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини за попередньою змовою групою осіб передбачає вчинення злочину двома і більше суб’єктами злочину, які попередньо, до його вчинення, домовилися про це, та об’єднанні спільністю дій і спільністю умислу. У групі осіб за попередньою змовою може існувати і розподіл ролей між її учасниками.[15]

Вчинення злочину з використанням службового становища, це здійснення суспільно небезпечного діяння спеціальним суб’єктом – службовою особою, шляхом використання наданих їй по службі прав чи повноважень, в тому числі з виходом за межі таких прав і повноважень та з їх перевищенням, тобто всупереч інтересам служби.

Вчинення злочину особою, від якої потерпілий був у матеріальній або іншій залежності, включає випадки, коли потерпілий перебуває на утриманні винного або проживає на його житловій площі. Поняття іншої залежності охоплює випадки службової залежності, наприклад, розголошення даних приватного життя, що є вкрай небажаним, і т. ін.

Вчинення злочинних дій у поєднанні з насильством, яке є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого чи його близьких, або з погрозою застосування такого насильства передбачає примушення до різних видів діяльності (експлуатації), погодитися на які добровільно людина не хоче. Форми насильства при цьому можуть бути різноманітними:

– фізичне насильство – обмеження волі, нанесення ударів, побоїв, заподіяння легкого тілесного ушкодження, яке не спричинило короткочасного розладу здоров’я або незначної втрати працездатності;

– психічне насильство – реальна погроза застосуванням вказаного вище фізичного насильства.

Як особливо кваліфікуючі ознаки торгівлі людьми або іншої незаконної угоди щодо людини ч. 3 ст. 149 КК України виділяє дії, передбачені частиною першою і другою цієї статті, які:

– вчиненні щодо малолітнього;

– вчинені організованою групою;

– поєднані з насильством, небезпечним для життя або здоров’я потерпілого чи його близьких;

– поєднані з погрозою застосування насильства, небезпечним для життя або здоров’я потерпілого чи його близьких;

– спричинили тяжкі наслідки.[14]

Малолітньою вважається особа, яка на момент вчинення щодо неї злочину, передбаченого статтею 149 КК України, не досягла віку 14 років.

Поняття організованої групи дано в ч. 2 ст. 28 КК України і полягає в тому, що “злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три та більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об’єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об’єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи” [14].

Вчинення злочинних дій, поєднаних з насильством, не безпечним для життя або здоров’я потерпілого чи його близьких, або з погрозою застосування такого насильства, передбачає як фізичне, так і психічне, а також погрози застосувати це насильство, що створює реальну загрозу для життя або здоров’я потерпілого чи його близьких.

Так, фізичним насильством, небезпечним для життя або здоров’я потерпілого чи його близьких, є тілесні ушкодження (різною ступеню тяжкості), замах на вбивство та вбивство. Проте, до фізичного насильства для складу злочину торгівлі людьми або іншої незаконної угоди щодо людини також відноситься насильство, яке реально не спричинило шкоди життю, але було небезпечним для життя в момент заподіяння, тобто в момент його застосування створювало реальну загрозу для життя потерпілого.

Психічне насильство, не безпечне для життя або здоров’я потерпілого чи його близьких, при вчиненні зазначеного злочину виражається в погрозі заподіяти вказане вище фізичне насильство, у тому числі – й в погрозі вбивства. Але погроза повинна мати реальний характер і сприйматися потерпілим як така, що дійсно може бути реалізована.

Тяжкими наслідками вчиненого злочину можуть бути:

– смерть потерпілої особи;

– самогубство;

– тяжка хвороба, в тому числі психічна;

– залишення потерпілого після використання в небезпечному для життя стані.

Умисне вбивство потерпілого не охоплюється ст. 149 КК і має кваліфікуватися за сукупністю злочинів, передбачених цією статтею та ст. 115 КК України [15].

У разі, якщо винний продає людину для трансплантації її органів чи тканин, що явно матиме наслідком заподіяння потерпілому смерті, то дії мають бути кваліфіковані як торгівля людьми і пособництво у вчиненні злочину, передбаченого п. 6 ч. 2 ст. 115 КК України.

Зацікавленість становить ще одна проблема, тісно пов’язана з торгівлею людьми – покарання жертв торгівлі. Міжнародне законодавство дає однозначну відповідь на це питання, Протокол ООН “Про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї” [4] забороняє застосовувати до жертв будь-які види покарання.

Якщо йдеться про відповідальність за суміжні з торгівлею людьми злочини, то слід враховувати, що злочинні дії вчинені відносно неповнолітніх необхідно розглядати у сукупності зі ст. 304 КК України (виходячи з предмету його доведення).

Необхідно також враховувати, що відповідно до чинного законодавства «торгівля людьми» полягає у заволодінні особою (встановлення контролю за поведінкою останньої всупереч її волі, за допомогою примушування, обману, зловживання довірою), тоді як “звідництво для розпусти” – у посередництві (сприянні) саме добровільним статевим зносинам (стст. 149 та 302 КК України). Тому організація або сприяння у тій чи іншій формі добровільному виїзду жінок за кордон для зайняття проституцією за умови відсутності будь-яких елементів примушування, обману, зловживання довірою стосовно останніх з боку інших осіб (коли такі обставини заздалегідь усвідомлювалися, обговорювалися кожною стороною), може кваліфікуватися лише за ст. 302 КК України.[11]

Торгівля людьми або здійснення іншої незаконної угоди щодо людини можуть бути вчинені як із переміщенням потерпілого через державний кордон України, так і без такого переміщення. Якщо зазначені діяння супроводжуються незаконним переправленням осіб через державний кордон України, вони додатково кваліфікуються ще й за ст. 332 КК України.

Таким чином, в Україні створюється така юридична база для захисту прав, свобод, інтересів громадян, потерпілих від торгівлі людьми, яка відповідала б міжнародним вимогам і стандартам прав людини, забезпечувала б реалізацію прав кожної особи та контроль за виконанням законодавства щодо їх охорони.

На сьогодні в нашій країні прийнято низку нормативно-правових актів, які законодавчо закріпляють боротьбу з торгівлею людьми і, в основному, відповідають нормам міжнародного права у цій сфері.

Розділ ІІ. Боротьба з торговлею людьми на законодавчому рівні

У 1948 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Загальну декларацію прав людини, що закріпила основні принципи міжнародного права. Стаття 4 Декларації зазначає:» Ніхто не повинен утримуватися в рабстві або підневільному стані; рабство й работоргівля забороняються у всіх їхніх видах».[1]

Абсолютну заборону рабства та работоргівлі підтверджено також у статті 8 Міжнародного пакту про цивільні й політичні права 1966р.[2]

Правоохоронні органи України зіткнулись зі злочинами, пов’язаними з торгівлею людьми на початку 90-х років минулого століття. Україна першою з пострадянських країн визнала проблему торгівлі людьми як одну з найнебезпечніших для суспільства, результатом чого стало введення в 1998 році до Кримінального кодексу України статті 124-1 «Торгівля людьми». Стаття передбачала відповідальність за торгівлю людьми у вигляді позбавлення волі на строк від 3 до 5 років. У 2001 році було прийнято новий Кримінальний кодекс України. Міра покарання стала жорсткішою.[12]

Постановою Кабінету Міністрів України від 5 червня 2002 року №766 затверджено Постанову “Про утворення Комплексної програми протидії торгівлі людьми на 2002-2005 роки”. Головна мета цієї програми – розвиток механізмів по запобіганню торгівлі людьми, кримінального переслідування осіб, причетних до цього виду злочину, захисту та реінтеграції потерпілих. В цілях міжвідомчої координації здійснення заходів, що визначені Комплексною програмою, утворено Міжвідомчу координаційну раду з питань протидії торгівлі людьми, що є постійно діючим консультативно-дорадчим органом при Кабінеті Міністрів України.[8;11]

Указом Президента України від 18.02.2002 року №143 “Про заходи щодо дальшого зміцнення правопорядку, охорони прав і свобод громадян” визначено, що боротьба з торгівлею людьми є одним із пріоритетних напрямків діяльності правоохоронних органів України.[7] 3 лютого 2006 року Президент України Віктор Ющенко підписав Закон №3316-1 «Про внесення змін у Кримінальний кодекс України щодо вдосконалення відповідальності за торгівлю людьми й залучення в заняття проституцією», прийнятий Верховною Радою України 12 січня 2006 року.

Статтю 149 Кримінального кодексу України доповнено приміткою, в якій роз’яснено терміни « експлуатація людини», «уразливе становище»; у назву статті 303 Кримінального кодексу України введено термін «сутенерство», визначення якого подано в частині першій до цієї статті. Законом установлено, що відповідальність за вербування, переміщення, переховування, передачу або одержання малолітнього чи неповнолітнього до заняття проституцією або примус їх до заняття проституцією повинна наставити незалежно від того, чи вчинено такі дії з використанням обману, шантажу або уразливого стану зазначених осіб чи із застосуванням або погрозою застосування насильства, використання службового становища, чи особою, від якої потерпілий перебував у матеріальний або іншій залежності (частина третя примітки до статті 149, частина друга примітки до статті 303 Кримінального кодексу України).[13]

Серед документів, спрямованих на боротьбу з торгівлею людьми, варто згадати Постанову №987 «Про затвердження Типового положення про реабілітації для осіб, що потерпіли від торгівлі людьми», прийняту Кабінетом Міністрів України 27 червня 2003 року з метою забезпечення законодавчої бази для здійснення допомоги потерпілим із боку державних організацій. Однак у зв’язку з недостатністю державного фінансування таких установ реабілітаційні центри відкриваються здебільшого на базі громадських і релігійних організацій за сприяння державних структур. Фінансова підтримка надходить переважно від міжнародних організацій. [9]

Координацію діяльності різних організацій із протидії торгівлі людьми покладено на спеціальний орган при Кабінеті Міністрів України, «Про створення Міжвідомчої координаційної ради з питань протидії торгівлі людьми» (№ 1961 від 25 грудня 2002р.) Сьогодні разом з офісом Координатора проектів ОБСЄ в Україні ведеться робота зі створення Бюро Національного координатора із протидії торгівлі людьми. [12]

Важливими кроками по вдосконаленню міжнародного співробітництва у сфері протидії торгівлі людьми стали Міжнародна Угода про боротьбу з торгівлею білими рабинями від 18 травня 1904 року з поправками, внесеними Протоколом, затвердженим Генеральною Асамблеєю ООН 3 грудня 1948 року. Результатом наступного етапу розвитку співробітництва держав у протидії торгівлі людьми стала Міжнародна Конвенція про боротьбу з торгівлею білими рабинями від 4 травня 1910 року з поправками, внесеним вищезгаданим Протоколом; Міжнародна Конвенція про Заборону торгівлі жінками й дітьми від 30 грудня 1921 року з поправками, внесеними Протоколом, затвердженим Генеральною Асамблеєю ООН 20 жовтня 1947 року; Міжнародна Конвенція про Заборону торгівлі неповнолітніми жінками від 11 жовтня 1933 року із змінами, внесеними в неї вищезгаданим Протоколом.

Започаткування ефективного міжнародного мехінзму було закладено у 1949 році Генеральною Асамблейою ООН шляхом прийняття Конвенції про боротьбу з торгівлею людьми і експлуатацією проституції третіми особами, яка набрала чинності в Україні 15 лютого 1955 року.[11]

Сучасним міжнародно-правовим документом щодо протидії торгівлі людьми є Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності та Протокол про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї, що доповнює її. У грудні 2000 року в м. Палермо (Італія) Україна, спільно з іншими 124 країнами світу, підписала ці міжнародні документи і ратифікувала 4 лютого 2004 року на сесії Верховної Ради України.[3;4;]

Висновок

Україна одна з перших в світі комплексно підійшла до вирішення проблеми торгівлі людьми. Урядом затверджено програму протидії цьому явищу, прийнято спеціальне законодавство про кримінальну відповідальність за торгівлю людьми, створено спеціалізовані підрозділи ОВС по боротьбі з цим злочином.

Торгівля людьми – це недопустиме суспільне явище, якому необхідно рішуче протидіяти. Боротьба з ним вимагає вироблення ефективних методів як, на державних, так і на міжнародних рівнях.

Тому, я вважаю, що до данного явища потрібно підходити не просто як до серйозної проблеми,а і як до серйозного злочину, наслідки якого, найчастіше є невідворотними. Спираючись на це, на мою думку, однієї, або навіть кількох статей у Кримінальному кодексі замало, для того щоб з впевненістю вважати, що дана проблема є вирішеною. Потрібно провести ретельнішу імплементацію норм міжнародного права до законодавства України у тому числі імплементувати норми конвенцій.

Список використаних джерел

1. Загальна декларація прав людини від 10.12.1948р.// http://www.un.org/russian.

2. Міжнародний пакт про цивільні та політичні права та свободи від 16.12.1966р. // http://www.un.org/russian.

3. Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності (995_789), прийнята резолюцією 55/25 Генеральної Асамблеї ООН від 15.11.2000 р. // http://www.un.org/russian.

4. Протокол про запобігання і припинення торгівлі людьми, особливо жінками та дітьми, і покарання за неї (995_791), що доповнює Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності, прийнятий резолюцією 55/25 Генеральної Асамблеї ООН від 15.11.2000 р. // http://www.un.org/russian.

5. Конвенція Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми від 16.05.2005р.// http//:www.vi-leghas.ua

6. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року: Офіц. вид-ня. – К., 2009. – С. 97–98.

7. Указ Президента України «Про заходо щодо подальшого зміцнення правопорядку, охорони прав і свобод громадян» від 18.02.2002 №143// www.president.gov.ua

8. Постанова КМУ «Про утворення комплексної програми протидії торгівлі людьми на 2002-2005рр.» від 5.06.2002р.// www.kmu.gov.ua

9. Постанова КМУ “Про затвердження типового положення про реабілітацію для осіб,що потерпіли від торгівлі людьми» від 27.06.2003р.// www.kmu.gov.ua.

10. Іщенко В.О. Торгівля жінками та дітьми (кримінологічні та кримінально-правові аспекти боротьби): Монографія. – К.: Атіка, 2004. – 247 с.

11. Торгівля людьми в Україні. Оцінка заходів, спрямованих на протидію. ЮНІСЕФ, ОБСЄ, АМР США, Британська Рада. Київ. 2004. – 247 с.

12. Обзор механизмов, средств и правоохранительных мер для борьби с торговлей людьми в Украине / С. Кривошеев, В. Куц, В. Соболев. – К.: МОМ, 2006. – 111 с.

13. Закон України від 12 січня 2006 року № 3316-IV “Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо вдосконалення відповідальності за торгівлю людьми та втягнення в заняття проституцією”// www.rada.gov.ua

14. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: У 2-х ч. / Під заг. ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка – К.: МП “Каннон”, 2008. – 1103 с.

15. Кримінальне право України: Особлива частина: Підручник / М.І. Бажанов, В.Я. Тацій, В.В. Сташис, І.О. Зінченко та ін.; За ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.: Юрінком Інтер; Харків: Право, 2007. – 496 с.