Гердер Йоганн Готфрід (1744–1803)-німецький філософ і батько-засновник історії культури. Гердер був сином побожного шкільного вчителя з Морунгена, що знаходився у відсталій провінції Східної Прусії. Навчаючись у Кенігсберзькому університеті, він зазнав впливу Канта, який познайомив його з творами Руссо, Юма і Монтеск’є. Тут він також заприятелював на все життя з мислителем-ірраціоналістом Й. Г. Гаманом. У 1764 році він обійняв викладацьку посаду в Ризі, а наступного року був висвячений на лютеранського пастора. У 1769 році Гердер вирушив у подорож, у ході якої відвідав багато різних міст, у тому числі Нант, Париж і Страсбург, де йому вдалося справити незабутнє враження на юного Гете. 1776 року він їде до Веймара, де стає духовним главою великого герцогства – посада, що її він обіймав до кінця свого життя.
Хоча Гердер починав як учень представників французького Просвітництва та їхніх німецьких послідовників і зберігав деякі з набутих у цей період поглядів до кінця свого життя, його найбільш самобутні та впливові твори знаменують докорінний розрив із цією традицією. До числа найбільш самобутніх його праць належать «Трактат про походження мови» («Abhandlсung ьber den Ursprung der Sprache», 1772), у якому було викладено деякі з його ранніх антипросвітницьких поглядів щодо мислення й мови і який отримав премію Берлінської академії, «Ще одна філософія історії» («Auch eine Philosophie der Geschichte», 1774), яка знаменує подальший крок до розриву з Просвітництвом, а також його фундаментальний твір «Думки з приводу філософії історії людства» («Ideen zur Philosophie der Geschichte der Menschheit», 1784–1791).
На противагу просвітницькому ідеалу встановлення позачасових, універсальних і раціональних стандартів у пізнанні, вчинках та естетиці Гердер обстоював ідею щодо існування унікального й особливого для певного часу і певного місця. Будь-яку самобутню діяльність, погляд, культуру можна зрозуміти лише зсередини, в рамках їхніх власних призначень і цілей. Таким чином, Гердер відкинув просвітницький ідеал єдиної науки, що охоплює всю реальність, й одним із перших (услід за Віко) установив тонке розрізнення між методами дослідження фізичної природи і методами осягнення саморозвинного духу людини.
Наголошення Гердером на провідній формотворчій ролі мови й поезії в колективному житті людей («мова виражає колективний досвід групи», «поет є творцем народу» і «ми живемо у світі, який створюємо самі»), його віра в те, що нації є природними спільнотами і що людину визначає її належність до особливої групи, культури, нації, виключно в лоні яких вона може розквітнути, його переконаність у тому, що вся діяльність людини є передусім актом самовираження, що втілює в собі загальне бачення життя, його послідовна концепція культури як унікальної саморозвинної цілісності, кожне відгалуження якої несе на собі незгладний відбиток єдиного стилю, його пристрасне обстоювання того, що не існує «вищого» народу – жодного Favoritvolk (вибраного народу), який має історичне право нав’язувати свій шлях розвитку «нижчим» народам, його заява про те, що жодна культура не є всього лише підмурівком для її наступників, оскільки кожна є незрівнянною й існує згідно зі своїми власними законами, його палкий виступ на захист розмаїття як самоцінності, а також його рішуча боротьба проти механістичної психології таких мислителів, як Декарт і Кант, які розтинали цілісну особистість на мертві сегменти волі, розуму, пізнання тощо, – усі ці ідеї спричинилися до революційних зрушень у європейській свідомості.
Гердер був передовсім ідеологічним батьком доктрини націоналізму, яка зародилася в Німеччині, поширилася на слов’янський світ і нині стала широко розповсюдженою в Африці та Азії (див. Націоналізм). Хоча він рішуче повставав проти держави, яка «позбавляє нас самих себе», відкидаючи впродовж усього свого життя будь-які форми насильства, його доктрини було включено в теорії пізніших націоналістів, таких як Фіхте, Арендт, Гьоррес, Ян і Трейчке, кожен з яких спотворював його ідеї, і через ці теорії вони стали дотичними до хворобливих ексцесів націонал-соціалізму. І хоча сам він не розглядав культуру як надперсональну цілісність, заради якої реальні індивіди мають жертвувати собою, його поняття Volksseele (колективної душі народу) було розвинене якраз у цьому напрямку Фіхте, Гегелем та їхніми послідовниками. Знову ж таки, концепція Гердера про неподільну творчу особистість, витвори якої виражають її власний самобутній досвід, а також досвід групи, до якої вона належить, спричинилася до виникнення в середовищі радикальних мислителів Росії XIX століття уявлення про ідеал покликання митця і водночас уявлення про der ganze Mensch, цілісну людину, з його висновком про відчуження природи людини, розвиненими молодогегельянцями і Марксом у його ранній гуманістичний період. Вплив Гердера на Якоба Грімма, братів Шлегелів та на зростання інтересу до етнографічних досліджень і порівняльної філології, а також на Савіньї та історичну школу права, як і на романтизм та його пізніші ідеологічні відгалуження, був неосяжно величезним.
Однак якої б потворної форми не набували доктрини Гердера в руках пізніших мислителів-ірраціоналістів, вони були (і є) гранично визвольними. Він був першим видатним поборником права всіх людей – як окремих індивідів, так і груп, – на реалізацію своїх природних нахилів та звільнення з-під гніту централізованої влади, нав’язуваних форм життя, вузьких, догматичних і викривлених поглядів на те, що таке є і що має бути людина, й усілякого роду штучних кайданів.
Гердер висуває тезу, що початки історії і мистецтва слід шукати в середовищі простого народу. В народній поезії, зокрема піснях, закладена душа народу. Народні співці, барди, кобзарі є голосом народу. Народна поезія являє собою велику історичну і естетичну цінність, вона – засіб "братання народів", її треба записувати, видавати, вивчати. Голоси пісень – це світова симфонія. Ідеї Гердера полонили багатьох, зокрема й Ґете, який також починає записувати народні пісні. На думку Гердера, чим ближче до природи стоїть народ, тим вища і цінніша його пісня. Таким народом він вважав українців і всіх слов'ян, у зверненні до яких Гердер закликає боротися за самобутність, звільнитися від ланцюгів рабства – "і ви зможете користуватися вашими прекрасними землями від Адріатичного моря до Карпатських гір, від Дону до Мульди, справляти на них ваші стародавні свята мирної праці і торгу" ("Ідеї до історії людства"). Про минуле слов'ян і місце їх у європейському світі Гердер висловлюється кілька разів і висуває т. зв. концепцію "голубиного народу", яку сприйняли й інші вчені, зокрема Коллар. У книжці "Ідеї філософії історії людства" (ч. І, кн. XVI, розділ IV) Гердер охарактеризував слов'ян як народ гуманний, гостинний, мирний і волелюбний, противник усякого насильства, як схильного до мистецтва, музики, співу, а українській пісні і думі пророкував великий успіх. Це особливо сприяло зростанню інтересу європейських народів до творчости народу України. Поза слов'янським світом українська народна поезія найбільше зацікавлення викликала в Німеччині, Австрії, де перші переклади з'явилися ще у XVIII ст., а найбільшими її пропагандистами були Й. Гердер, Й. Венціґ, X. Тідґе, К. Вальдбріль, Ф. Боденштедт та ін.
Доба романтизму звеличила і примножила славу української думи та пісні, спопуляризувала кобзарів-бандуристів як живих рапсодів слов'янського світу. Відомий німецький дослідник Г.Адам звернув увагу на те, що жодна європейська країна не дала так багато поетичного матеріалу для романтизму, як Україна. Романтизм вбачав у природі матеріальне підґрунтя поезії кожного народу. Багата, кольористична, лагідна природа України, за їхніми твердженнями, породила таку ж народну поезію. На Україні, як писала Тальві, кожне дерево, кожна билина, кожна гілка мають своїх поетів, а історія народу надала пісні й думі своєрідного змісту. "Під брязкіт зброї народ ставав музикальним", – пише канадський дослідник Тальві.
Романтизм розбудив також великий інтерес до перекладання українських пісень різними мовами світу. Романтики проголошують культурний обмін між народами природним станом загальнолюдських взаємин...
Європейська література доби романтизму розвивається під великим впливом ідейно-естетичних принципів народної пісенної поезії, не обходячи й скарбів українського фольклору (письменники "української школи в польській літературі", німецькі, австрійські, французькі, чеські, словацькі, словенські прозаїки, поети, драматурги).
Авторитету пісні, завойованого в добу романтизму, вже ніхто не може похитнути, її трактують як мірило ступеня розвитку культури народу. Одною з провідних думок філософії позитивізму (XIX ст.) було заперечення можливості проникнути в суть речей, отже, завдання науки, мовляв, тільки описувати, систематизовувати їх. Пісня також стає об'єктом опису і систематизації, науковим документом, а не явищем мистецтва. Естетичний критерій при вивчені пісні відходить на другий план, навіть для культурно-історичної школи. Тому майже всі дослідники, які писали про історію розвитку світової цивілізації, про культуру народів, вдавалися і до пісенних джерел як документів духовної еволюції людства. Поряд із пісенним матеріалом, зібраним з усіх континентів, широко використовується і українська, переважно обрядова, пісенна творчість. Нею послуговуються як ілюстративним допоміжним матеріалом автори загальних етнографічних праць про Україну або окремих її етнографічних територій (французи А. Мільєн, Л. Леже, барон Де Бе, англійці В. Ральстон, австрійці й німці Р. Кайндль, Г. Бідерман, чехи Ф. Ржегорж, В. Полєвка та ін.). З публікацій В. Ральстона деякі українські матеріали були внесені до популярної роботи Д. Фрезера "Золоте руно" (1890).
Значне місце займали українські думи і пісні як матеріал для порівнянь у працях історико-філологічного характеру В. Ягіча, Ф. Міклошича (про епос і епічний стиль) або Б. Хаджеу. В процесі таких зіставлень ясніше вирізьблювалися обличчя українського пісенного фольклору, вироблявся погляд світової наукової громадськості на питання про місце і значення української народної поезії в загаль-ній системі світової культури.
У 2-ій пол. XIX ст. з'являються спроби європейських учених і літераторів дати ґрунтовну характеристику української народної поезії, особливо історичної. 1874 р. у Києві побував французький учений А. Рамбо, де слухав народних співців і кобзарів (Вересая), а наслідком цього з'явилися його ґрунтовні розвідки про епос ("Епічна Русь"). Тісні зв'язки з Україною і українськими діячами мали італійці А. де Губернатіс, Д. Чамполі, англієць В. Морфілл, німець П. Кремер (який також слухав спів Остапа Вересая і висловив оригінальні погляди на думи), француз Де Бе, чехи Л. Куба, Ф. Ржегорж, словак Й. Абрам, угорець Я. Ердеї та багато інших визначних діячів культури. Їхні праці вже мають узагальнювальний характер.
У 2-ій пол. XIX ст. за межами України широко обговорюються фольклористичні видання. Добру славу завоювали видання пісень В. Антоновича та М. Драгоманова, П. Чубинського, І. Рудченка, Б. Грінченка, "Етнографічний збірник'ebогічними розвідками про українську народну поезію у ті часи з'являються й музикознавчі праці, в яких порушувалися досить важливі питання, пов'язані з вивченням специфіки української народної музики та її мелосу (роботи чеха Л. Куби, англійця Ф. Бартілетті, німецьких та австрійських музикознавців).
Від добірок у періодичних виданнях до окремих збірок – так можна сказати про стан публікації перекладів українських пісень і дум икознавців).Від добірок у періодичних виданнях до окремих збірок – так можна сказати про стан публікації перекладів українських пісень і дум мовами народів світу в ХІХ ст. Пісні та думи, підібрані за жанровим або тематичним принципом, часто зустрічалися на сторінках чеських, словацьках, угорських, французьких, німецьких, данських, дещо менше англійських, сербських, італійських та інших періодичних видань. Більші або менші публікації пісень і дум з'являються майже всіма мовами народів Європи, водночас українські пісні дедалі більше проникають у побут простого люду і в репертуар народних хорів, особливо сусідніх держав.
Перекладаючи пісні, поети прагнуть увести її до хати свого народу вже якоюсь мірою опрацьованими в дусі мистецьких традицій своєї нації. "Народні пісні поза рідною хатою, – писав італієць Д. Пітре, – усе одно, що гості, яких запрошують до родинного вогнища, запропонувавши їм попередньо переодягнутися". Переодягнуті – деякі з них цілком акліматизуються в чужому середовищі, а деякі лишаються тільки ріднею або знайомими. Так акліматизувалися у Данії переклади українських пісень Тора Ланге, у Німеччині – А. Тідґе, у Канаді і США переклади відомих і невідомих авторів. Принагідно скажемо, що на цьому ґрунті пісня і дума інспірували зародження україністики в багатьох країнах Європи, зокрема в Румунії, Угорщині, Данії, Італії тощо.
Європейська фольклористика 2-ої пол. XIX ст. у своїх наукових пошуках намагалася тримати в полі зору здобутки творчості багатьох народів світу. Зіставляються теми, мотиви, образи, музичні стилі пісень, витворених протягом багатьох століть. Як до української пісенної творчості ставилася світова громадськість, можна судити з таких слів визначного німецького ученого Р. Вестфаля: "Літературна естетика, прийнявши українську пісню в коло світових порівняльних досліджень, визначить їй безумовно перше місце між народними піснями цілого світу".
На початку XX ст. концепція фольклору в культурі європейських народів зазнає певної девальвації, і хоч підноситься на досить високий рівень (наприклад, у Франції), усе ж пісню дехто, особливо з табору т. зв. модерних літературних течій, намагається трактувати як народний примітив. Треба сказати, що українська пісня за цих обставин не втратила своєї доброї слави, здобутої у добу романтизму. Її змістовність і краса, незаперечне народне походження були великим аргументом на користь тих, хто обороняв художньо-естетичну вагу народної поезії.
Виконання цих пісень ще більше утверджувало їх красу й силу. У XIX ст. хорові співи українських пісень у Європі були випадкові й рідкісні. Чули їх у Чехії, частково в Німеччині, а загалом український хоровий спів був практично незнаний, хоч і охарактеризований кількома музикознавцями, зокрема Л. Кубою. Сенсаційними стали виступи хору О. Кошиця 1919 р. Європа ніби заново відкривала "музичні скарби" українського народу. "Нововідкритий Сфінкс", – так писали про неї швейцарські газети, – "правдивий скарб невідомої досі літератури", "золотий потік мелодій класичної простоти" – такими й подібними висловами пересипані статті базельських газет, що писали про українську пісню як про "великої ціни дари". Заголовки статей сімнадцяти лондонських газет у лютому 1919 р. мали майже всі такий характер: "Музика великого чару", "Блискучі українські пісні" і. т. ін., а концерти української пісні величалися як "мистецький бенкет". Особливо великий успіх мав "Щедрик" в обробці Леонтовича, названий в Англії "Новорічною серенадою"."Україна має правдиве, велике мистецтво", "Україна – рай народної пісні", "У піснях лунає ввесь зміст України", "Український народ може бути гордий своєю піснею", "Україна – країна пісень"... Такими й подібними висновками і заголовками рясніли тоді газети й журнали Англії, Франції, Бельгії, Голландії, Австрії, Швейцарії після того, як там почули живий голос пісень з України. Творчість українських композиторів М. Лисенка, В. Леонтовича, К. Стеценка та інших фахівці Європи називали "новим словом у музиці". Українська пісня знову заохотила декого на Заході повернутися до музичних джерел народу.Активними пропагандистами української народної музики у світі на той час були також визначні митці – С. Крушельницька, О. Руснак, О. Мишуга, М. Менцинський, які у програми своїх концертів за кордоном постійно ставили народні пісні...Державна заслужена хорова капела "Думка" перше турне за кордон здійснила 1929 р. Французька преса писала тоді про неї як про "капелу всесвітньоєвропейської слави" – і значну частину її репертуару ("Веснянка", "Щедрик", "Дударик", "Заповіт" і ін.) французька фірма "Колумбія" записала на грамплатівки.
Українські композитори знайшли ключ до поєднання професійної і народної музики, виробили властиві естетичні засоби творчості в цьому напрямку й були для закордонних музикознавців та композиторів, для всієї громадськості таким же несподіваним відкриттям, як і взагалі українська пісня, народна музична культура. Отже, на різних етапах розвитку суспільного життя світ по-різному сприймав українську пісню і думу: то як екзотику маловідомого народу (доба ренесансу), то як нові варіанти гомерівського епосу (доба романтизму), то як зразки природної поезії, то як етнографічний матеріал для наукових народознавчих студій... Але чим більше пізнавали, тим більше говорили про них як явище мистецтва; поетичний аспект з часом займав у наукових дослідах і літературних публікаціях усе більше місця і уваги. Які ж питання найчастіше обговорювали іноземні діячі культури у зв'язку з вивченням української народної пісенної творчості? Перше – місце її у світовому культурному процесі. Українська пісня і дума стали предметом розмови за межами нашої Вітчизни ще в XVI ст. Та найтривкіша слава приходить до неї за доби романтизму (на початку XIX ст.). коли світова культура виявляє великий інтерес до естетики фольклору. Тоді якраз вийшли перші збірники українських дум та пісень М. Цертелєва, М. Максимовича, І. Срезневського. Яке враження справила українська народна поезія на Західну Європу після появи перекладів з цих збірок, найкраще передала американська письменниця і перекладачка Тальві, приятелька Ґете: "Виняткова краса козацької поезії вразила літературний світ". Цими словами можна було б охарактеризувати й подальші етапи ознайомлення народів світу з нашою піснею – аж до XX ст. Про український народ говорять як про народ поетичний і музикальний, намагаються дошукатися причини такого явища. Ще 1816 р. автор передмови до збірки "Російській трубадур, або Збірник українських балад" (Лондон) писав, що Україна "є колискою народних мелодій". Читаючи лекції паризьким студентам, А. Міцкевич назвав Україну "столицею ліричної поезії", яка звідси розходиться по цілому слов'янському світі. Збірці пісень і дум у перекладі німецькою мовою Ф. Боденштедт дав назву "Поетична Україна", і з таким епітетом наша земля іде з тих часів по всьому світу. "Колосальна співуча країна" – так швейцарська преса писала вже у XX ст. про Україну у зв'язку з виступами Українського хору. Якщо взяти і переглянути періодичні видання Західної Європи за останні 150 років, то у статтях про українську пісню й думу, написаних різними мовами, неодмінно натрапимо на здивування, викликане нововідкритим світом поезії і музики. З нестримним ентузіазмом українську пісню сприймали визначні діячі слов'янського Відродження. Для Шафарика українська народна поезія була напевно дорогоцінністю, яка розкриється повністю і ще більше здивує світ після того, як українці зберуть усе і видадуть, щоб ствердити давність і буйність слов'янської культури, у якій пісня займає найповажніше місце. Дехто вважав тоді, що перше місце слід розділити між українськими і сербськими піснями. Однак у 30—40-х рр. XIX ст., коли було видано і перекладено деякими європейськими мовами найкращі зразки пісень і дум, в англійських, австрійських та німецьких джерелах з'являються судження письменників і філологів, у яких (не без впливу слов'янських романтиків) народна поезія України висувається ва перше місце. Найпопулярнішою була теза Ф. Боденштедта, що джерело народної поезії ніде в світі так не розквітло, як на Україні. У плані "Поетичної України" Боденштедта характеризує пісні та думи "Козацької нації" А. Люкшіч. Його вислів "Українська народна поезія найбагатша і найкрасивіша в світі" швидко поширився по всій Європі і навіть був часто цитований у різних наукових і мистецьких виданнях. У 2-ій пол. XIX ст. про першість української пісні говорять і в скандинавських країнах, зокрема Тор Ланґе представляє її своєму народові (у багатьох своїх перекладах) як "найкращу і найніжнішу поезію на ввесь світ". Протягом кількох століть світ не скупиться на добірні, теплі епітети, коли мова заходить про українську пісню і її становище у світі. І не так уже й важливо для нас, чи міжнародна громадськість відводить їй перше, друге чи якесь інше місце в пантеоні світової культури. Важливим є те, що творчі здобутки нашого народу дістали інтернаціональне визнання, що їх з радістю і приємністю сприймають інші народи.Відомий французький учений Сеньобо, прослухавши виступ Хору Кошиця у Парижі, писав, що український народ має "високу музичну культуру", а його пісня і мистецтво хорового співу "демонструють перед світом його незрівнянно могутню та музичну душу". Англійські газети не раз писали про те, що їх дивує "найвищий і найделікатніший" природний музичний смак українців, що й сприяло виробленню такої мистецької пісні. Але річ, очевидно, не тільки у природних здібностях народу, а й у плеканні, культивуванні музики. В українців, як і всіх слов'ян, писала 1920 р. французька "Тулузька газета", "спадковий музикальний смак виробився до незвичайних тонкощів з допомогою нечуваної музичної культури". Малася на увазі музична освіта мас, народні хори, праця над народною піснею композиторів. Звичайно, що фольклор нашого народу тісно пов'язаний з життям, але є, очевидно, різні ступені цього зв'язку і відображення у ньому як зовнішньої, так і внутрішньої історії широких народних мас. Іноземці підмітили цей історизм української народної поезії і її реалізм.Німецький музикознавець і поет початку XX ст. Роберт Прехтель звернув увагу також на оптимістичний настрій пісні. Певність за майбутність і незнищенність існування народу, а також творчий самобутній дух "живуть в українських народних піснях". Відомо, пише він далі, що "народ живе так довго, як довго він творить народне мистецтво", бо самобутнє "правдиве мистецтво постає з батьківської землі".Ідея волі, як пишуть іноземці, – одна з ознак змісту української пісні і думи. Як влучно зауважив визначний італійський учений Д. Чамполі, "свідомість волі робила з козака воїна і поета". Тому для козака "шабля – його хрест, перемога – його Бог, а пісня – його молитва".Закордонні дослідники української пісні звернули увагу на достоїнства поетичного слова і музики пісень та дум і майже одностайно засвідчили їх оригінальність та гармонійність. Особливо високу оцінку дають іноземні дослідники музичній природі пісень та дум. "Те, що ці пісні виявляють у царстві музики, часами є вражаюче, оригінальне і нове"2. "Оригінальне і нове" – це типовий вислів для зарубіжних видань, у яких обговорювалося питання про те, що принесла Україна в світову пісенну культуру. Протягом ХІХ—ХХ ст. в Європі багато говорилося про мелодійність, гармонійну єдність слова і мелодії, про грацію і гумор української народної поезії, однак з усіх прикмет найбільше враження справляло природно розвинене багатоголосся, або, як його назвали музикознавці – "природний контрапункт". Ще в XV ст. мандрівники відзначили у своїх подорожніх нотатках, що на Україні розвинений хоровий спів. Якийсь час на Заході не вірили, що "на землі кобзарів" народ без будь-якого дириґента співає на різні голоси. Коли у 2-ій пол. XIX ст. на Україну приїхав Л. Куба, щоб записати з уст народу пісні, він, як пише у спогадах, був дуже здивований, як то так сталося, що пісні, вибагливі "контрапунктні твори", складають і виконують тут люди, які ніколи й ніде не навчалися музики, не проходили спеціальної музичної підготовки. Він чи не перший заговорив про це ґрунтовно перед європейською науковою громадськістю і з того часу все більше й більше музикознавців нагадують про "загадку походження" східнослов'янського багатоголосся, про одну з причин великого чару українських пісень.Багатоголосся як найважливішу рису української пісні виділили й французькі та німецькі дослідники.Фольклор європейських націй майже не знає багатоголосся. На Заході воно розвинулося тільки з піднесенням професійної музики. Коли, як і за яких обставив воно розквітло у східних слов'ян – лишається загадкою і донині.Українські пісенні мелодії у ХІХ—ХХ ст. привернули увагу багатьох визначних композиторів світу: Л. Бетховена, Ф. Ліста, К. Вебера, П. Чайковського, М. Глинки, Б. Бартока, Ш. Лефлера, за різними принципами вони вводили їх до своїх оригінальних творів.Таку ж високу оцінку дала міжнародна громадськість і поетичним текстам пісень та дум, які, за висловом дослідників, настільки мистецьки досконалі і мають виразно окреслені думки, що їх можна читати як вірші і від цього мати велике естетичне задоволення. Французький музикознавець Р. Шарпантьє тексти українських пісень назвав "просто розкішними", вони відкрилися для світу як "правдивий скарб невідомої літератури"3. Українська народна поезія – це велика народна література, яка своїми ідейно-змістовними і мистецькими якостями стоїть на рівні літератур світу, а суспільно-філософські та соціальні ідеї, висловлені з українських піснях та думах, є на рівні передових поглядів європейських мислителів4. Шляхетність поетичного вислову, ідейна спрямованість. висока моральність, волелюбність і віра в майбутнє чарують усіх, хто хоч трохи пізнавав українську пісню. "Душа захоплюється цими піснями, які виявляють глибоку віру, гордість... презирство до грошей, культ жінки і танцю, а над усе – прагнення свободи".
Оскільки слово в пісні та думі несе велике змістовне навантаження, як зауважив французький учений, міністр освіти А. Рамбо, під час співу воно всіма засобами (особливо дикцією) чітко виділяється, щоб підкреслити його зміст або семантичний відтінок.З усіх жанрів української пісенної творчості найбільшу увагу привернули ліричні пісні, балади і особливо думи. Ще в XVI ст. їх називають "русинськими" піснями, коли ж на початку XIX ст. з'явилися їх переклади різними мовами, про них почали писати як про унікальне явище в історії світової культури.Тепер збірники дум опубліковані англійською, французькою, німецькою, чеською, польською, румунською та іншими мовами.Велична будівля, яку ми називаємо світовою культурою, творилася цілим людством. Кожний народ поклав у її підвалину свою більшу чи меншу частку, яка увійшла в гармонійну єдність з іншими такими частками, зберігши самобутнє і всотавши корисне від сусіда. Цей віковий процес приводив тільки тоді до щасливих наслідків, коли в ньому діяли співпраця, взаємні зацікавлення і порозуміння. Взаємодія між культурами може інтенсивно тривати тільки за умов, коли кожний народ має щось власне, реальне, оригінальне, чого не мають інші і що може доповнити, збагатити світову скарбницю творчого духу людства і цим зміцнити інтернаціональну єдність. Українська пісня почесно виконує цю функцію.
1. Коккьяра Д. История фольклористики в Европе. – М., 1960. – С. 380.
2. Michigan Daily and Arbor, 1923, 14, II.
3. Le Comedia, 1919, 8 листопада.
4. Побратимство (Югославія), 1981, № 12.
5. Journal de Liege (Бельгія), 1919, № 1.