Реферат

Політично-правові вчення в Німеччині в кінці XVIII– поч. XIX ст.

План

1. Вчення І. Канта про державу і право

2. Політико-правова теорія І.Г. Фіхте

3. Вчення Гегеля про державу і право

Список використаної літератури

1. Вчення І. Канта про державу і право

Професор філософії Кенігсбергського університету Іммануїл Кант (1724–1804) був в Германії першим, хто приступив до систематичного обґрунтування лібералізму – ідейної платформи класу буржуа, що виділилися з конгломерату третього стану, усвідомили своє місце в суспільстві і прагнули утвердить в країні економічну і політичну свободу. І. Кант задався метою тлумачити цю платформу як єдиної розумної, спробував підвести під неї спеціальний філософсько-етичний фундамент і таким чином виправдати її. Кантівське вчення про державу і право – підсумок вирішення мислителем вказаного завдання. Політико-юридичні погляди Канта містяться переважно в праці: «Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору», «До вічного світу», «Метафізичні початки вчення про право».

Навіяний духом Освіти і перекликається з індивідуалізмом школи природного права наріжний принцип соціальних переконань І. Канта: кожна особа володіє досконалою гідністю, абсолютною цінністю; особа немає знаряддя здійснення яких би то не було планів, навіть благородних планів спільного блага. Людина – суб'єкт етичної свідомості, в корені відмінний від навколишньої природи, - в своїй поведінці повинен керуватися веліннями етичного закону. Закон цей апріорний, не схильний до впливу ніяких зовнішніх обставин і тому безумовний. Кант називає його «категоричним імперативом», прагнучи тим самим сильніше підкреслити абстрактно-обов'язковий і формалістичний характер даного розпорядження.

Розум спонтанно творить для себе власний мислимий порядок – світ певних ідей; до нього він прагне наблизити реальні умови і, погодившись з його параметрами, оголошує необхідними відповідні дії. Останні суть прояву тієї здатності (тієї волі), яка закон свого морального буття містить в собі самій. У такому автономно, зсередини самообмеженні, що народжується, вважає вона і свою вищу свободу, і своє незаперечне значення.

Атрибут свободи іманентний людській особі: дар визначати самим собі мета і варіанти згідної з наміченою метою поведінки є природженою. Індивід, по Канту, є істота, в принципі, здатна стати «паном самому собі» і тому що не потребує зовнішньої опіки при здійсненні того або іншого ціннісного і нормативного вибору.

Дійсне покликання має рацію – надійно гарантувати моралі той соціальний простір, в якому вона могла б нормально проявляти себе, в якому змогла б безперешкодно реалізуватися свободу індивіда. У цьому суть кантівської ідеї про моральну підоснову, моральної обгрунтованості .

Виводити ж юридичні норми з етичних у філософа намірів не було. Він уникав вказаної дедукції. Йому вона представлялася свого роду санкціонуванням перетворення справи моральної саморегуляції поведінки особи в об'єкт прямої державної дії. Трапся таке, державою, що робиться, відносно поданих заходам ні за що вже неможна буде додати різкого правового характеру. Його вони здатні придбати і утримати, якщо тільки видавані органами держави юридичні правила залишаться виключно зовнішніми, «легальними» нормативами поведінки, не руйнівними моральну автономію особи.

Здійснення права вимагає того, щоб воно було загальнообов'язковим. Але яким чином досягається ця загальна обов'язковість? Через наділ його примусовою силою. Інакше не можна змусити людей дотримувати правові норми, не можна перешкоджати їх порушенню і відновлювати порушене. Якщо право не забезпечити примусовою силою, воно стає не в змозі виконати уготовану йому в суспільстві роль. Але це означає також, що і категоричний імператив як загальний закон права втратить своєї безумовності. Ось чому всяке право повинне виступати як право примусове. Повідомити праву настільки потрібну йому властивість здатна лише держава – відвічний і первинний носій примусу. По Канту, виявляється, що державність викликають до життя і її буття виправдовують врешті-решт вимоги категоричного імперативу. Так в кантівському ученні перекидається один з головних мостів від етики і права до держави.

Кант багато разів підкреслював насущну необхідність для держави спиратися на право, орієнтуватися в своїй діяльності на нього, погоджувати з ним свої акції. Відступ від цього положення може коштувати державі надзвичайно дорого. Держава, яка ухиляється від дотримання має рацію і свобод, не забезпечує охорони позитивних законів, ризикує втратити довіру і пошану своїх громадян. Його заходи можуть перестати знаходити в них внутрішній відгук і підтримку. Люди свідомо займатимуть позицію відчуженості від такої держави.

Кантівське тлумачення природи цього договору тісно зв'язане з ідеями про автономію волі, про індивідів як моральних суб'єктів і тому подібне Перша ж головна умова щодо укладання договору – зобов'язання будь-якої створюваної організації зовнішнього примусу (чи монархічної державності, чи народу, що політично об'єднався) визнавати в кожному індивідові особу, яка без жодного примусу усвідомлює борг «не робити іншого засобом для досягнення своїх цілей» і здатне даний борг виконати.

«Суспільний договір», по Канту, укладають між собою морально розвинені люди. Тому державній владі забороняється поводитися з ними як з істотами, які не відають морального закону і не можуть самі (нібито унаслідок етичної нерозвиненості) вибирати правильну лінію поведінки. Кант різко заперечує проти щонайменшого уподібнення владі держави батьківській опіці над дітьми. «...Батьківське виховання, при якому піддані, як неповнолітні, не в змозі розрізнити, що для них дійсно корисно або ні - таке правління є найбільший деспотизм.»

Критика Кантом «батьківського правління» була однією з форм боротьби, яку в XVII–XVIII ст. прогресивні кола європейського суспільства вели боротьбу проти абсолютистсько-монархічних режимів і їх ідеологів. Прихильники лібералізму відкидали задушливу регламентацію суспільного життя, що здійснюється самодержавними правителями під приводом «турботи» держави про незалежність індивіда, його кар'єру, «правильний» спосіб життя, особисте щастя і так далі Вони взагалі вважали, що надмірне піклування властей про «благо» підданих сковує ініціативу і самостійність людини, знижує соціальну активність людей, притуплює відчуття цивільної відповідальності за те, що все відбувається і стимулює настрої утриманства, веде до етичного переродження особи.

Отже, згідно з суспільною угодою, що укладається в цілях взаємної вигоди і відповідно до категоричного (моральним) імперативу, всі окремі особи, складові народу, відмовляються від своєї зовнішньої свободи, щоб негайно ж знову знайти її, проте вже як члени держави. Індивіди не жертвують часткою свободи, що належить ним, в ім'я надійнішого користування останній її часткою. Просто люди відмовляються від свободи неприборканою і безладною, щоб знайти справжню свободу у всьому її об'ємі в правовому стані.

Що стосується права, то Кант розрізняє в ньому три категорії: природне право, яке має своїм джерелом очевидні апріорні принципи; позитивне право, джерелом якого є воля законодавця; справедливість – домагання, не передбачене законом і тому не забезпечене примусом. Природне право, у свою чергу, розпадається на дві гілки: приватне право і право публічне. Перше регулює стосунки індивідів як власників. Друге визначає взаємини між людьми, об'єднаними в союз громадян (держава), як членами політичного цілого.

Феодальному безправ'ю і свавіллю Кант протиставляє твердий правопорядок, що спирається на загальнообов'язкові закони. Він засуджує юридичні привілеї, що виникають з володіння власністю, і наполягає на рівності сторін в приватноправових стосунках. Проте Кант робить серйозну поступку феодальній ідеології, коли визнає об'єктом приватного права не лише речі і поведінка людей, але і самої людини. Подібний крок приводить Канта до виправдання закріпленої в законодавстві влади чоловіка над дружиною, пана над слугою.

Центральним інститутом публічного права є прерогатива народу вимагати своєї участі у встановленні правопорядку шляхом ухвалення конституції, що виражає його волю. По суті, це прогресивна демократична ідея народного суверенітету. Одна з її складових – думка про те, що кожен індивід (навіть якщо він безпосередньо не є «людиною влади») сам знає, якими мали б бути акції влади у його справі, і здатний самостійно визначити їх необхідний зміст, не чекаючи підказок з боку.

Верховенство народу, що проголошується Кантом услід за Руссо, обумовлює свободу, рівність і незалежність всіх громадян в державі – організації сукупної безлічі осіб, зв'язаних правовими законами. Висунувши принцип суверенітету народу, Кант тут же поспішає завірити, що він зовсім не подумує про дійсно широку демократію. На підтвердження цього пропонується розділити всіх громадян на активних і пасивних (позбавлених виборчого права). До останніх філософ відносить тих, хто вимушений здобувати собі засоби існування, лише виконуючи розпорядження інших, тобто низи суспільства.

У Канта були свої підстави підтримувати віру в непорушність авторитету верховної влади і закону. Скоріше за все, він подумував про необхідність забезпечити максимальну стійкість головних опор цивільного стану, що покінчив із стихією дикості і свавілля в житті людей. Можна думати, що Кант спеціально не переслідував мети виправдати утиск свободи громадян, поколивати ідею автономії волі і так далі

У кантівському розумінні государ, правитель, «регент» по відношенню до підданих отримує тільки має рацію, але зовсім не обов'язки. Кант оспорює право народу карати розділ держави, якщо навіть той порушує свій борг перед країною. Філософом категорично засуджується право повстання і допускається тільки легальне і в деякому роді пасивний опір існуючій владі.

Кант вважав, що індивід може не відчувати себе внутрішньо пов'язаним з державною владою, не відчувати свого боргу перед нею, але зовнішнім чином, формально він завжди зобов'язаний виконувати її закони і розпорядження. Таким чином, Кант виправдовує політичну непокору особливого роду. Явно і публічно воно не дискредитує державу, аж ніяк не орієнтовано на скинення існуючого державного ладу. Подібного роду непокора виступає, якщо слідувати ходу думок Канта, формою боротьби за право – на відміну від прямих революційних дій, які по суті своїй є відкритою боротьбою за владу.

Кант висуває проект установлення «вічного миру». Його можна досягти, правда у віддаленому майбутньому, створенням всеосяжної федерації самостійних рівноправних держав, побудованих за республіканським типом. На переконання філософа, утворення такого космополітичного союзу врешті-решт неминуче. Заставою тому повинні були з'явитися освіта і виховання народів, розсудливість і добра воля правителів, а також економічні, комерційні потреби націй.

2. Політико-правова теорія І.Г. Фіхте

У поглядах видатного філософа і громадського діяча Іоана Готліба Фіхте (1762–1814) подвійність і суперечність політичних тенденцій німецького бюргерства позначилися набагато виразніше, яскравіше, ніж у Канта.

Загальнотеоретичні погляди Фіхте на державу і право розвиваються в руслі природно-правової доктрини. Своєрідністю відрізняється методологічна, філософська основа цих поглядів. Фіхте – переконаний суб'єктивний ідеаліст, для якого матеріальний світ у всіх його незліченних аспектах існує лише як сфера прояву свободи людського духу; поза людською свідомістю і людською діяльністю немає об'єктивної дійсності.

І по Фіхте, право виводиться з «чистих форм розуму». Зовнішні чинники не мають відношення до природи має рацію. Необхідність в нім диктує самосвідомість, бо тільки наявність права створює умови для того, щоб самосвідомість себе виявила. Проте право базується не на індивідуальній волі. Конституюється воно на основі взаємного визнання індивідами особистої свободи кожного з них. «Поняття має рацію, – роз'яснює Фіхте, – є поняття відношення між розумними істотами. Воно існує лише за тієї умови, коли такі істоти мисляться у взаєминах один до одного...»

Фіхте вважав, що правові стосунки, а отже свобода індивідів, не застраховані від порушень. Панування закону не настає автоматично. Правові стосунки, свободу належить захищати примусом. Інших засобів немає. Потреба забезпечити особисті права людей обумовлює необхідність держави. Примусовою силою в державі не може бути індивідуальна воля. Нею може бути лише єдина колективна воля, для утворення якої треба згоду всіх, необхідний відповідний договір. І люди укладають такий цивільно-державний договір. Завдяки ньому і встановлюється державність. Спільна воля народу складає стрижень законодавства і визначає кордони впливу держави. Так, демократ Фіхте прагнув присікти свавілля абсолютистсько-поліцейської влади над своїми підданими і, спираючись на природно-правову доктрину, утвердить політичні права і свободи особи.

Фіхте переконано відстоював ідею верховенства народу: «...народ і насправді, і по праву є вища влада, над якою немає ніякої інший і яка є джерелом всякої іншої влади, будучи сама відповідальна лише перед Богом». Звідси категоричний вивід про безумовне право народу на будь-яку зміну неугодного йому державного ладу, про право народу в цілому на революцію.

Фіхте бачив в державі не самоціль, а лише знаряддя досягнення ідеальних буд, в яких люди, озброєні наукою і що максимально використовують машинну техніку, вирішують практичні, земні завдання без великої витрати часу і сил і мають ще достатньо дозвілля для роздуму про свій дух і про надземний. З приводу призначення людини і доль держави Фіхте писав: «Життя в державі не відноситься до абсолютної мети людини... при певних обставинах вона є лише наявний засіб для підстави досконалого суспільства. Держава, як і всі людські встановлення, що є голим засобом, прагне до свого власного знищення: мета всякого уряду – зробити уряд зайвим». Фіхте, правда, вважав, що таке стан настане через міріади років.

Для Фіхте характерний, що національне відродження своєї країни він тісно пов'язує з її соціальним оновленням: із створенням єдиної централізованої німецької держави, яка повинна нарешті стати «національною державою», з проведенням серйозних внутрішніх перетворень на буржуазно-демократичній основі. Головну роль в досягненні цієї мети Фіхте відводить освіті і вихованню народу у дусі любові до батьківщини і свободи. Ось чому він надзвичайно високо оцінює працю інтелігенції, учених як дійсних наставників нації, здатних двинути її по шляху прогресу.

В самому кінці XVIII ст. в Германії зародилося і в першій половині XIX ст.. зробилося вельми впливовим у вивченні має рацію особливий напрям дослідницькій думці. У центрі своїх теоретично-пізнавальних інтересів воно поставило питання про те, як право виникає і яка його історія.

Основоположником напряму в юриспруденції, що отримав найменування історичної школи має рацію, є Г. Гуго (1764–1844) – професор Геттингенського університету, автор «Підручника природного права, як філософії позитивного права, особливо – приватного права». Видним представником цієї школи був К. Савіньі (1779–1861), що виклав свої погляди в книзі «Право володіння», в брошурі «Про покликання нашого часу до законодавства і правознавства» і в 6-млосному творі «Система сучасного римського права». Завершує цю групу представників історичної школи має рацію Г. Пухта (1798–1846), основні твори якого – «Звичайне право» і «Курс інституцій».

Природно-правову доктрину і що витікали з неї демократичні і революційні виводи історична школа права вибрала головною мішенню для своїх нападок. Ця доктрина викликала незадоволеність своїх противників тим, що доводила необхідність корінної зміни політико-юридичних буд, що існували з середніх століть, і ухвалення державою законів, які відповідали б «вимогам розуму», «природі людини», а фактично – назрілим соціальним потребам, тобто суспільному прогресу.

Представники історичної школи права вірно помітили одну з істотних слабостей природно-правової доктрини – умоглядне трактування генезису і буття має рацію. У свою чергу, вони спробували тлумачити становлення і життя юридичних норм і інститутів як певний об'єктивний хід речей. Цей хід, вважав Р. Гуго, здійснюється мимоволі, пристосовуючись сам собою до потреб і запитів часу, тому людям краще всього не втручатися в нього, триматися здавна заведених і освячених досвідом століть порядків.

Юристи історичної школи права бачили призначення юридичних інститутів, що діяли в державі, в тому, щоб служити опорою зовнішнього порядку, яким би консервативним порядок цей не був (Р. Гуго) Позитивні закони безсилі боротися із злом, що зустрічається в житті. В кращому разі вони здатні допомогти впорядкуванню звичайного права і політичної структури, які формуються природно-історичний під впливом нез'ясовних перетворень, що відбуваються в народному «дусі» (К. Савіньі). Законодавець повинен старатися максимально точно виражати «спільне переконання нації», за цієї умови правові норми володітимуть цінністю божественного і тому придбають самодовліюче значення (Р. Пухта)

Консервативна по своїх практично-політичних виводах, історична школа права проте поповнила соціологічну і юридичну теорію плідними гіпотезами, цінними спостереженнями методологічного порядку В усякому разі, подальший прогрес наукового знання в області права, що мав місце в XIX в, важко зрозуміти без врахування діяльності цієї школи.

3. Вчення Гегеля про державу і право

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770–1831) – геніальний мислитель, творчі досягнення якого є помітною віхою у всій історії філософської і політично-правової думки.

Проблеми держави і права знаходилися в центрі уваги Гегеля на всіх етапах творчої еволюції його переконань. Ця тематика докладно освітлює в багатьох його творах, у тому числі таких, як. «Конституція Німеччини», «Про наукові способи дослідження природного права, його місці в практичній філософії і його відношенні до науки про позитивне право», «Феноменологія духу», «Звіт станових зборів королівства Вюртемберг», «Філософія духу», «Філософія має» рацію, «Філософія історії», «Англійський білль про реформу 1831 г.» і ін.

Філософський підхід Гегеля до сфери об'єктивного духу передбачає повторення принципів, моделей і правил його діалектики в даній наочній області дослідження, оскільки, згідно Гегелю, метод розгортається в систему.

У сфері об'єктивного духу свобода вперше набуває форми реальності, наявного буття у вигляді державно-правових формоутворень. Дух виходить з форми своєї суб'єктивності, пізнає і об'єктивує зовнішню реальність своєї свободи: об'єктивність духу входить в свої права. У філософії має рацію Гегель якраз і освітлює форми виявлення об'єктивно вільного духу у вигляді здійснення поняття має рацію насправді. Оскільки реалізація поняття насправді, по Гегелю, є ідея, предметом філософії права виявляється ідея має рацію – єдність поняття має рацію і його здійснення, наявного буття. Ідея має рацію, яка і є свобода, розгортається в гегелівському ученні в світ держави і права, і сфера об'єктивного духу постає як ідеальна політико-правова дійсність.

Право, по Гегелю, полягає в тому, що наявне буття взагалі є наявне буття вільної волі, діалектика якої збігається з філософським конструюванням системи має рацію як царства реалізованої свободи. Свобода, по Гегелю, складає субстанцію і основне визначення волі. Мова при цьому йде про розвинену, розумну волю, яка вільна. Справа йде таким чином, оскільки мислення і воля в гегелівській філософії відрізняються один від одного не як дві різні здатності, а лише як два способи – теоретичний і практичний – одній і тій же здатності мислення.

Перетворення має рацію в собі в закон шляхом законодавства надає праву форму загальності і справжньої визначеності. Предметом законодавства можуть бути лише зовнішні сторони людських відносин, але не їх внутрішня сфера.

Розрізняючи право і закон, Гегель в той же час прагне в своїй конструкції виключити їх зіставлення. Як велике непорозуміння розцінює він «перетворення відзнаки природного або філософського права від позитивного в протилежність і суперечність між ними».

Таким чином, в гегелівській філософії має рацію мова йде про право і закон в їх розвиненій (тобто відповідною їх поняттю) формі. Тим самим поза кордонами такого філософського (логіко-понятійного) аналізу виявляється решта всіх випадків і ситуацій співвідношення має рацію і закону (протиправне, анти правове законодавство і так далі) як ще не розвинуті до ідеї свободи.

Визнаючи заслугу Монтеск’є у виділенні історичного елементу в позитивному праві, Гегель слід за ним стверджує, що в законах відбивається національний характер даного народу, ступінь його історичного розвитку, природні умови його життя і тому подібне Але Гегель разом з тим відзначає, що чисте історичне дослідження (і порівняно-історичне пізнання) відрізняється від філософського (понятійного) способу розгляду, знаходиться поза ним. Ті або інші обставини історичного розвитку має рацію і держави не відносяться безпосередньо до їх суті. Історичний матеріал, не будучи сам по собі філософськи розумним, набуває в гегелівській концепції філософського значення лише тоді, коли він розкривається як момент розвитку філософського поняття.

У гегелівському ученні трьома головними формоутвореннями вільної волі і відповідно трьома основними ступенями розвитку поняття права є: абстрактне право, мораль і моральність.

Вчення про абстрактне право включає проблематику власності, договору і неправди; учення об моралі – намір і провину, намір і благо, добро і совість; вчення про моральність – сім'ю, цивільне суспільство і держава.

Абстрактне право є першим ступенем в русі поняття має рацію від абстрактного до конкретного. Це – право абстрактне вільній особі. Абстрактне право має той сенс, що взагалі в основі права лежить свобода окремої людини (обличчя, особи). Особа, по Гегелю, має на увазі взагалі правоздатність. Абстрактне право є абстракцією і голою можливістю всіх подальших, конкретніших визначень має рацію і свободи. На цій стадії позитивний закон ще не виявив себе, його еквівалентом є формальна правова заповідь «Будь особою і поважай інших як осіб».

Свою реалізацію свобода особи перш за все знаходить, по Гегелю, в праві приватної власності Гегель обгрунтовує формальну, правову рівність людей: люди рівні саме як вільні особи, рівні в їх однаковому праві на приватну власність, але не у розмірі володіння власністю.

З цих позицій він критикує як проект ідеальної держави Платона, так і різного роду інші вимоги фактичної рівності. Своє розуміння свободи і права Гегель направляє також проти рабства і кріпацтва. Відчуження особистої свободи, правоздатності, моральності, релігійності несправедливо і підлягає подоланню «В природі речей, - визнає Гегель, – полягає абсолютне право раба здобувати собі свободу»

Злочин – це свідоме порушення має рацію як має рацію, і покарання тому є, по Гегелю, не лише засобом відновлення порушеного права, але і правом самого злочинця, закладеним вже в його діянні – вчинку вільної особи.

Абстрактне право і мораль є двома однобічними моментами, які набувають своєї дійсності і конкретності в моральності, коли поняття свободи об'єктивувалося на наявному світі у вигляді сім'ї, цивільного суспільства і держави

Гегель розрізняє цивільне суспільство і політичну державу Під цивільним суспільством при цьому по суті мається на увазі буржуазне суспільство. «Цивільне суспільство, - пише Гегель, - створено, втім, лише на сучасному світі, який всім визначенням ідеї надає вперше їх право» Цивільне суспільство, – сфера реалізації особливих, приватних цілей і інтересів окремої особи з Погляду розвитку поняття має рацію – це необхідний етап, оскільки тут демонструються взаємозв'язок і взаємообумовленість особливого і загального. Розвиненість ідеї передбачає, по Гегелю, досягнення такої єдності, в рамках якої протилежності розуму, зокрема моменти особливості і загальності, свобода приватної особи і цілого, визнані і розгорнені в їх потужності. Цього не було ні в античних державах, ні в платонівській ідеальній державі, де самостійний розвиток особливості (свобода окремої особи) сприймався як псування вдач і передвісник загибелі етичного цілого – держави.

Гегель змальовує цивільне суспільство як що роздирається суперечливими інтересами антагоністичне суспільство, як війну всіх проти всіх Трьома основними моментами цивільного суспільства, по Гегелю, є, система потреб, відправлення правосуддя, поліція і корпорація

У структурі цивільного суспільства Гегель виділяє три стани 1) субстанціальне (землевласники – дворяни і селяни), 2) промислове (фабриканти, торговці, ремісники); 3) загальне (чиновники)

В ході освітлення соціально-економічної проблематики Гегель визнає, що навіть при надмірному багатстві цивільне суспільство не в змозі боротися з надмірною бідністю і виникненням черні, під якою він має на увазі паупезовану частку населення.

Гегелівський аналіз показує, що цивільне суспільство не в змозі, виходячи лише зі своїх внутрішніх можливостей, вирішити проблему бідності. Діалектика внутрішніх суперечностей примушує суспільство вийти за свої кордони – у пошуках нових можливостей в міжнародній торгівлі і в колонізації.

До сучасних форм колонізації, закабаленням відсталих країн і народів, що супроводилося, Гегель в принципі відносився негативно. «Звільнення колоній, - підкреслював він, - виявляється найбільшим благом для метрополії, подібно до того як звільнення рабів було найбільшим благом для їх панів».

Суспільство і держава, по гегелівській концепції, співвідносяться як розум і розум: суспільство – це «зовнішня держава», «держава потреби і розуму», а справжня держава – розумно. Тому у філософсько-логічному плані суспільство розцінюється Гегелем як момент держави, як те, що «знімається» в державі.

Розвиток цивільного суспільства вже передбачає, по Гегелю, наявність держави як його підстави. «Тому насправді, - підкреслює Гегель, - держава є взагалі швидше перше, лише усередині якого сім'я розвивається в цивільне суспільство, і сама ідея держави розколює себе на ці два моменти». У державі, нарешті, досягається тотожність особливого і загального, моральність отримує свою об'єктивність і дійсність як органічна цілісність.

Цивільне суспільство в освітленні Гегеля – це опосередкована працею система потреб, що покоїться на пануванні приватної власності і загальній формальній рівності людей. Формування такого суспільства, якого не було в давнину і в середньовіччі, пов'язане із затвердженням буржуазних буд. Гегель помітив цей істотний факт новітнього соціально-економічного розвитку і філософськи освітив його стосовно проблем держави, має рацію, політики. Вельми змістовно Гегель аналізує роль праці в системі потреб, соціально-економічні суперечності, поляризацію багатства і убогості, приватновласницький характер суспільства, роль законодавства, суду і публічної влади в захисті приватної власності і так далі До теоретичних заслуг Гегеля відноситься також чітка принципова постановка питання саме про взаємозв'язок і співвідношення (а не просто відзнаці) соціально-економічної і політичної сфер, цивільного суспільства і політичної держави, про необхідне, закономірний, діалектичний характер цих зв'язків і співвідношень.

Держава є, по Гегелю, ідею розуму, свободи і права, оскільки ідея і є здійснюваність поняття у формах зовнішнього, наявного буття. «Те, що є держава, - пише Гегель, - це хід Бога в світі; його підставою служить влада розуму, що здійснює себе як волю». Хоча Гегель і визнає можливість поганої, поганої держави, яка лише існує, але не дійсно, не володіє внутрішньою необхідністю і розумністю, проте воно залишається поза рамками його філософії має рацію, витікаючою з ідеї держави, тобто дійсної розумної держави.

У своїй концепції держави Гегель синтезує античну платонівсько-арістотелівську думку про державу як субстанціальний і цілісний етичний організм (первинність поліса перед індивідом і тому подібне) з результатами історичного розвитку взагалі (християнство, реформація і так далі) і французькій революції особливо (визнання індивідуальних прав і свобод, рівність всіх перед законом і тому подібне).

Держава як етичне ціле в трактуванні Гегеля – не агрегат атомних індивідів з їх відособленими правами, не мертвий механізм, а жвавий організм. Тому біля Гегеля мова йде не про свободу, з одного боку, індивіда, громадянина, а з іншого боку, держави, не про протистояння їх автономних і незалежних прав і свобод, але про органічно цілісну свободу – свободу державно організованого народу (нації), що включає свободу окремих індивідів і сфер народного життя.

У гегелівській розумній державі діалектично ієрархічна система має рацію і свобод індивідів, їх об'єднань, суспільства, держави і його органів функціонує як органічний процес: діалектичному «зняттю» абстрактного в конкретному відповідає спів підлеглості окремого органу організму в цілому, а моменту «утримання» – функціональна роль такого органу в контексті всього організму. В той же час всі стосунки в гегелівській концепції правової держави-організму опосередковані правом, носять правовий характер.

Різні трактування держави в гегелівській філософії має рацію: держава як ідея свободи, як конкретне і вище право, як правова освіта, як єдиний організм, як конституційна монархія, як «політична держава» і так далі – є взаємозв'язаними аспектами єдиної ідеї держави.

Ідея держави, по Гегелю, виявляється трояко: 1) як безпосередня дійсність у вигляді індивідуальної держави; мова тут йде про державний лад, внутрішнє державне право; 2) у відносинах між державами як зовнішнє державне право і 3) у усесвітній історії.

Держава як дійсність конкретної свободи є індивідуальна держава. У своєму розвиненому і розумному вигляді така держава є, згідно гегелівському трактуванню, засновану на розділенні властей конституційну монархію.

Трьома різними властями, на які підрозділяється політична держава, по Гегелю, є: законодавча влада, урядова влада і влада государя.

У своїй теоретичній розробці цих проблем Гегель, в цілому погоджуючись з ідеєю своїх попередників Локка і Монтеск’є, вважає належне розділення властей в державі гарантією публічної свободи. Разом з тим він розходиться з ними в розумінні характеру і призначення такого розділення властей, їх складу і так далі

Так, Гегель вважає точку зору самостійності властей і їх взаємного обмеження за помилкову, оскільки при такому підході як би вже передбачається ворожість кожній з властей до інших, їх взаємні побоювання і протидії. Він виступає за таку органічну єдність різних властей, при якій всі власті виходять з потужності цілого і є його членами. У пануванні цілого, в залежності і підлеглості різних властей державній єдності і полягає, по Гегелю, істота внутрішнього суверенітету держави.

Гегель критикує демократичну ідею народного суверенітету і обґрунтовує суверенітет спадкового конституційного монарха.

Пояснюючи характер компетенції монарха, Гегель відзначає, що в упорядкованій конституційній монархії об'єктивна сторона державної справи визначається законами, а монархові залишається лише приєднати до цього своє суб'єктивне: «Я хочу».

Законодавча влада, по характеристиці Гегеля, це владу визначати і встановлювати загальне. Законодавчі збори складаються з двох палат. Верхня палата формується за принципом спадковості і складається з власників майоратного маєтку. Палата ж депутатів утворюється від решти частки цивільного суспільства, причому депутати виділяються по корпораціях, общинах, товариствам і тому подібне, а не шляхом індивідуального голосування.

Гегель відстоює принцип публічності дебатів в палатах станових зборів, свободу друку і публічних повідомлень.

Вищий момент ідеї держави, по Гегелю, є ідеальністю суверенітету держави відносяться один до одного як самостійні, вільні і незалежні індивідуальності. Субстанція держави, його суверенітет, виступає як абсолютна влада ідеального цілого над всім одиничним, особливим і кінцевим, над життям, власністю і правами окремих осіб і їх об'єднань. В питанні про суверенітеті мова йде про дійсності держави як вільного і етичного цілого. У цьому, на думку Гегеля, полягає «етичний момент війни, яку не слід розглядувати як абсолютне зло і чисто зовнішню випадковість...».

Сферу міждержавних відносин Гегель трактує як область прояву зовнішнього державного права. Міжнародне право – це, по Гегелю, не дійсне право, яким є внутрішнє державне право (позитивне право, законодавство), а лише зобов’язаність. Яка ж буде дійсність цього зобов’язання – залежить від суверенної волі різних держав, над якими немає вищого права і судді в звичайному сенсі цих понять.

Все новий час, що зачався Реформацією, Гегель вважав за епоху німецької нації, під якою він мав на увазі не лише німців, але, швидше, взагалі народи північно-західної Європи. Росія і Сполучені Штати Північної Америки, за оцінкою Гегеля, поки не встигли виявити себе в усесвітній історії, і ним це ще постане в майбутньому.

Сконструйоване Гегелем розумна держава, що є в конкретно-історичному плані буржуазною конституційною монархією, у філософсько-правовому плані є правом в його системно-розвиненій цілісності, тобто правова держава. З погляду всесвітньо-історичного прогресу така держава трактуючи Гегелем як якнайповніше і адекватніше об'єктивування свободи в державно-правових формах наявного буття.

Осмислення гегелівської концепції держави в контексті досвіду і знань XX ст. про тоталітаризм дозволяє зрозуміти ворожу і взаємовиключну протилежність між державністю і тоталітаризмом. У цьому сенсі можна упевнено сказати: етатизм проти тоталітаризму.

Філософсько-правове учення Гегеля надав помітний вплив на подальшу історію політико-правової думки. Це було наочно продемонстровано в подальшій історії гегельянства і трактувань учення Гегеля з різних ідейно-теоретичних позицій.

Список використаної літератури

Кант Иммануил. Сочинения в 6-ти т.( Под общ. ред. В.В. Асмуса и др.) – М., «Мысль», 1965. Т.4 Ч.2 (Ред. В.Ф. Асмуса),

Кассирер Э. Жизнь и учение Канта (Сост. С.Я. Левит; Перевод М.И.Левиной).- СПб.: Унив.кн., 1997.

Нерсесянц В.С. «История политических и правовых учений», М: изд-во ИНФРА-М, 2000 г.

Основы политической науки. Часть1. М.; Изд-во «Знание» России,1994.-224с.