Дипломна робота на тему:

"Кримінально-правова відповідальність за отримання хабара"

Вступ

"Як тільки з'явились носії влади наділені особливими повноваженнями, так одразу ж з цим з’явилось і хабарництво", - В.І. Ширяєв.

Із цієї цитати можна зробити висновок, що хабарництво є наслідком пережитків минулого і дісталося нашому суспільству у спадок від зажерливості та інших пороків людини починаючи, від рабовласницького ладу до капіталізму та імперіалізму сучасного часу. Хабарництво - це атрибут, властивий будь-якій державі, будь-якій владі, це явище, яке існувало в минулому, існує сьогодні і існуватиме в майбутньому - доти, поки існуватиме держава.

Український народ, здобувши незалежність - вступив в новий етап свого розвитку етап побудови демократичної правової держави та громадською суспільства. Та на жаль, на шляху до здійснення цих благородних цілей виникло багач о перешкод. Однією з них є злочинність, та корумпованість державних службовців, яка за роки незалежності зросла більш, як у десять разів.

О.О. Дудоров,- стверджує, що проблематика кримінально-правової боротьби з одержанням хабара на етапі розбудови української державності і запровадження ринкових відносин набуває ще більшої актуальності і демонструє свою живучість. Зміна методів керування економікою з командно-адміністративних (планових) методів на ринкові, створила у майже більшості населення враження, що ціллю життя людини є накопичення грошей, використовуючи для цього законні, а в більшості випадків, враховуючи те, що виробництво його стійко прямує до нуля, або починається збагачення в сфері бізнесу корумпованих чиновників та їх родичів і перерозподіл сфер впливу, незаконні способи збагачення.

Проблема боротьби з хабарництвом на сучасному етапі розвитку української держави, відноситься до найбільш актуальних соціальних, політичних і правових проблем, тим більше на фоні сучасних подій з новітніми випадками порушенням кримінальних справ проти вищих посадових осіб у нашій державі. Це обумовлено тим негативним впливом, який хабарництво справляє на розвиток демократичних інститутів нашого суспільства, діяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування та управлінських структур приватного сектора, моральний стан суспільства, реформування економіки і становлення державності в Україні, і врешті, становить реальну загрозу національній безпеці України.

Вивчення кримінальних справ про хабарництво взагалі засвідчило вкрай негативні тенденції, які складаються у сфері протидії цьому злу: в абсолютній більшості випадків факти хабарництва викликаються не у зв'язку з цілеспрямованими діями відповідних підрозділів правоохоронних органів, а випадково, здебільшого за повідомленням самих хабародавців.

До негативних тенденцій боротьби з хабарництвом слід віднести також те, що переважна більшість викритих правоохоронними органами фактів хабарництва стосується діяльності посадових осіб найнижчого рівня (керівників структурних підрозділів підприємств, голів і секретарів сільських рад, спеціалістів установ і організацій районного рівня, таких працівників правоохоронних органів, як оперативні уповноважені, слідчі, інспектори. Такий стан речей обумовлений багатьма обставинами як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. До перших слід віднести високий рівень латентності хабарництва, у зв'язку з чим виникають суттєві складнощі в доведенні факту дачі-одержання хабара, недосконалість, як кримінального так і, кримінально-процесуального законодавства, недостатній рівень професійної підготовки оперативних працівників МВС і СБУ, а також слідчих, які безпосередньо займаються вивченням і розслідуванням фактів хабарництва, низький рівень технічного оснащення правоохоронних органів тощо.

Крім цього слід зазначити, що великий відсоток чиновників забезпечує свою недоторканність тим, що розділяє частину хабарів з вище стоячими службовцями, які мають вплив, як на слідчих, так і на судові органи.

Дослідження проблеми боротьби з хабарництвом дає змогу однозначно констатувати той факт, що вітчизняна офіційна статистика не віддзеркалює фактичних масштабів хабарництва, його стану та динаміки, оскільки це явище має надзвичайно високу латентність. Реальний рівень хабарництва правоохоронна система на сьогодні визначити не може. Слід зазначити, що такий стан речей у цій сфері притаманний не лише Україні, а й іншим країнам світу насамперед країнам, які утворилися на теренах колишнього Радянського Союзу. За даними російських дослідників, середнє число фактів хабарництва у 10-18 разів перевищує зареєстрований показник. Результати кримінологічних досліджень як українських, так і російських вчених свідчать про те, що правоохоронним органам стає відомо лише про 1-2% всіх випадків хабарництва. На думку російською дослідника О.Й.Кирпичникова, який має великий практичний досвід розслідування справ про хабарництво і займався кримінологічними дослідженнями проблем боротьби з цим злом, цифра 5 % відсотків виявлення випадків хабарництва завищена у крайньому разі у тисячу разів. Ще у 70-ті роки, досліджуючи проблему латентності хабарництва, він звернув увагу на те, що кожний засуджений за такого роду діяння був викритий у середньому лише на двадцятому випадку одержання хабара. Сьогодні без перебільшення можна говорити про те, що гака соціальна і юридична аномалія, як хабар, стала звичним явищем, яке проникло у всі сфери суспільного життя нашої країни. Власне йдеться не просто про "епідемію" хабарництва, а про те, що воно стало системним елементом державного управління в Україні. Також впливає на заниження статистичних даних те, що переважна більшість слідчих (МВС, СБУ та прокуратури) має оперативні дані про злочинців, які беруть хабарі, але не можуть це довести, або не бажають сваритися з певними кримінально-політичними групами.

Як зазначає народний депутат України А.С.Матвієнко, ситуація в сфері державного управління дійшла до того, що простій людині без хабара "неможливо не лише вирішити елементарну справу, а й потрапити на прийом до чиновника". Про критичний рівень корумпованої управлінського апарату свідчить і той факт, що тривогу з приводу стану корупції в Україні почала бити церква, яка, як відомо, за Конституцією України (ст.35), відокремлена від держави.

Так, у заяві прес-служби Української Православної Церкви Київського Патріархату від ЗО квітня 2009 року зазначається: "Складається враження, що криміналізація суспільства набирає незворотного характеру. Органи державної виконавчої влади не здатні виконувати покладені на них обов’язки. Прогресуюча економічна криза, тотальна корупція, безпардонне хабарництво вже поставили на межу існування не тільки Україну державу, а й саму націю."

З психологічної точки зору найбільш небезпечним у цій ситуації є те, що "додаткова" винагорода посадовим особам усіх рівнів за вчинення (не вчинення) ними відповідних дій по службі у громадській свідомості стала розглядатися як цілком прийнятий спосіб вирішення тих чи інших питань. На практиці можливі дві ситуації участі громадянина в процесі хабарництва. Перша ситуація виникає тоді, коли громадянина змушують стати на шлях хабарництва: у нього прямо вимагають хабара за виконання чи невиконання в його інтересах певних дій чи створюють відповідні умови, однозначно даючи зрозуміти, що вирішення його питання потребує відповідної плати. Друга ситуація обумовлена ініціативою самого хабародавця, який вважає, що краще з самого початку вдатися до такого способу вирішення справ, йдучи на певні витрати, ніж з боєм просуватися до кінцевого результату законним шляхом, який, до того ж, зовсім не гарантує успіх запланованої справи.

І. Кримінологічна та кримінально-правова характеристика злочину, передбачено ст.168 КК. України

Хабарництво слід розглядати не лише як певну сукупність відповідних кримінально караних діянь, а й як соціальне явище, що безпосереднім чином пов'язане з основними соціально-економічними процесами, які перебігають в нашій країні: з одного боку, воно є породженням цих процесів, з іншого-безпосередньо і суттєво впливає на їх розвиток. Така ситуація погребує вжиття адекватних заходів в протидії цьому злу, ефективність яких залежить від багатьох чинників, насамперед від правильного розуміння сутності хабарництва, яке дасть можливість визначити реальні цілі такої протидії і відповідні засоби їх досягнення.

На думку деяких зарубіжних експертів в Україні майже 70% чиновників мають нелегальні доходи. За даними фахівців Світового банку, сума хабарів, які одержують щорічно посадові особи в Україні, адекватна приблизно двом розмірам річного торгового обороту нашої держави. Зокрема, такі дані назвав голова представництва Світового банку в Україні Г. Сджейчак у своєму виступі на конференції "Роль парламенту в розробці та впровадженні національної політики боротьби з корупцією", яка відбулась у Києві 4 березня 2009 року. За його ж інформацією, на хабарі у світі щорічно витрачається понад 80 млрд. доларів США.

За даними Європейського банку реконструкції та розвитку середній рівень хабарів в країнах колишнього СРСР у два рази перевищує аналогічний показник по країнах Центральної і Східної Європи. Такі дані були отримані в результаті проведеного восени 2009 року цією організацією у взаємодії з Всесвітнім банком дослідження умов економічної діяльності підприємств в країнах колишнього соцтабору. Зазначеним дослідженням було охоплено понад 3 тисячі підприємств із 20 країн з перехідною економікою. Встановлено, що середній розмір витрат підприємств на хабарі в країнах колишнього СРСР складає 5,7% від їх середньорічних доходів тоді, як у країнах Центральної і Східної Європи аналогічний показник - 3,3%. Найбільші суми на хабарі, витрачають підприємства Грузії, де вони складають 8,1% від середньорічного доходу копаній. В Україні аналогічний показник дорівнює 6,5%. В Росії витрати підприємств на хабарі складають 4,1% від річних доходів підприємств.

Хабарництвом вражені практично всі сфери соціального життя. За результатами соціологічних опитувань, які періодично з'являються в засобах масової інформації, першість серед них традиційно відводиться сфері діяльності Державної автомобільної інспекції, системі освіти, діяльності місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Так, соціальні дослідження засвідчують, що 95% автомобілістів хоч одного разу в житті давали хабара інспекторові ДАІ. А в сфері освіти ситуація з хабарництвом дійшла до того, що напередодні вступних іспитів до вищих та середніх навчальних закладів окремі засоби масової інформації повідомляють "рейтингові ставки" вступу до того чи іншого навчального закладу: залежно від престижності навчального закладу вони сягають 10000-20000 доларів США.

З метою забезпечення законності при проведенні вступних іспитів до вищих юридичних навчальних закладів у 2006 році парламентський комітет з питань правової політики та судово-правової реформи був вимушений прийняти рішення про участь у них членів комітету. У 2009 році напередодні випускних іспитів у середніх школах органи прокуратури, занепокоєні різким зростанням кількості випускників-медалістів, прийняли рішення про контроль за обґрунтованістю одержання випускниками золотих та срібних медалей. Однак ці заходи суттєво не вплинули на ситуацію, що склалася в Україні з вступом до навчальних закладів. Це, підтверджують результати соціологічних опитувань студентів столичних вузів, кожний сьомий з яких як найважливіше завдання Міністерства освіти України вважає боротьбу з корупцією освіті, а також результати спеціального рейду по навчальних закладах країни, який у 2009 році провели працівники Головного управління державної служби боротьби з економічною злочинністю МВС України. У результаті вжитих оперативно-розшукових заходів у сфері освіти виявлено 445 посадових злочинів, кожне друге з яких факт хабарництва (126- у вузах, 40-у ПТУ, 36- у технікумах, 18-школах). До кримінальної відповідальності притягнуто 196 осіб. За інформацією начальника цієї служби О.В. Харломова, хабарництвом уражено практично всі навчальні заклади від середніх до вищих. За його словами, найбільшого розмаху хабарництво набуває в період здачі абітурієнтами вступних екзаменів і під час екзаменаційних сесій.

Так, доцент Львівського держуніверситету "Львівська політехніка" шляхом вимагання отримав від громадянки хабарів у сумі 3000 доларів США за сприяння у вступі її дочки до вузу. У Луганській області викрито доцента Донбаського гірничо-металургійного інституту, який неодноразово шляхом вимагання отримував від студентів хабарі за успішну здачу екзаменів (задокументовано 11 фактів одержання хабара). Під час передачі студентом 5-го курсу Одеської академії харчових технологій ім. Ломоносова хабара в сумі 775 доларів СІЛА за успішну здачу екзаменів було затримано доцента цього навчального закладу. Під час обшуку в неї було вилучено 12000 доларів СІЛА. До таких сфер, безумовно.

Слід також віднести і сферу підприємницької, діяльності. Неодноразово доводилося чути від представників як малого та середнього, гак і великого бізнесу, що однією з основних умов виживання і одержання прибутку є систематичне сплачування данини чиновникам. Слід зазначити, що відносини за принципом "ти- мені - я тобі" притаманні підприємству, так би мовити, як з середини, так і ззовні. З одного боку, в силу деформованих економічних відносин підприємці змушені будувати відносини між собою на базі додаткової неофіційної плати за укладення комерційних угод тощо, з іншого за допомогою такого засобу, як хабар, їм доводиться вирішувати питання з представниками державної влади. Дати хабара - це означає прискорити реєстрацію підприємства, отримати необхідний дозвіл, "пробити" проект, відкупитися від податківця, врешті-решт створити надійний "дах" в особі представників різних органів державної влади, передусім правоохоронних. Існуюча система управління суспільством і система господарювання робили хабарництво обов'язковим елементом підприємства. Займатися в Україні бізнесом без порушень закону і без дачі-одержання хабарів це означає з самого початку приректи свою справу на поразку.

Власне кажучи, хабарництво у сфері підприємства не є лише нашим національним атрибутом. Це проблема всесвітнього масштабу, але в Україні вона набула особливого характеру, насамперед за рахунок своїх масштабів і негативного впливу на результати такої діяльності. Так, за даними експертів Світового банку, корупція є головною економічною проблемою сучасності 40% підприємців у всьому світі вимушені давати хабарі. У розвинутих країнах ця цифра становить 15%, в азіатських - 30%, а в країнах СНД 60%. Головні хабарники представники місцевої влади і урядовці всіх рівнів.

Якщо ж врахувати, що серед країн СНД Україну вважають однією з найбільш корумпованих держав, то можна констатувати, що в орбіту хабарництва в нашій державі втягнутий мало не кожний суб'єкт підприємницької діяльності. За даними Інституту економічного розвитку Світового банку, який у 2007 році проводив обстеження якості робот і доброчесності державних установ, кожний п'ятий громадянин України, який мав справу в районних судах, за вирішення своєї проблеми додатково сплачував суддям гроші. Проведеним центром соціальних експертиз і прогнозів Інституту соціології НАН України експертним опитуванням керівників малих приватних підприємств м. Києва встановлено, що 1998 році фактично кожний підприємець столиці нашої держави вимушений був "неофіційно" доплачувати представникам різних владних структур за виконання ними в інтересах підприємців певних дій по службі. При цьому 30% опитаних вказали, що на хабарі вони витрачали приблизно 10% свого річного доходу, 25% опитаних 30% доходу, 15% опитаних -20% отриманого ними доходу.

Однією з негативних тенденцій, які характеризують хабарництво на сучасному етапі розвитку нашого суспільства, є так би мовити, його політизація. Йдеться про проникнення цього явища у сферу політичних відносин, прийняття політичних рішень, вирішення кадрових питань тощо. Слід зазначити, що гака тенденція спостерігається у багатьох країнах світу.;

Так, випадок голосування за незаконну винагороду було зафіксовано в історії німецького парламентаризму. Це сталося в 1971, коли в німецькому Бундестазі розглядалося питання про висловлення недовіри тодішньому канцлеру ФРН В.Бранду. Правоохоронними органами цієї країни було виявлено і притягнуто до кримінальної відповідальності (засуджено до трьох з половиною років позбавлення волі) одного з членів парламенту, який за відповідну позицію при голосуванні з цього питання одержав певну суму грошей від прихильників В.Бранда. Про факти підкупу депутатів Державної Думи Російської Федерації неодноразово повідомляли відомі російські політики у своїх коментарях щодо результатів голосування з питання імпічменту Президенту РФ та інших мигань діяльності російського парламенту.

Так, депутат Державної Думи РФ К.Боровий у своєму нещодавньому інтерв’ю газеті "Комсомольская правда" заявив, що "основна робота депутата нашого парламент}', це факт полягає у цинічному зароблянні грошей".

Інформація про купівлю-продаж голосів парламентарів не оминула і нашу державу. З особливо інтенсивністю вона поширювалася під час так званої "спікеріади", що мала місце навесні-влітку 2008 року під час обрання Голови Верховної Ради України. Цей процес мав затяжний характер і був надзвичайно складним, що давало підстави для різноманітних тверджень і припущень. Неодноразово поширювалась інформація про, те що той чи інший кандидат або обрані на посаду спікера, застосовують метод підкупу стосовно окремих депутатів. Про застосування такого методу говориться також і у зв'язку з формуванням депутатських груп та фракцій, переходом депутатів з однієї фракції в іншу. Називались навіть різні суми - 10000, 20000, 250000 і навіть 150000 доларів СІЛА.

Наприклад, народний депутат України В.Р.Марченко у своєму виступі на сесії Верховної Ради України 24.06.2008 року заявив про те, що члени фракції ПСІIV ютові дати свідчення Генеральному прокурору України з приводу пропонування хабарів за вихід з фракцій ПСПУ. "Я прошу,- звернутися до своїх колег В.Р.Марченко, щоб Генеральна прокуратура розслідувала факти не лише пропозицій хабарів за обрання Голови Верховної Ради України, але й за період із однієї фракції в іншу".

Дійшло до того, що окремі народні депутати України (зокрема, В.М. Моісеєнко) почали звертатися до Генеральної прокуратури України з депутатськими зверненнями, в яких містилась вимога порушити кримінальну справу і приступити до перевірки і розслідування фактів хабарництва у Верховній Раді України при голосуванні за кандидатів на пост Голови Верховної Ради України, а Верховна Рада України змушена була обговорювати питання про необхідність перевірки такої інформації і 25.06.08 року прийняли спеціальну постанову "Про заяви народних депутатів України стосовно хабарництва під час голосування по кандидатах на посаду Голови Верховної Ради України". У зв'язку з заявами на пленарних засіданнях Верховної Ради України народних депутатів України А.І.Мартинюка - 22.06.2008 року, П.М.Симоненка 23.06.2008 року тцодо підкупу народних депутатів України з метою впливу на результати голосування за кандидатів на посаду Голови Верховної Ради України та наполяганням народного депутата України В.М.Моісеєнка відносно доручення Генеральному прокурору України щодо проведення негайного розслідування фактів хабарництва у Верховній Раді України під час проведення голосування по кандидатах на посаду Голови Верховної Ради України, Верховна Рада України постановила:

Утворити Тимчасову слідчу комісію по перевірці заяв стосовно хабарництва під час голосування по кандидатах на посаду Голови ВРУ. До складу Комісії включити 12 осіб з числа народних депутатів України за поданням депутатських фракцій Верховної Ради України на пропорційній основі.

Звернутися до виконуючого обов'язки Генерального прокурора України Б.В.Ференця щодо негайного проведення перевірки заяв народних депутатів України стосовно хабарництва у Верховній Раді України у зв'язку голосуванням по кандидатах на посаду Голови Верховної Ради України із вжиттям усіх необхідних заходів прокурорського реагування.

Щотижнево починати засідання Верховної Ради України з заслуховування інформації виконуючого обов'язки Генерального прокурора України Б.В.Ференця про хід перевірки заяв народних депутатів України стосовно хабарництва під час голосування по кандидатах на посаду Голови Верховної Ради України 29 червня 1998 року на засіданні парламенту з інформацією з цього питання виступив виконуючий обов'язки Генерального прокурора України Б.В.Ференц, який посилаючись на підвищену відповідальність за виконання постанови парламенту від 25.06.2008 року, обумовлену як характером діянь, про які йдеться у постанові, так і рівнем інстанції; де вони, можливо, вчинені, звернувся до Верховної Ради України з проханням про співпрацю працівників прокуратури і членів Тимчасової слідчої депутатської комісії.

7 липня 2008 року на сесії парламенту за участю Б.В.Ференця відбувся розгляд вказаного питання. Б.В.Ференц звернув увагу на складнощі в перевірці фактів хабарництва в парламенті, які обумовлені статусом народного депутата, специфікою Регламенту та механізму виборів і знову висловив прохання утворити депутатську слідчу комісію. Окремі народні депутати України, зокрема В.М.Моісеєнко, звинуватили Генеральну прокуратуру, СБУ та інші правоохоронні органи в бездіяльності і не реагуванні на повідомлення про факти хабарництва. При цьому було відзначено два моменти. По-перше, цілком справедливо депутати зауважили, що для перевірки фактів хабарництва правоохоронним органам не потрібні спеціальні рішення парламенту і створення депутатських комісій. По-друге, на думку народних депутатів, основну увагу при перевірці наведених фактів слід зосередити на структурах виконавчої влади, які безпосередньо причетні до звинувачень, що висуваються.

10 липня 2008 року Верховна Рада України своєю постановою затвердила склад Тимчасової слідчої комісії по перевірці заяв стосовно хабарництва під час голосування по кандидатах на посаду Голови ВРУ. До складу цієї комісії увійшло 14 народних депутатів України, які представляли різні парламентські фракції і групи. Як відомо, ні комісія, ні правоохоронні органи не встановили конкретних фактів підкупу депутатів, а також конкретних осіб, причетних до таких діянь. їх діяльність по виконанню доручення парламенту про перевірку інформації щодо купівлі голосів у Верховній Раді України фактичні) не додала нічого нового до того, про що було відомо широкому загалу. В Українській політиці загалом і парламентській діяльності використовується метод підкупу, на сторінках газети "День" заявив народний депутат України Л.М.Кравчук. У своєму інтерв'ю цій газеті він зазначив: "Влада зараз живе за законами торгівлі це найстрашніше! Виторгувати посаду Голови Верховної Ради. Виторгували, голосування не було, був продаж бюлетенів...

Представники влади почали жити за законами меркантилізму, торгівлі;"Ти мені, я тобі. Ти віддаси мені голоси і бюлетені, я віддам тобі...» За гроші продається все: перехід із фракції до фракції, посади ». Виходячи з гою, що суб'єктом цього твердження є не сторонній спостерігач політичних процесів, навіть не простий парламентар, а колишній Президент України, людина надзвичайно проінформована, якій у свій час довелося керувати парламентом, а весною-літом 1998 року бути претендентом на посаду Голови Верховної Ради України, а також, вести відповідну роботу з депутатськими групами та фракціями, окремими депутатами, а також з керівництвом виконавчої влади, впливовими бізнесменами і політиками, до його тверджень слід поставитися надзвичайно серйозно.

Наявність таких фактів у своїх публічних виставах неодноразово підтверджували й інші народні депутати України. Зокрема, про це у своєму виступі під час представлення 04.06 2009 року на сесії Верховні)! Ради України свого законопроекту про зміни до Регламенту Верховної Ради України щодо порядку голосування говорив О.М.Карпов.

Про можливий зв'язок між перерахуванням закордонними комерційними структурами, які фігурують у справі по обвинуваченню колишнього прем'єр міністра України, народного депутата України, керівника парламентської фракції «Громада» П.І.Назаренка, 20000 доларів США на особистий рахунок керівника одного з парламентських підкомітетів з подальшим зняттям одержувачем їх готівкою і його депутатською діяльністю йшлося у депутатському запиті народних депутатів України Г.О.Омсльчснка і А.В.Срмака та в повідомленні засобам масової інформації заступника Генерального прокурора України М.С.Обіхода. Підтвердивши факт одержання цим депутатом вказаної суми від двох закордонних комерційних структур, Генеральна прокуратура України продовжила перевірку на предмет встановлення безпосереднього причинного зв'язку між одержанням валюти і виконанням депутатських повноважень.

З юридичної точки зору «купівля» депутатського голосу, плата депутатові за вступ до певної фракції чи вихід з неї так само, як і будь-яка інша незаконна матеріальна винагорода за вчинення чи не вчинення певних дій, які він може вчинити чи утриматись від їх вчинення, використовуючи свої депутатські повноваження, - це ніщо інше як дача одержання хабара.

Одним із корисливих злочинів і є злочин, який має назву «одержання хабара», передбачений ст.368 (сьомої глави, належить до посадових злочинів) Кримінального кодексу України. Хабарництво - родове поняття, яке охоплює три самостійних, взаємопов’язаних склади злочину: 1) одержання хабара (ст.368); 2) давання хабара (ст.368); 3) провокація хабара (ст.370). Зазначені склади злочинів пов’язані між собою спільністю об'єкта і предмета злочину, змістом і характером злочинних дій. Не може бути одержання хабара без його дачі. У свою чергу, не може бути закінченого складу дачі хабара, якщо не було його одержання.

Відповідно посередництво у хабарництві буде мати місце лише при наявності дачі і одержання хабара. Слід зазначити, що питання про зміст поняття «хабарництво» у науці кримінального права відноситься до категорії дискусійних. Існує щонайменше чотири точки зору, відповідно до яких цим поняттям охоплюється: * одержання хабара; * дача і одержання хабара; * дача, одержання хабара та посередництво в хабарництві; * дача, одержання хабара, посередництво в хабарництві і провокація хабара.

Дехто із науковців взагалі вважає, що одержання, дача хабара і посередництво в хабарництві є одним складним злочином. Таку точку зору, зокрема, висловив С.Л.Стрельцов, виступаючи як офіційний опонент 16 жовтня 2006 року на захисті В.С.Лукомським дисертації з проблем відповідальності за дачу хабара і посередництво в хабарництві.

До хабарництва прилягає провокація хабара. На думку окремих науковців провокація хабара охоплюється родовим поняттям «хабарництво». Така позиція обґрунтовується, головним чином, однорідністю термінології, яка використовується в диспозиціях відповідних кримінально-правових норм. Окремі автори називають провокацію хабара злочином, близьким до хабарництва. Висловлюються й інші думки щодо сутності провокації хабара, які зводяться з того, що це діяння перебуває за межами поняття «хабарництво», оскільки воно спрямоване на створення штучної ситуації для дачі або одержання хабара, є видом зловживання посадовою особою владою чи посадовим повноваженням, яке полягає у використанні незаконних способів штучного створення доказів обвинувачення. Єдине, що пов'язує провокацію хабара з хабарництвом,- це те що цей спосіб застосовується для штучного створення доказів обвинувачення у вчиненні злочинів, передбачених статтями 368 чи 370 КК. Якщо ж цей спосіб відповідними посадовими особами (слідчим, особою, яка проводить дізнання, прокурором) використовується для штучного створення доказів обвинувачення у вчиненні інших злочинів, то їх дії утворюють склад кваліфікованого притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності (ст. 372 КК). В інших випадках такого роду дії можуть бути розцінені як підмовство до вчинення певного злочину.

Такого роду аргументи не позбавлені певної логіки, як не позбавлена її і позиція тих криміналістів, які вважають, що такий вид посадового злочину, як посередництво у хабарництві, не потребує спеціальної криміналізації, а отже, його не слід розглядати як окремий вид хабарництва. Цю позицію сьогодні поділяє багато вчених нашої держави, зокрема авторський колектив прийнятий парламентом у першому читанні проекту нового КК, яким пропонується виключити кримінальну відповідальність за посередництво в хабарництві. Таке рішення у пояснювальній записці до цього законопроекту обґрунтовується тим, що «такі дії (посередництво в хабарництві) караються як пособництво в більш тяжкому злочині - даванні хабара». Цей аргумент не викликає категоричних заперечень, за винятком хіба - що того, що породжує одне суттєве запитання; чому посередництво в хабарництві автори проекту (якщо судити із змісту пояснювальної записки) зводять лише до пособництва в одержанні хабара, залишаючи осторонь питання про пособництво у дачі хабара?. Адже посередництво у хабарництві в редакції ст. 369 чинного КК це певні дії, які вчиняє посередник в інтересах не лише особи, яка одержує хабар, але і в інтересах хабародавця. Цей аспект у викладеному вище аргументі авторів проекту нового КК залишився не врахованим.

З огляду на зазначене, хабарництво можна визначити як сукупність кримінально-караних діянь, вчинення яких безпосередньо пов'язане з дачею - одержанням хабара. За такого підходу, як вже висловлювалось, поняттям «хабарництво» на сьогодні охоплюється три склади злочинів одержання хабара, дача хабара і посередництво в хабарництві. Провокацію хабара все ж гаки, безумовно, не можна віднести до хабарництва і слід вважати злочином, який прилягає до нього. Хоча всі ці чотири діяння більш точно об’єднало б поняття «злочини пов’язані з хабарництвом».

У зв'язку з реформуванням кримінального законодавства України і ймовірним виключенням із переліку кримінально-караних діянь посередництва в хабарництві і провокації хабара може статися так, що у майбутньому поняттям «хабарництво» буде охоплюватися всього два діяння одержання хабара і дача хабара, які власне, і відображають суть розглянутого явища.

Хабарництво на побутовому рівні, у публіцистиці, в юридичній літературі досить часто ототожнюють з корупцією. Інколи хабарництво вважають одним з найбільш небезпечних видів цього явища або ж ставлять його поряд з корупцією, виділяючи такі окремі правові категорії, як корупція, хабарництво, зловживання владою та посадовим становищем тощо/У зв'язку з цим виникає закономірне питання як насправді співвідносяться між собою такі поняття, як «хабарництво» і «корупція», наскільки правомірним с їх ототожнення чи, навпаки, відокремлення?

На перший погляд може здатися, що проблема встановлення співвідношення таких понять «як хабарництво» і «корупція», мас виключно теоретичне значення. Насправді ж це питання має надзвичайно важливий прикладний аспект.

По-перше, використання того чи іншого терміна у правовому значенні передбачає такий, що відповідає йому, правовий (нормативний) зміст); по-друге, проблема встановлення співвідношення цих понять безпосереднім чином пов'язана з проблемою дослідження цих явищ, розробкою стратегії і тактики, вибором засобів боротьби з ними. | Крім того, це питання є актуальним з огляду на надзвичайно важливий соціально-політичний аспект боротьби з корупцією, яка за визначенням політичного керівництва і найвищих органів нашої держави реально загрожує національній безпеці України. Оскільки з поняттям «хабарництво» певною мірою вище ми вже визначились, то для відповіді на поставлене запитання необхідно з'ясувати зміст поняття «корупція».

Зробити це, виявляється, не просто, оскільки, як зазначають окремі дослідники «корупцією легше розпізнати, ніж визначити.. Дехто взагалі вважає, що дати чітке визначення корупції, яке було б загальноприйнятим, неможливо в принципі.

Однак, незважаючи на зазначені обставини, все ж таки вбачається за можливе наблизитися до загального визначення поняття «корупція», виділивши найхарактерніші її ознаки, сформулювавши її сутність, і тим самим виокремити її серед усіх асоціальних явищ. Розпочавши цей процес варто із звернення до етимології цього слова. Дослідники виділяють кілька варіантів походження терміна «корупція». Одні вважають, що він походить від сполучення латинських слів «соггеі" (кілька учасників зобов'язальних відносин з приводу одного предмета) і "rumpere" (ламати, пошкоджувати, порушувати, скасовувати).

Іноді цей термін також пов’язують з латинським словом, але вже дещо іншим - "corruptio", яке тлумачиться як "підкуп, продажність громадських і політичних діячів посадових осіб". Приблизно таке ж тлумачення цьому поняттю дає С.Ожегов. "Корупція,- зазначає він, - підкуп хабарами, продажність посадових осіб, політичних діячів. Крім підкупу і продажності, енциклопедичні словники тлумачать латинське слово "corruptio" ще й як псування і розбещування. Останнє підкреслює глибинний аспект корупції як соціального явища, яке свідчить про розбещення певних посадових осіб державних органів владою і розкладання системи державної влади.

Співвідносячи ці два поняття, корупцію можна розглядати як різновид соціальної корозії, яка роз'їдає і руйнує органи державної влади, державу і суспільство в цілому. В її основі лежать такі вікові традиції взаємодії у суспільстві, як "послуга за послугу", " do ut des" (даю щоб ти дав). Деякі енциклопедичні видання пояснюють корупцію як процес, пов'язаний з прямим використанням посадовою особою прав (повноважень), наданих їй посадою з метою особистого збагачення, включаючи в цей процес підкуп чиновників і громадсько-політичних діячів, дачу хабарів і тлі...

Автори вітчизняного юридичного словника-довідника пропонують розглянути корупцію як одну з форм зловживання владою, пов'язаною з підкупом посадових осіб. На думку авторів одного з перших російських підручників, присвяченого Особливій частині нового КК РФ, корупція в широкому розумінні - це соціальне явище, яке вразило державний апарат влади, що виражається в розкладі влади, умисному використанні державними службовцями, органів місцевого самоврядування, іншими особами, уповноваженими на виконання державних функцій, свого службового становища, статусу і авторитету займаної посади в корисливих цілях для особистого збагачення чи в групових інтересах. Найбільш характерними кримінально-правовими проявами корупції, на думку авторів, є:заволодіння з використанням посадового становища чужим майном шляхом його вилучення всупереч волі власників, зловживання посадовими повноваженнями з корисних мотивів, але не пов’язане з незаконним заволодінням чужим майном, і, насамкінець, "хабарництво".

Як злочинну діяльність у сфері політики або державного управління, що полягає у використанні посадовими особами наданих їм прав і владних можливостей з метою особистого збагачення, пропонує розглядати корупцію М.Ю. Тихомиров. До найбільш типових проявів корупції він відносить підкуп чиновників і громадсько-політичних діячів, хабарництво за законне чи незаконне надання благ і переваг, протекціонізм - висування працівників за ознаками рідства, земляцтва, особистої відданості і приятельських стосунків. Як видно із вжитих М.Ю. Тихомировим у пропонованій ним дефініції поняття "корупція" слів "злочинна діяльність", цей автор відносить до корупції лише кримінально карані діяння. Найчастіше під корупцією пропонують розуміти підкуп і продажність посадових осіб, що відображається кримінально-правовим поняттям "хабарництво". Одні вважають, що корупцією охоплюється будь-яке одержання хабара, інші, наприклад, П.М. Панченко, розглядають корупцію як систему систематичного скоювання організованого хабарництва.

Автори згаданого вище російського підручника з Особливої частини Кримінального права виділяють такі форми хабарництва як різновиди корупції:

одержання винагороди, подарунка за вже вчинене правомірне діяння з попередньою домовленістю про винагороди чи без неї;

одержання винагороди за тих же умов за діяння, пов'язане з порушенням службових обов’язків;

систематичні побори, "данину", якою обкладаються підлеглі та інші особи, які так чи інакше залежить від доброго ставлення державного службовця;

одержання матеріальних цінностей і послуг від осіб, зацікавлених у покровительстві, потуранні, доброму ставленні і тлі. державного службовця без будь-якої домовленості про конкретне службове діяння.

Особливо небезпечним, на думку цих авторів, є остання ситуація підкупу, як вони називають - тотального хабара коли представники організованої злочинності беруть на утримання державних чиновників різного рівня, нібито "купуючи їх на корені", вважаючи, що у відповідній ситуації корумпований представник влади вчинить так, як потрібно хабародавцям.

На думку В.С. Лукомського, підкуп посадових осіб є лише однією з складових корупції. А.А. Аслаханов визначає хабарництво одним з найбільш поширених і небезпечних видів корупції. Спробуємо кваліфікувати одержання хабара. Цей злочин є: найбільш небезпечним проявом хабарництва. Відповідальність за цей злочин чинний кримінальний закон передбачає у ст. 368 КК. Аналіз норм, передбачених цією статтею, та практики їх застосування показує, що найбільше проблем законодавчого характеру та кваліфікації на практиці пов'язано саме з цим видом хабарництва.

Предмет одержання хабара. Перша така проблема, незважаючи на описаний характер диспозиції основного складу цього злочину, полягає у відсутності законодавчого визначення предмета хабара. У ч. І ст.368 КК одержання хабара визначається так: " одержання посадовою особою в будь-якому вигляді хабара за виконання чи невиконання в інтересах того, хто дає хабара, будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи посадового становища".

Зазначена кримінально-правова норма хоча нібито й називає основні ознаки цього злочину, разом з тим не розкриває змісту основної з них поняття "хабара". Таким чином, поза увагою кримінального закону залишається зміст ключової ознаки цього злочину. Вказівку на те, що хабар може мати "будь-який вигляд", при буквальному тлумаченні кримінального закону можна розуміти по-різному.

Не буде складу злочину і у випадку, одержання незаконної винагороди не у зв’язку з реалізацією посадових можливостей, а за виконання сугубо професійно-виробничих функцій. Це дуже важливий момент кваліфікації цього злочину, який погребує детального дослідження особливо у тих, випадках коли одні і ті ж суб'єкти можуть одночасно виступати як посадові особи, а у іншій - виконувати чисто професійні обов’язки, абсолютно не пов'язані з їх статусом посадової особи. До такої категорії зокрема, відносяться викладачі, медичні працівники тощо.

Відповідальність за одержання хабара настає незалежно від того, до чи після вчинення обумовлених дій був отриманий хабар. Частіше за все, хабар, щонайменше домовленість про його дачу-одержання, передує виконанню чи невиконанню певних дій на користь того, хто дає хабар. У даному випадку має місце так званий хабар-підкуп. У певних випадках дії посадової особи попередньою домовленістю про матеріальну винагороду можуть не обумовлюватись. Однак, якщо після їх вчинення і у зв'язку з їх вчиненням посадовій особі надаються будь-які матеріальні цінності, послуги або переваги, то це також повинно визнаватися одержанням хабара з тією лише різницею, що у даному випадку мова йде про хабар-винагороду. Для правильної правової оцінки дій посадової особи, яка одержала хабар, важливо точно знати момент закінчення цього злочину. Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що одержання хабара вважається закінченим з моменту, коли посадова особа прийняла хоча б частину хабара. Якщо ж посадова особа виконала певні дії, спрямовані на одержання хабара, але не одержала його з причин, які не залежали від її волі, вчинене нею належить кваліфікувати як замах на одержання хабара.

Суб'єктом одержання хабара може бути лише посадова особа. Незаконне одержання хабара працівником державної установи чи організації, який не є посадовою особою, в будь-якому вигляді матеріальних благах або переваг майнового характеру у значному розмірі за виконання чи невиконання будь-яких дій з використанням службового становища слід кваліфікувати за ст.191-2. Працівники, які не є посадовими особами, але які одержують шляхом вимагання незаконну винагороду від громадян за виконання роботи або надання послуг в сфері обслуговування, що входять в коло посадових обов’язків такого працівника, повинні нести відповідальність за ст. 155-2.

Суб'єктивна сторона одержання хабара характеризується лише прямим умислом і наявністю корисливого мотиву.

Особливістю суб’єктивної сторони складу цього злочину є тісний зв'язок між умислом хабарника і умислом хабародавця. Змістом умислу першого повинно охоплюватися також усвідомлення того, що хабародавець розуміє сутність того, що відбувається, і усвідомлює факт незаконного одержання хабара посадовою особою винагороди.)

Якщо особа, надаючи посадовій особі незаконну винагороду, з тих чи інших причин не усвідомлює, що вона дає хабар (наприклад, у зв'язку з обманом чи зловживанням довірою), вона не може нести відповідальність за дачу хабара, посадова особа - за одержання хабара. Дії останньої за наявності до його підстав можуть кваліфікуватися як зловживання владою чи посадовим становищем, обманом покупців чи замовників, шахрайство. Дії посадової особи, яка, одержуючи гроші чи інші цінності начебто для передачі іншій посадовій особі в якості хабара, мала намір не передавати їх, а привласнити, слід кваліфікувати не за ст.368, а за відповідними частинами статей 143 і 365 як шахрайство і зловживання владою чи посадовим становищем, а за наявності до того підстав і за відповідними частинами статей 19,17 і 370 (підмовництво до замаху на дачу хабара).

II. Кваліфікуючи ознаки злочину, передбачено ст. 368 КК України

До кваліфікуючих ознак одержання хабара відносяться: одержання хабара у великому розмірі, або посадовою особою, яка займає відповідальне становище, або за попереднім зговором групою осіб, або повторно, або поєднане з вимагательством хабара (ч.2 ст.368), одержання хабара в особливо великому розмірі, або посадовою особою, яка займає особливо відповідальне становище (ч. З ст. 368). Визнаючи великий і особливо великій розмір хабара, слід керуватися ч. 4 ст.364, в якій встановлено, що великим розміром хабара вважається такий, що в 2,5 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, особливо великим - такий, що в 7,5 більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Прикладом може послужити справа К., який, працюючи головним ветеринарним лікарем колективного сільськогосподарського підприємства, за складання фіктивного акту про загибель корови одержав від В. хабар в сумі 150 три.. Органом попереднього розслідування діяння К. було кваліфіковано, зокрема, як одержання хабара у великому розмірі за ч.2 ст.368 КК на ч. 1 ст.368 КК, вказавши у вироку, що "відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України "Про прибутковий податок з громадян" від 26 грудня 2009 року сукупний оподатковуваний доход зменшується до 5-ти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян для осіб, які постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС і віднесені до категорії 3 та 4. Неоподатковуваний мінімум доходів громадян для цієї категорії осіб становить 85 грн. Таким чином, 150 грн. не є великим розміром хабара, оскільки К.є потерпілим внаслідок на ЧАЕС".

Така правова оцінка є помилковою. Положення декрету, на яке послався суд, не може бути поширене на випадок одержання К. 150 грн., оскільки йдеться не про правомірний доход, а про злочинне збагачення. Чинним законодавством України, на відміну, наприклад, від Китаю, не передбачено оподаткування коштів, одержаних як хабар.

Однак ці проблеми у застосуванні розглядуваних ознак не є вичерпними. Існують й інші, як засвідчує практика, досить - таки складні питання визначення великого розміру хабара.

Вартість хабара у великому чи особливо великому розмірі може бути результатом однієї злочинної угоди, а може складатися із декількох частин. Якщо перший варіант не викликає особистих складнощів у правовій оцінці скоєного, то кваліфікація неодноразового одержання хабара може викликати суттєві складнощі. Неодноразове одержання хабара може утворювати єдиний продовжуваний злочин, а може бути повторним одержанням хабара.;

Неправильна юридична оцінка такого роду ситуацій на практиці зустрічається досить часто. Так, наприклад, С. було засуджено за ч. З ст.368 КК. Його визнано винним у тому, що будучи посадовою особою-контролером трамвайно-тролейбусного управління, він протягом трьох місяців повторно одержав хабара в особливо великому розмірі в сумі 435 грн. від шести безквиткових пасажирів, за те, що виявивши у них підроблені посвідчення, які дають право на безкоштовний проїзд, не доставив їх в органи міліції, а саме, від Б.- 60 грн., Г.- 30 грн., С- ЗО, Н.-100, і К.- 150 грн. При цьому суд не встановив, що С. мав єдиний умисел на одержання збагачення в особисто великих розмірах.

3 мстою забезпечення однакового і правильного застосування закону Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що за змістом закону не об'єднане єдиним умислом одержання декількох хабарів, кожен із яких не перевищує в 2,5 (в 7,5) разів неоподатковуваний мінімум доходів громадян, не може кваліфікуватися як одержання хабара у великому (особливо) великому розмірі, навіть якщо їх загальна сума перевищує ці розміри. У зв'язку з цим послідовне одержання одного хабара у великому, а другого - в особливо великому розмірах належить кваліфікувати за сукупністю злочинів, тобто за частинами 2 і 3 ст. 368.)

Якщо ж умисел посадової особи при одержанні декількох хабарів був спрямований на отримання збагачення у великих чи особливо великих розмірах (наприклад, у випадках систематичного одержання хабарів на підставі так званих "такс" або у формі "поборів", "данини"), її дії слід кваліфікувати як одержання хабара у великому чи особливо великому розмірі, (п. 15 зазначеної Постановою пленуму).

Ще одним із складних питань, що виникають у практиці застосування розглядуваних кваліфікуючих ознак одержання хабара, є питання правової оцінки дій хабарника, який одержав не всю суму, а лише частину обумовленого хабара.

Наприклад, така проблема з правовою оцінкою дій винного виникла у справі по факту одержання хабара П.. Вироком судової колегії в кримінальних справах Дніпропетровського обласного суду від 16.09. від 22.09. 1994 p.p. П. було засуджено за ч. З ст.368 КК. П. визнано винним у тому, що він, працюючи помічником прокурора Петропавлівського району Дніпропетровської області, а з 16 серпня по 19 вересня в.о. прокурора цього району і будучи посадовою особою, яка займає відповідальне становище, зловживаючи владою, одержав від С. хабар в особливо великому розмірі за таких обставин.

21 червня 1993 р. слідчим відділом Петропавлівського РВВС Дніпропетровської області щодо С. було порушено кримінальну справу за ч.2 ст. 185 і ч.1 ст. 309 КК. У зв'язку з цим С. звернувся за допомогою до II., який у той час працював помічником прокурора Петропавлівського району. Той пообіцяв допомогти за умови дачі йому хабара залізобетонними плитами, грошима у сумі 1 млн. крб. та іншими речами, з чим С. погодився.

26 серпня 1993 p., виконуючи обов'язки прокурора, II. затвердив обвинувальний висновок у кримінальній справі щодо С, 13 вересня 1993 року підтримав обвинувачення у цій справі в суді, а 4-5 жовтня 1993 р. почав вимагати від С. плити перекриття і шкуру песця за сприяння в призначенні тому покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, погрожуючи поданням підготовленого ним протесту на м’якість обраного судом покарання.

С. запропонував П. у вигляді частини хабара 40 пляшок горілки загальною вартістю 480 тис. крб., які той 9 жовтня 1993 р. одержав, але в середині жовтня повернув (без трьох пляшок горілки, які він використав на власні потреби) і запропонував натомість передати йому 1 млн. крб., з чим С. погодився, але після цього звільнився з роботи і в Петропавлівці не з'явився, не маючи наміру давати ГІ. хабара.

Проте П. не полишив своїх намірів щодо С, і зловживаючи владою, всупереч інтересам служби, в грудні 2003 р. січні- 2004 р. неодноразово направляв повістки, зобов'язуючи С. з'явитись у прокуратуру району.

13 січня 2004 р. П. запропонував С. негайно виконати свою обіцянку, 20 січня 2004 р. попередив про необхідність передачі йому 500 доларів США чи 17 млн. грн., а лише 7 млн. крб., а решту 10 млн. крб., - до 1 лютого 2004 р. 25 січня 2004 p. С. передав П. поблизу магазину 7 млн.крб., з якими того було затримано.

Як визнав суд, всього П. одержав від С. хабар у вигляді 40 пляшок горілки вартістю 480 грн. крб. і 7 млн.крб., а решту 10 млн. крб., не встиг, оскільки його було затримано працівниками міліції.

Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України, яка розглядала цю справу у касаційному порядку за протестом заступника Голови Верховного Суду України, своєю ухвалою від 19 грудня 1996 р. змінила вирок в частині кваліфікації дій засудженого за ч. З ст. 368 КК, з таких підстав. Як встановив суд, II. мав намір одержати від С. хабара грошима в сумі 17 млн. крб., але з причин, які не залежали від його волі, одержав від нього тільки 7 млн. крб., та горілку вартістю 480 тис. крб., що разом становить 124,67 мінімальних розмірів заробітної плати. Виходячи з того, що П. не реалізував до кінця свій умисел на одержання хабара в особливо великому розмірі, судова колегія розцінила його дії як замах на одержання хабара в особливо великому розмірі і перекваліфікувала їх на ст. 14,15ч. З ст. 368 КК (особливо великим на час вчинення П. злочину вважався хабар, що в 150 разів і більше перевищував встановлений законодавством України мінімальний розмір заробітної плати).

Якщо при умислі посадової особи на отримання хабара у великому або особливо великому розмірі з причин, що не залежали від її волі, нею було отримано лише частину обумовленого хабара, та її дії слід кваліфікувати як замах на одержання хабара у великому чи особливо великому розмірі.

До зазначених питань, що виникають на практиці при кваліфікації одержання хабара у великому чи особливо великому розмірі, у ряді випадків додаються складнощі, пов'язані з визначенням вартості предмета хабара. Вони, зокрема, виникають, коли предметом хабара виступають послуги матеріального характеру, матеріальні цінності, іноземна валюта.

Грошову оцінку предмета хабара необхідно визначати і у випадках, коли в якості хабара було передано майно, яке той, хто дав хабар з тих чи інших причин не купляв (викрадене майно, подарунок, знахідка). Відповідно до роз’яснення Пленуму Верховного Суду України при визначенні вартості предмета хабара слід виходити із мінімальних цін, за якими у даній місцевості на час вчинення злочину вільно можна було придбати річ чи отримати послуги такого ж роду і якості.

Повторність одержання хабара передбачає вчинення цього злочину особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачений ст. 168-170, тобто одержання хабара, дачу хабара і посередництво у хабарництві. Не може розглядатися злочин, вчинений повторно, одержання хабара у декілька прийомів за виконання чи невиконання обумовлених з тим, хто дає хабар, дій. Вчинене таким чином діяння слід розглядати як продовжувальний злочин. (Гак, Верховний Суд України виключив ознаку повторності із звинувачення по справі стосовно старшого оперуповноваженого кримінального розшуку К., який одержав від громадянина О. у два прийоми певну суму грошей за обіцянку прийняти рішення про звільнення від кримінальної відповідальності її сина.

Слід мати на увазі, що одночасне одержання посадовою особою хабара від декількох осіб слід кваліфікувати як вчинене повторно тоді, коли хабар передається за вчинення дій в інтересах кожної особи, яка дає хабар, а посадова особа усвідомлює, що вона одержує хабар від декількох осіб.

На практиці повторне одержання хабара інколи кваліфікується не лише ч.2 ст. 368, а ще за ч.1 цієї статті. У цьому зв'язку Пленум Верховного Суду України вважав за необхідне роз'яснити таке: оскільки цією ознакою охоплюється як перший, так і наступні злочини, кваліфікувати перший злочин додатково ще і за частиною першою статей 368, 369 чи ст. 370 КК не потрібно. Це не стосується тих випадків, коли особа одні злочини вчинила в якості виконавця, а інші - в якості виконавця, повинні отримувати окрему кваліфікацію з посиланням на відповідну частину ст.14,15 чи статті 26.

Одержання хабара, так само як і дача хабара і посередництво в хабарництві не можуть кваліфікуватися як вчинені повторно у випадках:

якщо судимість за раніше вчинений злочин знята або погашена в передбаченому законом порядку;

якщо на момент вчинення особою нового злочину минули строки давності притягення її до відповідальності за раніше вчинений злочин;

якщо особа була звільнена від відповідальності за раніше вчинений злочин у встановленому законом порядку.

III. Застосування покарання за отримання хабара

Крім вищезгаданого слід звернути увагу на питання принципу застосування покарання за отримання хабара та звільнення від кримінальної відповідальності за хабарництво.

Перша проблема, яка виникає при зверненні до інституту звільнення від кримінальної відповідальності за хабарництво зводиться до доцільності його існування: наскільки виправданим є збереження цього інституту в нашому законодавстві; чи не може держава у боротьбі з хабарництвом обійтися без подібних компромісів з учасниками акту дачі-одержання хабара, а якщо ні, то якими мають бути його межі ?. Сьогодні очевидно, що таке обґрунтування наявності інституту звільнення від кримінальної відповідальності за хабарництво було продиктовано ідеологічними міркуваннями.

Існування цього інституту обумовлене латентним характером акту дачі-одержання хабара, суттєвими складнощами, які виникають у процесі розкриття хабарництва та доведення вини учасників цього акту. Отже, основне його призначення - сприяння розкриттю фактів хабарництва та викриттю хабарників. У більшості випадків акт дачі-одержання хабара може бути розкритий, а вина учасників цього акту доведена лише за наявності правдивих свідчень хоча б одного з учасників зазначеного акту. Виходячи з цього, боротьба з хабарництвом може бути ефективною лише за умови, якщо хтось із учасників відносин, що складаються при дачі - одержанні хабара, буде зацікавлений у їх легалізації. За обставин, коли і дача хабара, і його одержання, а також умисне сприяння їм у будь-якому вигляді (за наявності ознак співучасті) визнаються кримінально караними діяннями, говорити про таку зацікавленість когось з осіб, безпосередньо чи опосередковано причетних до вчинення хабарництва, напевне не доводиться.

Як відомо, в основі усвідомленої поведінки людини лежить інтерес. Отже, щоб домогтися бажаної поведінки когось із учасників згаданого акту, необхідно створити певний стимул для такої поведінки, зацікавити ту чи іншу особу діяти відповідним чином. Суттєвим стимулом такого роду зацікавленості у сфері кримінально-правових відносин може бути або ж повне звільнення від кримінальної відповідальності, або ж суттєве пом’якшення кримінально-правових наслідків, насамперед, покарання.

Безумовно, створення такого стимулу дещо не узгоджується із загальними принципами кримінальної відповідальності, оскільки при його реалізації особа, яка вчинила злочин, не несе встановленої законом відповідальності за нього, а звільняється від такої відповідальності. Однак таке рішення вбачається виправданим з огляду на його мету і умови прийняття. Власне кажучи, йдеться про свого роду крайню необхідність. Держава вимушена іти на кримінально-правовий компроміс з учасниками акту дачі-одержання хабара для того, щоб розкрити факт хабарництва і притягнути до відповідальності найбільш небезпечних учасників хабарництва. Таким чином, можна зробити висновок про те, що інститут спеціального звільнення від кримінальної відповідальності за хабарництво є необхідною умовою, обов'язковим правовим засобом ефективної протидії хабарництву.

Друга проблема, яка виникає в процесі аналізу цього інституту, полягає у виборі суб'єкта такого звільнення. Оскільки учасників акту дачі-одержання хабара завжди є щонайменше двоє, один з яких дає хабара, а інший його отримує, то постає питання: кого з учасників акту дачі-одержання хабара доцільно стимулювати до позитивної посткримінальної поведінки, з ким з них краще іти на кримінально-правовий компроміс для досягнення зазначеної мети?.

Відповідно до чинного кримінального закону України (ч. З ст.370 КК) таким суб'єктом може бути лише хабародавець. Інші учасники акту дачі-одержання хабара (хабарник, посередник в хабарництві, співучасники цих осіб і хабародавця) не мають шансів підпасти під дію положень, викладених у ч. З ст. 370 КК.

Ситуацію, за якої закон передбачає можливість з усіх суб’єктів хабарництва звільняти від кримінальної відповідальності лише хабародавця не можна вважати правильною. Суспільна небезпека хабародавця за всіх інших рівних обставин є вищою, ніж суспільна небезпека посередника. Останній виступає лише з'єднувальною ланкою між хабародавцем хабарником, до того ж лише у випадку, коли вони вирішили діяти через посередника. Посередник не діє за власною ініціативою, а лише виконує волю однієї із сторін у акті хабарництва. Більше того, якщо без хабародавця або хабарника дачу-одержання хабара уявити неможливо, то без посередника цей злочин може цілком обійтися. Крім того, зазначена ситуація є аналогічною з правової точки зору й такою, що перешкоджає ефективному розкриттю найбільш тяжкого виду хабарництва одержання хабара-і викриттю найбільш небезпечної в хабарництві фігури - хабарника. Якщо поглянути на зазначену позицію з правових позицій, то виникає певний нонсенс: хабародавець за певних обставин звільняється від кримінальної відповідальності, а, скажімо така менш небезпечна фігура як посередник - ні.

З огляду на це компроміс з посередником є рішенням не лише припустимим, але й бажаним. Нормативно це могло б виглядати як доповнення ст.369 КК частиною 3 відповідного змісту. Свого часу автором пропонувалася редакція доповнення, яке зводилося до такого: "Посередник звільняється від кримінальної відповідальності, якщо він діяв в інтересах особи, стосовно якої завідомо для нього мало місце вимагання хабара, або якщо після передачі хабара він добровільно заявив про це до порушення проти нього кримінальної справи».

На сьогодні таке доповнення вбачається вже не зовсім правильним. Справа в тому, що воно стосується лише посередника, який діє в інтересах хабародавця. Зазначена вище пропозиція формувалася по аналогії з положеннями ч. З ст. 170 КК якщо звільняється хабародавець, то на приблизно таких же умовах повинен звільнятися і посередник, який діє в його інтересах.

Аналіз кримінально-правової літератури, останніх пропозицій по вдосконаленню кримінального законодавства, вивчення практики застосування чинного КК та досвіду інших країн схиляє до того, щоб визнати за можливе звільнення від кримінальної відповідальності також і посередника, який діяв в інтересах хабарника, незважаючи на те, що звільнення від відповідальності останнього законом не передбачене. За доцільність звільнення від кримінальної відповідальності посередника незалежно від того, в чиїх інтересах - хабародавця чи хабарника - він діяв, ще у 70-х роках висловився О.Я.Свєтлов, який в рамках докторської дисертації спеціально досліджував питання відповідальності за посадові злочини.

Ситуацію певним чином може виправити реалізація пропозиції О.М.Охотнікової, яка висловлюється за доповнення кримінального закону спеціальною вказівкою на можливість звільнення від кримінальної відповідальності співучасників дачі хабара. Передбачення в законі такого положення дозволить за певних умов звільнити від кримінальної відповідальності посередника, який діє як пособник у дачі або одержанні хабара.

Якщо ж говорити про можливість звільнення від кримінальної відповідальності співучасників взагалі, то це питання погребує додаткового вивчення, зокрема, з огляду на те, що при його запровадженні стане можливим звільнення такої фігури, як організатор дачі-одержання хабара.

І Це однією проблемою розглядуваного інституту є визначення умов стимулювання позитивної посткримінальної поведінки суб'єкта хабарництва, іншими словами - змісту такого компромісу. Виходячи з того, що чинний КК передбачає компромісну норму стосовно дій хабародавця і такий стан речей зберігається у проекті нового КК, прийнятого парламентом у першому читанні, зупинилося лише на питаннях законодавчого визначення і розуміння практиками та вченими змісту цієї норми.

Згідно з ч. 3 СТ.370 КК особа, яка дала хабар, у тому числі і валютними цінностями, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо відносно неї мало місце вимагання хабара або якщо після дачі хабара вона добровільно заявила про це до порушення кримінальної справи щодо неї. Таким чином, у законі передбачено дві самостійні підстави звільнення хабародавця від кримінальної відповідальності: * якщо відносно нього мало місце вимагання хабара; * якщо після дачі хабара він добровільно заявив про це до порушення кримінальної справи, щодо нього.

Слід підкреслити, що для звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка дала хабар, достатньо однієї з наведених підстав. При цьому необхідно виходити з того, що застосування ч. З ст.370 КК у випадку встановлення зазначених у ній обставин є не правом, а обов'язком слідчого, прокурора або суду. Вимагання як обставина, що звільняє хабародавця від кримінальної відповідальності, традиційно передбачається у кримінальному законі і нічим не відрізняється від вимагання як кваліфікуючої ознаки одержання хабара. Проблеми, пов'язані з розумінням правової природи цієї ознаки, визначенням її змісту тощо, розглянуті у другому розділі цієї роботи. Додати доцільно лише таке. При вимаганні хабара хабародавець може перебувати у специфічній ситуації, яка кримінальним правом визначається крайньою необхідністю.

Таким чином, за наявності обставин вимагання хабара хабародавець маг підлягати звільненню від кримінальної відповідальності на підставах, визначених у ст. 39 КК (крайня необхідність), навіть за відсутності спеціальної вказівки у ч. З ст.370 КК. Щоправда, у такому разі виникає досить складне питання, яке завжди слід вирішувати при застосуванні інституту крайньої необхідності, а саме щодо визначення співвідношення заподіяної і відверненої діянням шкоди. У багатьох випадках вирішення цього питання може виявитися не під силу практичним працівникам правоохоронних органів, оскільки визначитись у тому, що є більш небезпечним авторитет влади чи інтереси окремої фізичної або юридичної особи надзвичайно складно.

Другою обставиною, яка звільняє хабародавця від кримінальної відповідальності, є добровільна заява про дачу хабара. Зазначене законодавче формулювання покликане чітко визначити "правила гри" держави з хабародавцем, повернути процес звільнення його від кримінальної відповідальності в законне русло. Адже, незважаючи на судове і наукове тлумачення попередньої редакції розглядуваної компромісної норми щодо добровільності і моменту звернення хабародавця із заявою (останній пов'язувався з моментом, коли про дачу хабара ставало відомо органам влади або компетентним посадовим особам, (слідчі прокуратури вимушені були йти на порушення, діючи за схемою: хабародавцю повідомлялось про дачу ним хабара і пропонувалося дати правдиві свідчення, які викривають хабарника. В обмін пропонувалося застосувати до нього компромісну норму на підставі його добровільної заяви про дачу хабара. Хоча, зрозуміло, ні про яку добровільність не могло бути і мови. Йшлося про не передбачену законом угоду, необхідну для викриття більш небезпечної фігури - хабарника.

Нова редакція ч. З ст.370 КК видасться позитивним кроком у напрямі вдосконалення розглядуваного інституту з огляду на те, що угода-компроміс з хабародавцем набуває більш законного характеру. Поведінку слідчою, який пропонує дати правдиві свідчення про дачу хабара, не можна визнавати такою, що суперечить закону, а у хабародавця є можливість прийняти оптимальне для себе рішення, зваживши всі "за" і "проти". Встановивши момент, після якою положення ч. З ст.370 КК не можуть бути застосовані, закон тим самим ніби розширив рамки добровільної заяви про те, що сталось. Як уже зазначалося, до внесення останніх змін до ч. З ст.370 КК добровільно вважалась усна чи письмова заява до відповідної установи з будь-яких мотивів, але не у зв'язку з тим, що про дачу хабара стало відомо правоохоронним органам.

Хоча закон (ч. З ст.370 КК) конкретно і не вказує на державні органи, до яких повинен звертатися хабародавець із заявою про дачу ним хабара для вирішення питання про звільнення його від кримінальної відповідальності, такими органами можуть бути лише органи, які компетентні розглядати такі заяви по суті. Це органи, що відповідно до чинного кримінально-процесуального законодавства мають право розслідувати справи про посадові злочини (статей 364-172 КК), у т.ч. хабарництво, а саме: прокуратура, органи внутрішніх справ, служби безпеки і податкової міліції. Згідно із законом вони, мають можливість здійснити належну перевірку заяви про дачу хабара, вжити відповідних заходів щодо притягнення до кримінальної відповідальності учасників акту дачі-одержання хабара, а при наявності для того підстав - звільнити від кримінальної відповідальності хабародавця, стосовно якого мало місце вимагання хабара або який добровільно заявив про дачу хабара до порушення кримінальної справи щодо нього. Оскільки суд позбавлений можливості безпосередньо здійснювати таку перевірку, то він не може бути включений до переліку державних органів, звернення до яких із заявою про дачу хабара є підставою для звільнення хабародавця від кримінальної відповідальності. Деякі науковці і практики вважають, що особа, яка дала хабар, підлягає звільненню від кримінальної відповідальності не лише тоді, коли особливо заявила про це відповідним органам, але і тоді, коли таке звернення мало місце з боку її родичів, членів сім'ї. На мій погляд, закон не дає підстав для такого висновку. Праві ті, хто вважає, що ч. З ст.370 КК йдеться про компроміс саме між особою, в діях якої є ознаки дачі хабара, і державою. Викладене дає можливість зробити висновок про те, що слідча і судова практика ще далекі від чіткого і правильного застосування кримінально-правової норми, яка передбачає звільнення від відповідальності за дачу хабара. Основних причин, помилок у застосуванні ч. З ст.370 КК кілька: * по-перше, відсутність однозначного і правильного розуміння умов звільнення від відповідальності хабародавця; * по-друге, недосконалість законодавчого формування положень цього інституту, * по третє, навіть за умови, що правоохоронними органами вдалося належним чином в рамках закону задокументувати протиправну поведінку «наших депутатів», проблематичними є притягнення його до встановленої законом відповідальності. Складності з притягненням депутата до юридичної відповідальності у свою чергу обумовлюється двома основними факторами. Першим - правовим є наявність передбаченої законом спеціальної процедури притягнення депутата до такої відповідальності (інститут так званої депутатської недоторканності). Другий політичний полягає в тому, що в умовах сучасної правової дійсності юридичному рішенню про відповідальності народного депутата України неодмінно передує політичне рішення. Це до речі, стосується також високопоставлених осіб у структурах виконавчої влади. Підтвердженням тому є факти притягнення до кримінальної відповідальності народних депутатів України, які мали місце в історії України з моменту проголошення її незалежності. Народних депутатів України, стосовно яких Генеральною прокуратурою України, порушувалося питання про притягнення їх до кримінальної відповідальності (порушувалась кримінальна справа, вносилось подання до парламенту про згоду на притягнення до кримінальної відповідальності та арешт тощо), попри усі їх політичні, ідеологічні інші відмінності об'єднувало одне на момент початку їх кримінального переслідування всі вони перебували в політичній опозиції до виконавчої влади, так чи інакше вступили в конфлікт з політичним керівництвом держави чи його оточенням.

Хабарництво як соціальне явище є явищем історичним. Будучи при цьому явищем негативним, воно змушує державу виробляти певні імунітети від нього, вживаючи відповідні заходи щодо обмеження розповсюдження хабарництва, мінімізації його негативних наслідків, коротше кажучи змушує державу і суспільство боротися з ним.

З хабарництвом боролися у всі часи, починаючи з моменту виникнення держави. З огляду на це цікавим і корисним, на мій погляд, буде звернення до нашого недалекого минулого з метою аналізу розвитку вітчизняного кримінального законодавства про відповідальність за злочини, пов'язані з хабарництвом. З перших днів свого існування Радянська влада декларувала особливу увагу до боротьби з хабарництвом. Особливу увагу цьому питанню приділяв перший керівник Радянської держави В.І.Ленін.

Першим спеціальним законодавчим актом соціалістичної держави, який був присвячений боротьбі з хабарництвом, став декрет РНК РРФСР від 8 травня 1918 року юрисдикція цього органу поширювалась і на територію сучасної України, на якій після жовтневої революції 1917 року поступово запроваджувалась радянська влада з усіма її атрибутами. Безпосереднім приводом до прийняття вказаного декрету була особиста позиція В.І.Леніна, а точніше його різка оцінка слабкої каральної політики «Треба негайно, з демонстративною швидкістю, внести законопроект, що кари за хабар (здирство, підкуп повинні бути не менше десяти років тюрми і, зверх того десяти років примусових робіт», - писав він Наркому юстиції Д.І.Курському, 4 травня 1918 року.

Слід також зазначити, що дещо пізніше РНК вжила додаткових організаційних заходів щодо боротьби з хабарництвом. Своїм декретом від 21 жовтня 1919 року вона прийняла рішення про утворення при Всеросійській надзвичайній комісії особливо революційного трибуналу. Цей трибунал було утворено для нещадної боротьби з найбільш небезпечними злочинами, у тому числі з посадовими злочинами осіб, які в тій чи іншій формі брали участь у хабарах.

До хабарництва декрет відносив як одержання хабара посадовою особою радянського державного апарата, так і дачу такій особі хабара, причому обидва ці злочини карались однаково суворо. Декрет визначав одержання хабара як прийняття особами, які перебувають на державній чи громадській службі, хабара за виконання дій, що входять в коло їх обов'язків, або за сприяння у виконанні дії, яка є обов’язком посадової особи іншого відомства. Каралось одержання хабара і дача хабара позбавленням волі на строк не менше 5-ти років, поєднаним з примусовими роботами на гой же термін. 16 серпня 1921 року РНК був виданий новий декрет «Про боротьбу з хабарництвом», який уточнив склад одержання хабара. Зокрема, в диспозиції норми про відповідальність за одержання хабара вказувалось на одержання хабара особливо або через посередника, на одержання хабара у будь-якому вигляді, на одержання хабара за виконання дій в інтересах того, хто дає хабара. Декрет передбачив можливість за певних умов звільнення хабародавця від кримінальної відповідальності.

Відповідно до КК УСРР 1922 року кримінальна відповідальність встановлювалася за одержання хабара, посередництво у вчиненні цього злочину, приховування хабарництва, дачу хабара та провокацію хабара. Причому відповідальність за ці всі діяння (за винятком провокації хабара) передбачалася в одній статті, а саме: ст.114 КК УСРР.

Закон (ч. 1 ст.114 КК УСРР) за одержання хабара встановлював покарання у вигляді позбавлення волі на строк до 5-ти років з конфіскацією майна або без такої. Слід зазначити, що це покарання було значно м’яким від покарання, яке чинний КК України встановлює за одержання хабара. Відповідно до санкції ч.1 ст. 368 чинного КК одержання хабара карається позбавленням волі на строк від 5-ти до 10-ти років з конфіскацією майна і позбавленням права займати посади чи ^ займатися певною діяльністю на строк п’ять років. Як бачимо, навіть в період фактичного продовження громадянської війни кримінальний закон встановлював за одержання хабара не лише значно менший розмір такого виду покарані», як позбавлення волі, але й допускав альтернативу при застосуванні конфіскації майна.

Ч.2 ст. 114 КК УСРР встановила відповідальність за «посередництво у вчиненні вказаного злочину, а так само приховування хабарництва». Судячи з санкції цієї норми, такі дії не вважалися такими, що являють собою підвищену суспільну небезпеку, оскільки за їх вчинення передбачалося покарання у вигляді позбавлення волі на строк до двох років з конфіскацією майна або без такої. Цього не можна сказати сьогодні про посередництво в хабарництві, за яке чинний КК України встановлює покарання у вигляді позбавлення волі на строк від двох до восьми років, а при обтяжуючих обставинах - від 7-ми до 15-ти років з конфіскацією майна.

Ч.4 ст. 114 КК УСРР починалася з положення про звільнення від відповідальності особи, яка дала хабара. В ній зазначалось: «Особа, яка дала хабара, не карається лише у тому випадку, якщо своєчасно заявила про вимагання хабара або сприяла розкриттю справи про хабарництво. В іншому випадку воно карається - позбавленням волі на строк до трьох років». Згідно з санкціями ст. 370 чинного КК, посередництво в хабарництві карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років, а за обтяжуючої обставини позбавленням волі від семи до п'ятнадцяти років з конфіскацією майна або без такої.

8 червня 1927 року постановою Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету було затверджено нову редакцію КК УСРР, який набрав чинності 1 липня 1927 року. У розділі III цього кодексу «Урядові (службові) злочини)» положення щодо відповідальності за хабарництво були сформульовані дещо по-новому.

По-перше, цим питанням замість двох було присвячено три статті. Відповідальність за одержання хабара була передбачена окремо ст. 105, за дачу хабара і посередництво у хабарництві - ст.106, за провокацію хабара ст.107.

По-друге, по іншому було сформульовано склад одержання хабара та його кваліфікуючі ознаки. Суб'єктом цього злочину визнавалась «урядова особа». До кваліфікуючих цей злочин ознак ч.2 ст.105 відносила: а) відповідальне становище урядової особи, що взяла хабара; б) наявність «колишнього засуду за взяття хабара або неодноразового брання хабара»; в) вжиття хабарником вимушування. Таким чином, новими кваліфікуючими ознаками цього злочину було визнано судимість за одержання хабара та неодноразове його одержання.

По-третє, дача і одержання хабара юридично були прирівняні одне до одною. Відповідальність за їх вчинення була визначена в ч.1 ст.106.

У такому вигляді норми про відповідальність за хабарництво зберігалися практично до моменту реформування кримінального законодавства України, це мало місце наприкінці 50-х років, і прийняття чинного КК у грудні 1960 року.

Чергових змін законодавство про відповідальність за хабарництво зазнало у зв'язку з прийняттям 28 грудня 1960 року нового КК Української РСР, який набрав чинності 1 квітня 1961 року. Глава VII цього кодексу "Службові злочини" містили вже чотири статті про відповідальність за злочини, пов’язані з хабарництвом, ст. 369 посередництво в хабарництві, ст. 370 дачу хабара і ст. 171 провокацію хабара.

Першою особливістю цих норм було те, що вони по сили покарання за такі діяння. Наприклад, якщо попередній закон за просте одержання хабара передбачав покарання у вигляді позбавлення волі на строк до двох років, а за кваліфіковане - у вигляді позбавлення волі на строк не менше як два роки з конфіскацією майна або без неї, то КК 1960 року встановлював таке покарання: за просте одержання хабара (ч. 1 ст. 368) позбавлення волі на строк до 5-ти років, кваліфіковане одержання хабара (ч. 2 ст. 368) - позбавлення волі на строк від трьох до 10-ти років з конфіскацією майна.

Друга особливість полягає у тому, що відповідальність за посередництво в хабарництві і дачу хабара передбачалась окремими статтями, в яких визначається ряд кваліфікуючих ці діяння ознак.

На сьогоднішній день у нашому Кримінальному кодексі України, в статті 368 говориться: Одержання посадовою особою в будь-якому вигляді хабара за виконання чи невиконання в інтересах того, хто дає хабара будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи посадового становища, - карається позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років з конфіскацією майна і позбавленням права займати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк п’ять років.

Одержання хабара у великому розумінні, або посадовою особою, яка займає відповідальне становище, або за попереднім зговором групою осіб, або повторно, або поєднане з вимагательством хабара, - карається позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років з конфіскацією майна та позбавленням права займати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк п'ять років.

Одержання хабара в особливо великому розмірі, або посадовою особою, яка займає особливо відповідальне становище, карається позбавленням волі на строк від 10 до 15 років з конфіскацією майна з позбавленням права займати певні посади чи займатися певною діяльністю.

Навіть поверхневий аналіз наведених статистичних даних дає змогу зробити кілька важливих висновків. По-перше, якщо в основу визначення стану і динаміки хабарництва класти дані офіційної статистики, то вони не дозволяють констатувати ні значного розповсюдження цього явища в нашому суспільстві, ні тенденції до суттєвого зростання кількості випадків дачі-одержання хабара. По-друге звергає на себе факт суттєвих розбіжностей між кількістю зареєстрованих фактів хабарництва і кількістю осіб засуджених за його вчинення. Наприклад, за виявленими у 1990 році 420 фактами одержання хабара було засуджено лише 77 осіб, у 1997 році за виявленими 1540 такими фактами всього 305 осіб. Ще більш родючою ця різниця є для посередництва у хабарництві, за вчинення якого засуджено всього по кілька осіб, у той час як за статистикою МВС таких фактів щорічно виявляється 70-80. І це при тому, що питома вага засуджених за хабарництво серед засуджених за посадові злочини постійно зменшується. Гак, якщо у 1993 році із засуджених за посадові злочини був засудженим за хабарництво приблизно кожний другий, то в 1998 році таким був вже лише кожний шостий.

Висновок

Викладений мною матеріал дає змогу зробити кілька важливих у теоретичному та практичному плані загальних висновків.

Один з них стосується розуміння сутності хабарництва, його суспільної небезпеки, які сприяють вчиненню злочинів, що охоплюються поняттям "хабарництво", сприяють корумпованості всіх ланок суспільства, а також ролі кримінального законодавства у протидії хабарництву і корупції. Розуміння цих моментів є надзвичайно важливим не лише для визначення стратегічних підходів криміналізації діянь, пов’язаних з дачею-одержанням хабара, але і в плані вибору правових засобів реагування на них, розкриття та розслідування фактів хабарництва.

В умовах сучасної незалежності України проблема кримінально-правової боротьби з хабарництвом набула надзвичайної гостроти, що обумовлено як його значним зростанням, гак і суспільною небезпекою. Злочини, пов'язані з хабарництвом, с найбільш небезпечним явищем серед посадових злочинів. Суспільна небезпека хабарництва обумовлюється тим, що воно, зокрема, підриває авторитет держави, завдає шкоди утвердженню демократичних основ управління суспільством, суттєво обмежує конституційні права і свободи людини і громадянина: призводить до гальмування та викривання соціально-економічних реформ; порушує принципи соціальної справедливості, нищить духовні, моральні та суспільні цінності; ускладнює відносини з іншими державами і всією міжнародною спільнотою. Іншими словами від хабарництва потерпають всі: людина, суспільство, держава.

Системний підхід у боротьбі з хабарництвом потребує врахування історичного досвіду у цій сфері. Як продукт функціонування публічної влади хабарництво було є і буде доти, доки існуватиме влада держава як соціально-політичний інститут організації життя суспільства. Хабарництво це та "іржа", яка завжди паразитуватиме на "тілі" держави і завжди його "роз'їдатиме". Головне завдання проведення "антикорозійних" заходів полягає у тому, щоб, умовно кажучи, зменшити інтенсивність "корозійних" процесів, локалізували їх. Виконати це завдання можна лише за умови, якщо протидія хабарництву буде ґрунтуватися на поєднанні профілактичних, правоохоронних і репресивних заходів, а стратегічним напрямом протидії цьому злу буде визначено запобігання хабарництву.

За роки незалежності в Україні не було створено належних умов для системної протидії хабарництву та іншим корупційним діянням. Заяви про рішучу і безкомпромісну боротьбу з корупцією, постанови і укази, які приймалися в контексті таких заяв, лише створювали видимість такої боротьби і були спрямовані головним чином на досягнення егоїстичної політичної мети переконати громадян у тому, що держава вживає рішучих заходів щодо боротьби з корупцією. Ті поодинокі резонансні справи про хабарництво та інші корупційні діяння окремих вищих посадових осіб, які мали місце в Україні останнім часом, не мають нічого спільного з системною боротьбою з корупцією, оскільки їх поява є більше наслідком протистояння кланів, задоволення корпоративних та особистих інтересів, а ніж результатом цілеспрямованої антикорупційної діяльності правоохоронних органів.

На мою думку, хабарництво ліквідувати дуже тяжко, і майже неможливо. Ллє саму боротьбу з хабарництвом можна розділити на декілька стратегічних і тактичних напрямки.

Стратегічними напрямками боротьби слід вважати слідуюче:

• По-перше підвищення загального добробуту населення в тому числі і державних службовців, до такого рівня, щоб працююча людина могла па свою заробітню платню забезпечити нормальні умови проживання для себе і своєї родини. При чому заробітня платня державних службовців повинна досягти такого рівня, щоб службовець цінував своє робоче місце більше ніж службовець на приватній фірмі.

По друге в державі потрібно змінити законодавство таким чином, щоб в більшості питань економічного характеру державні службовці виступали не як дозволяюча інстанція, а тільки, як реєструюча факт подання повного пакету документів, тобто чим більше буде залежати розгляд справи від букви закону, і чим менше те чи інше питання буде залежати від конкретного чиновника, то тим менше буде виникати можливостей і потреби для дачі-одержання хабара.

Тактичному плані, як вже говорилося вище, потрібно при конкретному розгляді кожної справи враховувати конкретні суб’єктивні, об’єктивні обставини, які в даному випадку призвели до дачі-одержання хабара і стимулювати тих осіб, які добровільно погодились на співробітництво із слідчими органами для викриття факту дачі-одержання та корумпованої тієї чи іншої посадової особи. Стимулювання потрібно проводити таким чином, щоб вищезгадані особи притягувалися до кримінальної відповідальності по факту дачі-одержання хабара. Крім того, про кожний випадок співробітництва зі слідчими органами, потрібно широко інформувати громадськість. Я вважаю, що комплексне поєднання всіх згаданих мною в даній роботі профілактичних, стимулюючих та караючих факторів допоможе зменшити рівень корумпованої в нашій країні.