РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:
Державотворення як визначальна складова
сучасного та майбутнього у розвитку України
Складно, важко, але безупинно український народ йде шляхом розбудови своєї демократичної держави. В демократичному суспільстві влада все більше орієнтована на участь громадянина в політичному житті країни. Адже демократія - це влада народу, яка змінюється народом і діє в інтересах лише народу. Проте в Україні поки що не сформована сучасна нація, відсутня повноцінна політична еліта, яка спрямована взяти відповідальність за суверенізацію та самостійний сталий розвиток української держави.
Україні потрібні сучасні свідомі громадяни, залучені до розвитку та відстоюванні інтересів своєї держави. Вони мають бути достатньо компетентні, щоб бути повновартими носіями і суб’єктами державно-владних відносин.
Україна найбільша за територією країна Європи. За чисельністю населення вона наближається до Франції – однієї з найрозвиненіших країн світу. Проте політичні права українців як нації мінімальні, і не лише на європейській арені, але й у власній державі. Для порівняння - чимало малорозвинених країн Африки користуються повним суверенітетом вже досить давно – з середини XX ст., - Україна ж проголосила свою незалежність на початку 1990-х років. Ця кричуща несправедливість є загадкою історії, що спонукає пильніше розглянути минуле, яке так часто лишалося поза увагою і ще частіше піддавалося викривленню і просто не знаходило розуміння у сучасників.
Вивчаючи історію України, можна побачити багато проблем розвитку українського суспільства. Одна з них - це відсутність в українців на протязі тривалого часу власної держави. Якщо заснування та зміцнення власної держави є переважною рисою історії більшості народів, то цього не можна сказати про українців. Їхні невдачі у спробах здобути самостійність показують ті недоліки українців, які існували та існують по теперішній час. Українське минуле – це, головним чином, історія народу, змушеного боротися за виживання і розвиток поза впливом тієї чи іншої цілком сформованої держави. Відслідковуючи процес державотворення в Україні з давніх часів і до сьогодення, стає більш повною і зрозумілою складна і суперечлива картина минулого, яку можна відтворювати нескінченно…
Однією з основ будь-якого суспільного розвитку є спосіб виробництва матеріальних благ. Саме він визначає політичні, соціальні, духовні, моральні та інші процеси життя в суспільстві. Держава є формою суспільного життя, системою соціального управління, що забезпечує цілісність суспільства, його нормальне, стабільне функціонування, тому виникнення держави обумовлено відповідними потребами у формуванні відповідного рівня соціального життя. У міжнародному значенні державу розглядають як суб’єкт міжнародних відносин, як єдність території, населення і легітимної влади.
Державотворчій процес в сучасній Україні потрібно розглядати, опираючись на історичне минуле української нації. Перш за все – це територія, на якій формувалася українська нація. Це безумовний вплив природи краю на зародження і розвиток в ньому суспільного життя. Як влучно висловився російський історик Ключевський, сила, яка тримає в своїх руках колиску кожного народу, це є природа його землі.
Як показує історія - український народ є автохтоном на своїй землі. Предки українців оселились майже на тій самій території, на якій і сьогодні живуть їх нащадки. Український народ живе на території, яку здобув з початку свого розселення в східній Європі, дуже мало поступившись територією чужим народам. А ті нові території, що він здобував, були продуктом колонізації порожніх, незаселених просторів, з яких не було потреби когось усувати чи проганяти. Отже, український народ був не завойовник, а лише мирний колонізатор та освоювач нової землі.
Протягом століть формувалась українська нація, долаючи перешкоди, труднощі, відвойовуючи свою територію від багаточисельних завойовників як зі Сходу, та і з Заходу. Були в історії України і чорні сторінки, пов’язані також і з діями самих українців, коли не було злагодженості, коли відбувалась боротьба за владу, за вплив, коли самі українські гетьмани роздирали Україну на шматки… Територія України постійно перебувала під впливом то однієї, то іншої держави, або навіть входила до складу різних держав. Тим самим, український народ часто знаходився по різні боки кордону. І не було єдності, не було цілісності української нації. Що і зараз, вже в сучасній Україні, продовжує відігравати роль, коли населення різних територій фактично розділене в своїх національних уподобаннях, політичних переконаннях та економічних інтересах.
Але все ж таки українська держава відбулась, коли в 1991 році була проголошена незалежність України. До цього на протязі десятиріч територія України входила до Радянського Союзу як одна з п’ятнадцяти республік. Формально це була республіка з вищими законодавчими та розпорядними органами влади. В той час не було своєї економічної системи, грошової одиниці, політична структура була підпорядкована центру – тобто Москві.
Новий етап творення державності України розпочався саме з проголошення Акту Незалежності 24 серпня, та підкріплення її на всенародному референдумі в грудні 1991 року, коли також було обрано і першого Президента в історії сучасної України, яким став Л.Кравчук.
Утворення незалежної української держави почалось в дуже складних умовах – перш за все – економічних, коли з полиць магазинів зник товар, продукти, почався тотальний дефіцит. Але вже тоді стало зрозуміло, що Радянський Союз не може надалі існувати і край необхідно було здійснити перехід від статусу Союзної Республіки з обмеженим суверенітетом до статусу самостійної держави. Україна вибрала мирний еволюційний шлях утвердження своєї державності. Він передбачав реформування існуючих органів влади і утворення нових, які відповідали б потребам незалежної держави.
За короткий період існування незалежної України було прийнято значну кількість найважливіших законодавчих актів. І найважливішим підсумком законодавчої діяльності стало прийняття 28 червня 1996 року Основного Закону Української держави – Конституції.
Прийняття Конституції завершило стадію невизначеності в побудові нашої держави, а також заклало основи для її становлення як демократичної, соціальної, правової держави. Однак процеси державного будівництва в Україні ще продовжуються, бо, як показує історичний досвід, у всіх без винятку країнах вони займали досить тривалий відрізок часу. Залишається невирішеним цілий ряд економічно-політичних і соціальних проблем, які поки що не мають свого практичного і законодавчого вирішення.
Україна, здобувши незалежність, отримала історичний шанс – побудувати свою новітню, сучасну державу та інтеґруватися до постіндустріальної цивілізації, що наразі починає формуватися у провідних країнах світу. На жаль, доводиться констатувати, що Україна, успадкувавши від минулого комуністичного режиму архаїчно-індустріальну суспільну свідомість, неефективну ресурсомістку, енергоємку економіку та вкрай занедбане довкілля, за роки незалежності не змогла подолати негативні тенденції свого попереднього розвитку. Навпаки, посилюється невідповідність між інтересами країни та її економікою, яка дедалі менше працює на суспільство, орієнтуючись переважно на виробництво сировинних продуктів, а її ресурсоємність, затратність і екологічна шкідливість навіть зростають. Водночас, країна скотилася в глибоку й затяжну економічну кризу, що супроводжується виникненням нових небезпечних соціальних проблем, таких як величезне соціальне розшарування суспільства та масова бідність населення.
Такий розвиток нашої країни абсолютно несумісний із сучасними тенденціями в розвинених країнах світу та ще більше відкидає Україну на узбіччя світових процесів.
Україна як країна із перехідною економікою має одночасно вирішувати складні завдання інтеґрації в світову економіку та впровадження принципів сталого розвитку. Останнє десятиліття характеризувалося прискореною ґлобалізацією світової економіки, передусім у галузях світової торгівлі, інформаційних технологій, іноземних інвестицій та ринку капіталу. Ґлобалізація надає нові можливості для досягнення сталого розвитку, але водночас створює і нові проблеми. Вплив ґлобалізації на країни, що розвиваються, та країни з перехідною економікою є нерівномірним.
Економічні показники України виглядають дуже невтішно та свідчать, що їй наразі не вдалося скористатися перевагами ґлобалізації, і вона поки що залишається поза сферою її позитивів. Глибока структурна деформація та величезні цінові диспропорції, технологічне відставання більшости галузей, успадковані з часів СРСР, призвели до значних проблем при входженні України до системи світового господарства, що посилилися із наростанням процесу ґлобалізації.
В результаті, за період 1991-2009 рр. значно скоротився реальний ВВП, різко виріс зовнішній борг України. Розвиток зовнішньої торгівлі упродовж років незалежності був доволі бурхливим, але в результаті питома вага експорту товарів і послуг в ВВП сягнула понад 50%, що є характерним для країн із експортно-орієнтованою економікою. Однак це відбулося передусім за рахунок занепаду внутрішнього ринку і споживання та створило небезпечну залежність економіки України від кон’юнктури світових ринків. Що і мало негативні наслідки для України під час світовою кризи 2008-2009 рр. Крім того – сформувалася яскраво виражена сировинна спрямованість експорту, що суттєво знижує його ефективність, відбувся занепад високотехнологічних галузей промисловості. Частка матеріало- та енергомістких галузей в українському експорті сягнула близько 60%, причому 40% від усього експорту припадає на продукцію лише однієї галузі - чорної металургії, яка і дає основні валютні надходження в державі. Структура експорту продовжує погіршуватися і далі, що ставить економіку України в ще більшу залежність від зовнішніх чинників і може загрожувати національній безпеці держави.
Водночас, збільшення фінансових можливостей саме цих галузей (завдяки надходженням від експорту) породжує перерозподіл на їх користь енергетичних, сировинних та фінансових ресурсів, при тому що їх зростання фактично не створює позитивного впливу на інші галузі. Крім того, за рахунок цих, по суті, монопольних галузей, в Україні формується олігархічно-кланова, напівкримінальна система влади, яка випливає із тісної співпраці між представниками державної влади та власниками найбільших, найпотужніших підприємств, заводів, фабрик. Тим самим влада перетворюється на частину загальнодержавної олігархічної структури, яка частково або повністю знаходиться під впливом її інтересів. При цьому інтереси робочого класу, працівників села, пенсіонерів, безробітніх та інших соціально-незахищених верств населення взагалі не враховуються. Тим самим збільшується соціальне розшарування серед населення, коли більшість людей живуть за межею бідності, а невеличка купка людей, маючи великі статки, по суті привласнили всю країну і диктують всім свої закони та порядки.
Ті представники влади, які так чи інакше пов’язані з великим бізнесом, і захищають в першу чергу інтереси цього бізнесу, взамін користуючись їхньою фінансовою підтримкою.
Державна служба так само практично знаходиться на службі не народу, а на службі у представників великого капіталу, тому що саме великий капітал і формує вищу владу в Україні. І щоб не говорили про незалежність судової системи, про непідкупність правоохоронних органів, про неможливість впливу з боку великого капіталу або кримінальних структур на законодавчу чи виконавчу владу – все одно в Україні продовжує процвітати корупція, продовжуються зловживання своїм службовим положенням чиновниками всіх рівнів. Звичним явищем стало кумівство, хабарництво, залякування, обрехування, збирання компромату, зведення розрахунків, замовне вбивство і т.п. При цьому діє найсправедливіший закон: «Правий завжди той, хто має більше прав!»
І надалі існує практично абсолютна депутатська недоторканність. Депутата Верховної Ради не можна притягнути до відповідальності без згоди інших депутатів. Це абсурд! Депутати мають масу привілеїв, пільг, при цьому багато хто з них є власниками або співвласниками великих підприємств, заводів, фабрик. В той час, як дві третини населення країни знаходяться за межею бідності.
Молодь в Україні, навіть отримавши вищу освіту, не завжди може знайти роботу за фахом. Перепоною у працевлаштуванні молоді часто-густо є занадто високі вимоги до молодих спеціалістів. Приватні бізнес-структури можна зрозуміти – вони просто змушені шукати найкращих випускників вищих навчальних закладів – бо це вимога ринку, жорсткого професійного відбору. Але для того, щоб працевлаштуватись в державні установи чи заклади, необхідно мати не лише диплом про вищу освіту, але і зв’язки, знайомих, а іноді просто дати хабара. І зрозуміло, що працевлаштовуючись саме таким чином, молодий спеціаліст, отримавши роботу, просто вимушений повністю підкорятись всім вимогам і примхам роботодавця-чиновника, іноді ігноруючи свої службові інструкції і виконуючи вказівки свого начальства. Поступово такий «спеціаліст» деградує як особистість, стає залежним, втрачає здатність самостійно мислити, ініціативність, принциповість. З часом він стає звичайним бюрократом, який займається паперовою тяганиною, але не спроможним вирішити іноді найпростіші службові питання і людські проблеми без вказівки згори.
Також в Україні гостро стоїть проблема розвитку малого та середнього бізнесу, без якого неможливий подальший економічний розвиток країни. В багатьох розвинених країнах саме надходження податків від малого та середнього бізнесу є основним джерелом наповнення державного бюджету. Крім того, малий та середній бізнес дає можливість децентралізації грошових потоків, за рахунок чого вагома частина фінансових ресурсів буде залишатися в регіонах, що буде додатковим стимулом розвивати соціальну інфраструктуру в областях.
Нажаль, перекоси в структурі економіки країни в бік переважання важких, іноді дуже матеріаломістких та енергоємних, часто екологічно небезпечних, шкідливих виробництв, негативно впливає на подальший економічний розвиток, на умови життя людей.
Відповідно, перехід України до сталого розвитку має одночасно забезпечити економічне процвітання, екологічний баланс та соціальну справедливість. Досягнення цієї мети вимагає провідної ролі в цьому процесі суспільно відповідального та сучасно мислячого національного бізнесу, а важливою складовою цього переходу має стати загальнодержавна бізнес- стратегія.
Оскільки Україна успадкувала з радянських часів переважно неефективні, ресурсовитратні та екологічно брудні виробництва, концепція науково-технічної, соціально-орієнтованної ринкової економіки є вкрай необхідною і могла б допомогти українським підприємствам зрозуміти перспективні шляхи їх виживання та подальшого розвитку в умовах ґлобального ринку.
Крім того, проведення ефективної державної політики в сфері оподаткування, ціноутворення, субсидій і стандартів, гармонійно поєднувала б економічні, ресурсні та екологічні аспекти виробництва, що буде можливим лише в разі активної участи національного бізнесу в процесі вироблення збалансованої політики та прийняття відповідних державних рішень в Україні.
На жаль, за останні роки український номенклатурно-олігархічний бізнес виявився абсолютно неадекватним сучасним тенденціям та змінам, що відбулись у світовій економіці. В діях керівників вітчизняних великих підприємств, більшість яких знаходиться у власності олігархічних структур, переважає вузько егоїстичний і тимчасовий підхід, спрямований передусім на швидке отримання надприбутків, коли не враховуються довгострокові перспективи та наслідки в майбутньому. Більшість крупних українських бізнесменів заклопотані в першу чергу визискуванням особистого прибутку з архаїчної індустріальної бази, що залишилася від часів СРСР, й слабо переймаються пошуком шляхів її модернізації та стратегії її перспективного розвитку.
Нажаль, поки що нема серед українських промисловців та підприємців глибокого усвідомлення того, що в сучасному світі кращі ресурсні та екологічні показники підвищують конкурентноспроможність бізнесу на світовому ринку, зокрема полегшують доступ на величезні ринки розвинених країн, не говорячи вже про внутрішній український ринок.
Крім того, треба визнати, що, незважаючи на особливу актуальність для України існуючих проблем, ідеологія сталого розвитку не набула в Україні достатнього поширення і не знайшла належного відображення ні у суспільній думці, ні у державній політиці, ні у господарській практиці.
Зокрема, навіть ті законодавчі акти, які приймаються у Верховній Раді – вищому законодавчому органі держави, і направлені на підтримку національного виробника, малого та середнього бізнесу, не завжди мають підтримку з боку владних структур і втілюються в життя.
Також необхідно розглядати і приймати економічні, соціальні, технологічні і екологічні рішення з урахуванням необхідного їх ув’язування в єдину комплексну систему розвитку на основі перспективної стратегії України ХХІ століття.
Сучасне державне будівництво не можливе без усвідомлення того, що відбувається в світі, без розуміння всіх тенденцій світового розвитку, без зрушення в світоглядних та ціннісних орієнтирах. А недостатній рівень поінформованости всіх верств населення про характер існуючих проблем та архаїчно-індустріальна суспільна свідомість не сприяє формуванню соціального замовлення на якісно нову стратегію розвитку, спрямовану в майбутнє.
В решті решт, має бути визначена національна стратегія розвитку суспільства, що базується на збалансованості економічних, соціальних та екологічних чинників. Також потрібно широке залучення громадськости та бізнесу до процесу прийняття рішень і практичної діяльности у цій сфері, бо активна участь у цій справі на паритетних засадах усіх секторів суспільства є одним із вирішальних чинників сталого розвитку країни.
Нажаль, поки що правлячі кола України, що в більшості своїй представлені колишньою радянською номенклатурою, упродовж років незалежности проявили свою абсолютну нездатність успішно вирішити завдання мобілізації суспільства для край необхідної модернізації та переходу до економічного розвитку, і навіть осягнути та сформулювати цю стратегічну перспективу.
Без досягнення загальнонаціонального консенсусу та негайного прийняття відповідних державних рішень Україна вже в близькій перспективі може зіткнутися з важко вирішуваними проблемами, які можуть поставити під загрозу її існування як незалежної держави.
Державотворчі процеси, що відбуваються в Україні сьогодні, зокрема події осені 2004 року, коли відбулась так звана «помаранчева революція», і подальше розмежування суспільства, неможливість, або скоріше небажання представників деяких політичних сил сконсолідувати країну, а іноді спеціально спрямоване розшатування суспільства, нав’язування неприйнятної ідеології, спроби змінити історичне минуле, підміна понять та принципів, штучне роздмухування мовної проблеми – все це лише гальмує і уповільнює і без того досить примарний розвиток України, додає ще більше соціально-економічних проблем, дестабілізує ситуацію в державі, ділить суспільство за географічно-політичною ознакою.
Проблема національного виживання з урахуванням сучасних світових тенденцій, і в першу чергу ґлобальної тенденції до переходу на засади сталого розвитку, має стати домінуючою в державній політиці на найближчу та довгострокову перспективи.
Водночас, адаптація до української специфіки, запровадження новітніх наукомістських технологій в виробництві, державне управління на демократичних засадах, вироблення адекватної стратегії розвитку країни в ХХІ столітті дасть надійні дороговкази в майбутнє. Практичне ж впровадження цієї стратегії дозволить не лише об’єднати наявні в суспільстві та державі ресурси для подолання існуючої економічної та політичної кризи, а й надасть процесу реформ в Україні та модернізації її економіки осмисленого і перспективного характеру.
Зрештою, саме перехід до стратегії сталого розвитку дозволив би Україні вписатися в сучасний світовий і цивілізаційний процес та визначив би її місце в майбутньому світі в когорті його провідних націй.