Реферат на тему

Теїстичні вірування праукраїнців часів Київської Русі

ПЛАН

Становлення теїстичних поглядів давньоукраїнців.

Пантеон князя Володимира.

Інші духи та боги.

Висновки.

Використана література

1. Становлення теїстичних поглядів давньоукраїнців.

Формування теїстичних образів, перехід від віри в ду­хів до віри в богів за часів Київської Русі був не швидко­плинним актом, а складним і суперечливим процесом. Адже релігійні уявлення, раз виникнувши, виявляють за­звичай дивовижну стійкість, зберігаються і за зміни умов, які їх породили; видозмінюються під впливом нових умов, взаємовпливають, часто перетворюючись на складніші тво­рення. Це повною мірою характерне й для генези релігій­них вірувань праукраїнців.

Праукраїнці обожнювали всі явища природи, небесні світила, дерева, річки, поклоняючись багатьом богам. Тоб­то їм був властивий політеїзм (багатобожжя). Серед богів була своєрідна ієрархія: на чолі світу стояли найстарші боги, які керували всім життям, далі йшли нижчі боги, а також демони, які надавали послуги богам старшим. І хоча українська теогонія (сукупність міфів про народження і родовід богів) розроблена мало, певна інформація про до­християнських богів ВСЄ уіС Є.

2. Пантеон князя Володимира.

У легендарному літопи­сі «Повість минулих літ», написаному, ймовірно, літопис­цем Нестором у 980 p., є такі слова: «І почав княжити Володимир у Києві один, і поставив кумирів на горі за теремним двором: Перуна дерев'яного, а голова його сріб­на, а вус золотий, і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Симарг-ла, і Мокош. І жертви їм приносили, називаючи богами, і приводили до них синів своїх, і жертви приносили бісам, і оскверняли землю требами своїми. І осквернялася кров'ю земля Руська і гора та». Згадка про пантеон Во­лодимира значною мірою достовірна: київськими архео­логами знайдено кам'яний фундамент капища, де ці боги колись стояли.

Релігійна реформа Володимира все одно має багато за­гадок. Чому саме шість божеств? Незрозуміло, і яким прин­ципом керувався князь при відборі «кандидатів» до пан­теону: племінні боги чи покровителі професій. У першо­му випадку число шість співпадало б із кількістю племен, що входили тоді до складу Русі (поляни, древляни, сіверя­ни, дреговичі, кривичі й слов'яни новгородські). Але в той же час суто племінний зв'язок із божествами вже було втрачено, і кожен із них мав певні функції.

Над усіма іншими божествами пантеону був піднятий золотовусий Перун. Його ідол стояв на пагорбі у Києві ще за князя Ігоря — перед ним русичі клялися на вірність договору з Візантією у 945 р. Поставлено було цей ідол, можливо, при Олегові: в 907 р. під час укладення договору з Візантією під стінами Константинополя Олег та його воїни присягалися «своєю зброєю і Перуном, їх богом, та Велесом, богом худоби». Але тоді ні Перуну, ні Велесу не приносили в жертву людей. У древній Русі в жертву ідолам приноси­ли плоди землеробства, в основному печений хліб.

Перун — бог блискавок і грому, бог війни, покровитель воїнів. У ньому поєднувалися риси античних Зевса Гро­мовержця та бога війни Ареса (Марса). Інколи Перун ви­ступав як син бога неба Сварога.

Сином Сварога є також рівний Перуну бог сонячного світла Дажбог, що дає буття, тобто дух і матерію. Як свід­чить уже саме його ім'я, він джерело всіляких благ, доста­тку, що символізується врожаєм жита і пшениці. Тому більшість обрядів і молитов до Дажбога пов'язані з про­ханням багатого врожаю. У новорічних обрядах, що до­жили до наших днів, й досі використовується Дідух — останній сніп жита, який заносять до хати і вважають свя­щенним. Дідух — це дух поля, житній дух, дух Дажбога.

Дажбога переважно вшановували поляни. Південні ж племена поклонялися Хорсу. Йому приносили жертви у вигляді паляниць, калачів, калити, коржів. Деякі дослід­ники вважають, що слово «корж» співзвучне з іменем Хор-са, воно має індоєвропейське походження і означає «коло». Дослідження тексту «Слова о полку Ігоревім» свідчать, що Хоре був символом не Сонця, а Місяця. Але, так чи інакше, Хоре виступав божеством небес і доповнював Даж­бога.

У пантеоні князя Володимира поруч із Перуном стояв Стрибог — бог-родоначальник усіх вітрів, якого вшанову­вали не менше, ніж самого Перуна. Вважають, що його ім'я походить від слова «страта» («стріті» — знищувати). Є припущення, що Стрибог є однією з іпостасей Перуна — його втіленням у повітрі. Стрибог вважався не тільки «від­повідальним» за негоду, але й творцем музичних мелодій. Адже саме «подих вітру» — дмухання в найпростіші му­зичні інструменти (сопілки, дудки, ріжки) — створював музику. Пізніше Стрибог мав ім'я Позвізд (Посвистач), що вказувало на покровительство погоді. Тому його прохали, аби дав добру погоду на врожай, на свято тощо.

Симаргл — мало досліджене божество. Одні вчені іде­нтифікують його із грецьким Семигераклом, інші — з іран­ським божеством Саеномергла (охоронцем рослин). Си­маргл — посередник між небом і землею. Він струшує на землю насіння дерев і рослин, оберігає паростки та корені рослин від диких звірів та худоби. Тож є підстава вважати Симаргл а охоронцем земних плодів, урожаю, землеробст­ва загалом.

У пантеоні кумирів князя Володимира єдине божест­во — Мокош (Макош, Мокоша) — пов'язане з жіночою сфе­рою в господарстві: рукоділлям, прядінням, тканням тощо, їй приносили жертви у вигляді снопів льону, вишитих ру­шників, килимів як покровительці пряль і жіноцтва зага­лом. Мокош, за легендою, пряла нитку життя. Ще однією її функцією було піклування про воду: дощ, річки, озера, стру­мки. Звідси, на думку деяких дослідників, й ім'я богині — Мокош, від слів «мокрий» і «мокнути». Коріння її культу сягає поклоніння Великій Богині-Матері. Інша думка: Мо­кош походить від ще давнішого культу води — богині Да­ни, яку Геродот вважав ще й матір'ю всього живого, боги­нею родючості. Пізніше «обов'язки» Мокош перейдуть до християнської Параскеви-П'ятниці, що опікувалася водою, рукоділлям та іншими жіночими справами.

Велес (або Волос) не входив до числа кумирів князя Володимира, можливо, лише тому, що його дуже шанова­ний ідол задовго до 980 р. вже стояв у Києві на Подолі, поблизу міських пасовищ і місця торгівлі худобою. Це відповідає літописному свідченню про нього як про «бога худоби». У «Слові о полку Ігоревім» вказується і на те, що Велес був богом поезії та музики, тобто покровителем ми­стецтва (як давньоримський Меркурій).

У язичницькій Русі був також поширений культ боги­ні Лади, яка уособлювала весну та була заступницею шлюбу і сім'ї.

Суттєвою рисою руського язичництва була відсутність ідольських храмів та касти жерців. Ідоли стояли просто неба, а функції жерця міг виконувати старший в роді (сім'ї), князь, волхв. «Спілкуватися з богами» вміли волхви, веду-ни, ведунки (відьми), чарівники і чарівниці. Але всі вони не були жерцями, не утворювали організованої касти. Не було навіть таємних груп, призначених для посвячення юнаків у мисливську магію.

3. Інші духи та боги.

Найдавнішими верховними богами, які не входили до пантеону Володимира, але дуже шану­валися, були Род і Рожаниці. Род видавався праукраїн­цям зачинателем усього живого. Жіночі божества Рожа­ниці були пов'язані з народженням і мали таємний зв'я­зок із зірками. Припускають, що це були богині плодючості. Роду і Рожаницям приносили жертви у вигляді хліба, си­ру, меду, куті. Пізніше, по прийнятті християнства, цей зви­чай не зник, і перед вживанням куті на Різдво батько кидав першу ложку вгору, у святий куток — покуть. Цей звичай побутує й сьогодні в Україні.

Сином Рода був Білобог — творець землі, води і світла, а водночас і добра, що постійно боровся з Чорнобогом — носієм лиха, зла. Таким же був і Сварог (ймовірно, від санскр. свар — небо; або сва-рог — той, що все породив) — один із найголовніших українських богів. Сварог — вла­дика світу, бог неба, небесного вогню, а також ремесел. Він мав кілька дітей-богів — Сварожичів. Сварог — бог, що вмирає і воскресає: він гине в полум'ї, запаленому Змієм, як звичайна людина й воскресає як триєдиний бог неба-світу-Сонця, спільний усім індоєвропейцям. Зображень Сварога не знайдено, проте є підстава вважати деякі фор­ми рівнобічних хрестів (язичницьких, козацьких) його си­мволами. Сварожим знаком споконвіку були й різні фор­ми свастики — сварги, які широко побутують на україн­ських вишивках, писанках, кераміці. Є вони й на фресках Софійського собору в Києві — як знак живучості язични­цьких традицій у християнстві.

Із прийняттям християнства Сварогове опікунство над вогнем і залізом переходить до православних святих Кузь­ми й Дем'яна. Проте свої панівні позиції він втрачає ще раніше. Зі зміцненням князівської влади у X ст. його го­ловні функції все більше перебирав на себе Перун.

Отже, праукраїнським богам була характерна своєрі­дна функціональна двоїстість: з одного боку, вони відо­бражали ірраціональні зв'язки людини з природою, з ін­шого — із суспільством. Боги були розпорядниками при­родних явищ, покровителями виробничої діяльності, опікунами побуту, добробуту й достатку. їм притаманна і яскрава деміургічна функція. Род і Сварог, Перун і Дажбог, Стрибог і Мокоша — всі вони бо-ги-творці, що символізують вічність творення, нездолан­ність життя і розвитку.

Крім названих богів-творців та покровителів певної сфери діяльності, поклонялися предки українців і криницям, річкам, озерам, деревам і гаям, водяникам, русалкам, домовикам, лісовикам, долі, літньому сонцю Ярилу. А на­родна поетична творчість оживляла і наділяла особистіс-ними рисами чи не всі явища природи та її мешканців.

У VI ст. візантійський письменник Прокіп Кесарійсь-кий про слов'янське язичництво писав так: «Слов'яни ви­знають одного бога — творця блискавки владикою всіх і приносять йому жертви, не знають долі і абсолютно не вірять, що вона має якусь владу над людьми... Поклоня­ються вони рікам, німфам і деяким іншим божествам, приносять їм різноманітні жертви і по цих жертвах воро­жать».

Виникає питання — у що ж насправді вірили праукра­їнці? Не викликає сумніву, що разом з усіма язичницьки­ми народами Русь завжди глибоко відчувала і наділяла життям весь навколишній світ — природу, її стихії, зем­лю, тварин. З особливою шаною ставилися до землі: її називали «годувальницею», «матір'ю». Селянин перед тим, як почати оранку, землі кланявся, звертався до неї як до живої істоти, просив послати добрий урожай. Перед зем­лею проголошувалися клятви, її цілували, вбивці повинні були просити у неї прощення (тому що вона як мати вби­того могла пробачати злочинця).

За віруваннями предків українців, сили добра і зла мали своє уособлення та активно впливали на життя лю­дей. Цим пояснюється принесення дарів вампірам і бе­региням.

Вампір в уявленні язичника — це страшна таємнича істота, що інколи висмоктує у людини кров та здатна при­нести багато іншого зла. Русичі схильні були бачити у вампірах злих покійників, яких називали «нав'є». Нав'є — не своя людина, не родич, не пращур; він — чужинець, з іншого племені, не похований як слід, непрощений або зло­дій. Тому його старалися задобрити приношеннями їжі («треби»), залишками сімейної трапези. Однак найчасті­ше від них намагалися боронитися різноманітними замо­вляннями і заклинаннями.

Берегині, навпаки, — добрі істоти, пов'язані з берега­ми річок, озер, морів, що поступово перетворились у на­родних уявленнях на русалок. Від них значною мірою залежав успіх не лише плавання, а й випадання на поле роси та дощу. Русалки також сприймалися як покійни­ці, але доброзичливіші до людей, ніж вампіри. На честь цих таємничих мешканок прибережних хащів влашто­вувалися особливі святкування, пережитки яких у напівжартівливому варіанті зберігаються і в наші дні у святі Івана Купайла.

У язичницькій Русі було поширеним шанування по­мерлих предків. Вірили, що від прихильності «дідів» («щу­рів», «пращурів») багато в чому залежить доля нащадків. Тому померлим родичам влаштовували розкішні помин­ки, тризни (ігрища зі змаганнями та гулянками), вшано­вували їх у певні дні протягом року, прикликали на час­тування. Як правило, домовик уявлявся як померлий пре­док. Що стосується людських жертвопринесень, то згадок про них майже немає, крім «Повісті минулих літ». Звідси напрошується висновок, що людські жертви ідолам були не характерним для Русі явищем.

Дивною є та обставина, що на Русі в епоху язичництва не було уявлень про пекло, підземні, підводні світи — не було і культу підземних богів. Усі язичницькі боги Дав­ньої Русі пов'язані з небесно-земним буттям.

«Добрі» і «злі» язичницькі духи і боги — теїстичні образи — не лише здавалися антропоморфними, тобто та­кими, що мають людську зовнішність. Праукраїнці віри­ли, що вони справді думають і чинять, як люди. Такий спосіб розуміння надприродних сил, абстрактних понять, неістот називається уособленням.

Уособлення — винесення людських рис символічними засобами поза людину, перенесення їх на явища морально-побутового та ви­робничого характеру.

Політеїстичному язичництву, яке вже подолало демо-ністичний зооморфізм, ще треба було пройти відповідний шлях, аби досягти рівня абстрактної боголюдини. Та часу для цього процесу історія йому не надала. Давня віра пра­українців не встигла розвинутися в завершену, повну сис­тему, бо прийшло християнство й зупинило (хоча відразу й не викоренило) її розвиток. Ось тому й зазвичай постає вона як лише уривки стародавніх вірувань, а не розвинута релігійна система. І все ж політеїстичні вірування праук­раїнців готували ґрунт для релігійності вищого порядку. Українське православ'я, яке складалося пізніше, було не простим перенесенням іншої віри на береги Дніпра, а ре­зультатом взаємодії візантійської і київської релігійних традицій, що трансформувалися й збагатили свій зміст під впливом нових етноісторичних та світоглядних умов і потреб. Активним чинником цих процесів і стала дохри­стиянська релігійно-міфологічна культура праукраїнців. Вона не зникла, а набула форми компромісного існування — двовір'я, яке в науці отримало назву православно-язичницького синкретизму (поєднання, переплетіння, взаємодії язичництва і православ'я).

4. Висновки.

Етнонаціональні релігії розрізняються між собою за часом і умо­вами появи, за змістом віровчення і культовою практикою. Водночас вони характеризуються й багатьма спільними ознаками, що дає змогу розглядати їх як період у загальнопланетарній релігійній генезі:

усі вони відтворюють у загальних рисах етнорелігієгенез, в яко­му різні типи релігій взаємно переплітаються, впливають один на од­ного;

усі вони, сформувавшись у певному етносі, зростаються з ним аж до злиття і тотожності (на певних етапах) і виконують функції вагомого, а інколи й вирішального, чинника етноутворення та етноінтеграції;

етнонаціональні релігії — це результат релігійного синкретизму (поєднання різних компонентів первісних культів, анімістичних вірувань конкретних етносів) і виникнення поняття «бог»;

з появою такого типу релігій з'являються складні релігійно-міфологічні системи, релігійно-філософські концепції побудови Всесвіту, сутності людини, характеру її відносин із Богом, одновірцями; віроспо­відні святі книги; вчення пророків, спасителів тощо;

на стадії етнонаціональних релігій уніфікується й спрощується культова діяльність, духовна влада відокремлюється від світської;

етнонаціональні релігії — це складний комплекс ідей, які вира­жають інтереси конкретного етносу і переплетені з його традиціями, звичаями, ментальністю. Тобто це не лише черговий етап у розвитку певного релігійного комплексу, а й характеристика особливостей релі­гійності певного етносу.

Використана література

Боровський Я. Світогляд давніх киян. — К., 1992.

Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського наро­ду. — К., 1992.

Історія релігії в Україні. — К., 1999. Малерб М. Религии человечества. — М. — СПб., 1997.

Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства. — К., 1996.

Павленко Ю. В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. — К., 1994.

Шилов Ю. Святині. — К., 2001.

12