Введення

Титченер завжди заявляв про себе як про прихильника системи Вундта, з якої він познайомився під час свого перебування в Німеччині. Однак, приїхавши в США, він зробив у ній вражаючі зміни й розробив свою власну теорію, що одержала назву структуралізму й представлену їм як подальший розвиток поглядів Вундта. У дійсності ж, системи мали принципові розходження, і термін «структуралізм» міг застосовуватися тільки відносно підходу, використаного Титченером. У США структуралізм одержав популярність на початку нашого століття. Він відігравав помітну роль у розвитку американської психології протягом двох десятиліть - доти, поки не був відкинутий новими теоріями. Хоча Титченер безсумнівно був впливовою фігурою у світі науки, проте ще при його житті деякі сучасники почали розробляти свої власні напрямки досліджень.

Вундт визнавав існування елементів свідомості, але його головним завданням була їхня організація або синтез у пізнавальні процеси більше високого рівня за допомогою апперцепції, тобто усвідомленого сприйняття. З погляду Вундта розум має силу для вольової організації елементів психіки. Такий підхід помітно відрізнявся від пасивних, механістичних подань про асоціації, які розділяли більшість британських емпіриків і ассоцианистов.

Титченер зосередив свої зусилля на вивченні елементів психіки і їхнього механічного зв'язку за допомогою асоціації. Однак, він відмовився від використання вундтовского вчення про апперцепцію й сконцентрував свою увагу на самих елементах. З його погляду основне завдання психології полягало у відкритті елементів свідомості, тобто в розкладанні свідомості на частині й визначенні його структури.

Структуралізм - система психології Титченера, що має справу зі свідомим досвідом, що залежить від його суб'єкта, що випробовує.

Едуард Брадфорд Титченер (1867-1927)

Більша частина активного творчого життя Титченера пов'язана з його роботою в Корнельському університеті Нью-Йорка. Кожна його лекція, на якій він незмінно з'являвся одягненим у професорську мантію, являла собою справжня театральна вистава. Сцену для цієї вистави готовили асистенти вченого під його безпосереднім спостереженням. Молодший викладацький склад, займав місця в першому ряді. Через окремі двері входив професор Титченер і направлявся прямо на кафедру. Він думав, що його оксфордська мантія й професорська шапочка дають йому право вважати себе незаперечним авторитетом. Хоча Титченер учився у Вундта всього два роки, він багато в чому нагадував свого вчителя - як автократичним стилем керівництва й прийомами читання лекцій, так і бородою.

Сторінки життя

Титченер народився в Англії, у Чичестере. Він належав до древнього, але збіднілому роду й звик з дитинства розраховувати тільки на свої неабиякі розумові здатності, завдяки яким зміг домогтися одержання стипендій для продовження утворення. Спочатку він учився в Малвернському коледжі, а потім в Оксфордському університеті, де вивчав філософію й класичну літературу, а пізніше одержав посаду асистента-дослідника на кафедрі фізіології.

Перебуваючи в Оксфорді, Титченер захопився теоріями Вундта, однак цей інтерес не розділявся й не заохочувався ніким з його колег і наставників. Тому не дивно, що він почав поїздку в Лейпциг - тодішню Мекку багатьох учених-пілігримів - де став займатися під керівництвом Вундта й одержав ступінь доктора в 1892 році.

У себе на батьківщині Титченер збирався стати першопрохідником в області експериментальної психології. Однак, повернувшись в Англію, він виявив, що його колеги досить скептично ставляться до нового наукового підходу, що так полюбився йому. Тому, проробивши в Оксфорді всього кілька місяців, він відправився в США, щоб викладати психологію й керувати науковою лабораторією в Корнелльському університеті. У той рік, коли він покинув Англію, йому було 25 років. Всю частину, що залишилася, життя він провів у Корнелле.

У період з 1893 по 1900 роки Титченер займався встаткуванням своєї лабораторії, проведенням досліджень і написанням статей, число яких перевалило за шістдесят. У міру того, як його напрямок у психології залучало в Корнелл усе більше й більше студентів, він почав відходити від особистої участі в експериментальній роботі, перекладаючи завдання проведення досвідів на своїх учнів. Таким чином, саме завдяки дослідженням своїх студентів Титченер зумів нагромадити величезний експериментальний матеріал. За 35 років роботи під його керівництвом були написані понад 50 докторські дисертації по психології, більша частина яких носила безпосередній відбиток його ідей. Використовуючи свій авторитет, він вибирав для студентів теми досліджень, які представляли для нього особливий інтерес. У підсумку це дозволило йому створити власну систему, що одержала назву структуралізму, за його словами, «єдину систему в психології, гідну згадування».

Титченер перекладав книги Вундта з німецького на англійський. Закінчивши роботу над перекладом третього видання «Основ фізіологічної психології», він виявив, що Вундт уже видав четверте. Титченер перевів четверте, але до цього часу невтомний Вундт підготував п'яте.

Перелік книг самого Титченера включає «Нариси психології» (An Outline of Psychology, 1896 р.), «Початковий курс психології» (Primer of Psychology, 1898 р.) і чотиритомна праця за назвою «Експериментальна психологія: посібник із практичних занять» (Experimental Psychology: A Manual of Laboratory Practice), що вважався «однієї із самих значних книг в історії психології». Окремі томи останньої книги, викликали в США сплеск активності в області експериментальної психології й вплинули на ціле покоління вчених, що займалися цією проблемою, Всі підручники, написані Титченером, користувалися великою популярністю й були переведені на російську, італійський, німецький, іспанський і французьку мови.

У Титченера було хобі, які відволікали його сили й час від занять психологією. Недільними вечорами він диригував у себе будинку невеликим аматорським оркестром і протягом багатьох лет неофіційно вважався «професором музики» Корнелльского університету доти, поки там не відкрився музичний факультет. Інтерес до нумізматики змусив Титченера узятися - із властивої йому старанністю - за вивчення китайської й арабської мов, щоб мати можливість читати напису на монетах. Титченер листувався з багатьма своїми колегами, причому більшість його листів були видрукувані на машинці й містили додаткові зауваження, зроблені від руки.

З віком він усе рідше з'являвся в суспільстві й усе менше брав участь у науковому житті університету. Титченер став живою легендою Корнелла, хоча багато викладачів не тільки не були з ним знайомі, але навіть ніколи його не бачили. Більшу частину своєї наукової праці він виконував у стінах домашнього кабінету, проводячи в університеті порівняно мало часу. Після 1909 року він читав лекції один раз у тиждень по понеділках тільки протягом весняного семестру. Доступ відвідувачів до Титченеру ретельно контролювався його дружиною, що всіляко оберігала чоловіка від випадкових вторгнень. Навіть його учні могли дзвонити йому додому тільки в самих крайніх випадках.

Хоча Титченер мав деспотичні манери німецького професора, все-таки він міг бути добрим і турботливим відносно своїх студентів і колег - особливо, якщо вони робили йому повага й повага в тій мері, у якій він уважав це необхідним. В університеті розповідалися історії про те, як молоді викладачі й аспіранти, без усякого примуса, мили його машину й вставляли шибки в його будинку, спонукувані лише почуттями щирої поваги й замилування.

Один з його учнів, Карл Далленбах, приводив висловлення Титченера про те, що «нема чого навіть сподіватися стати сьогоденням психологом, не навчившись колись курити». Не дивно, що багато хто його студенти почали курити сигари - принаймні, у присутності знаменитого вченого. Інша аспірантка, Кора Фридлайн розповідала, як під час обговорення її доповіді в Титченера, що постійно курили сигари, раптово задимилася борода. Це трапилося саме в момент його виступу, що ніхто зі слухачів не насмілювався перервати. Нарешті, зібравшись із силами, Кора Фридлайн вимовила: «Прошу прощення, професор, але у вас зайнялися бакенбарди». У результаті інциденту постраждали не тільки борода Титченера, але і його сорочка й навіть нижня білизна.

Турбота Титченера про своїх студентів не закопчувалася із закінченням ними університету, як не закінчувалося при цьому і його вплив на їхнє життя. Приміром, Даллепбах після одержання ступеня доктори збирався йти працювати в медичну школу, але Титченер домігся для нього місця викладача в Орегонском університеті. Далленбах думав, що його вчитель схвалить прийняте їм рішення працювати в школі, але виявився не прав. «Я змушений був поїхати в Орегон, тому що він (Титченер) не бажав, щоб час, витрачений на моє навчання й спільні дослідження, виявилися для нього витраченими дарма».

Відносини Титченера із психологами, нс вхідними в його групу, іноді приймали натягнутий характер. Незабаром після свого обрання в члени Американської асоціації психологів він заявив про свій вихід із цієї організації, тому що асоціація відмовилася виключити зі своїх рядів одного вченого, обвинуваченого їм у плагіаті. Розповідають, що друзі Титченера протягом багатьох лет продовжували платити за нього членські внески, тільки щоб він як і раніше залишався її членом.

Починаючи з 1904 року група психологів, що назвала себе титченеровськими експеременталістами стала проводити регулярні зустрічі, присвячені обговоренням результатів своїх досліджень. Титченер сам установлював порядок проведення цих зустрічей, визначав теми для дискусій і вирішував, кого з гостей варто запросити. Неписане правило забороняло присутність жінок під час обговорення робіт. Один зі студентів згадував, що Титченер хотів «перебувати в кабінеті, обкутаному клубами тютюнового диму, і чути живі доповіді, які можна переривати питаннями й критикувати, не стискуючи себе присутністю дам, тому що... для паління вони вважалися занадто цнотливими створеннями».

Кілька студенток з коледжу Брин Moop, штат Пенсільванія, висловили побажання бути присутнім на зборах групи, але одержали відмову. Один раз їм все-таки вдалося проникнути в приміщення, де слухалися доповіді, і сховатися там під столом. Наречена Боринга й інші студентки перебували в сусідній кімнаті, «прислухаючись до мов, що доносились через відкриті двері, палко бажаючи почути, що ж являє собою насправді та психологія, якою займаються чоловіки. Того разу їм удалося залишитися непоміченими».

Незважаючи на те, що Титченер продовжував забороняти жінкам бути присутнім на зустрічах групи, у питанні рівноправності підлог він дотримувався самих передових поглядів. На свої курси в Корнелле він почав приймати аспіранток задовго до того, як це стали робити в Гарвардському й Колумбійському університетах. З 56 його учнів, що захистили докторські дисертації, більше третини склали жінки. «По числу докторських дисертацій, написаних під його керівництвом жінками, з ним не міг зрівнятися жоден з його сучасників». Титченер захищав жінкам, що прагнуть зайняти викладацькі посади, хоча такі дії здавалися його колегам надто сміливими. Відомий випадок, коли він зміг домогтися призначення викладачем однієї зі своїх учениць, навіть незважаючи на заперечення декана.

Першою аспіранткою, що захистила докторську дисертацію по психології, була Маргарет Флой Уошберн. Крім того, вона виявилася й першої із всіх учнів Титченера, що одержала докторський ступінь. «Тепер він сам не знає, що із мною робити», - згадувала вона пізніше. Уошберн не змогла надійти в аспірантуру Колумбійського університету, як збиралася зробити спочатку, оскільки туди не приймали жінок. Однак неї прийняв Титченер, і після захисту дисертації в Корнелльському університеті вона початку свою успішну кар'єру вченого-психолога. Уошберн була автором серйозного дослідження із проблем порівняльної психології «Розум тварин» і стала першою жінкою-психологом, вибраної в Національну академію наук. Вона виконувала посаду президента Американської психологічної асоціації й була засновником Вассарського коледжу - «одного із самих значних центрів дослідження проблем психології в нашій країні».

Ми згадуємо про успіхи Уошберн, щоб звернути увагу на ту підтримку, що Титченер робив психологам-жінкам у продовження всього свого життя. Для них він охоче розорював двері своєї лабораторії, тримаючи їх закритими для багатьох психологів-чоловіків.

Близько 1910 року Титченер почав писати книгу, у якій збирався найбільше повно відбити свою систему поглядів. На жаль, він умер у віці 60 років від пухлини мозку, перш ніж зміг закінчити роботу. Після його смерті кілька глав цієї книги були опубліковані в наукових журналах, а потім і в окремому виданні. Говорять, що в Корнелльському університеті дотепер можна побачити заспиртований мозок Титченера.

Система поглядів: зміст свідомого досвіду

Згідно Титченеру, предмет психології полягає у вивченні свідомого досвіду, тому що саме такий досвід залежить від випробуваного суб'єкта. Цей вид знань відмінний від того, котрий одержують учені, що досліджують традиційні проблеми природних наук. Наприклад, звуки й світло є предметами вивчення й фізики, і психології. Однак фізики досліджують явища з погляду протікання фізичних процесів, а психологи вивчають, як вони спостерігаються й сприймаються людьми.

Як затверджував Титченер, всі інші науки, крім психології, незалежні від випробуваного суб'єкта. Для пояснення цієї думки він пропонував розглянути простий приклад. Нехай температура повітря в кімнаті становить 85 градусів по Фаренгейтові. Очевидно, що це значення не буде залежати від того, є хтось у чи кімнаті ні.

Однак, коли в кімнаті присутні спостерігачі й повідомляють про те, що вони страждають від жари, то таке сприйняття залежить від їхніх переживань. Згідно Титченеру, подібний тип досвіду і є єдиним справжнім предметом вивчення психології.

Титченер попереджав, що при вивченні свідомого досвіду не можна допускати так званої помилки стимулу - тобто змішання психічних процесів сприйняття об'єкта й впливу самого об'єкта.

Наприклад, спостерігачі, які бачать яблуко й описують його просто як яблуко, не визначаючи колір і форму, які вони також сприймають, роблять «помилку стимулу». Об'єкт спостереження, на думку Титченера, повинен описуватися не повсякденною мовою, а мовою термінів усвідомленого його сприйняття.

Коли спостерігачі фокусують свою увагу на стимулах об'єкта, а не на психічних процесах, вони не можуть відрізнити те, що вони знали про цей предмет раніше (тобто те, що в нашім прикладі називається яблуком) від свого безпосереднього сприйняття його в цей момент. Всі спостерігачі насправді знають про яблуко те, що воно червоне, блискуче й кругле. Коли вони описують що-небудь ще, крім кольору, яскравості й геометричних характеристик, вони витлумачують своє сприйняття об'єкта, не спостерігаючи його, - тобто мають справа з опосередкованим, а не безпосереднім досвідом.

Титченер визначав свідомість як суму наших переживань, що існують у цей момент часу, а розум як суму наших переживань, накопичених протягом життя. Свідомість і розум багато в чому схожі - за винятком того, що свідомість містить у собі психічні процеси, що відбуваються в сучасний момент, а розум містить у собі загальний підсумок цих процесів.

Структурна психологія являла собою чисту науку, що не має прикладного значення. Титченер заявляв, що в її завдання не входить лікування «хворої психіки», зміна людської свідомості або реформування суспільства. Її єдино правильною метою є відкриття суті або структури психіки. Він вірив у те, що вчені не повинні турбуватися про практичну цінність своїх досліджень. Із цієї причини він заперечував проти розвитку дитячої психології, зоопсихології й інших напрямків, які не містили в собі самоаналіз і не підходили для його пошуків суті свідомості.

Інтроспекція

Титченеровський спосіб інтроспекції, або самоспостереження, довірявся спостерігачам, які були навчені описувати стан своєї свідомості, а не сприймані стимули. Титченер розумів, що кожна людина вчиться описувати переживання в термінах стимулів - наприклад, називаючи червоний, блискучий і круглий предмет яблуком - і що в повсякденному житті це корисно й необхідно. Однак у його лабораторії такий підхід уважався невірним.

Для опису свого власного методу Титченер застосовував термін систематичної експериментальної інтроспекції, уведений Кюльпе. Подібно Кюльпе, він використовував докладні, якісні, суб'єктивні повідомлення про психічну діяльність спостережуваних суб'єктів у процесі інтроспекції. Титченер виступав проти підходу Вундта, головну увагу, яки приділяв об'єктивним, кількісним показникам, оскільки був переконаний, що такий метод не дозволяє виявити елементарні відчуття й образи, що виникають у свідомості. У цьому була суть його системи - не синтез елементів за допомогою апперцепції, а розкладання складного усвідомленого досвіду на частини. Титченер надавав особливого значення дослідженню окремих частин, у той час як Вундт наголошував на вивченні цілого. Подібно більшості англійських емпіриків, Титченер прагнув до відкриття атомів людської психіки.

Титченер, як це видно з його відношення до спостерігачів, які забезпечували його необхідними даними, зазнавав впливу від механістичної. У своїх наукових працях він іноді називає суб'єктів досліджень реагентами. Цим терміном, використовуваним переважно в хімії, позначають речовини, які в силу своїх здатностей до деяких реакцій застосовуються для виявлення інших речовин або для їхнього кількісного виміру. Реагент є пасивним реактивом, використовуваним для виявлення певних реакцій.

Застосовуючи це поняття до спостерігачів з лабораторії Титченера, ми можемо помітити, що він розглядав цих людей як свій рід механічних записуючих пристроїв, що об'єктивно відзначає характеристики стимулів, які вони спостерігали. Таким чином, ці люди вважалися просто безпристрасними механізмами. Титченер писав, що налагоджене спостереження повинне стати настільки звичними і машинальним, щоб перетворитися в практично несвідомий процес.

Якщо спостерігачі в лабораторії могли розглядатися як машини, то й всіх людях можна було точно так само вважати машинами. Ця точка зору відбивала вплив, що тривав, механістичного сприйняття Всесвіту, що йде від Галілея й Ньютона. Варто помітити, що ця концепція не зникла й після остаточного розвінчання структуралізму. У міру подальшого знайомства з історією психології ми побачимо, що використання цього образа людини-механізму характерно для всієї експериментальної психології першої половини XX століття.

Титченер був переконаний у тім, що інтроспективне спостереження в психології теж повинне бути експериментальним. Він ретельно додержувався правил наукового досвіду, відзначаючи, що: експеримент являє собою спостереження, що може бути повторено, ізольоване й змінене. Чим частіше ви можете повторити спостереження, тим імовірніше, що ви ясно побачите досліджувані явища й зможете їх докладно описати. Ніж суворіше ви можете ізолювати спостереження від впливу сторонніх факторів, тим простіше стає ваше завдання й тем менше небезпека того, що ви зіб'єтеся зі шляху під впливом випадкових обставин або встанете на помилкову точку зору. Ніж ширше ваші можливості варіювання спостереження, тим більше ясним буде проступати однаковість досвіду й тем більше у вас буде шансів відкриття закономірності. Все лабораторне устаткування, всі прилади й інструменти винаходяться й створюються, виходячи із цього завдання: дати вченому можливість повторити, ізолювати й варіювати свої спостереження.

Люди, що виступали в ролі реагентів у лабораторії Титченера, досліджували вплив різних стимулів і проводили тривале й докладне самоспостереження своїх переживань. Проведення інтроспекції являло собою серйозне завдання, і аспіранти, зайняті цією проблемою, приділяли їй багато сил і часу.

Одна з учениць Титченера, Кора Фридлейн, згадувала про тім часі, коли в Корнелльської лабораторії проводилися дослідження органічної чутливості. Для цих досліджень всім спостерігачам з ранку вводили через рот шлункові зонди, з якими вони ходили весь день аж до самого вечора. Спочатку, при введенні зонда, багато хто випробовували приступи блювоти, але поступово змогли звикнути до цієї процедури. Протягом дня вони кілька разів з'являлися в лабораторії. Через трубку зонда їм вливали в шлунок теплу або холодну воду, і вони спостерігали свої відчуття.

Іноді інтроспекція зачіпала й деякі делікатні сторони особистого життя аспірантів. Наприклад, від них вимагали докладного запису про відчуття, випробовуваних у процесі сечовипускання й дефекації.

На жаль, не збереглися результати одного цікавого інтроспективного дослідження. Для його проведення одружених аспірантів просили робити запису про їхні відчуття під час полового акту й навіть прикріплювати до своїх тіл спеціальні прилади для реєстрації фізіологічних реакцій організму.

Згодом, в 1960 році, про ці експерименти розповіла Кора Фридлейн, але в той час про їх намагалися не поширюватися. Все-таки інформація про такі дослідження гуляла по всьому університетському містечку, створюючи лабораторії психології репутацію не самого благопристойного місця. Тому завідувачі жіночими гуртожитками забороняли своїм студенткам відвідувати її в темний час доби. Коли ж пройшов слух про те, що до шлункових зондів, які ковтають аспіранти, прикріплюються презервативи, у жіночих гуртожитках прийшли до висновку, що це місце небезпечно для будь-якої нормальної людини.

Елементи свідомості

Згідно Титченеру, трьома основними завданнями психології є:

1) розбивка свідомих процесів на найпростіші частини:

2) визначення законів, по яких відбувається їхнє об'єднання;

3) зв'язок елементів свідомості з фізіологічними станами.

Таким чином, мети титченеровської структурної психології збігалися із цілями природних наук. Адже справді, після того, як учені вибирають, яку область природи вони збираються вивчати, вони починають виявляти її елементи, показувати, як ці елементи поєднуються в складному явищі й формулюють закони, що управляють цим явищем. Основна частина досліджень Титченера була присвячена першому завданню - виявленню елементів свідомості.

Титченер запропонував уважати трьома основними елементами структури свідомості наступні: відчуття, образи й емоційні стани. Відчуття є основними елементами сприйняття й даються нам у вигляді звуків, зримих образів, заходів і інших переживань, викликуваних у нас фізичними об'єктами навколишнього простору. Образи являють собою елементи ідей і відбивають переживання, які не пов'язані із сучасний момент, - наприклад, що відбуваються в нашій пам'яті. Емоційні стани є вираженнями щиросердечних переживань і проявляються в таких почуттях, як любов, ненависть або сум.

У своїх «Нарисах психології» (1896 р.) Титченер представив список елементарних відчуттів, виявлених їм у процесі досліджень. Він містив у собі більше 44 000 найменувань, з яких 32 820 ставилися до зорового й 11 600 до звукового. Кожний елемент розглядався як усвідомлений і який має свої відмінності - крім того, він міг бути об'єднаний з іншими для утворення більше складних відчуттів і ідей.

Будучи базовими елементами, не підметами подальшому розподілу, вони, подібно хімічним елементам, могли бути об'єднані в окремі групи. Незважаючи на свою простоту, психічні елементи мають характеристики, що дозволяють нам відрізняти їхній друг від друга. До запропонованих Вундтом властивостям якості й інтенсивності Титченер додав властивості тривалості й виразності. Він уважав ці чотири ознаки основними характеристиками всіх відчуттів і думав, що вони, деякою мірою, присутні в кожному з них.

Якість, що може бути визначено, наприклад, такими словами, як «гарячий» або «червоний», являє собою характеристику, що дозволяє відрізнити один елемент від іншого. Інтенсивність визначається силою, слабістю, гучністю або яскравістю відчуттів. Тривалість характеризує тривалість відчуття в часі. Виразність визначає роль уваги у свідомому переживанні. Інакше кажучи, те, що перебуває у фокусі нашої уваги, представляється нам більше виразним, чим те, на що наша увага в цей момент не спрямовано.

Відчуття й образи мають всіма чотирма ці ознаки, а емоційні стани мають тільки якість, інтенсивність і тривалість. Титченер уважав, що відсутність у них виразності пояснюється тим, що концентрація уваги безпосередньо на емоціях неможлива. Тому при спробі направити наша увага на такі почуття, як, наприклад, сум або задоволення, вони пропадають. Деякі сенсорні процеси, зокрема зір і дотик, мають властивість екстенсивності, оскільки мають справа із просторовими параметрами об'єктів.

Всі свідомі процеси можуть бути зведені до одному із цих властивостей. Відкриття, зроблені Кюльпе в його лабораторії у Вюрцбурге, не змусили Титченера переглянути свою точку зору. Він визнавав, що деякі нечітко певні властивості можуть проявлятися в процесі мислення, але припускав, що вони все-таки ставляться до відчуттів або образів. Титченер затверджував, що об'єкти досліджень Кюльпе стали жертвою «помилки стимулу», оскільки більша увага приділяли самому об'єкту, чим своїм свідомим процесам. Позитивний вплив теорії Титченера складався й у тім, що вона зіграла роль мішені для критики. Структуралізм являв собою сформований напрямок, проти якого стали виступати нові школи психологів, зобов'язані своїм існуванням саме переосмисленню його основ.

Література

1.Ярошевський М.Г. Психологія в ХХ сторіччі. - К., 2004

2.Грофф С. За межами мозку. - К., 2003

3.Трусов В.П. Современные психологические теории личности. – Л., 1990

4.Бейлі А. Езотерична психологія. - К., 2005

5.Франкл В. Людина в пошуках змісту. - К., 2005