Змiст
1 Головні напрями палеоантропологічних досліджень
2 Визначення біологічного віку
3 Статеві відмінності
Список використаної літератури
1 Головні напрями палеоантропологічних досліджень
Об'єктом таких досліджень є кісткові рештки людей із стародавніх поховань — від палеоліту до середньовіччя. Найчастіше це черепи й зуби (вони найкраще зберігаються в землі), довгі трубчасті й тазові кістки.
Палеоантропологічне дослідження починається з визначення віку і статі похованих на підставі широкого комплексу ознак будови черепа, таза, довгих трубчастих кісток тощо. Ці визначення становлять основу демографічних розрахунків, необхідних для реконструкції соціальної структури давніх суспільств.
Найголовнішим джерелом інформації в палеоантропології є череп, адже в його будові відбиті расові особливості популяцій минулих епох. Краніологічні дані дають змогу простежити межі поширення расових комплексів у різні періоди, генетичні стосунки і шляхи міграцій первісних племен, визначити співвідношення місцевого і прийшлого населення, з'ясувати витоки сучасних етнічних груп. Чим віддаленішою є історична доба, тим важливішу роль у вивченні тривалих етногенетичних процесів відіграють результати краніологічних вимірів.
До програми палеоантропологічних досліджень входить також обстеження посткраніального скелета (до нього належать усі кістки, крім черепа), яке дає можливість дістати уявлення про зріст, масивність будови, пропорції тіла й фізичний розвиток носіїв того чи іншого стародавнього етносу.
На всіх без винятку древніх кістках фіксують сліди переломів, поранень і хвороб. Це необхідно для з'ясування тогочасного рівня медичних знань, загальних умов життя, особливостей харчування тощо. Крім того, відзначаються деякі етнографічні риси, а саме: штучна деформація черепа, підпилювання зубів із ритуальною метою і т. д.
2. Визначення біологічного віку
Кісткові рештки знайдені в давніх могилах, є основою для визначення біологічного віку похованого, який (вік) відповідає певному рівневі фізіологічної зрілості організму небіжчика (слід при цьому мати на увазі, що біологічний вік не завжди збігається з паспортним, тобто з кількістю прожитих років).
Згідно з пропозиціями Р. Мартіна, прийнятими в сучасній антропології, розрізняють такі вікові категорії:
дитячий вік, що ділиться на раннє дитинство — до появи перших постійних зубів (6-8 років) —та пізнє дитинство — до прорізування других постійних корінних зубів, або до початку статевої зрілості (від 6—8 до 12—14 років);
юнацький вік - до заростання клиноподібно-потиличного шва, тобто від 12—14 до 17—20 років;
вік змужнілості, що характеризується початком прорізування третіх постійних корінних зубів, початком облітерації (заростання) черепних швів, середньою стертістю зубів (від 20—22 до 30—35 років);
зрілий вік, котрому властива середня ступінь облітерації черепних швів, сильна стертість зубів (від 30—35 до 50—55 років);
старечий вік, в якому спостерігається сильна чи повна облітерація черепних швів, сильна стертість і втрата зубів (від 50 до 55 років).
Вік дітей і підлітків можна визначити з точністю до одного року на підставі строків окостеніння скелета, прорізування зубів, а також розмірів кісток.
За відсутності патологічних відхилень переднє тім'ячко на черепі заростає до 1,5—2 років. До цього ж часу на лобовій кістці часто зберігається метопічний шов. Молочні зуби або щойно прорізалися, або ще повністю не прорізалися.
У віці 3—б років у комірці вже можна бачити перший корінний зуб (моляр), однак він ще не займає свого місця в зубному ряді. В цей час зростаються всі кісткові частини хребтового стовпа.
У віці 7 —8 — 12—14 років прорізується більшість зубів. До 14—16 років зростаються клубова, лобкова й сіднична кістки, утворюючи одну тазову кістку. В 15—18 років із тілом зливаються нижній епіфіз плечової кістки й верхні епіфізи ліктьової та променевої. Дещо пізніше — звичайно 17—20 років —із діафізами зростаються головка й нижній епіфіз великогомілкової кістки.
У віці 20—24 років спостерігається зрощення з тілом головки плечової кістки, нижніх епіфізів кісток передпліччя та: верхніх епіфізів кісток гомілки.
До 24—25 років формування скелета загалом завершується (в жінок дещо раніше, ніж у чоловіків).
Біологічний вік дорослої людини визначається з точністю до п'яти років. При цьому враховуються стертість зубів, строки облітерації черепних швів, вікові зміни посткраніального скелета.
Облітерація швів, яка спричинюється до нечіткості меж між окремими кістками черепа, починається в 20— О років (у чоловіків дещо раніше, ніж у жінок). Спочатку заростає стріловий, потім — вінцевий останнім — лямбдоподібний, або потиличний шов.
Важливий показник віку людини — стертість зубів - оцінюється в балах, що визначаються за такою шкалою:
Різці та ікла
0 - відсутність стертості, чітко видно горбики ріжучого краю;
1 — на різцях стерті горбики ріжучого краю; на іклах трохи зашліфований або заокруглений головний горбик;
2 — на ріжучому
краї різців
з'являється
вузька смужка
дентину,
на іклах — точка
дентину на
головному
горбику;
— утворення широкої дентинної площадки (на різцях— видовженої, на іклах — округлої форми);
— стирання коронки приблизно до половини її висоти;
— повне стирання коронки до шийки.
Моляри і премоляри
— відсутність слідів стирання, зуб прорізався недавно;
— на деяких ділянках коронки спостерігаються зашліфовані поверхні, вершини горбиків згладжені й округлені;
— поява точок оголеного дентину на вершинах горбиків;
- стирання всіх виступаючих частин коронки, внаслідок чого утворюються великі ділянки відкритого дентину; емаль зберігається лише в центральній ямці й у міжгорбикових борозенках;
— повне стирання
всієї емалі,
вся жувальна
поверхня
складається
з оголеного
дентину;
— стирання коронки до половини її висоти;
— повне стирання коронки до шийки.
Залежність між віком і стиранням зубів показана в таблиці
Таблиця З Вік людини і ступінь стертості зубів (у балах). За М.М. Герасимевим
| Вік (у роках) | Різці | Ікла | Премоляри | Перші моляри | Другі моляри |
| 10 - 18 | 0 | 0 | 0 | 0 | 0 |
| 13 -14 | 0 - 1 | 0 | 0 | 0 | 0 |
| 14 - 16 | 1 | 0 | 1 | 0 | 0 |
| 16 - 18 | 1 - 2 | 1 | 1 | 1 | 0 |
| 18 - 20 | 2 - 3 | 2 | 2 | 2 | 1 |
| 20 - 25 | 2 - 3 | 2 | 2 | 2 | 2 |
| 25 - 30 | 3 | 2 | 2 - 3 | 2 - 3 | 2 |
| 30 - 35 | 3 | 2 - 3 | 2 - 3 | 3 | 2 - 3 |
| 35 -40 | 3 | 3 | 3 | 3 - 4 | 3 |
| 40 -50 | 3 - 4 | 3 - 4 | 3 - 4 | 4 | 3 - 4 |
| 50 - 60 | 4 - 5 | 4 | 4 | 5 | 4 - 5 |
| 60- 70 | 5 - 6 | 5 | 5 - 6 | 5 - 6 | 6 |
Слід ураховувати, що значна стертість зубів, властива багатьом групам давньої людності, не завжди свідчить про старечий вік. Адже до неї могли спричинюватися характер харчування (вживання грубої їжі) або професійна діяльність.
У зрілому віці на кістках людини, зокрема на краях тіла спинних хребців, з'являються патологічні нарости — остеофіти, а крім того, в місцях прикріплення м'язів розростається кісткова тканина
Вікові зміни добре простежуються на головках плечових кісток, які часто зберігаються у старовинних могилах навіть за майже цілковитого зруйнування скелета. В 40— 59 років на поверхні головки виникають дрібні шершавості, а в 50—60 років вони поширюються по всій площині головки. Після 60 років остання стає пористою.
Аналогічні зміни відбуваються й на інших довгих трубчастих кістках.
У старечому віці нерідко спостерігається прижиттєве випадання зубів, супроводжуване атрофією зубних комірок. При цьому кут гілки нижньої щелепи стає тупішим, а підборіддя висувається вперед.
При визначенні статі похованих беруться до уваги будова черепа, таза, морфологічні особливості довгих трубчастих кісток.
3 Статеві відмінності
Статеві відмінності (диморфізм) найкраще виражені в будові таза. Головні з них можна звести до такого:
1) жіночий таз, як правило, ширший і нижчий, ніж чоловічий; крила клубових кісток у жінок розвернуті в сторони, а в чоловіків поставлені більш вертикально, внаслідок чого найбільша відстань між гребенями клубових кісток у жінок (28—29 см) більша, ніж у чоловіків (25 — 27см);
крижова кістка в чоловіків вужча й довша, ніж у жінок;
підлобковий кут у чоловіків, як правило, гострий (70—75°), а в жінок — прямий або й більший (90 - 100°).
форма входу в таз у жінок округла чи овальна, а в чоловіків нагадує обрис “карточного серця”;
форма порожнини малого таза в жінок близька до циліндричної, а в чоловіків нагадує лійку або конус вершиною донизу.
Таблиця Статеві відмінності в будові черепа (за В.П. Алексєєвим та Г.Ф. Дебецом)
| Ознаки | Чоловік | Жінка |
| Розміри | Великі | Малі (особливо лицевого скелета |
| Розвиток рельєфу (місця прикріплення м’язів, надбрівні дуги, надперенісся) | Значний | Слабо виражений |
| Соскоподібний відросток | Широкий, довгий (до 2 см і більше) | Вузький, короткий, як правило, до 2 см |
| Лобові й тім'яні кістки | Слабо виражені | Добре виражені |
| Лоб | Похилий | Прямий |
| Лобово-носовий кут | Добре виражений у зв'язку із сильним розвитком лобового рельєфу | Плавний перехід від носового відростка лобової кістки до но- сових кісток |
| Орбіти | Овальні або прямо кутні форми, видов- жені в горизонталь ній площині, верхні краї товсті, округлі | Високі, округлі, верхні краї тонкі й загострені |
| Щелепа | Велика й масивна, кут гілки близький до прямого | Мала, рельєф вира- жений слабо, кут гід- ки “розгорнутий” |
| Зуби | Великих розмірів, корені довгі й ши- рокі | Малих розмірів, корені коротші й вужчі |
Статеві відмінності в морфології довгих трубчастих кісток виявляються в розмірах й розвитку рельєфу: чоловічі кістки довші, масивніші й важчі, ніж жіночі, м'язовий рельєф на них розвинутий значно сильніше. Найліпше статевий диморфізм спостерігається в будові стегнових кісток.
Необхідно пам'ятати, що в дитячому та юнацькому віці статевий диморфізм у будові скелета має характер слабо виражених тенденцій.
Кістки посткраніального скелета вивчає спеціальний розділ палеоантропології — остеометрія. Одним із найважливіших напрямів остеометричних досліджень е визначення довжини тіла (зросту) людей віддалених історичних епох на підставі розмірів довгих трубчастих кісток. Для цього беруться такі виміри:
Стегнова кістка
1. Найбільша
довжина стегнової
кістки — відстань
між
найвищою
точкою головки
й найнижчою
точкою медіального
відростка (тут
і далі нумерація
ознак подається
за Р. Мартіном).
2. Загальна
довжина стегнової
кістки у природному
ста
ні — відстань
від найвищої
точки головки
стегнової
кістки
до площини,
яка проходить
через найнижчі
точки відростків
нижнього епіфізу.
Великогомілкова кістка
1, Загальна довжина великогомілкової кістки — відстань між найнижчою точкою присередньої кісточки та найвищою точкою бічної суглобової поверхні верхнього епіфізу.
1а. Найбільша довжина великогомілкової кістки — відстань між найнижчою точкою присередньої кісточки та найвищою точкою горбистості верхнього епіфізу.
Плечова кістка
1. Найбільша довжина плечової кістки — відстань між найвищою точкою головки й найнижчою точкою блокоподібної суглобової поверхні.
Ліктьова кістка
1. Найбільша довжина променевої кістки — відстань від найвищої точки ліктьового відростка до найнижчої точки шилоподібного відростка.
Променева кістка
1. Найбільша довжина ліктьової кістки — відстань від найвищої точки променевої кістки до вершини шилоподібного відростка.
На сьогодні відомо близько 20 способів визначення зросту за розмірами довгих трубчастих кісток. Значного поширення набув метод американських дослідників М. Троттера і Г. Глезера (рекомендований для вивчення високо-и середньорослих груп) та французького антрополога Л. Манувріє, котрий дає надійніші результати при дослідженнях середньо- й низькорослих популяцій. За формулами цих фахівців розроблені таблиці співвідношення розмірів окремих кісток рук і ніг та зросту живих людей. Якщо ж скелет частково зруйнований (що часто трапляється у стародавніх похованнях), то допускається визначення довжини тіла за розмірами двох—трьох кісток.
Для визначення зросту за методом Троттера і Глезера беруть найбільшу довжину плечової, ліктьової, променевої і стегнової й загальну — великогомілкової кісток, а за методом Манувріє вимірюють найбільшу довжину плечової, ліктьової, променевої й великогомілкової та загальну — стегнової кісток.
Крім зросту, при палеоантропологічних дослідженнях іноді з'ясовують також пропорції й вагу тіла.
Список використаної літератури
Сегеда С. Основи антропології. – К., 1995.
Алексеев В. Остеометрия: Методика антропологических исследований. – М., 1966.
Тегако Л. Основы современной антропологи. – Мн.,1989.