РЕФЕРАТ

з дисципліни: "Політологія"

на тему: "Система прийняття рішень в Україні"

Прийняття політичних рішень-це організаційно-технологічне перетворення політичної влади на управління соціальними процесами. Цей процес присутній на "вході" і "виході" політичної системи. Політичне рішення являє собою свідомий вибір одного з декількох ( але не менше двох) можливих варіантів політичних дій. Підготовка і прийняття політичного рішення складний процес, який складається з чотирьох стадій:

Визначення соціальної проблеми, яка потребує розв'язання;

Формулювання можливих альтернатив рішення проблеми;

Порівняльний аналіз альтернативних рішень;

Прийняття рішення (вибір оптимальної альтернативи).

На різних стадіях цього процесу можуть брати участь різні соціальні суб'єкти. На стадії визначення проблеми можуть заявити про свої інтереси найбільш широкі верстви населення, політичні партії і суспільні організації. На стадії формулювання і аналізу проблеми на перший план виходять політичні партії, суспільні організації, експерти, державна адміністрація. На стадії прийняття рішення стають до дії представницькі органи держави, партійних і суспільних організацій. На практиці нелегко визначити дійсного і фактичного суб'єкта прийняття політичних рішень: для цього необхідно ретельно вивчити відносини між політичними елітами і формальним і формальними суб'єктами влади, виявити конкретних осіб чи групи, що контролюють діяльність політичних інститутів чи здійснюють на них безпосередній вплив.

Всі політичні рішення звичайно підрозділяють на п'ять типів:

Закони і постанови вищих органів влади;

Рішення місцевих органів влади;

Рішення, що приймаються безпосередньо громадянами;

Рішення вищих органів політичних партій і суспільних організацій;

Рішення місцевих органів політичних партій і суспільних організацій.

Перший і другий типи рішень приймаються представницькими і виконавчими органами влади, третій – безпосередньо населенням, четвертий і п’ятий – недержавними організаційними структурами політичної системи.

Різні типи політичних рішень характеризуються різним рівнем інтеграції соціальних інтересів Рішення, що приймаються на найвищому рівні в системі влади, призначені для гармонізації різнорідних класових, групових і загально соціальних інтересів; рішення місцевого рівня поєднують локальний інтерес із загально соціальним. Рішення обох рівнів є взаємопов’язаних і скоординованими.

У політичній практиці застосовується декілька методів прийняття рішень : компроміс, консенсус і гегемонія.

Компроміс (лат.- обіцяний) - це угода, досягнена шляхом взаємних поступок. Компроміс неможливий, коли учасники рішення знаходяться в однозначно взаємо заперечних відносинах; компроміс можливий, коли їх інтереси частково співпадають, хоча й частково суперечать. Компромісне (спільне) рішення забезпечує реалізацію спільної або вищої мети, але не гарантує для жодної із сторін повноти виконання їх вимог.

Такою вищою метою в суспільстві є збереження цілісності і незалежності держави, громадянського миру і виконання загальнонаціональних завдань. Рівень компромісу є прямо пропорційним масштабам проблеми, що розв’язується, і рішенням, що приймаються. Для збереження держави необхідне компромісне рішення всіх соціальних груп у межах держави; для збереження загального миру на планеті необхідне компромісне рішення всіх держав що складають світове співтовариство.

Консенсус(лат. consensus – "згода") сприймається як спільна згода щодо політичного курсу в цілому чи його окремого аспекту. У вузькому сенсі - це метод розробки і прийняття рішення, коли обговорювана альтернатива не ставиться на голосування, а приймається шляхом узгодження. Узгодження - це порядок прийняття рішення, коли учасники навіть за незгоди з якогось положення пропонованого проекту не заперечують проти його прийняття в ім’я спільних інтересів.

Методом консенсусу приймаються рішення на загальнонаціональних "круглих столах" чи всіма фракціями в парламенті. Рішення Ради Безпеки ООН приймаються за згодою всіх її постійних членів.

Водночас консенсус не означає абсолютної згоди всіх політичних сил, консенсус ніколи не охоплює всього населення. Звичайно він є вищим за рівнем з питань загального характеру і нижчим з конкретних соціально політичних проблем.

Для досягнення політичного консенсусу необхідні: по-перше, готовність більшості населення слідувати прийнятим законам; по- друге, легітимність політичних інститутів, покликаних перетворювати ці закони в життя, по – третє, наявність у громадян почуття належності до спільноти (нації, соціальної групи тощо).

Гегемонія (грецьк. hegemonia- "провід, керівництво") у політиці – це провідна роль якого небудь соціального класу чи держави щодо інших класів чи держав. Гегемонія як політичний принцип означає неоднаковий статус соціальних суб’єктів в системі соціально – політичних відносин, суб’єктів, що визнають один одного суперниками, а природними союзниками і партнерами в реалізації своїх інтересів. Тут пріоритет у прийнятті політичних рішень лежать більш могутньому суб’єкту, його слабші союзники погоджуються альтернативою як такою, що відповідає їх інтересам.

У політичній науці визначаються також кілька основних типів реалізації рішень : популізм, елітизм, консерватизм, радикалізм, і демократизм.

Популізм як основний засіб досягнення владних цілей передбачає безпосередню опору на масові настрої і апеляцію до суспільної думки. Масам зрозуміле просте рішення, тому популізм неминуче орієнтується на упрощення пропонованої суспільству мети, експлуатує психологію маси і висуває щось радикальне, здатне нібито забезпечити подолання всіх суперечностей і привести до негайного успіху. У таких випадках використовується лестощі "низам", необґрунтовані обіцянки (програма "500 днів" на етапі агонії економіки СРСР), залякування внутрішньою чи зовнішньою загрозою ("вороги народу" в період сталінізму чи "мафіоїзація влади" в період реформ). Популізм процвітає за харизматичного правління, хоча його прояви характерні і для демократичних режимів ("загравання" з політичною периферією з метою надання легітимності правлячому режимові).

Елітизм –це курс на відчуження громадян від вироблення і коригування рішень, на заохочення посередницьких форм взаємодії з електоратом і заниження рівня гласності, що обумовлює закритий характер прийняття і здійснення політичних рішень на всіх етапах.

Консерватизм виходить із домінуючої настанови на збереження структури і функцій державних органів влади, традиційних форм і методів політичного регулювання. Такі методи властиві стабільним режимам, які підтримують прихильність громадян до шанованих у суспільстві ідеалів і цінностей. Режим забезпечує інтеграцію соціально політичного організму, натомість користується легітимністю, підкріпленою патріотичними настроями.

Радикалізм приводить до протилежних соціальних результатів: добрі наміри досягти якісного переустрою суспільства вкрай рідко приносять громадянський мир, соціальний порядок і поліпшення життя. Насилля як основний метод реалізації політичних рішень робить владу смертоносним знаряддям перетворень, обтяжених надмірними витратами і масовою загибеллю людей.

Демократизм, на відміну від радикалізму, спрямований на реальні потреби і запити громадян на втілення в політиці їх прав і свобод. У сфері реалізації політичних рішень він робить ставку на взаємовідповідальні відносини між пересічними громадянами та елітою, домагається довіри в людей та реальної легітимності. У ньому домінує дотримання процедур виборчих циклів, зберігається принцип розподілу влади, налагоджується механізм цивілізованих стосунків з опозицією. Все це виключає застосування жорсткої політичної технології, прищеплює законослухняність і заохочує розвиток внутрішньої дисципліни громадян. Крім цього, рішення поділяють:

- за значущістю для влади: значні, нейтральні, чергові, перспективні, вчасні, запізнілі, прогностичні;

- за терміном дії: короткочасні, довгочасні, безперервно діючі;

- за інноваційністю: новаторські, рутинні;

- за силою впливу: обов'язкові, рекомендаційні.

Рівень об'єктивності й реалістичності політичного рішення залежить від дотримання ряду умов, до яких належать:

1) якість й обсяг інформації про проблему, яку вирішують;

2) детальне врахування обставин (політичних, економічних, ідеологічних тощо), які взаємодіють між собою й утворюють відносну ситуативну цілісність;

3) уникнення спрощення ситуації, яка виникає з об'єктивної нездатності врахувати всю складність елементів, тенденцій, протиріч;

4) після часткової реалізації рішення необхідно враховувати зміну ситуації, нові обставини і внести корекцію в саме рішення, механізми його реалізації, часові рамки досягнення цілі;

5) необхідно спрогнозувати, як рішення вплине на долі окремих людей чи груп, розвиток структур, яких воно стосується;

6) по можливості необхідно відмовитися від закритості процесу прийняття рішення, що дасть змогу залучити до його реалізації широкі маси, які зацікавлені в ньому, виявити можливу реакцію опонентів рішення.

Прикладом офіційного політичного рішення, що має історичне значення, є "Акт проголошення незалежності України", прийнятий Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Повний зміст цього документа розкриває структуру, зміст та інші характеристики його як політичного рішення.

АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року

— продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,

— здійснюючи Декларацію про Державний суверенітет України,

Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто

ПРОГОЛОШУЄ незалежність України та створення самостійної української держави — України. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.

Цей коротенький політичний документ уже в преамбулі розкриває історичний момент його прийняття, показує значення цього акта в контексті традицій державотворення в Україні, говорить про політичний простір і теоретичні основи самовизначення українського народу, акцентує увагу на тому, що влада діє згідно з державно-правовими принципами, а отже, і на прагненні зайняти своє місце у світовому співтоваристві.

Концептуальна частина документа надзвичайно точно вказує на назву держави та принципи існування її — незалежність і самостійність (а отже, і подальшу програму дії в цьому напрямі), на такі атрибути держави, як конституційне закріплення публічної влади, неподільність і недоторканність території України і набуття чинності цього Акта.

Прийнятий Акт у цілому свідчить про необхідність упорядкованості соціальної, національної, територіальної і насамперед політичної. Він сам уособлює впорядкованість політичного життя в Україні.

Суспільство завжди прагнуло до впорядкованості соціальних відносин і способу життя. У ролі чинника такої політичної впорядкованості, забезпечення світового політичного порядку виступають професійно підготовлені політичні рішення.

Слід, однак, пам'ятати, що історія, в тому числі й політична, світового співтовариства не є продуктом абсолютної впорядкованості. Лише наприкінці XX ст. актуалізувалася проблема світового політичного порядку. Однак ще й досі світові значною мірою властивий хаос. Інколи може скластися враження, що прийняті рішення свідомо сформульовані й чіткі, а відносини між урядами — продукт сконструйованої політики. Та насправді багато з того, що відбувається, є продуктом хаотичних умов і переважно справою особистої боротьби й амбіцій суб'єктів політики. Часто-густо узгодженими є лише засоби, а цілі фундаментально розбіжні, або узгоджуються цілі, але немає згоди у засобах.

Суб'єкти політики приймають політичні рішення, враховуючи об'єктивні і суб'єктивні потреби й особливості суспільства. Прийняття політичних рішень вимагає від політиків високого політичного професіоналізму. Це означає знання ситуації: наявність ієрархічних структур, досягнення угоди і взаємної довіри щодо заходів, які приймаються, володіння інформацією й перевіреними фактами. Прийняття рішень потребує володіння механізмами зв'язку й інформації, що дають можливість обґрунтувати рішення.

Обґрунтованість політичних рішень визначається тим, наскільки вміло й ефективно суб'єкти політики підготовлені до пізнання закономірностей політики і вибору механізмів їх дії. Цей вибір передбачає: а) визначення провідного напряму суспільного розвитку; б) оптимальне співвідношення провідного напряму з іншими тенденціями, сукупність яких і становить широке коло можливостей для врахування вимог закономірності. Правильно реалізований вибір забезпечує правильність і ефективність рішення.

Проблема оптимального вибору напряму політичного розвитку, методів забезпечення, часу виконання тощо вимагає від суб'єктів політики знання політичних процесів, політичних змін у суспільстві, політичних сил, які діють, особливостей історичного періоду, в який приймається політичне рішення.

Проблема оптимального вибору на стадії прийняття рішення потребує урахування корисності і витрат ресурсів. Це примушує політиків звертати увагу на відповідальність за прийняття тих чи інших рішень. Інколи для політиків буває вигідніше вирішувати "завдання", які фактично є тільки цілями і не мають кількісних обмежень. Наприклад, за умов радянського тоталітаризму легше було прийняти рішення про побудову комунізму, ніж вирішити конкретне питання підвищення рівня життя. Підміна завдань цілями "знімала" відповідальність за виконання політичних рішень. Слід також враховувати співвідношення сил, оскільки не все, що вигідно і не потребує значних витрат, "дозволяється" тими, хто контролює ситуацію. Тут виникає проблема правильного врахування чинника часу й оцінки можливості спільних дій.

Політична дійсність нині характеризується тенденціями демократизації, соціальної стратифікації, реструктурації глобальних і національних політичних відносин, поглибленням і поширенням політичного дискурсу. Це актуалізує людський вимір результатів політичних рішень, відповідальність за їх прийняття, спрямування науки на обґрунтування змісту політичних рішень. Все це робить політичні рішення дедалі більш значущими і вагомими за своєю роллю, а отже, вимагає поглиблення їхнього змісту.

Зміст політичних рішень охоплює питання різноманітної політичної діяльності: організації і функціонування всіх структур політичної системи суспільства; забезпечення процесу політичного владарювання; розвитку демократичних форм участі громадян в управлінні державними і громадськими справами; підвищення активності громадян у політичному житті; вирішення національних проблем; розвитку взаємовідносин з народами світу; з питань миротворчого характеру, роззброєння, розвитку міжнародного співробітництва та ін.

Сучасна епоха, глобальне розуміння еволюції людства потребують постійного перегляду змісту політичних рішень, переосмислення значення вже прийнятих рішень, визначення нових меж їхнього впливу, часу виконання та ін.

Нова політична мораль полягає у визнанні того, що не політика змінює людину, а людина має змінювати себе сама. У цьому зв'язку відомий французький соціолог і політолог М. Крозьє у своїй книзі "Скромна держава, сучасна держава. Стратегія іншого виміру" (Париж, 1987) пише: "Людина безперервно змінюється, вона не перестає відкривати і втілювати нові цінності... Незважаючи на важкі випробування та поразки, через них вона стає людянішою. Та ці завоювання і прогрес ніколи не були справою вищої влади, що диктує порядок змін. Тривала зміна людини за "вказівкою" або декретом ніколи не була успішною. Людина змінювалася сама у безперервному процесі набуття різноманітного досвіду".

Сучасна політика має допомогти особистості бути більш вільною, вибирати життєву програму з найкращим знанням справи. Отже, рішення повинні мати людський вимір, слугувати громадянам, їх інтелектуальному зростанню. За таких умов спостерігатимуться також обмеження адміністративної діяльності та певна реорганізація методів прийняття державних рішень.

Зміст політичних рішень визначає їхню структуру. Вона складається з таких елементів:

1) преамбула, вступ;

2) конструктивна частина: аналіз стану справ і політична оцінка їх, визначення тенденцій і перспектив розвитку;

3) революційна частина: визначення напрямів дії, об'єднання організаційних і соціальних зусиль, визначення заходів політичного впливу і методів їх здійснення.

Процес творення політичного рішення досить тривалий. Він вимагає вміння поставити політичну свідомість і політичні дії на сугубо практичну основу, тобто потрібна загальна висока культура як конкретних авторів рішення, так і його виконавців. Наявність у суспільстві системи політичних, гуманістичних і культурних цінностей, застосування пов'язаних з ними критеріїв при оцінці фактів політичної дійсності допоможуть зробити рішення визначеними і стабільними.

Творення політичного рішення проходить етапи підготовки, прийняття і втілення (здійснення). Це насамперед постановка мети і визначення завдань на шляху її досягнення; формулювання проблеми, яку слід розв'язати; добір, нагромадження й обробка інформації, необхідної для прийняття рішення; аналіз можливих альтернатив розв'язання завдань і вибір шляхів досягнення мети; фіксація рішення у відповідних політико-правових документах, визначення методу прийняття їх; вибір шляхів втілення рішення; коригування рішень у процесі їхнього виконання; аналіз досягнутих результатів.

У прийнятті політичних рішень значну роль відіграють моральні і світоглядні чинники, громадська думка. Остання набуває статусу політичного інституту, який.впливає на процес прийняття політичного рішення та ефективність здійснення його.

На прийняття політичних рішень значний вплив справляють "групи тиску", що створюються представниками різних господарських, політичних та інших громадських об'єднань для задоволення своїх корпоративних, групових інтересів.

Такі "групи" зацікавлені у здійсненні впливу на електо-рат у період виборчої кампанії з метою обрання необхідного їм члена виборного органу, який обіймає вигідну для них позицію, впливає на членів державних органів, що приймають рішення, на зрив або недопущення прийняття самого рішення ще на стадії обговорення і голосування, на засоби масової інформації з метою формування потрібної для них громадської думки і тиску.на весь процес формування рішень.

"Групи тиску" можуть конфліктувати між собою за утвердження групового інтересу. У цьому разі суб'єкт політики, що приймає рішення, повинен вміти розв'язувати конфлікти між політичними силами, що формують "групи тиску", протистояти монополії впливу на владу з їхнього боку, професійно володіти політичною ситуацією, повинен знайти оптимальне вирішення проблеми, щоб не допустити фрагментації політичного процесу і порушення процедури прийняття рішення, що відповідає стратегічним цілям. Важливу роль у цьому відіграє політична культура суб'єкта політики, володіння ним інформацією з певного питання.

Політичні рішення приймаються у певних формах, які відображають силу впливу того чи іншого акта. Основні форми політичних рішень:

а) право (закони, укази, розпорядження, постанови, резолюції);

б) рішення, норми статутів політичних партій;

в) рішення громадських організацій.

Політичні рішення містять у собі норми, що забезпечують організацію політичного життя суспільства, надають політичним зв'язкам визначеності й усталеності. В системі соціальних норм — правових, партійних, корпоративних, моральних, традицій, звичаїв — особливе місце посідають політичні норми — принципи.

Політичні норми — правила поведінки, що складаються у сфері політики і виражають політику класу, соціальної групи, нації, народу. Політичні норми цементують усі елементи політичної системи. Як самостійний елемент суспільного регулювання вони є складовою частиною конституцій, партійних документів (директив) та ін. Це такі норми, як закріплення народовладдя, демократизму, самоуправління та ін.

Політичні норми у політичних рішеннях часто пов'язані з організаційними нормами.

Організаційні норми — це правила поведінки, що регулюють організаційні відносини в усіх сферах суспільного життя, в тому числі політичного.

Підкреслимо, що рішення всеохоплюючого характеру і високого політичного впливу приймаються повноважними зборами представників народу — парламентами, конгресами, національними зборами та ін. Це правові акти. Серед правових актів найбільшу силу мають закони.

Закон — нормативний правовий акт, який приймається у конституційному порядку найвищим органом державної влади, має найбільшу юридичну силу стосовно інших нормативних актів і регулює найважливіші суспільні відносини.

Основним Законом держави є Конституція. Саме конституційні норми мають найбільш виражений політичний характер.

Сучасні конституції досить різноманітні в історичному, формальному і в змістовному плані. Так, перша писана Конституція США 1787 p. і досі залишається в країні основним законом, хоча і має 26 поправок. У Франції було прийнято 16 конституцій. У ряді країн (Велика Британія, Нова Зеландія, Ізраїль) немає єдиної писаної конституції, її заміняє сукупність різних законів. У Великій Британії, наприклад, до таких законних актів належать Велика хартія вольностей (1215 p.), Білль про права (1689 р.), акт про престолонаслідування (1701 p.), закони про парламент 1911 і 1949 pp. та ін. При тиранічних режимах можуть проголошуватися демократичні конституції. Однак вони мають декоративний характер. Значною мірою до них можна віднести конституції тоталітарних країн, які ще зовсім недавно називалися соціалістичними.

Попри все своє розмаїття, реальні, "живі" конституції виходять з народного (національного) суверенітету, забезпечують громадянські права і свободи та регламентують діяльність державних і в цілому політичних інститутів.

На ґрунті конституцій як основних законів приймаються всі інші правові акти.

Закон може бути прийнятий також прямим волевиявленням громадян, тобто через референдум. Закони є основою для прийняття указів, розпоряджень, постанов, резолюцій та інших політико-правових і правових актів.

Юридичну силу закону мають також декларації, що приймаються вищим органом державної влади. Декларація — це заява від імені вищого органу влади, уряду або партії, в якій урочисто проголошуються основні політичні принципи, а також документ, де вони викладені.

У Декларації про державний суверенітет України, прийнятій Верховною Радою 16 липня 1990 p., проголошувався "державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах". У Декларації викладено основні політичні принципи самовизначення української нації, народовладдя, державної влади, громадянства, територіального верховенства, економічної безпеки, міжнародних відносин та ін.

Декларації як політичні рішення з будь-якого питання міжнародної політики можуть прийматися однією або кількома державами.

Прийняття рішень представницькими органами влади у "відкритому" суспільстві має характер відкритості. Відкритий характер прийняття рішень через систему представницької демократії є формою легітимації політичної влади, подолання відчуження від неї громадян, формою контролю безпосередньо над бюрократією та обранцями народу.

Прийняття політичних рішень потребує від суб'єкта політики переконаності у доцільності втілення визначеної політики. Вона має бути заснована на правильно зрозумілих законах суспільного розвитку, усвідомленні необхідності втілення їх у політичних рішеннях. Та все ж при прийнятті таких рішень присутній і політичний ризик.

Розвинені суспільство і держава при певному рівні політичної культури здатні приймати вагомі, конструктивні рішення на основі пізнаних й осмислених законів суспільно-політичного розвитку. Проте в будь-якому суспільстві діє стихійний чинник. Не завжди знаходяться сили, які здатні усвідомити об'єктивні політичні процеси. Деякі процеси взагалі не лежать на поверхні, а мають глибинний і часто прихований характер. Політична історія наповнена прикладами швидких і непередбачуваних дій, що застають суб'єкта політики несподівано.

Надзвичайно високим є ступінь ризику при прийнятті політичних рішень при переході до якісно нового стану суспільства. Політичний ризик має об'єктивний і суб'єктивний компоненти. Як об'єктивний компонент ризик відображає певну невизначеність у середовищі, де суб'єкт політики виявляє свою активність. Ризик як суб'єктивний компонент — це поведінкова готовність суб'єкта приймати рішення, враховуючи характер, масштаб і динаміку об'єктивної невизначеності.

Під невизначеністю розуміють неможливість точно спрогнозувати оптимальний вектор розвитку складної системи, певну реакцію на багатоваріантність, неоднозначність суспільних процесів. Рівень політиків визначається тим, наскільки вони здатні "зняти" невизначеність, знизити її гостроту, передбачити можливі негативні й позитивні наслідки розвитку цієї невизначеності для певного суб'єкта і його стратегії.

Прийняття рішення в умовах невизначеності і просте, і складне. Це не тільки відповідальне завдання, особливо коли йдеться про діяльність суб'єкта у незнайомому, специфічному середовищі, воно пов'язане також із значними втратами або, навпаки, досягненнями економічного і політичного характеру.

Ризик — це діяльність, пов'язана з подоланням невизначеності у ситуації неминучого вибору, в процесі якої існує можливість кількісно і якісно оцінити вірогідність досягнення мети, відхилення від мети або невдачі. Політичний ризик може охоплювати одночасно мікро-, макро- і мегарівні. Політичний ризик у прийнятті політичних рішень може зменшуватися або збільшуватися. Це залежить від того, наскільки суб'єкт політики поінформований, обізнаний з методами аналізу потенційних політичних змін, блокування їх або, навпаки, прискорення.

На Заході створено служби інформаційного забезпечення, що знижують обсяг ризику. Це авторитетні консультативні фірми, які готові оцінити міру політичного ризику щодо будь-якої країни, у тому числі й України. У США існує Рада з управління політичним ризиком міжнародного бізнесу. У Швейцарії діє фірма "БЕРІ", яка дає оцінки "індексу політичного ризику". При їх визначенні стосовно кожної країни або її регіону звертають увагу на такі чинники, як ступінь етнічних та релігійних відмінностей, соціальна нерівність у розподілі доходу, ступінь політичного плюралізму, вплив лівих радикалів, рівень корупції й націоналізму, роль примусу при утриманні влади, масштаб антиконституційних дій, вплив порушень правопорядку (демонстрації, страйки) та ін. За методикою "БЕРІ" до загального показника поряд з оцінками політичного ризику входить "індекс ризику операцій". При його визначенні крім економічних обов'язково враховують соціально-політичні чинники: наступність у політиці, ступінь бюрократизації, рівень націоналізації, співвідношення вартості робочої сили і продуктивності праці, рівень політичного безпорядку та ін. Врахування всіх чинників, у тому числі й політичних, при прийнятті рішень на рівні країни, регіону, міжнародних відносин робить оцінку реалій більш повною та адекватною, що, у свою чергу, сприяє досягненню поставленої мети. На жаль, цих служб в Україні досі немає.

Об'єктивна оцінка розвитку політичної ситуації зменшує показники ризику. Політичний ризик особливо збільшується при організації виконання політичного рішення, під час контролю за ним.

Отже, процес прийняття рішень, як і будь-яка політична діяльність, за умов багатомірності й багатоваріантності сучасної історії відіграватимуть дедалі активнішу роль. Від них багато в чому залежать темпи історичного розвитку, розтягування або спресування політичного часу, самовдосконалення суб'єктів політики, політична культура їх, оптимальний розвиток всього світоустрою. Політична наука напрацювала низку загальновизнаних теорій прийняття політичних рішень. Однією з перших можна вважати концепцію соціальної дії М. Вебера, яка зорієнтована на свідомість, раціональність й ефективність. Великий внесок у розвиток теорії політичних рішень зробив американський політолог Г. Саймон. Він сформулював її в таких працях, як "Адміністративна поведінка" (1947), "Нова наука управлінських рішень" (1960). На думку Г. Саймона, прийняття політичних рішень визначає характер організаційної структури суспільства. Він виділяє рішення програмовані, тобто шаблонні, які повторюються, і непрограмовані, які базуються на оцінці нових явищ і фактів та розв'язують невідомі раніше завдання. Програмовані рішення, на його думку, дають більше можливостей для прогнозів, ніж спонтанні. Г. Саймон у своїх працях вирізняє такі стадії прийняття рішень: по-перше, пошук і формулювання проблеми; по-друге, вироблення шляхів прийняття рішень; по-третє, оцінка й вибір конкретного варіанта рішення. Вчений вважав, що найкращим є рішення, відправним пунктом якого є конкретні дії. Д. Істон наголошував, що політика є процесом ієрархізації цінностей, яка досягається прийняттям рішення. На його думку, техніка прийняття рішень передбачає: умови прийняття рішень, організаційний контекст, можливі наслідки рішень. С. Лассуел виділяє сім етапів прийняття рішень:

1) постановка проблеми;

2) пошук інформації;

3) відбір альтернатив;

4) звернення за підтримкою;

5) процес реалізації рішення:

6) оцінка ефективності рішення;

7) підведення підсумків.

Ч. Ліндблюм широко обґрунтовує два методи: раціонально-універсальний (або "кореневий метод") та інкрементальний метод ("метод гілок"). Перший передбачає, що особа, яка приймає рішення, визначає пріоритети й виділяє у зв'язку з цим альтернативи реалізації цілі. Для цього обирається найбільш оптимальне рішення. Другий метод "гілок" передбачає послідовне обмеження в пошуку рішень і зосередження на малих кроках, які не дають змоги зробити великі помилки. Цей метод спрощує процес прийняття і реалізації рішень. Відомі методи Р. Снайдерса (у галузі міжнародних відносин), А. Етціоні (змішано-скануючий метод прийняття рішень) дотримуються загалом системного підходу. В. Коен наголошує на необхідності враховувати офіційні й неофіційні фактори. Основні "ідеї теорії груп інтересів" (А. Бентлі, А, Джорж) при прийнятті рішень розглядають не окремі особистості або об'єкти, а через зіткнення груп, які прагнуть реалізувати свої інтереси. Найскладніші проблеми виникають із прийняттям політичних рішень при розв'язанні конфліктних ситуацій. Залежно від гостроти політичного конфлікту, його масштабності, втягнення учасників виділяють такі методи:

- індиферентний - найбільш характерний для тоталітарних та авторитарних режимів, де майже всі потреби ігноруються;

- метод тиску - застосовується владою за допомогою силових структур;

- методи командного прийняття рішень, приймаються за допомогою вольових дій, ігноруючи інші можливості;

- консенсусний метод - реалізується за допомогою переговорного процесу з поступками конфліктуючих сторін.

Важливе значення має сприйняття рішення, від якого залежить повнота його реалізації та легітимності. На сприйняття (позитивне -індиферентне - негативне) впливає ціла низка факторів: політична ситуація, авторитет суб'єктів, попередній досвід прийняття рішень, інформованість населення, поведінка суб'єктів рішення, вплив зовнішніх факторів тощо. Політичне рішення є важливим елементом політичної діяльності й реалізації політичних цілей. Політичне рішення - це здійснюваний в індивідуальній чи колективній формі процес визначення завдань політичної дії, етапів, способів її досягнення. Прийняття політичних рішень - це технологічна реалізація політичної влади в управлінні соціальними процесами. Через конкретні політичні рішення політична влада втілює свою волю в управлінський процес відповідно до інтересів керівних груп (Політологічний енциклопедичний словник.- К.: Генеза, 1999.— 303 с). Політологічний енциклопедичний словник так трактує сутність політичного рішення: "Політичне рішення - політична дія інформованого суб'єкта влади для реалізації певної мети, що передбачає оптимізацію зовнішніх і внутрішніх умов функціонування даного суб'єкта і визначення перспектив його подальшого розвитку".

Процес прийняття рішень проходить ряд стадій, зокрема:

а) аналіз інформації про проблему, яку необхідно вирішувати;

б) постановка проблеми;

в) опрацювання експертів;

г) напрацювання альтернативних варіантів політики;

ґ) вироблення альтернативної політики;

д) прийняття рішення;

е) реалізація рішення;

є) підведення підсумків;

ж) внесення коректив у проведення політичного курсу.

Виділяють також стадії:

а) артикуляція інтересів;

б) підготовка громадської думки;

в) комплексний аналіз проблеми;

г) всебічна підготовка проекту рішення;

ґ) прийнятгя рішення;

д) виконання рішення.

Існують різні типи рішень. Перше - фундаментальні рішення, які приймаються відповідно до конституції або ж революційним шляхом. Вони мають вирішальне значення для функціонування політичної системи. Другий тип стосується законодавчих актів. Третій - локальні рішення, які мають адміністративний характер. Залежно від характеру проблеми виділяють такі типи політичного аналізу:

1) дискриптивний, який зосереджує увагу на подіях минулого, котрі необхідні для вирішення сучасних проблем;

2) предикативний (прогнозуючий, передбачаючий), який виявляє можливі наслідки реалізації кожної моделі дій;

3) прескриптивний, який виключає рекомендації для отримання ефективніших результатів.

Література

1. Абизов В.Є., Кремень В.Г. Політичні рішення: механізм прийняття-К., 1995.

2. Бебик В. М. Політичний маркетинг і менеджмент.- К., 1996.

3. Бебик В. Організація роботи правлячого кабінету: соціопсихологічний та інформаційний аспекти // Політологічні читання.- 1993.-№ 1.

4. Политические решения // Политология. Учеб. пособие.- X.: Фолио, 2001.-С. 417-43 7.

5. Політичні рішення // Політологія / За ред. А. Колодій.- К.: Ельга-Н, Ніка Центр, 2000.- С. 101 - 109.

6. Політологічний словник.-К.: Генеза, 1997- С. 303.

7. Політологія посткомунізму. Політичний аналіз посткомуністичних суспільств.- К.: Політ, думка, 1995.- С. 67 - 98.

8. Рябов С. Консенсусу принцип // Політологічні читання.- 1994.-№ 3.

9. Стоун Дебора. Парадокс політики. Мистецтво ухвалення політичних рішень.- К.: Альтернативи, 2000.- 300 с

10. Тихомиров В.Б. Профессионализм политолога: анализ, принятие решений, управление событиями // Социально-политический журнал.- 1993.- № 3.

11. Цимбурский В.Л. Человек политический между ratio и ответами на стимулы (к исчислению когнитивных типов принятия решений) // Полис-1995-№5.