Реферат на тему

Природа державної влади

Історія свідчить, що стан, темпи і майбутнє суспільного розвитку безпосередньо залежать від сталості, сили й ефективності державного управлінського впливу. Тому дослідження проблем держанного управління, його значення в житті суспільства - одне з найважливіших фундаментальних завдань суспільних наук.

Управління як різновид суспільної діяльності, спрямованої на організацію, упорядкування і регулювання поведінки людей, завжди було необхідне людству. Забезпечення відповідного порядку, військова організація, будівництво шляхів, зрошувальних каналів, акведуків, релігійних споруд потребувало об'єднання великої маси людей. Тобто керівництво зусиллями людей виникло вже на світанку людства. Піраміди Єгипту, споруди Стародавнього Риму, Велика китайська стіна є матеріальними пам'ятками управлінського мистецтва. Функції управління у той час були відносно простими, як і саме суспільне буття. Розвиток останнього поступово ускладнює управлінські завдання, керівництво соціальними процесами. Жан Жак Руссо зазначав про велике значення проблеми управління вже у Спарті й Римській імперії. На думку Арістотеля, «державний устрій - це впорядкування держави, пов'язане з державною владою взагалі й насамперед з верховною владою. Верховна влада скрізь пов'язана із системою управління в державі, а система управління уособлена у тій чи іншій формі державного устрою. Так, у демократичних державах верховна влада належить народу, в олігархіях - окремим особам. Тому ми й говорили, що державний лад у демократичних політіях і в олігархіях різний; з цього погляду ми судитимемо й про решту». І далі: «...державний лад зумовлює характер державних інституцій, їх розподіл, встановлює форму верховної влади, визначає кінцеву мету будь-якого суспільного життя».

У середні віки функції державного управління концентрувалися в руках правителів - князів, герцогів й інших феодалів. Із формуванням централізованих держав утворюється великий адміністративний апарат управління і розвивається його спеціалізація.

Буржуазні революції XVII та XVIII століть зумовили появу нових ідей про природу, призначення, устрій і функціонування державної влади, її структурно-функціональна характеристика стала пануючою у суспільній практиці. Томас Гоббс, а потім Джон Локк у своїх працях піддали критиці феодально-теократичну концепцію божественного походження влади короля. Вони обґрунтували концепцію «природного стану» і природного права. Стан повної свободи і стан рівності осіб означають, що влада ніби є похідною від співтовариства людей. У природному стані кожен володіє виконавчою владою, що випливає із закону природи, а в державі вона стає функцією спеціального органу. Перехід від природного стану до громадянського суспільства на основі суспільного договору за волею і рішенням більшості означає: кожна людина як учасник договору уповноважує суспільство або його законодавчу владу створювати для нього закони, яких потребуватиме суспільне благо.

Держава якнайповніше виражена у владі. Водночас влада є основною ознакою держави. Вся повнота влади належить державі, вона розпоряджається всіма її формами, водночас усім іншим соціальним установам влада належить частково або вони розпоряджаються лише однією з її форм, причому це потребує санкцій і підтримки з боку державної влади.

Цікавими є зауваження Арістотеля щодо поняття «держава». «Держава - поняття складне; подібно до того, як усяке поняття, що ціле, складається з багатьох частин, достоту так і держава. Звідси зрозуміло, що спершу годиться з'ясувати поняття «громадянин», бо держава є певна сукупність громадян. Отже, потрібно розглянути, кого треба вважати громадянином і що таке громадянин? Річ у тім, що про поняття «громадянин» часто сперечаються і не всі визнають, що громадянин залишається таким (за будь-якого устрою). (Дехто запевняє), що, наприклад, хто в демократичному устрої громадянин

за олігархії може ним і не бути... Найкраще визначення громадянина в абсолютному розумінні було б таким: громадянином є той, хто може бути суддею і посадовою особою. Деякі органи бувають тимчасовими, одна й та сама особа не може обіймати посади в них двічі. Решта повноважень - наприклад, судді чи члени народних зборів - з огляду на це, не мають визначень. Проте дехто може зауважити, мовляв, судді й члени народних зборів не є урядовцями,

але було б смішно твердити, ніби ті, кому належить вирішувати важливі державні справи, не мають влади. Зрештою, вказане заперечення не має сенсу, бо тут йдеться тільки про назву... Тобто, хто бере участь у законодавчій або судовій справах - того ми можемо вважати громадянином даної держави. Державою ж ми називаємо сукупність таких громадян, яка, власне кажучи, самодостатня для звичайного існування».

У чому ж істинні цілі суспільства?

Платон і Арістотель вважали головною метою держави гармонію суспільних відносин і справедливість. Фіхте визнавав державу найповнішим здійсненням людського «Я», найвищим емпіричним проявом людської особистості. Гегель убачав у державі найдосконаліше втілення світової ідеї, що саморозвивається. Для нього держава є «реальність моральної ідеї», й тому він навіть називав її земним богом. Гоббс убачав у державі втілення сили і насильства у вигляді звіра - Левіафана. Фіхте і Гегель на відміну від нього розуміли державу як виключно правову. Для них саме поняття держави повністю ототожнювалося з поняттям правової держави. «Загальне благо, - стверджував Б. Кістяківський, - це формула, в якій стисло виражаються завдання і цілі держави».

Визначальною у пізнанні природи держави, в удосконаленні її управлінської функції стала теорія поділу державної влади. Перш ніж розглянути проблему поділу державної влади, потрібно визначитися, що ж розуміти під терміном «державна влада», якою є її природа. Б. Кістяківський вважав, що питання про сутність державної влади є питанням не державно-правової догматики, а загального вчення про державу. Вирішити це питання можна, коли поряд з юридично-догматичними дослідження зроблені історико-політичні, соціологічні, психологічні-філософсько-ідеологічні дослідження, що спрямовані на державу та її правове вираження.

Влада для держави має надзвичайне значення. Деяку владу ототожнюють з органами держави. Так, Ф. Енп «Суспільство створює собі орган для захисту своїх інтересів від внутрішніх і зовнішніх нападів. Цей орган є держава».

Орган представляє державу, але не як окрема особ; тільки в межах своєї компетенції. Саме компетенція є якісною характеристикою державного органу, який не і суб'єктивних прав.

Існує функціональний підхід до розуміння влади - «кожна влада, у тому числі державна, - це особливі дії з керівництва, управління і координації вольових дій людей.

Володарювання як елемент влади притаманне усім типам держави. Характеризуючи правову державу, Б. Кістяківський зазначав, «що основна ознака такої держави у тому, що у ній владі визначені певні межі, влада обмежена і підзаконна. Крім цього, у правовій державі як окремі органи влади, так і сам правовий порядок організовуються за допомогою самого народу. Отже, правовій державі теж притаманна державна влада, але ця влада введена у певні рамки, вона здійснюється у певних формах і має строго правовий характер»14. Н. Нижник зазначає, що головними для дослідження феномена влади є питання про співвідношення понять влади і владних відносин. Ці питання не тотожні. Безумовно, наявність і функціональний прояв владної волі передбачає і наявність волі підлеглої, тобто влада у процесі здійснення завжди зумовлює виникнення відносин залежності. Владні відносини у суспільстві - це ті рамки, у межах яких здійснюється владна діяльність. Владні відносини складаються з процесу взаємодії як між суб'єктом і об'єктом влади, так і між її суб'єктами.

На академічних читаннях «Концептуальні питання політико-правової реформи в Україні» справедливо відзначено, що влада у загальному вигляді є можливість і здатність справляти визначальний вплив на діяльність і поведінку людей. Як складний соціальний феномен вона має численні структурні та функціональні характеристики. Єдність, неподільність влади є одним із принципів її реалізації, втілення в реальні суспільні відносини. Оскільки влада за визначенням цілком і повністю належить народові, він не повинен ділити її з ким-небудь, бо інакше втрачається сам зміст, сутність суверенітету - його не можна мати частково. Лише народ, здійснюючи належну йому владу, визначає, як, яким чином забезпечити реалізацію свого національного, народного та державного суверенітету.

Усі ці підходи правомірні й розкривають природу державної влади як політологічної категорії, так і конституційно-правової інституції. Якщо розглядати категорію «державна влада» за окремими вищенаведеними ознаками, то загубиться цілісна конструкція сприйняття державної влади як конституційно-правової категорії і як сукупності владних державних повноважень, що становлять зміст державної влади як сукупності державних органів. Що ж до конституційного принципу поділу влади, то його вихідною засадою є насамперед поділ державно-владних повноважень.

Концепція поділу влади була ґрунтовно викладена Ш. Монтеск'є у 1748 р. у праці «Про дух законів»: «Щоб створити помірковане управління, треба вміти комбінувати влади, регулювати їх, стримувати, приводити їх у дію, додавати, так би мовити, баласту одній, щоб вона могла врівноважувати іншу; це такий шедевр законодавства, який рідко вдається виконати випадку і який рідко дозволяють виконати розсудливості». Мислитель вдало визначив поділ влади як мистецтво «комбінування і переміщення баласту». Ш. Монтеск'є вважав неприпустимим зосередження різних гілок влади в руках однієї особи чи органу. «Якщо влада законодавча і виконавча будуть поєднані в одній особі або установі, то свободи не буде, оскільки можна побоюватися, що цей монарх або сенат створюватимуть тиранічні закони для того, щоб тиранічно застосовувати їх. Не буде свободи й у тому разі, якщо судова влада не відокремлена від влади законодавчої і виконавчої. Коли вона поєднана із законодавчою владою, то життя і свобода громадян потраплять під владу сваволі, адже суддя буде законодавцем. Якщо судова влада поєднана з виконавчою, то суддя дістає можливість стати гнобителем».

Розмежування влади - це її взаємне збалансування. Інакше на-і спіє параліч влади або диктатура і втрата політичної свободи людини. «Щоб не було можливості зловживати владою, - писав III. Монтеск'є, - необхідний такий порядок, за якого різні гілки влади могли б взаємно стримувати одна одну». При цьому активна діяльність кожної гілки влади знижує ризик узурпації публічної щади, встановлення автократичного правління. У цьому, очевидно, І полягає основний критерій демократичності суспільства.

Родоначальниками концепції поділу влади прийнято вважати Дж. Локка і Ш. Монтеск'є. Слід звернути увагу, що їхні основні Ідеї, які суттєво відрізняються, були опубліковані з проміжком часу більш як півстоліття - «Два трактати про правління» Локка (КІ90) та «Про дух законів» Монтеск'є (1748). Якщо Локк вважав основою поділу влади природу тих функцій, які виконують гілки влади, тобто їхню функціональну специфіку, то для Монтеск'є головне - їхня природа. Не відкидаючи функціональної специфіки поділу влади, він більше підкреслював його імперативне, ніж факультативне, значення для збереження свободи. Монтеск'є писав про владу законодавчу, владу виконавчу, що відає питаннями міжнародного права, і владу виконавчу, яка відає питаннями права цивільного, громадянського. Цю останню він називає судовою, уточнюючи, що «судова, у певному розумінні, зовсім не є владою». З часом ідеї Локка і Монтеск'є перетворилися на інституціональну концепцію нормативного поділу влади, тобто імперативність Монтеск'є поєдналася з функціональністю Локка.

Поглиблене розуміння держави, виконавчої влади, соціального призначення управління, їх відносин з громадянами, громадянським суспільством дано Жан Жаком Руссо у праці «Суспільний договір» і філософських трактатах Вольтера, особливо у «Думках про державне управління». Руссо писав, що законодавча влада належить народові й може належати лише йому. Виконавча влада, навпаки, не може належати всій масі народу як законодавцеві чи суверену, адже ця влада виражається лише в актах приватного характеру, які взагалі не стосуються закону, а отже, до компетенції суверена, всі акти якого якраз і можуть бути законами. На думку Руссо, коли добре встановлена законодавча влада, потрібно встановити таким же чином владу виконавчу що діє лише за допомогою актів приватного характеру і за своєю сутністю відрізняється від першої. Руссо зробив висновок, що першооснова політичне верховній владі суверена. Законодавча влада - це се виконавча влада - її мозок, який надає руху всім час може бути паралізований, а індивід ще житиме. Не законами жива держава, а законодавчою в; прийнятий учора, не має обов'язкової сили сьогодні.

Чому ж так шанували закони у стародавніх державах? Лише верховенство волевиявлення громадян могло зберегти їх у силі так довго; якби суверен не визнавав їх незмінно доброчинними, він би тисячу разів їх скасував. Ось чому стародавні закони не тільки не втрачають сили, а й набувають нової сили у будь-якій добре влаштованій державі; вже одне те, що вони стародавні, робить їх з кожним днем все шанованішими; тоді як скрізь, де закони, старіючи, гублять силу, це доводить, що немає там більше влади законодавчої, що держава перестає жити.

Вольтер, полемізуючи з Руссо і Монтеск'є, визнав, що чиновники - не господарі народу. Господарями є тільки закони. «Свобода у тому, щоб залежати лише від законів. У цьому сенс. Кожна людина є вільною - у Швеції, Англії, Голландії, Швейцарії, Женеві, Гамбурзі; тією ж свободою користуються у Венеції та Генуї, хоча ті, хто не належить до правлячого стану, там принижені». Вольтер вважав, що рівність не означає знищення підлеглості одних іншим: ми всі рівною мірою люди, але ми не рівні члени суспільства.

Ще глибше філософське розуміння держави й проблеми поділу і єдності державної влади дав Гегель у праці «Філософія права». Держава, за Гегелем, дійсність моральної ідеї, а моральний дух як очевидна, сама собою зрозуміла, субстанціональна воля, яка мислить, знає себе і виконує те, що вона знає і оскільки вона це знає. А оскільки держава як реальність субстанціональної волі, яка дійсністю володіє у зведеній у свою загальність особливій самосвідомості, вона є у собі й для себе розумне. Ця субстанціональна єдність є абсолютною, нерухомою самоціллю, в якій свобода досягає найвищого, належного їй права, так само як ця самоціль слушна щодо окремої людини, найвищий обов'язок якої - бути членом держави. Гегель закликав шанувати державу як певну землебожественну істоту і розуміти: якщо важко збагнути природу, то ще важче збагнути державу, але необхідно привносити розумний світогляд, щоб ми знали, що є суттєве, а те, що впадає в око, не завжди суттєве.

Однак далеко не всі вважали природу держави божественною. На початку XX ст. Б. Кістяківський зазначав: «Держава навіть тепер викликає жах і здригання. В уявленні багатьох держава є якимось деспотом, який пригнічує і нівечить людей. Держава - це таке чудовисько, той Звір-Левіафан, як його прозвав Гоббс, який повністю поглинає людей. На думку Ш. Ніцше, держава - найхолодніше з усіх холоднокровних чудовиськ. Воно також холоднокровно обманює, і цей обман повзе з його вуст: «Я - держава, Я -народ». «Держава, - стверджують інші, - це організація економічно сильних можновладців для придушення й експлуатації слабких і бідних. Держава - це несправедливі війни, що ведуть для підкорення і поневолення слабких і невеликих народностей великими і могутніми націями. Держава завжди базується на силі, її вона ставить вище за все; як втілення сили вона потребує від усіх схиляння перед нею».

Виходячи з філософського розуміння цілого, інтерес якого реалізується, розпадаючись на особливі цілі, Гегель зробив висновок про корисність поділу влади. «Влади в державі повинні насправді бути різні, але кожна з них повинна сама утворити ціле і містити у собі інші моменти. Коли ми говоримо про різний характер діяльності влад, то ми не повинні помилятися, розуміти це у тому значенні, ніби кожна влада повинна існувати сама по собі, абстрактно. Очевидно, що дві самостійності не можуть скласти єдність, а повинні, навпаки, породжувати боротьбу, завдяки якій або буде зруйновано ціле, або єдність буде знову відновлена силою. Так, у французькій революції або законодавча влада поглинала виконавчу владу, або, навпаки, виконавча влада - законодавчу; і безглуздо вимагати тут моральної гармонії». Яскравими прикладами цього були радянський період нашої історії, а також сучасна політично-владна криза в Україні.

Визнаючи корисність поділу влади, Гегель водночас застерігав, що «самостійність влад, виконавчої і законодавчої або безпосередньо розпочинає руйнування держави, або, оскільки держава зберігається, цей поділ влади є початком боротьби, яка закінчується тим, що одна влада підпорядковує собі іншу, створює за допомогою такого підкорення насамперед єдність, який би характер остання не мала, і лише так рятує існування держави». Ці зауваги прямо стосуються сучасної політичної ситуації в Україні.

Виступаючи проти абсолютної самостійності й можливої взаємної ворожнечі, Гегель вважав важливим, щоб визначення влад, що є самі по собі єдиним цілим, становили цілісність і на практиці. Якщо зазвичай говорять про три влади - законодавчу, виконавчу і судову, - то перша відповідає загальності, друга - особливості, але судова влада не є третім моментом поняття, тому що ЇЇ одиничність лежить поза зазначеними сферами.

Думки Гегеля про державу і державну владу актуальні й нині та важливі для подальших наукових розробок і практичної реалізації у процесі трансформації державного управління - від тоталітарного до демократичного.

Принцип поділу влади, зауважує В. Шаповал, помилково тлумачиться як такий, що засвідчує наявність у держави трьох гілок влади з особливими повноваженнями. Однак за усталеною юридичною теорією повноваженнями наділені державні органи та посадові особи, а не умовні «гілки». Фактично в Конституції України йдеться про три основні функції державної влади, які реалізуються спеціалізованими органами.

Нині функціонально-прагматичний підхід витісняє інституціональний. Гарантія дієздатності й стабільності демократичних інститутів - не в розмежуванні трьох основних гілок влади, а в «отриманнях і противагах», в інституціоналізації «контрвлади»: чи то буде оформлення взаємодії між більшістю і опозицією, чи розподіл повноважень і відповідальності між центральним урядом і регіональними (там, де вони існують) чи навіть місцевими одиницями. Тобто на перший план виходить питання про реальне, а не інституціональне врівноваження різних центрів влади. Це зумовлено тим, що класична теорія влади, створена у двопартійну добу, не передбачала, що парламент, уряд, глава держави, найвищі судові посади можуть контролюватися в деяких випадках тією ж самою партією. Сьогодні такі ситуації є скоріше правилом, ніж винятком. Щоб компенсувати пов'язані з ними неминучі й очевидні витрати, з'явився механізм «стримувань і противаг», контрвлади, поділу влади за вертикаллю, контролю з боку мас-медіа, інститут омбудсмена та інші.

У доктрині функціонального поділу влади одна з основних цілей - досягти ефективного функціонування державного механізму в цілому і кожної гілки влади зокрема. Поділ та спеціалізація праці завжди ефективні. Найпродуктивніше це виявляється у сфері виконавчої влади, де ієрархія поряд з децентралізацією управління зумовлює найбільший економічний і соціальний ефект. Важливо відзначити й політичну ефективність поділу влади, яка виявляється у зменшенні ризику тиранії, можливості обслуговування окремих груп, незалежно від того, більшість це чи меншість.

Баланс виконавчої та законодавчої влади постійно змінюється, але це не означає, що коли одна гілка розширює свої повноваження, то друга обов'язково їх втрачає, хоча й таке можливо. Йдеться про поглиблення повноважень, що визначаються чинною Конституцією. Конституційна реформа в Україні передбачає необхідність реформування взаємовідносин виконавчої та законодавчої гілок влади. Лише продумана система стримань і противаг зможе забезпечити їхню взаємодію та взаємозалежність, знизити гостроту конфронтації всередині державного механізму й забезпечити необхідну політичну стабільність у країні.

Однак розвиток демократичних держав свідчить, що функціональний поділ державної влади на три гілки ще не є достатньою гарантією дійового контролю громадянського суспільства за діяльністю державного механізму. Світова практика пішла шляхом створення зовнішньої системи контролюючих органів за роботою державного механізму поза гілками влади. Тенденція відособлення цих органів хоча і визначилась, але ще далека від завершення. Проте є всі підстави стверджувати, що це посилить контроль громадянського суспільства над державою.

Використана література

Алескеров Ф., Ортешук П. Выборы. Голосование. Партии. — М., 1995.

Брегеда А. Ю. Основи політології. — К., 1997.

Гаджиев К. С. Геополитика. — М., 1997.

Галей С, Рутар С. Основи політології. —Львів, 1997.

Кухта Б. З історії української політичної думки. — К., 1994.