Міністерство освіти та науки України

Львівський національний університет ім. І.Франка

РЕФЕРАТ

На тему:

Особливості встановлення грошового обігу і

банківництва в Пн. Америці (виникнення, розвиток)

Студентки

гр. ЕКф-13

Лазарів Оксани

Львів 2002

У представленні сучасних людей банки нерозривно зв'язані з “банкнотами”, системою паперово-грошового обігу. Причини появи паперових грошей у британських колоніях Північної Америки були прості і зрозумілі: терплячи хронічну недостачу монет і опираючись в торговому обороті головним чином на векселі. Вже в 1690 році Колонія Масачусетської затоки зробила перший випуск паперових короткострокових зобов'язань (Shot bills) – щось середнє між банкнотами і короткостроковими зобов'язаннями уряду, щоб фінансувати військову експедицію в Канаду. Головним чином надзвичайними військовими витратами порозумівалися і перші випуски інших колоній, однак, вони використовувалися також і для фінансування мирних цілей, таких як муніципальний уряд і оплата державного боргу. Незважаючи на їхній офіційний статус і деякі ініціативи (наприклад, 5-процентну знижку при внесенні ними податків), реакція населення була двоякою. Обмінний курс між колоніями і навіть усередині окремих колоній постійно мінявся, більш того, іноді він, зрештою, падав у результаті надлишкової (щодо реальної кількості монет) емісії. У самому факті не було нічого дивного, тому що аж до колапсу золотого стандарту превалювала думка, що паперові гроші можуть тільки тоді діяти ефективно, коли вони на першу вимогу перетворюються в золоту чи срібну монети. Однак головна причина, що штовхала до випуску банкнот,– недостача монет у обігу,– продовжувала діяти і після Війни за незалежність (1775-1781), спонукавши новий Континентальний прогрес від імені Об'єднаних колоній (штатів) прийняти біль про утворення Першого банку Сполучених Штатів (First Bank of United States) і санкціонувати тепер уже перший федеральний випуск поряд з рішенням заснувати перший власний монетний двір (у Філадельфії), що повинний був чеканити срібні долари і мідні центи по вазі іспанських срібних песо (хоча останній згодом протягом багатьох літ не діяв, і в країні вільно циркулювало іспанське срібло).

Утім, “батьки-засновники” Сполучених Штатів (що не дивно, не зважаючи на те, що серед них було багато плантаторів з південних штатів і відносно мало комерсантів з Нової Англії) настільки підозріло ставились до випуску фидуційних (тобто таких, чия власна цінність є меншою ніж вартість, за яку її пропонують,) платіжних засобів, що спеціально внесли в 1787 році в Конституцію статті, що забороняє штатам проведення розрахунків чим-завгодно окрім золотої і срібної монет як законного платіжного засобу.

На ранньому етапі американської історії, коли національна промисловість і велика комерція знаходилася лише в стадії зародження, ще не було зведено чимало великих міст, але побудовані залізниці і т.п., можна говорити, скоріше, про недостачу реальної економічної необхідності в банках, що зробило особливо складною справою залучення в них приватного капіталу. Держава в цих умовах була змушена стати великим пайовиком Першого банку Сполучених Штатів, що розділив тягар популярності всіх центральних інститутів влади, і після закінчення в 1811 році 20-літнього терміну, на який він спочатку був наданий, його чартер (англіцизм, що означає документ, який видавався в англомовних країнах і який виконував функції банківського статуту і ліцензії) не був відновлений. Однак незабаром банки все-таки почали з'являтися, спочатку в найбільш розвинутих штатах.

Треба сказати, що для Америки із самого початку були характерні неприйняття занадто великої ваги федеральних органів влади і ревний захист індивідуальних прав штатів. Наслідком цього став поділ влади між федеральним урядом і штатами, що у тому чи іншому ступені поставило і банківську сферу під контроль обох галузей влади, хоча перші банки все-таки діяли в рамках ізольованих один від одного законодавчих систем різних штатів.

Звичайною практикою було домагатися чартеру, придбання якого давало банку всі переваги обмеженої відповідальності (contingented liability). Акціонерні компанії несли необмежену відповідальність лише в Англії і Шотландії; в Америці, як і у країнах континентальної Європи, відповідальність була обмеженою. У більшості випадків такий чартер лімітувала депозитні операції і тісно зв'язану з ними в XVIII столітті емісію банкнот сумою, кратною капіталу акціонерів, - найбільш розповсюдженим правилом було обмеження, що випускаються в обіг банкнот двома капіталами банку, однак подібні границі були на практиці чисто номінальними.

І лише в деяких штатах допускалася створення банків без чартеру, що несли необмежену відповідальність. Як тільки виникла імовірність того, що будь-яка приватна особа чи неінкорпорована асоціація побажають заснувати банк без чартеру, на їхньому шляху виникали численні перешкоди законодавчого характеру. Більшість східних штатів узяли на озброєння закони, подібні прийнятому у 1818 році в штаті Нью-Йорк; більшість західних штатів, що виникали згодом, також обрали схожу політику, дозволяючи емісійний і депозитний бізнес лише при наявності офіційного дозволу. Однак реальна віддача від цього закону була різною у різних штатах в залежності від того, наскільки легко було одержати чартер. Найменші складності були на сході, де потреба в банківських структурах залишалася найбільшою; особливо ліберальна політика практикувалася в так званій Новій Англії.

Число банків стало особливо швидко рости внаслідок ліквідації Першого Банку Сполучених Штатів (на його підставі федеральний уряд підписав значну частину статутного капіталу і пообіцяв протягом 20 наступних років не видавати чартер ніякому іншому банку; можливо, щось таке і стало однієї з головних причин, тому, що в 1811 році постало питання про продовження чартеру, уряд зустрів могутню опозицію в конгресі, достатню для припинення діяльності банку). У 1811 році їх уже нараховувалося 88, а за три наступних роки було видано 120 нових чартерів на установу банків.

Коли в 1812 році вибухнула друга війна з Англією, що одержала назву “Другої війни за незалежність”, більшість з цих банків виявилися залученими в інтенсивне кредитування федерального уряду і штатів; неминуче зв'язана з цим і надлишковою емісією змусила приблизно три з кожних чотирьох банків звернутися в 1814 році до уряду своїх штатів за дозволом на призупинення грошових виплат. При цьому, якщо банкам Нової Англії в більшості удавалося виконати свої зобов'язання, то практично усі банки до півдня і заходу, що виникли пізніше, як правило, і, що були більш слабкими, цього зробити не змогли. Цікаво також, що значна частина банкрутств у ці, а також наступні роки мала місце саме там, де створення нових банків було найбільшим чином обмежено, а тому, вже існуючі знаходилися в найбільш привілейованому стані – так, у Новій Англії в період 1811-1830 років на 97 банків (у середньорічному підрахунку) довелося всього 16 банкрутств, у штаті Нью-Йорк на 26 банків число банкрутств склало 11, у Пенсільванії також на 26 банків уже 19, і ця частка росла в міру просування на південь і захід.

Формально грошові виплати були відновлені в 1817 році, однак вже в 1819 році пішло нове припинення, що розтяглося ще на два роки. Пояснювалося це тим, що установа перших банків нерідко була наслідком скоріше політичних обставин, ніж реальної економічної необхідності. Як часто в подібних випадках, утворення банків супроводжувалося зловживаннями, особливо при формуванні статутних капіталів, а іноді навіть прямо фінансувалося державними органами – причому, у випадку Першого банку Сполучених Штатів 200-мільйонна підписка федерального уряду виявилася не більш ніж фіктивною бухгалтерською хитрістю. Практично у всіх банках капітал був меншим того, на який формально провели підписку, а деякі банки взагалі не мали ніякого капіталу.

Інша причина – тісний зв'язок банківських структур з скарбницями штатів. Законодавці, видаючи чартер, вважали цілком природним, щоб банк у разі потреби кредитував “свій” штат – спеціально обговорені статті про це заносилися в чартер відповідного банку. Але, крім того, час від часу надання такої позики на ті чи інші потреби просто проводилося “вольовим рішенням” адміністрації штату; результатом цього нерідко ставали настільки великі обсяги кредитування урядів штатів, що для забезпечення комерційного попиту засобів уже не залишалося, – імовірно, саме цей фактор у значній мірі і провокував надлишкову емісію банків, так що часом дизажио (відхилення від курсу униз від номіналу) на банкноти складало від 10 до 30 відсотків.

Кожен банк мав право вести бізнес лише в межах того штату, у якому він одержав свій чартер. Це означало, що вони, по суті, не могли розвивати систему банківських відділень, унаслідок чого банківська система країни стала тяжіти до фрагментарної структури з невеликих по території і практично автономних районів. Швидше за все, саме цей факт і став головною ознакою до створення інститутів, подібних до Першого банку Сполучених Штатів, – у всякому разі, була висловлена думка, що якби в 1814 році Перший банк ще існував, багатьох неприємностей, що тоді мали місце у банківській сфері можна було уникнути.

Надзвичайно серйозною проблемою на всьому протязі історії американського банківського бізнесу до утворення Федеральної резервної системи була саме відсутність налагодженої системи взаємного погашення (клірингу) банкнот різних банків. Оскільки банки штату звичайно не мали відділень в інших штатах, а в багатьох навіть не було і кореспондентів, то ніякої системи акумуляції банкнот з наступною появою їх до платежу не існувало. Цю функцію спочатку досить успішно узяв на себе Перший банк Сполучених Штатів. Звідси стає цілком зрозуміле створення в 1816 році Другого банку Сполучених Штатів (Second Bank of the United States). Цьому передував розпал у роки війни 1813-го року фінансової кризи, що викликала загальне скасування платежів дзвінкою монетою (за винятком банків Нової Англії). Новий міністр фінансів Джеймс Даллас (James Dallas) запропонував заснувати новий Центральний банк сполучених Штатів. Банк, заснований при капіталі в 35 млн. доларів, почав функціонувати в 1817 році. У тому ж році відновилися платежі дзвінкою монетою.

Як і у випадку з Першим банком, на частину капіталу нового банку підписався федеральний уряд, припускаючи зберігати на рахунках активів федеральної скарбниці. Двома головними нововведеннями чартеру банка стали право на відкриття ним своїх відділень у штатах без узгодження з їх урядами, а також стаття, спрямована на зведення до мінімуму можливості припинення грошових виплат – у цьому випадку банк повинен був сплатити штраф у розмірі 12 відсотків тієї суми зобов'язань, що він був не в змозі погасити.

На думку міністра фінансів у 1801-1814 роках Елберта Галлатина (Albert Gallatin), саме установа Другого банка бути в числі головних причин, що сприяли поновленню банками штатів платежів, оскільки він запропонував конвенцію, з якою ті зрештою погодилися – цікаво помітити, що однією з висунутих при цьому умов було надання (у розумних, зрозуміло, межах) Другим банком Сполучених Штатів своїх ресурсів для підтримки банків штатів в екстремальних ситуаціях, коли довіра до них могла виявитися під загрозою.

Питання про банк придбало особливо важливе значення в період президентства Ендрю Джексона (Andrew Jackson) (1829-1837). Уже через кілька років цей заклад з 25-ма філіями з числа утворених на той час штатів виявилося втягненим у гострий конфлікт. Надмірно розширившись, особливо в нових штатах (Індіана, Міссісіпі, Іллінойс, Алабама, Міссурі) банки в більшості випадків виявилися в 1819 році жертвами краху, викликаного випуском величезної кількості банкнот. Тоді на адресу банку отримали докори в тім, що він якщо не з'явився прямим винуватцем кризи (нібито він “збирав” векселі, а потім пред'являв їх до обміну на золото), то, принаймні, нічого і не зробив для його пом'якшення. Призначене з цього приводу розслідування знайшло серйозні порушення у веденні справ в одному із найбільших відділень банку (Балтиморському).

Коли Джексон зайняв посаду президента країни, він оголосив банкові справжню війну, а, зіткнувшись кілька разів з “недопустимим” свавіллям його директорів, вирішив взагалі знищити цю установу. У президентському посланні 1832-го року Джексон рекомендував конгресу вилучити з банку усі внески уряду. Не одержавши згоди конгресу на цю акцію, президент наказав зробити це міністрові фінансів обов’язковим порядком. Останній відмовився виконати це розпорядження, був звільнений і заміщений іншим, котрий також не виконав наказ президента, і був замінений генеральним аторнеєм Тенеем (Teney), який вилучив внески уряду з Центрального банку і розмістив їх у спеціально відібраних банках штатів. Ця акція викликала фінансову кризу, що супроводжувався сильною комерційною кризою, що протривала кілька років. Сенат прийняв з цього приводу резолюцію, яка виражала осудження президента, але палата представників не побажала приєднатися до неї. Зайво говорити про те, що концесія банку, термін якої минав у 1836 році, не була відновлена, у результаті чого ця національна установа перетворилася в простий приватний банк; дана подія ознаменувала припинення всіляких спроб по створенню в Америці Центрального банку на багато десятиліть.

Нова “епідемія” масового припинення грошових виплат мала місце в 1836 році. Задача, яку Джексон залишив своєму другу Ван Бюрену (Van Buren) (президент у 1837-1841 роках), здавалася легкою; але тільки-но новий президент встиг приступити до своїх обов'язків, як в сфері кредиту і торгового обороту зненацька вибухнула криза нечуваної сили. Він був викликаний 4-ма причинами:

збільшенням числа банків після закінчення терміну концесії Другого банку Сполучених Штатів;

посиленою спекуляцією федеральними (державними) землями на заході країни, що полегшується надзвичайною доступністю кредиту;

історією Другого банку Сполучених Штатів;

законом, що був виданий в останні місяці президентства Джексона, який вимагав сплати за федеральні землі, що здобуваються, винятково дзвінкою монетою.

Криза спочатку торкнулася банків в північно-східних штатах. У травні 1837 року припинили платежі дзвінкою монетою всі нью-йоркські банки, незабаром це поширилося і на інші банки, і число банкрутств дуже зросло. Була скликана надзвичайна сесія конгресу (вересень-жовтень 1838), але президент не схвалив її втручання в стан грошового ринку, тому що, на його думку, таке втручання виходило за рамки компетенції федерального уряду. У президентському посланні він обмежився тим, що в інтересах доцільного устрою федеральних фінансів запропонував часткову реорганізацію міністерства фінансів, так звану subtreasure scheme; система ця була прийнята в 1840 році, скасована в 1841, відновлена в 1846 і функціонує дотепер.

Криза затяглася до 1840 року; роздратована випали на її частку нещастями маса виборців звалила усю відповідальність на демократичну партію, і це коштувало їй майбутніх виборів.

Імовірно, гіршою рисою тодішньої американської банківської системи, на яку можна покласти неабияку частину провини, була надзвичайна добродушність при оголошенні банкрутства неплатоспроможних банків. Якщо взяти за приклад штат Нью-Йорк, то чартери, видані тут до 1828 року, передбачали припинення операцій банку, що затримував свої плани в середньому на 3 місяці – за винятком тих випадків, коли вердикт про продовження його діяльності був винесений, – після вивчення його поточного стану, визначеним посадовою особою штату – у цьому випадку він підлягав ліквідації лише у випадку непоновлення платежів ще протягом року. Чартери, видані після 1828 року, скоротили дозволений термін припинення виплат до 10 днів. Однак у 1837 році всі ці заходи втратили всяку силу, оскільки законодавчі збори штату прийняли Закон про припинення виплат (The Suspendion Act), що дозволяв банкам автоматично продовжувати свою діяльність ще протягом року після припинення виплат, не звертаючи за спеціальним дозволом до названої посадової особи.

В приклад Нью-Йорка пішли й інші штати, прийнявши свої варіанти подібного закону. Наступного разу виплати були припинені в 1839 році це торкнулося Пенсільванії і штатів на південь і захід від неї. Пенсільванія прийняла закон, що дозволяв банкам затримувати виплати в обмін на надання позики по штаті (грошові виплати за цим законом повинні були бути відновлені через рік, тобто в даному випадку в 1841 році, однак узяті банками кредитні зобов'язання, природно, поставили поновлення виплат під ще більший сумнів, і в результаті був прийнятий ще один закон, що дозволив банкам не виплачувати грошей протягом усього періоду погашення цієї позики; таким чином, цей термін міг цілком неофіційно розтягуватися до 5 років).

Але, починаючи з 1840-х років у функціонуванні банківського бізнесу на рівні штатів намітилися явні ознаки поліпшення. Більшість штатів уже вирішили задачу законодавчого забезпечення своєчасності оплати засновниками статутного капіталу банків. Більш складнішою була задача протистояти надлишковій емісії – не тільки можливому, але і майже “обов'язковому” явищу при занадто розтягнутому терміну погашення банкнот, а також захистити їхніх власників від можливих втрат у випадку припинення виплат. Однієї з перших і вдалих спроб стала добровільна система, створена Suffolk Bank of Massachusetts. Перш ніж пояснити, у чому полягає її суть, необхідно сказати, що банкноти циркулювали з визначеним дизажио, що залежало від ступеня складності їх доставки для погашення банком, що їх емітував. Чим менше був шанс, що їх пред'являть до оплати, тим більше була спокуса для цього банку удатися до експансії, тобто випустити велику масу банкнот, що дозволяло зробити забезпечення без ризику для власного положення. Це привело до того, що ті банки, які погано стояли на ногах все більше відходили на задній план. У Масачусетсі ситуація була саме такою.

Несподівано для себе банки Бостона (столиці штату) знайшли, що цим “провінціалам” вдалося фактично поставити під свій контроль грошовий обіг штату, наводнивши канали обігу своїми банкнотами, значна частина яких так ніколи і не поверталася в ті банки, які їх випустили. Бостонські банки зробили кілька спроб призвати нахаб до порядку; найбільш удалою серед них виявилася система Suffolk Bank. Провінційні банки повинні були внести в Suffolk Bank постійний депозит у розмірі 5 тис. доларів плюс суму, достатню для погашення банкнот, що потрапляли в Бостон. Замість цього він зобов'язався приймати банкноти цих банків по номіналах, у той час як ще не були залученими до цієї системи банків і повинні були доставлятися для погашення безпосередньо в банк-емітент. По-друге, Suffolk Bank відмовляв у вступі у своє клірингове агентство будь-якому банку, чия сумлінність викликала хоч найменші сумніви.

Крім того, у 1843 році законодавчі органи Масачусетса з тією ж метою зменшити масштаби циркуляції провінційних банків прийняли закон, спрямований на стимулювання більш частого повернення банкнот і , кий забороняв банкам видавати з каси будь-які банкноти за винятком їх власних; схожий закон був прийнятий і в штаті Луізіана.

Інші штати установили штрафи у випадку нездатності банку розмінювати банкноти на металеві монети при першій необхідності. Штрафи стягувалися або у формі пропорційного податку із суми невиплачених платежів, або через зобов'язання відповідальності банка-порушника за порушення чартеру.

В інших випадках зусилля були спрямовані не стільки на запобігання надлишкової емісії і забезпечення прийому банкнот при першій необхідності, скільки на гарантії захисту власників банкнот у випадку припинення виплат. Ряд штатів впровадили практику попередньої застави майна банків. Інакше кажучи було встановлено подвійну відповідальність, при якій акціонери банку відповідали по його зобов'язаннях у межах акцій, що їм належали за винятком їхнього реального внеску в капітал банку. Варто сказати ще про систему Нью-йоркського фонду страхування (New York Safety Fund), заснованого в 1829 році, – свого роду примусового страхування банків на випадок нездатності виконати свої зобов'язання. Банки вносили внески у фонд, кошти якого йшли на покриття боргів неплатоспроможних банків. Таким чином, у рамках цієї системи існувала об'єктивна тенденція прихованого субсидування слабких банків за рахунок більш сильних і розумно керованих, це субсидування ще більш підсилювалося від того, що розміри страхових внесків нараховувалися виходячи не з оцінки реального ризику діяльності того чи іншого банку, а просто у вигляді визначеного відсотка від статутного капіталу. У 1841-1842 роках 11 з числа банків, що входили у фонд, розорилося, фонд виявився спустошеним; після банкрутства 1842 року він скоротив страхування лише до самих банкнот (не покриваючи більше депозитну сферу), але й туті виявився неефективний і був остаточно закритий у 1866 році.

Протягом перших 50 років розвитку банківська сфера Сполучених Штатів залишалася, вцілому, скоріше закритою для доступу в неї нових банків. Однак наприкінці 30-х років у підході ряду штатів намітилися зміни, що зробили можливим установу банків без чартеру. Початок нової політики ознаменувалось прийняттям штатом Нью-Йорк у 1838 році так званого Закону про вільний банківський режим (Free-Banking Law), відповідно до якого емісійні права надавалися особі чи організації за умови депонування в офісі контролера цінних паперів (вища фінансова посадова особа штат) певного виду на суму емісії. Для депонування могли бути використані будь-які цінні папери федерального уряду і штатів, затверджені контролером, сюди ж відносилися деякі види застав під нерухомість. Механізм був простий: у випадку, якщо банк виявлявся неплатоспроможним, офіс контролера реалізовував закладені цінні папери і погашав банкноти.

Першим результатом дарованої волі став величезний наплив бажаючих негайно заснувати свій банк (понад 130). Приблизно половина з них дійсно відкрилася, і у свою чергу кожен другий з банків, що відкривалися, протягом трьох найближчих років розорився. Багато хто з цих банків були засновані з однією тільки емісійною метою, однак у 1848 році штат прийняв закон, що вимагав від них також депозитної і кредитної діяльності.

Паралельно з тенденцією убік більшої конкуренції в деяких штатах намітився рух до місцевих монополій – так, Bank of Indiana і Bank of Ohio, засновані, відповідно, у 1834 і 1845 роках, були спочатку монополіями штатів (Іллінойс наслідував нью-йоркському прикладу вільного банківського бізнесу вже в 1851 році, а Індіана і Вісконсин зробили це трохи пізніше). Хоча американську банківську систему тих років ще ні які не можна назвати завершеною, проте, була набагато стійкішою, ніж дотепер. Винятком була тільки інтернаціональна криза 1857 року, коли неплатежі охопили всю Америку.

Радикальні зміни в сформованій до середини XIX ст. банківській системі США почалися під час Громадянської війни 1861-1865 років, коли банки Півдня, підтримуючи сепаратистську політику своїх штатів, обірвали контакти з північними банками. А оскільки південні банки мали великий обсяг зобов'язань перед північними, останні понесли в результаті цього великі збитки, але за рахунок скорочення своїх кредитних операцій зуміли втриматися на плаву; при цьому їхній стан, з погляду резервів, залишаловся цілком стійким, однак, коли розгорнулися повномасштабні воєнні дії, нестаток уряду в грошах усе-таки дав про себе знати.

Соломон Чейз, секретар Скарбниці в 1861-1865 роках, переживши серйозні труднощі з розміщенням позик (їх за час війни було випущено шість на суму майже $2,5 млрд.), повністю перетворив усю фінансову систему Сполучених Штатів. Чейз скликав на “конференцію” представників банків Північного сходу, на якій спільними зусиллями був розроблений план допомоги уряду через надання йому 50-мільйонної позики. На тверду вимогу Чейза кредит був виданий металевими грошима, і одночасно з його наданням Скарбниця приступила до емісії банкнот Сполучених Штатів. Цей крок вів до подальшого ослаблення банків, які приймали банкноти уряду і, які платили за них металом; у результаті, наприкінці 1862 року банки Нью-Йорка, Бостона і Філадельфії призупинили виплати, і слідом за цим вийшов білль про емісію нового засобу платежу – коштовного паперу, що непогашується, на суму в $150 млн. Ця подія викликала хвилю протестів, у тому числі і з боку банків. Протягом наступних 12 місяців були зроблені ще 2 емісії по $150 млн. кожна, після чого емісія була припинена, а Чейз звернувся до нової схеми залучення засобів шляхом продажу державних облігацій.

Цей крок Скарбниці можна розглядати як своєрідне логічне продовження системи депонування облігацій, тільки цього разу не на рівні штату, а на федеральному рівні: за законом 1864 року (National Banking Law of 1864) була дозволене створення банків з кількістю пайовиків не менш п'яти і капіталом не менш $50 тис.; умовою створення таких банків було забезпечення ними своїх емісій через депонування зареєстрованих облігацій уряду США в Скарбниці, причому ця сума емісії не повинна була перевищувати 90% ринкової вартості депонованих облігацій і 100% їхньої номінальної вартості.

Аналогічно, якщо банк припиняв виплати, Скарбниця повинна була продати облігації і зробити виплати самостійно; крім того, Скарбниця володіла винятковим правом на всі активи збанкрутілого банку для виплат по всім претензіям, що пред’являлися цьому банкові.

Головною причиною для організації подібної системи було, зрозуміло, прагнення створити великий ринок для урядових облігацій. У той же час варто сказати, що нові, так звані “національні” банки із самого початку задумувалися як майбутня заміна банкам штатів, а особлива увага приділялася перевагам єдиної валюти. Законом передбачалося, що банки штатів повинні будуть почати певні кроки для того, щоб “вписатися” у схему, але, оскільки темпи цього процесу виявилися нижчими тих, які хотів би бачити уряд, то в 1865 році був прийнятий закон, що передбачав штрафування банків, які не підкорилися новій системі, на суму до 10% від їхньої емісії – це виявилося практично смертельним для багатьох банків штатів, які у більшому ступені залежали від емісійної діяльності.

“Грінбеки” (Greenbacks), як стали називати ці неконвертовані державні банкноти (щоб відрізнити їх від випусків, що погашаються, вони були жовтого кольору на звороті – до речі, звідси походять обидва сучасних жаргонних найменування доларових банкнот “гріни” і “бакси”), були в обороті, по суті, як законний засіб платежу і були обов'язкові до прийому по номінальній вартості у усіх видах виплат, вироблених у межах Сполучених Штатів, у тому числі для будь-яких податкових цілей. За допомогою цих банкнот уряд повинен був робити усі виплати, зв'язані з оплатою праці і поверненням кредитів (крім сплати відсотків і погашення державного боргу). Незважаючи на все це, до 1867 року значна частина банкнот національних банків коштувала дешевше паперових грошей, а багато хто з цих банків уже встигли збанкрутувати.

В останній чверті XIX століття Сполучені Штати залишалися єдиної серед економічно розвинутих держав країною, де централізованої організації не існувало. Банківська структура складалася з величезної кількості дрібних незалежних банків, сфера діяльності яких обмежувалася дуже незначною територією; число банків до 1860 року досягло 3000, у 1913 році їх було понад 20000, близько 7000 з них були эмісіойними національними банками, а інші діяли за законами своїх штатів, і не мали права на емісію банкнот. Така банківська воля “по-американськи” істотно відрізнялася від її європейського трактування. По-перше, американські банки були практично позбавлені будь-якої можливості побудови системи відділень. Банківська фірма, заснована в одному штаті, не мала можливість поширення своїх операцій за його межі ні через відкриття відділень в іншому штаті, ні будь-яким іншим способом. Що стосується відкриття відділень усередині свого штату, то тут ситуація в різних штатах відрізнялася: деякі штати, головним чином, південні, допускали створення банківських відділень, в інших у минулому прийняті закони це забороняли. Після прийняття національного закону про банківську діяльність право на відкриття відділень було збережено лише за тими банками, що ввійшли до складу національної банківської системи, уже маючи свої відділення. Тому положення більшості банків, що діяли поза великими містами, у так чи інакше наближалося до положення місцевих монополій.

По-друге, загальнонаціональне банківське законодавство нав’язувало цілком конкретну схему емісії банкнот. З часом переваги цієї схеми ставали усе більш сумнівними. Державні облігації, на які був величезний попит як основу емісії банкнот, продавалися звичайно з надбавкою; ця обставина поряд з правилом, що банк міг зробити емісію лише в обсязі 90% вартості куплених облігацій, у значній мірі скоротило прибутковість вкладень для емісійних цілей, і в тих випадках, коли банк мав можливість видавати кредити, не прибігаючи до емісії, він надавав перевагу саме такому, що породило значні коливання в обсязі банкнот, що були в обороті рік від року в залежності від регіону.

На початку 1880-х років федеральний уряд приступив до скорочення боргу через погашення облігацій; відповідно, зросла недостача засобів для забезпечення банкнот і ще більш знизилася прибутковість по облігаціях. Обертання банкнот національних банків стрімко скорочувалося (у період між 1881 і 1890 роками падіння склало 60%). Синхронно спостерігалося швидке нарощування банками резервів готівки (головним чином у золоті) ріст обсягу депозитів, що прямо суперечило тому, що було б логічно очікувати при забезпеченні емісії звичайними банківськими активами.

Значні дорікання викликає також нееластичність емісії в короткостроковому періоді: ті коливання в співвідношенні банкнот і депозитів, що відбувалися в європейських країнах, особливо в результаті сезонних змін попиту – того величезного попиту на гроші, яким супроводжується реалізація врожаю, так і не спостерігалися в Америці – і це незважаючи на ту роль, яку грало в цій країні сільське господарство. Покупка і відкликання були складними й виливалися в кругленьку суму. І більш того, сумарна вартість тих банкнот, які можна було погасити протягом одного місяця, також була обмежена законом($3 млн. до і $9 млн. після 1908 року).

Тому один раз випущені банкноти використовувалися банками по максимуму. Відсутність значних резервів банкнот вела до частих і сильних коливань ставки відсотка – щоосені її рівень різко підскакував догори.

Систему забезпечення емісії стали обвинувачувати в придушенні деяких “природних механізмів контролю за надемісією”. Вона, зокрема, зробила нормальний процес повернення банкнот для їхнього погашення банком-емітентом дуже рідкою подією. Однаковість зовнішнього вигляду банкнот різних банків, а також видимість гарантій безпеки, якими вони були за законом наділені, змушували публіку не робити між ними різниці. Банки не стали погашати на взаємній основі банкноти один одного: замість того, щоб відсилати своїм конкурентам їхні банкноти для клірингу, вони платити по ним із власної каси – пояснювалося це, по-перше, турботами і дорожнечею пересилання в агентства для погашення, яких (через відсутність системи відділень) було дуже мало, а існуючі знаходилися на значній відстані один від одного (до 1874 року банкноти могли бути погашені в банку-емітенті, або в одному з банків міста зі списку так званих “міст погашення”, а після 1874 року погашення могло бути виконане касою, яка їх випустила чи Скарбницею). Другою причиною було те, що в умовах дорожнечі емісії в банків були відсутні прямі мотиви в заміні чужих банкнот, які були в обороті своїми власними. Усі ці обставини привели до зникнення одного з важливих сигналів, здатних швидко дати банку знати, що він випустив занадто багато векселів. У значній мірі з цим пов'язано те, що протягом короткого проміжку часу Америку потрясли кілька серйозних фінансових криз – у 1873, 1884, 1890 і 1907 роках; здебільшого ці кризи відбувалися в Лондоні, але там вони були значно менш серйозними – у порівнянні з Лондоном ставки в Нью-Йорку злітали на фантастичну висоту. Була і ще одна важлива відмінність – в Америці в 1873, 1893, і 1907 роках (особливо в 1907) мали місце значні по своїх масштабах часткові або повні припинення грошових виплат, і паперові гроші цінувалися вище банківських чеків.

Суть претензії до американської системи емісії може бути резюмована одним словом: нееластичність. Ця система виявилася нездатної реагувати на коливання попиту як сезонного, так і кризового характеру. Припинення виплат були спровоковані попитом вкладників, які намагалися одержати свої депозити дійсними – банки заявляли, що їхня неплатоспроможність стала прямим наслідком проблем з випуском додаткових банкнот.

Припинення виплат, пояснювалося просто неможливістю грошей перемінити свою форму – з поточних рахунків, по яким виписувався чек, на банкноти. Це було враховано при спробі поправити ситуацію: у 1900-му році був прийнятий ряд заходів, спрямованих на підвищення прибутковості емісії, зокрема, прийнятий закон, що дозволяє банкам випускати банкноти на всі 100% номінальної суми забезпечення замість 90%, крім того, у період після 1900-го року як забезпечення знову дозволялося, як колись, використовувати не тільки цінні папери федерального, але і муніципального рівня; одночасно податок на емісію був знижений з 1 % до 0,5%.

Але всі ці заходи знову служили лише довгостроковому збільшенню масштабів емісії без збільшення її короткострокової еластичності. Результатом став просто поступальний ріст обороту, що склав у 1900-1907 роках 90% і, який породив інфляційний бум; події 1907-го року наочно показали, що знову ця система виявлялася марної в кризові моменти – неплатежі цього року протривали 2 місяці.

Варто торкнутися проблеми резервування, точніше, нормативу обов'язкових резервів. Аж до 1874 року національні банки Нью-Йорка повинні були зберігати у своїх сейфах 25% від суми депозитів і банкнот у формі законних платіжних засобів. Банки інших міст, названих “містами погашення”, також повинні були зберігати 25% у вигляді резерву, але половина цієї суми могла зберігатися на депозиті в Нью-Йорку, а всі інші банки були зобов'язані зберігати 15-процентні резерви і 3/5 цієї суми могли бути депоновані в банках “міст погашення”, які були цим уповноважені. Після 1874-го року резервні вимоги були переглянуті і стосувалися лише до депозитів, а після 1887-го року Чикаго і Сент-Луїс разом з Нью-Йорком одержали статус “центральних резервних міст”.

Офіційний мінімум резервів був настільки малий, що, у випадку паніки, врятувати банк від ліквідації було дуже складно.

Банки постійно стояли перед дилемою: або призупинити виплати негайно, або, наскільки це можливо, задіяти власні резерви, сподіваючись, що попит усе-таки спаде і припинення виплат не буде необхідним. По американських законах банк, рівень резервів якого виявлявся нижче дозволеної оцінки, був зобов'язаний припинити кредитні операції доти, доки дефіцит не буде ліквідований. Це змушувало банки застосовувати політику негайного скорочення кредитів. Природно, що набагато простішим виходом з положення, що створилося, була простій виплат, – ця процедура позбавляла дієздатності претензії вкладників на депозити, тим самим, даючи банку відстрочку для повернення раніше виданих кредитів; більш того, це дозволяло банкові навіть видавати нові кредити за умови, що клієнти були готові приймати платежі чеками, по яких ще можна було одержати готівку.

Припинення виплат, зрозуміло, формально означало оголошення неплатоспроможності. Однак такі дії були в багатьох випадках дозволені, а багаторічна традиція масових припинень як до, так і після створення національних банків привчила публіку до їх повного “законності”. (Мінялося керівництво, накопичувалися резерви). Таким чином, корінь проблеми лежав в еластичності резервної політики.

У найперший час рядові банки практикували депонування залишків своїх балансів (які вважалися готівкою) у банки великих міст, зберігаючи, таким чином, до половини своїх сумарних резервів. Завдяки цьому банки в “містах погашення”, а також у “центральних резервних містах” були віднесені національним банківським законодавством до особливої категорії “банк банків”. Система резервування ставала централізованою, здобувала форму піраміди, і “природним” чином виростали квазіцентралізовані банківські інститути.

Ситуація, що склалася була визнана зовсім незадовільної; так, ще з 1857-го року у фінансових колах постійно лунали скарги на те, що вторинне депонування, що практикувалося рядовими банками, у банки великих міст, і зокрема, у нью-йоркські, давало нездорові стимули спекуляції на фондовій біржі; ще більш важливим виглядало те, що кожен раз криза усієї фінансової системи виникала, коли рядові банки виявилися як би заручниками, можна було б, зрештою, закрити очі, якби у країні існувала розвинута система банківських відділень. Однак її відсутність звичайно робило ситуацію менш стабільною.

І знову замість установи банківських відділень основний акцент був перенесений на практичну задачу: знайти в рамках вже існуючої системи раціональний спосіб використання резервів під час кризи.

У національному законі про банки 1864-го року було офіційне визнання вторинного депонування банківськими резервами, що дозволяло рядовим банкам враховувати їх при рості мінімальних резервів. Ще раніше самими банками починалися окремі спроби скоординувати свої дії; однією з таких спроб було використання так званого кредитного сертифіката клірингової палати (The Clearing House Loan Sertificate). (У випадку, коли кліринговий баланс когось з її учасників визнавався пасивним, він повинен був замість переказу банкові-кредитору готівки внести в Асоціацію клірингової плати (The Clearing House Association) заставу, на підставі чого банкові виплачувалися кредитні сертифікати клірингової оплати, що приносили досить високий прибуток, від 5 до 10% річних, котрі він тримав замість відданих у борг балансів. Суть схеми полягала в тому, що більш сильні банки, чий кліринговий баланс був позитивним, повинні були ніби кредитувати більш слабкі – ця ідея була спрямована проти прагнення кожного банка покращити свої позиції за рахунок інших. Без такої домовленості жоден з банків не міг би неконтрольовано розширювати свої кредитні операції в ситуації, яка періодично піддавалась паніці попиту на готівку). Уперше ця система була випробувана бостонскими і нью-йоркськими банками в 1860-му році. Її дія супроводжувалася угодою про те, що металеві резерви всіх банків-учасників розглядаються як своєрідний колективний фонд (це робилося, щоб у період паніки можна було використати резерви менш постраждалих банків, таке єднання резервів одночасно означало, що банк позбавлявся можливості вплинути на величину “свого” резерву через кредитну рестрикцію).

Банкам Нью-Йорка і Бостона вдалося за допомогою цієї системи все-таки підтримати грошові виплати під час кризи 1860-го року; під час кризи 1873-го року ця система була використана знову, тепер вже аналогічними асоціаціями, принаймні, у сімох головних містах, і, хоча цього разу повного припинення виплат уникнути все-таки не вдалося, однак самі ці припинення були більш короткочасними (менше трьох тижнів).

Під час наступних криз клірингові сертифікати використовувалися подібними асоціаціями майже у всіх великих містах, але вже без вирівнювання резервів. (Правда, масштаби криз 1884-го і 1890-го років виявилися невеликими, і справа завершилася без припинення виплат, однак під час двох наступних криз 1893-го і 1907-го років використання кредитних сертифікатів без вирівнювання резервів майже відразу ж обернулося припиненням виплат, і для окремих банків виявилося згубним, тому що вони одержували до виконання значну кількість чеків від інших учасників, і в той же час, здобували таким чином позитивний кліринговий баланс з іншими банками, бо ніяк не могли одержати від них готівки на підтримку власних резервів. І справжнім знущанням знущання виглядали ситуації, коли при цьому вони могли укласти угоду з власними клієнтами).

Успіхи і невдачі системи кредитних сертифікатів дали підстави для двох взаємозалежних висновків. По-перше, хтось усе-таки повинен був тримати в себе адекватні резерви, що могли бути використані у випадку кризи; по-друге, ці ресурси повинні були бути доступні для всіх банків; більше того, усе більше поширювалася думка, що повинна існувати організація, аналогічна центральним банкам європейських країн. Деяким втіленням такого роду організації можна вважати Скарбницю США. Ще в 1846-му році було встановлено правило, по якому вона була незалежною від банків, тобто зберігала свої активи в самостійно, а не депонуючи їх у банках (хоча цей принцип зазнавав критики оскільки мав негативний ефект для грошового обігу, якщо надходження Скарбниці протягом якогось часу перевищували його витрати). Починаючи з Громадянської війни Скарбниця практично освоювала надання допомоги під час криз. У 1857-му році, коли національної банківської системи ще не існувало, Скарбниця практично освоювала надання допомоги під час криз. У 1873-му році вона знову це повторила, і, крім того, продала на $5 млн. золота, розмістивши виручені засоби на депозитах у декількох банках. У 1884-му і 1890-му роках вона знову викупила облігації і, крім того, авансом оплатила частину відсотків державного боргу, однак у 1893-му році вона вже не в змозі була надати хоч якусь допомогу, і більше того, сама зробила короткочасні позики у банків. У 1907-му році Скарбниці знову вдалося допомогти, але активи, якими вона реально володіла, були дуже невеликі, тому що левовою часткою вільних фондів володіли банки ще до настання кризи.

Заключний “акорд” руху, що набирав силу, за банківську реформу пролунав під час кризи 1907-го року. Сподівання більшості зводилися до створення деякої організації, здатної надати резервні кошти в умовах паніки. Симпатії влади схилялися до організації центральної емісійної резервної установи, однак, навіть після банківської кризи 1907-го року опозиція федеральному централізму була усе ще дуже сильна, що послужило основою для прийняття в 1908-му році так званого Олдріча-Вріланда (Aldrich-Vreeland Act of 1908), який дозволяв використання банками для забезпечення додаткової емісії будь-яких цінних паперів крім облігацій, включаючи комерційні векселі – але, щоб усі банки несли як індивідуальну, так і солідарну відповідальність за погашення цієї додаткової емісії.

Тим же законом була заснована Національна комісія грошового обігу (The National Monetary Commission), обов’язком якої було стежити за ходом процесу реформування, що почався, яка проіснувала чотири роки і провела поглиблене вивчення банківської системи не тільки Сполучених Штатів, але й основних європейських країн. Опубліковані комісією матеріали послужили на користь створенню постійно діючої централізованої організації, яка б випускала паперові гроші на основі застави комерційних зобов'язань, діяла б як кредитор в останній інстанції і, крім того, контролювала б грошовий ринок через ставку відсотка й операції на відкритому ринку.

Ці наміри і матеріалізувалися в створенні Федеральної резервної системи. По своїй структурі вона значно відрізнялася від центральних банків європейських країн. У її склад входили дванадцять регіональних федеральних резервних банків, за якими були закріплені певні федеральні резервні території. Усі національні банки повинні були в обов'язковому порядку вступити у ФРС. Цим банкам, діяльність яких координувалася Федеральною резервною радою, були передані функції емісії банкнот і збереження резервів банків-членів ФРС, а також кредитна діяльність через повторне розміщення серед банків-членів ФРС своїх капіталів.

Створення ФРС дозволило здійснити коректування чекового обігу.

У той же час з деякими фундаментальними недоліками національної банківської системи, що виникли історично ФРС так і не змогла нічого зробити; частина з них була трохи компенсована розвитком інших фінансових інститутів: страхових компаній, компаній, що спеціалізувалися на випуску дорожніх чеків і ін., а інша – залишилася без змін.

ЛІТЕРАТУРА:

“Банки и банковское дело. Учебник”Под ред. Балабанова И. Т. 2001.

Гамідов Г.М. Банковское и кредитное дело - М.:ЮНИТИ -1994.

Миловидов В.Д. Современное банковское дело - М.:МГУ - 1993.

Миллер Роджер Лерой “Современные деньги и банковское дело”. 2001.

С.Брю,Р.Макконнелл "Экономикс" (в 2-х томах)

Фредерік С. Мишкін ”Економіка грошей, банківської справи і фінансових ринків” (переклад з англійської) 2000 р.,