Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна"

Контрольна робота

з дисципліни:

Фінансовий менеджмент

Проблема управління прибутком на підприємстві

виконала

студентка 4-ого курсу

групи ЗМЗЕД-41

спеціальності ”менеджмент ЗЕД”

Бобруйко Ірина

Викладач: Потій В.З.

Київ 2007

Зміст

1. Інформаційна база управління прибутком

2.Управління витратами і їх вплив на формування прибутку

3. Капіталізація доходів працівників підприємств як засіб підвищення ефективності управління прибутком

1. Інформаційна база управління прибутком

Ефективність кожної управлінської системи в значній мірі залежить від якості інформаційної бази, що формується і використовується.

Інформаційна система (чи система інформаційного забезпечення) управління прибутком являє собою результат неприривного ціле направленого підбору відповідних інформаційних показників, необхідних для здійснення аналізу, планування і підготовки ефективних управлінських рішень по всім аспектам формування роз приділення і використання прибутку підприємства.

Інформаційна система управління прибутком призвана забезпечити необхідною інформацією не тільки управлінський персонал і власників самого підприємства, але і вдовольнити потреби широкого кола зовнішніх її користувачів. Коло основних показників інформації про прибуток підприємства представлений на рис.1.

Характеризуючи склад користувачів інформацією, що входять в інформаційну систему управління прибутком, слід зазначити, що коло інтересів внутрішніх і зовнішніх користувачів цією інформацією суттєво відрізняється.

Внутрішні користувачі використовують значний об’єм інформації про господарську діяльність підприємства, що є комерційною таємницею.

Зовнішні користувачі використовують лише ту частину інформації, яка характеризує результат господарської діяльності підприємства. Більша частина такої інформації міститься в офіційній фінансовій звітності, що надає підприємство.

Основні користувачі інформацією про прибуток:

внутрішні користувачі

управлінці (директори) підприємства

менеджери всіх рівнів

власники (акціонери) підприємства

інші внутрішні користувачі

зовнішні користувачі

кредитори підприємства

потенційні інвестори

контрагенти підприємства по господарській діяльності

податкові органи

аудиторські фірми

запрошені консультанти і експерти

фондові біржі (при котуванні на ній цінних паперів, емітованих підприємством)

інші внутрішні користувачі

Висока роль інформації про прибуток в умовах її формування і використання підготовки і прийняття ефективних управлінських рішень пред’являє відповідно високі вимоги до її якості при формування інформаційної системи управління прибутком. Так до інформації , яка включена в цю систему, пред’являються наступні основні вимоги:

значимість

повнота

достовірність

своєчасність

зрозумілість

релевантність (чи вибірковість)

зіставність

ефективність

2. Управління витратами і їх вплив на формування прибутку

В умовах економічної зацікавленості в кінцевих результатах діяльності підприємством потрібна така система управління витратами, головна функція якої була б зумовлена ефективністю використання ресурсів. На сьголні ж досвід підприємств в організації і здійсненні управління витратими зводиться переважно до перевірки виробничих показників, фінансових результатів стану майна. Вирішення завдання організації системи управління витратами передбачає реорганізацію усієї системи управління. До неї мають входити дві підсистеми : зовнішня – фінансова і внутрішня – управлінська.

Система управління витратами має насамперед визначити бази відліку, що дають змогу оцінити фактичні показники функціонування підприємства, й запровадити облік відповідальності за допомогою створення відповідних центрів , які можуть бути підрозділами підприємства. Менеджер центру несе особисту відповідальність за показники його роботи.

Система контролю має вибудовуватися навколо організаційного початку так, щоб необхідна інформація надходила в потрібне місце у формі найоптимальнішій для менеджерів.

Ефективна система управління витратами є гарантом у підтримці керівництва в діяльності підприємства під час реалізації намічених планів.

3. Капіталізація доходів працівників підприємств як засіб підвищення ефективності управління прибутком

Прибуток є однією з основних категорій товарного виробництва. Це передусім виробнича категорія, що характеризує відносини, які складаються в процесі суспільного виробництва.

Поява прибутку безпосередньо зв'язана з появою категорії «витрати виробництва». Прибуток — це та частина вартості продукту, що реалізується підприємством, яка залишається після покриття витрат виробництва.

Визначення економічної сутності прибутку, як і інших форм, що їх приймає національний дохід за його первинного розподілу і наступного перерозподілу, неможливе без правильного тлумачення сутності необхідного й додаткового продукту в суспільстві.

Прибуток — це частина додаткової вартості, виробленої і реалізованої, готової до розподілу. Підприємство одержує прибуток після того, як втілена у створеному продукті вартість буде реалізована і набере грошової форми.

Отже, об'єктивна основа існування прибутку пов'язана з необхідністю первинного розподілу додаткового продукту. Прибуток — це форма прояву вартості додаткового продукту. Прибуток підприємств сфери матеріального виробництва — це частина національного доходу.

Фактори, що безпосередньо впливають на обсяг реалізації і, в остаточному підсумку, прибуток підприємства, можна умовно підрозділити на три групи:

	Виробничі фактори - пов'язані з обсягом виробництва, його ритмічністю, матеріальною, науково-технічною й організаційно-технічною оснащеністю, і відповідно з якістю продукції, її асортиментами й структурою й т.д.
	Комерційні фактори - охоплюють у широкому смислі поняття маркетингу: укладання господарських договорів на основі вивчення діючої й перспективної кон'юнктури ринку, цінове регулювання збуту, його організаційно-економічне забезпечення. Надійність прогнозу комерційних факторів опирається, з одного боку, на страхування ризиків (в основному, ризиків втрати майна, зриву поставок, віддалення або відмови від платежу), з іншого боку - на залучення надійних платоспроможних клієнтів (замовників, покупців), що вимагає певних поза виробничих витрат (представницьких, на рекламу й ін.).
	Фінансові фактори, що охоплюють і виторг від реалізації продукції (послуг), і підприємницький доход від усіх видів діяльності, включають: форми розрахунків; цінове регулювання, у тому числі уцінку у випадку уповільнення реалізації; застосування штрафних санкцій; вивчення й стягнення дебіторської заборгованості, а також забезпечення ліквідності інших активів; залучення кредиту банку або коштів із централізованих резервів; стимулювання залучення грошових ресурсів на фінансових ринках - доходів від цінних паперів, внесків, депозитів, оренди й інших фінансових вкладень. При цьому чим швидше і повніше надходження доходів, тим ефективніше вся діяльність.

Управління прибутком є важливою частиною економіки господарюючого суб'єкта. Розподіл прибутку є зворотнім боком процесу виробництва. Наскільки вдалим буде цей процес, настільки буде при незмінних умовах зростати ефективність виробництва. Найбільш складним є механізм розподілу прибутку на підприємствах колективної форми власності, оскільки він повинен будуватися з урахуванням багатьох факторів. Процес управління прибутком підприємств колективної форми власності, складовою частиною якого є дивідендна політика передбачає вибір оптимальної системи розподілу, яка б задовольняла загально виробничі інтереси підприємства у поєднанні з інтересами співвласників, причому ці інтереси є специфічними в залежності від організаційно-правової форми колективної власності.

Прийняття рішень стосовно розподілу прибутку повинно орієнтуватись на об'єктивні чинники сьогодення. Криза, що охопила сферу господарської діяльності, інвестування, кредитування, і з якої до сих пір не може вийти економіка України, спричиняє необхідність вироблення такої політики розподілу прибутку, яка дозволила б підприємству максимум зусиль спрямувати на підтримку рівня платоспроможності працюючих громадян.

Далекоглядна розподільча політика повинна передбачати можливість акумуляції коштів для забезпечення джерел розширеного відтворення власного виробництва. В умовах нестабільної економіки прибуток є джерелом утворення обов’язкових резервних фондів для підтримки платоспроможності підприємства. Беззаперечним фактором впливу на розподільчу політику підприємств є система оподаткування його доходів.

На схемі 1. відтворений узагальнений процес управління прибутком в умовах акціонерного товариства. Вона надає уяву про два пов’язані між собою процеси: розподіл прибутку і формування оптимальної структури капіталу акціонерного товариства. Як правило оцінки і рішення у цих сферах приймаються вищим керівництвом компанії, тому що вони визначають довгострокову життєдіяльність фірми.

Верхній сегмент відображає розподіл прибутку від основної діяльності між власниками, кредиторами і реінвестуванням в бізнес. На кожний елемент тут впливають поточні і минулі рішення, а також фінансова політика. Критичним моментом являється відносний розмір дивідендів що сплачуються, оскільки це безпосередньо впливає на можливості альтернативного використання прибутку для росту інвестицій.

Рис 1. Схема управління прибутком

Проблемами, рішення яких обумовлює необхідність вироблення дивідендної політики, є:

з одного боку, виплата дивідендів повинна забезпечити захист інтересів власників і створити передумови для росту курсової ціни акцій, і в цьому розумінні їхнє збільшення є позитивною тенденцією;

з іншого боку, збільшення виплати дивідендів скорочує частку прибутку, реінвестованого у розвиток виробництва.

При формуванні дивідендної політики компанії необхідно враховувати, що інвестори можуть високо оцінити вартість акцій підприємства навіть і без виплати дивідендів, якщо вони добре інформовані про його програму розвитку, причину невиплати й напрямки реінвестування прибутку.

Ухвалення рішення про виплату дивідендів і їхніх розмірів значною мірою визначається стадією життєвого циклу підприємства. Наприклад, якщо керівництво компанії передбачає впровадити серйозну програму реконструкції і для її реалізації має бажання здійснити додаткову емісію акцій, то такій емісії повинен передувати досить тривалий період стійких високих виплат дивідендів, що приведе до істотного росту курсу акцій і, відповідно, суми позикових коштів, отриманої у результаті розміщення додаткових акцій.

У таблиці 1. наведені характеристики існуючих методик дивідендних виплат:

Таблиця 1. Характеристики методик дивідендних виплат.

Назва методики	Основний принцип	Переваги методики	Недоліки методики	Примітки
Методика постійного процент-ного розподілу прибутку	Підтримка постійності показника дивіденд-ного виходу"	Простота	Зниження суми дивіденду на акцію призводить до падіння курсу акцій	Методика досить часто застосо-вується в практиці
Методика фіксова-них девідент-них виплат	Підтримка суми дивіденду на акцію протягом тривалого часу незалежно від динаміки курсу акцій. Регулярність дивідендних виплат.	1. Простота 2. Зглад-жування коливань курсової вартості акцій	Якщо прибуток сильно падає виплата фіксованих дивідендів підриває ліквідність підприєм-ства	Методика досить часто викорис-товується на практиці
Методика виплат гаранто-ваного мінімуму і "екстра"-дивіден-дів	Підтримка постійності регулярних виплат фіксованих сум дивіденду. У залежності від успішності роботи -виплата "екстра” дивіденду як премії на додаток до фіксованої суми дивіденду	Згладжу-вання коливань курсової вартості акцій	"Екстра “-дивіденд при занадто частій виплаті стає очікуваним і перестає відігравати роль у підтримці курсу акцій	"Екстра"-дивіденди не повинні випла-чуватися занадто часто
Методика виплати дивіден-дів акціями	Замість грошового дивіденду акціонери одержують додаткові акції	Полег-шується рішення ліквідних проблем при хитливому фінан-совому положенні. Весь нерозпо-ділений прибуток надходить на розвиток. З'являєть-ся більше свободи маневру структурою джерел засобів. З'являєть-ся можливість додат-кового стимулу для керівників, яким передають акції.	Ряд інвесторів може віддати перевага грошам і почне продавати акції	Розрахунок на те, що більшість акціонерів влаштовує одержання акцій, якщо вони досить ліквідні, щоб у будь-який момент перетво-ритися в готівку.

Дивідендну політику пропонується розглядати як розподіл прибутку що залишається у розпорядженні підприємства колективної форми власності як на дивіденди, так і на інші цілі. Таким чином розподільча (дивідендна) політика виступає складовою частиною процесу прийняття рішень у сфері вибору джерел фінансування виробничої діяльності у поєднанні з делегуванням колективної власності.

Слід зауважити, що дивіденди можуть прийняти будь-яку форму: грошову, у вигляді додаткових акцій, інших цінних паперів підприємства. В умовах слабкої ринкової кон'юнктури підприємства можуть вдатися до розрахунку з акціонерами товарами власного виробництва або придбаними згідно з бартерними угодами. Крім того, слід відзначити, що дивіденди необов'язково є частиною прибутку — в розвинутих країнах дивіденди несуть так звану сигнальну функцію, відображенням якої є небажаність зниження дивідендів, коли знижується прибуток. Отже, в несприятливі роки підприємства, як правило, стараються виплачувати дивіденди навіть за умови від'ємного балансу за рахунок попередньо створених фінансових резервів. Для українських підприємств така можливість з'явилась лише після прийняття Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" від 22.05.97 р.

Беручи до уваги ці зауваження, пропонується наступне визначення. Дивіденди — це доход у грошовій або іншій формі, який отримують власники капіталу підприємства колективної форми власності пропорційно їх частці у капіталі з прибутку підприємства або спеціальних фондів, створених за рахунок прибутку минулих років

Термінологічна розбіжність у визначенні ґрунтовних понять стосовно дивідендної політики підприємства найбільш сильно проявляється у відображенні фінансових показників, що характеризують дивідендну політику підприємства колективної форми власності. Як вже відзначалось, для ефективного аналізу зарубіжного досвіду, необхідно уніфікувати вітчизняний понятійний апарат. Насамперед, це стосується такого поняття, як дивіденд на акцію (Dividend per Share). Це найбільш простий і зрозумілий для пересічного акціонера показник. Як правило, для фінансового аналізу цей показник не є достатнім, проте на його основі побудовано решта показників, акціонерних компаній розвинутих країн.

Маса дивіденду (М)– частина прибутку акціонерного товариства, яка направляється на виплату дивідендів акціонерам. Розраховується як добуток ставки доходу на акціонерний капітал.

Наприклад, акціонерний капітал компанії склав 5500 тис. грн., а ставка доходу визначена на рівні 10%, то маса дивіденду дорівнює 550тис. грн. (5500 х 0,1).

Важливим показником, який дає змогу оцінити прибутковість вкладу капіталу у дане підприємство є поточна доходність акції (Dividend Yield) Вживається також термін «рентабельність акції» , процент доходу від акції та «ставка дивіденду» , «рендит» . Визначається цей показник, як відношення поточного дивіденду до середньориночного курсу (ціни) акції:

Ks = (D/Po) x 100%

де Ks – поточна доходність акції;

D – поточний дивіденд на акцію;

Po – середньориночний курс (ціна) акції.

Термін «поточна доходність акцій», на наш погляд, найбільш повно відображає економічну сутність даного показника — саме поточний характер доходності (рентабельності) акції на відміну від майбутнього, часом не визначеного, характеру зростання курсу акції.

Якщо АТ виплачує дивіденд у розмірі 5 грн. на акцію, а середньориночний курс акцій дорівнює 100 грн., то Кs= 5х100/100=5%

Для аналізу фінансового стану підприємства важливим є коефіцієнт виплати дивідендів (Payout/Retention,Dividend Payout, Payout Ratio). Даний показник відображає долю прибутку, що сплачена акціонерам у вигляді дивідендів протягом року:

Кd = М : П , (12.2)

де Kd – коефіцієнт виплати дивідендів;

М – маса дивіденду;

П –чистий прибуток.

Наприклад, компанія протягом року сплатила 700 тис. грн. прибутку у вигляді дивідендів. Чистий прибуток компанії за цей період склав 1400 тис.грн. Виходячи з цих показників визначаємо, що Кd= 700/ 1400=0,5.

Коефіцієнт виплати дивідендів залежить від структури акціонерного (власного) капіталу підприємства, перспектив зростання. В динаміці він є відображенням схильності керівництва реінвестувати прибуток, замість того, щоб виплачувати його акціонерам. Як правило новостворені компанії сплачують низькі дивіденди, чи взагалі їх не сплачують, в той час як стійкі і швидкозростаючі компанії намагаються сплачувати більш високі дивіденди. В економічній літературі коефіцієнт виплати дивідендів може зустрітись під назвами «показник виплати дивідендів» , «схильність до виплати дивідендів» , «норма виплат», «дивідендний вихід» «дивідендний доход»,. Щодо останнього варіанту, слід зробити зауваження. У практиці фінансового менеджменту розрізняють поняття дивіденди і дивідендний доход. Дивідендний доход – це дохiд, що його отримує підприємство, а не акціонери (мається на увазі перший етап, бо врешті акціонери як власники підприємства отримують цей доход, трансформований у власне дивіденди або приріст курсової вартості акцій). Тому, вживання терміну «дивідендний доход» у якості відношення виплаченого доходу (прибутку) на акцію є некоректним.

Деякою невизначеністю даного показника є те, що в окремих джерелах враховується значення прибутку до оподаткування . Але дивіденди, як правило, виплачуються з чистого прибутку. Тому, на наш погляд, цілком логічно при визначенні коефіцієнта виплати дивідендів оперувати з сумою не балансового, а чистого прибутку.

Показником, тісно пов'язаним з коефіцієнтом виплати дивідендів є коефіцієнт покриття дивідендів (Dividend Coverage). Інвестори дуже багато уваги приділяють цьому показнику, який визначається перевищенням прибутку над сплаченими дивідендами, і таким чином сигналізує про певну захищеність вкладеного капіталу.

На ринку цінних паперів багато уваги приділяється і показнику, який характеризує цінність акції (Price/Earnings Ratio – P/E). Цей показник відображає ринкове сприйняття акцій компанії і розраховується як відношення ціни акції до доходу на акцію. Показник Р/Е показує, наскільки багато інвестори згідні платити за одиницю прибутку. Для українського фондового ринку цей показник поки що неактуальний, але по мірі входження економіки в нормальне русло, він займе належне місце в аналітичній роботі.

З точки зору розподілу прибутку необхідним є аналіз коефіцієнта реінвестицій (Retained Earnings Ratio), який розраховується як відношення нерозподіленого прибутку до суми чистого прибутку і характеризує схильність підприємства до накопичення капіталу. Чим більший коефіцієнт реінвестицій, тим скоріше зростає акціонерний капітал власників, і тим більші можливості для майбутнього зростання доходів .

Це основні показники, які характеризують розподільчу політику акціонерного товариства, але вони цілком придатні для застосування у діяльності будь-якого підприємства з колективною власністю, де власність персоніфікована. Зрозуміло, що любий аналіз потребує комплексного підходу до об'єкта, тому характеристика означених показників потребує ув'язки їх з іншими показниками господарської діяльності підприємства: прибутковості, ефективності використання активів, фінансової стійкості, ліквідності.

Світовий досвід з питань дивідендної політики і розподілу прибутку на підприємствах колективної форми власності можна розділити на концепції дивідендної політики та схеми участі працівників у прибутках.

У світовій економічній практиці розглядаються три основні концепції, які стосуються питань дивідендної політики. Перша, розроблена М. Міллером та Ф. Модільяні, заснована на твердженні, що вибір дивідендної політики не має великого значення, тому що розмір сплачуваних дивідендів не впливає на вартість компанії та її капіталу і, отже, на вартість її акцій. Теорія М. Гордона та Дж. Лінтнера базується на ствердженні, що будь-який інвестор надає більшу перевагу поточним дивідендам, ніж майбутньому прибутку, а вартість фірми максимізується із зростанням виплати дивідендів. Третя концепція орієнтується на специфіку зарубіжного податкового законодавства і стверджує, що компаніям вигідніше тримати виплату дивідендів на порівняно низькому рівні, що дозволить зробити акції більш привабливими для інвесторів, оскільки в багатьох країнах рівень оподаткування дивідендів вищий у порівнянні з рівнем оподаткування приросту капіталу.

Жодна з означених концепцій не є безумовною і не дає чіткої відповіді щодо правильності того чи іншого вибору варіанту дивідендної .політики. Тому на практиці кожному підприємству слід приймати самостійне рішення, виходячи передусім з притаманних йому особливостей та зовнішніх чинників, які часто важко формалізувати. При цьому будь-який обраний варіант повинен відповідати двом взаємопов'язаним цілям:

а) максимізації сукупного доходу інвесторів (сплачених дивідендів та приросту курсової вартості акцій);

б) достатньому фінансуванню діяльності підприємства.

В залежності від стадії життєвого циклу підприємства, схильності керівництва до ризику виділяють три підходи до вирішення питань, що стосуються виплати дивідендів і реінвестування нерозподіленого прибутку у виробництво: консервативний, поміркований та агресивний. Консервативний підхід припускає сплату дивідендів за залишковим принципом та додержання стратегії підтримки стабільної норми і дивідендних виплат.У цьому випадку більш високими темпами зростає вартість чистих активів акціонерного товариства і, як наслідок, ринкова вартість акцій. Поміркований підхід характеризує підприємства, що дотримуються політики стабільного розміру дивідендів та політики "екстра дивідендів". У відповідності з цим підходом поточні інтереси акціонерів щодо розміру дивідендних виплат стабільно балансуються з необхідістю формування власних фінансових ресурсів для забезпечення розвитку фірми. Агресивний підхід припускає постійно зростаючий розмір дивідендів незалежно від результатів фінансової діяльності компанії. Таку дивідендну політику можуть дозволити собі лише фінансово стійкі компанії на ранніх стадіях свого життєвого циклу. Якщо ж ця політика не підкріплена постійним ростом фінансових результатів, то вона вимальовує реальний шлях фірми до банкрутства.

Існує також політика подрібнення акцій. До неї звертаються, щоб зробити акції більш доступними для покупців. Це дуже схоже на сплату дивідендів акціями, але акціонери отримують більш значну кількість акцій. Наприклад, якщо компанія заявляє про подрібнення акцій 3 за 1, це означає, що акціонер отримає додатково вдвічи більше акцій ніж він має. Подрібнення акцій не змінює загальний власний капітал, але зменшує номінал акції в стільки разів, у скільки збільшується кількість акцій. Відповідно до попереднього прикладу власник 100 акцій з номіналом 20 грн. після подрібнення 3 до 1, буде мати 300 акцій з номіналом 6,6 грн. (20 :3). Розглянемо як позначаться на балансі фірми такі форми виплати дивідендів.

Важливим методологічним етапом аналізу будь-якого економічного явища є визначення та класифікація факторів впливу на досліджуваний об'єкт. Основними факторами, що впливають на розподільчу (дивідендну) політику підприємства є такі, що характеризують інвестиційні можливості підприємства, можливості формування капіталу з альтернативних джерел, фактори, пов'язані з об'єктивними причинами та інші.

До факторів, які характеризують інвестиційні можливості підприємства відносяться: стадія життєвого циклу; необхідність розширення підприємством своїх інвестиційних програм; ступінь готовності окремих інвестиційних проектів з високим рівнем ефективності; можливість впливу на інтенсивність інвестиційного процесу. Розподільча (дивідендна) політика на кожній стадії життєвого циклу підпорядковується основній меті поточної діяльності (вихід на ринок, закріплення на ринку, розширення ринкового сегменту тощо), але при цьому орієнтується на загальноекономічну стратегію підприємства та враховує обраний підхід до дивідендної політики .

Фактори, що об'єднані інвестиційною спрямованістю діяльності підприємства, впливають на розподільчу (дивідендну) політику з точки зору визначення пріоритетності фондів нагромадження і споживання. Далекоглядна розподільча політика повинна передбачати можливість акумуляції коштів для здійснення інвестицій і забезпечення джерела розширеного відтворення власного виробництва. Проте аналіз впливу означеної групи факторів на розподільчу (дивідендну) політику конкретного підприємства в умовах України ускладнений через згортання інвестиційної активності на макрорівні.

Одною з причин згортання інвестиційної активності є репресивна податкова політика, тому постала необхідність впровадження реформи, основними моментами якої повинні стати ефективний проект податку на додану вартість, зміна амортизаційної політики та зменшення нарахувань на заробітну плату.

До факторів, які характеризують можливості формування капіталу з альтернативних джерел, відносяться: достатність резервів власних фінансових ресурсів, сформованих у попередньому періоді; доступність залучення коштів на фінансовому ринку; складність залучення позикових коштів у зв'язку з низьким рівнем платоспроможності та фінансової стабільності підприємства;

Достатність резервів власних фінансових ресурсів, сформованих у попередньому періоді, дає змогу спрямовувати на виплату дивідендів порівняно більшу частину чистого прибутку, і тим самим підняти привабливість акцій підприємства в очах тієї частини портфельних інвесторів, яка орієнтована на поточне споживання.

Основною частиною інвестиційних резервів підприємства є амортизаційний фонд, але в сучасних умовах амортизація не відіграє ролі фінансового двигуна відтворювального процесу. Причинами втрати амортизаційним фондом функції відтворення є інфляція, яка поступово знецінювала нагромаджені кошти підприємств, нецільове використання амортизаційного фонду та непродумані нормативні положення стосовно амортизаційних відрахувань, які спричинили сповільнення процесів акумулювання коштів на відтворення.

Доступність залучення коштів на фінансовому ринку дозволяє підприємству для розвитку виробничої діяльності використовувати кошти, отримані ззовні, спрямовуючи залишок прибутку на споживання.

Залучення коштів на фінансовому ринку необхідно розглядати в контексті боргового навантаження поточної діяльності і формування структури капіталу підприємства колективної форми власності. Вигідність залучення коштів на зовнішньому ринку проявляється через дію ефекту фінансового важеля. Якщо рентабельність використання активів перевищує середню ставку проценту за використання позикових коштів, підприємству доцільно збільшувати боргове навантаження, оскільки це приведе до підвищення рентабельності власних активів.

Довгострокове кредитування повинно стати одним з важливих джерел формування інвестиційних коштів підприємства. Але, зважаючи на об'єктивні умови кризового стану економіки, в Україні практично припинено середньо- та довгострокове кредитування, відсутні інвестиційні кредити. Неефективно використовуються і короткострокові кредити.

Достатньо вагомим джерелом формування акціонерного капіталу і поповнення оборотних коштів підприємств могли б стати вільні кошти населення, дивідендна політика конкретного підприємства повинна орієнтуватись на пріоритети різних груп населення і плануватись таким чином, щоб сприяти акумуляції грошових заощаджень населення шляхом забезпечення відповідної віддачі як у вигляді дивідендів, так і зростання капіталу. Успішне вирішення цієї проблеми в умовах України ускладнене через нерозвиненість інфраструктури фондового ринку, певні наслідки непродуманого проведення приватизації та підірвану довіру громадян до ощадної справи у будь-якому прояві.

Список використаної літератури

Закон України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16.07.99 № 996-IX.

Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 22.05.97 № 283/97-ВР.

Закон України «Про підприємства в Україні» від 27.03.91 № 887-XII, зі змінами та доповненнями.

Закон України «Про господарські товариства» від 19.09.91 № 1576-XII, зі змінами та доповненнями.

Закон України «Про інвестиційну діяльність» від 18.09.91 № 1560-XII.

Закон України «Про цінні папери та фондову біржу» від 18.06.91 № 1201-XII, зі змінами та доповненнями.

Балабанов И.Т. Основы финансового менеджмента: Уч. пособие. – М.: Финансы и статистика, 1998.

Бланк И.А. Управление прибылью. Второе издание.– К.: Ника-Центр, 2002.

Бланк И.А. Финансовый менеджмент: Учеб. курс. – К.: Ника-Центр, 1999.

Брігхем Є.Г. Основи фінансового менеджменту /Пер. з англ. – К.: Молодь, 1997.

Воробйов Ю.М. Фінансовий менеджмент: Навч. Посібник. – Кн. 1. – Сімферополь: Таврія, 1999.

Гридчина М.В. Фінансовий менеджмент: Курс лекцій. – К.: МАУП, 1999.

Джей К. Шим, Джоэл Г. Сигел. Финансовый менеджмент. – М., 1996.

Ковалев В.В. Введение в финансовый менеджмент. – М.: Финансы и статистика, 2000.

Крейнина М.М. Финансовый менеджмент: Учеб. пособие. – М.: Дело и сервис, 1998.

Овсийчук М.Ф. Финансовый менеджмент: Методы инвестирования капитала. – М.: Юрайт, 1996.

Павлова Л.Н. Финансовый менеджмент: Управление денежным оборотом предприятия. – М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1995.

Самсонов Н.Ф., Баранникова Н.П., Володин А.А. и др. Финансовый менеджмент: Учебник для вузов /Под ред. Н.Ф. Самсонова. – М.: Финансы, ЮНИТИ, 1999.

Уткин Э.А. Финансовый менеджмент: Учеб. для вузов. – М.: Зерцало, 1998.

Финансовый менеджмент /Под ред. Г.Б. Поляка. – Финансы, ЮНИТИ, 1997. 32. Финансовый менеджмент: Теория и практика /Под. ред. Е.С. Стояновой. – М.: Перспектива, 1996.

Финансы /Под ред. А.М. Ковалевой. – М.: Финансы и статистика, 1996.

Фінанси підприємств: Підручник /Під ред. А.М. Поддєрьогіна. – К.: КНЕУ, 2000.