Зміст
6. сутність та еволюція економічних систем
16. поняття та основа класифікації методів управління
ЛІТЕРАТУРА
6. сутність та еволюція економічних систем
Економічна система — це надзвичайно складна категорія, що мас розгалужену структуру, систему законів її функціонування і розвитку. Йдеться не про простий набір різних елементів, а про їхню ієрархічну побудову, де є основні системоутворюючі елементи, що визначають природу економічних систем, поєднання загальноекономічних і специфічних законів.
Джерелом розвитку економічних систем, переходу однієї економічної системи у більш високу є суперечності, глибина і гострота яких визначають, чи може система бути удосконалена завдяки реформам і перейти на вищий ступінь розвитку, як ми це бачимо на прикладі еволюції економічної системи капіталізму, чи вона настільки неефективна, настільки зжила себе, що лише революційні методи, тобто ліквідація її, заміна новою системою забезпечать соціально-економічний прогрес, як ми це бачимо на прикладі нашої країни, коли йдеться про перехід від адміністративно-командної системи до ринкової економіки.
Основні структурні елементи економічної системи. Основу економічної системи становить суспільний поділ праці. Це визначається тим, що спеціалізація підприємств на виробництві окремих продуктів і тим більше їхніх частин — вузлів, деталей — породжує сталі економічні зв'язки, перетворює народне господарство на єдине ціле. Через це економіка — не нагромадження фабрик, заводів, сільськогосподарських, торгових та інших закладів.
Суспільний подія праці перетворює їх на невід'ємні частини суспільного виробництва.
Сучасні продуктивні сили, що ґрунтуються на розвиненому суспільному поділі праці, є складною структурою взаємопов'язаних галузей і виробництв. І якщо вважати, що кожному етапу розвитку суспільства властиві і своєрідна техніка, і технологія виробництва, тобто технологічний спосіб виробництва, і своєрідне співвідношення між сферами та галузями народного господарства, то цілком зрозуміло, що все це знаходить узагальнений вияв у специфічній структурі суспільного виробництва.
Водночас спосіб виробництва охоплює виробничі відносини як суспільну форму продуктивних сил. Через це суспільний поділ праці означає розподіл не лише засобів виробництва, а й робочої сили. Для задоволення різноманітних потреб суспільства потрібні різні та кількісно визначені маси суспільної сукупної праці, які прикладаються у різних сферах і галузях народного господарства, тобто розподіл суспільної праці у відповідних пропорціях. Отже, суспільна організація праці — це не хаотичний рух робочої сили, а її розподіл і функціонування у суворій відповідності з потребами суспільства. Пропорціональність суспільного виробництва є об'єктивною необхідністю його успішного розвитку.
Взаємодія продуктивних сил і виробничих відносин знаходить вияв у діалектиці усуспільнення і відокремлення, що визначає організаційно-економічну і соціально-економічну структуру економічної системи. Розвиток продуктивних сил, удосконалення техніки і технології посилюють процеси концентрації виробництва, зростання його усуспільнення. Це зумовлює розвиток форм власності на засоби виробництва, всієї системи виробничих відносин. Усуспільнення виробництва — це об'єктивно зумовлена форма руху способу виробництва, діалектична єдність загальноекономічного і конкретно-історичного, матеріально-речового і суспільно-економічного змісту. Так, у докапіталістичних формаціях усуспільнення економіки відбувалось у найпростіших формах і виявляло себе слабо. Через це для них була характерна розпорошеність дрібних господарств, що ґрунтувалися на ручній праці.
Капіталізм, створивши велике машинне виробництво, зумовив прискорення процесу злиття розрізнених процесів виробництва у різних галузях виробництва в єдиний взаємопов'язаний суспільний процес, істотно розвинув суспільний характер виробництва. Концентрація і централізація капіталу зумовили збільшення розмірів підприємств, розширення меж суспільно комбінованої праці.
Процес усуспільнення виробництва, хоча і має надзвичайно важливе значення, все ж не є абсолютним, адже на кожному етапі розвитку суспільства цей процес взаємодіє з процесом відокремлення. Це єдність протилежностей, оскільки усуспільнення неможливе поза відокремленням. Лише через відокремлення зростає усуспільнення. Проте як би не зростало усуспільнення, воно досягає навіть загальнодержавних масштабів, проте народне господарство будь-якої країни складається з величезної кількості підприємств, об'єднань, фірм, які діють на основі відокремлення — економічної самостійності, самофінансування, самоокупності, самоуправління. Взаємодія усуспільнення і відокремлення визначають єдність і цілісність економіки, з одного боку, і відмінність, відокремленість господарських одиниць у межах цієї єдності — з іншого.
Тривалий час у нашій економічній літературі заперечувалася категорія відокремлення за умов панування загальнодержавної власності, її діалектичний взаємозв'язок з усуспільненням. Це призвело до однобічної трактовки, згідно з якою процес усуспільнення відбувається безперервно і неухильно. Досвід засвідчив, що абсолютизація усуспільнення призвела до створення в нашій країні такої економіки, яка за своєю соціально-економічною, організаційно-економічною та технолого-виробничою структурою суперечить сучасним тенденціям.
Розвиток передових країн підтверджує, що науково-технічний прогрес у другій половині XX ст. привів до створення нового технологічного способу виробництва, для якого характерні широкий розвиток кібернетики, інформатики, що істотно змінило внутрішню структуру машин і устаткування, суміщення в них різних процесів та елементів, мініатюризація техніки. Все це справило величезний вплив на процес усуспільнення виробництва. Виявилось, що в США, наприклад, починаючи з 60-х років зменшуються середні розміри підприємств, істотно змінюється організаційно-економічна структура економіки через збільшення кількості невеликих підприємств, малого бізнесу. Це переконливо свідчить, що в епоху індустріалізації в діалектичній взаємодії усуспільнення і відокремлення пануюча роль належала усуспільненню. А в постіндустріальну епоху стало очевидним, що усуспільнення не відбувається ні безперервно, ні неухильно, але зберігаючи свою важливу роль, особливо в сферах і країнах, які ще не пройшли епоху індустріалізації. Водночас його розвиток супроводжується зростанням ролі та значення відокремлення.
Своєчасне пізнання того нового в діалектиці усуспільнення і відокремлення, що принесли сучасний стан НТП, постіндустріальна епоха, дали можливість оптимально поєднати велике, середнє і дрібне виробництво. Це прискорило науково-технічний прогрес та реалізацію його результатів у господарській практиці, забезпечило значне підвищення ефективності виробництва й істотне поліпшення задоволення потреб населення. І навпаки, догматична абсолютизація усуспільнення в теорії та на практиці в нашій країні призвели до вкрай неефективної структури економіки, в якій панують підприємства-гіганти, державний монополізм, що суперечить розвитку продуктивних сил за умов НТП, сковує підприємницьку ініціативу, породжує безгосподарність, низьку якість продукції, тобто не дає змоги з найбільшою віддачею привести в дію рушійні сили розвитку економіки.
Кожна економічна система породжує іманентні їй економічні закони, механізми функціонування і розвитку.
В економіці, як і в будь-якій іншій сфері суспільного життя і в природі, крізь зовнішнє нагромадження випадковостей прокладає собі шлях необхідність, тобто закономірність розвитку. Економічні закони — це закони суспільних дій людей. Вони виявляються як пануюча тенденція, що пробивається через сукупність явищ і процесів. Економічні закони — це типові, стійкі, що повторюються, як правило, причинно-наслідкові зв'язки і залежності. Вони визначають головні напрями розвитку певної сфери економічної життєдіяльності людини.
Економічні закони об'єктивні, вони виникають та існують незалежно від волі й свідомості людей. Кожен тип виробничих відносин, кожна економічна система породжують властиві їй економічні закони. Хоча закони виникають та існують незалежно від волі й свідомості людей, проте реалізуються вони через діяльність останніх. Для цього люди мають пізнати ці закони і діяти згідно з ними.
Оскільки економічний розвиток характеризується наступністю і послідовністю, то система економічних законів містить загальні економічні закони, властиві всім способам виробництва, всім економічним системам. Це закони відповідності продуктивних сил і виробничих відносин, економії часу, зростання продуктивності праці та ефективності виробництва. Друга група економічних законів відбиває загальні риси не всіх, а ряду способів виробництва. До неї належать передусім закони товарного виробництва та інтенсивного типу економічного розвитку.
І нарешті особливу групу в цілісній системі економічних законів становлять специфічні економічні закони, які породжуються конкретними соціально-економічними відносинами певного способу виробництва чи економічної системи. Відомо, що феодалізм має свої економічні закони, а капіталізм — свої. Система економічних законів, що поєднує загальні, особливі та специфічні закони, визначає рух економічних систем. їхнє функціонування і розвиток. Якщо загальні закони визначають поступальний процес розвитку суспільного виробництва, перехід від одного ступеня до іншого, пов'язують економічну історію людства в єдине ціле, то особливі та специфічні визначають конкретні закономірності і форми, з яких розвивається ця економічна система.
Складовою економічної системи є механізм її функціонування і розвитку.
Механізм руху економічної системи — це функціональний аспект виробничих відносин, які визначають сутність економічної системи, взаємодію виробничих відносин з продуктивними силами і надбудовою. Він містить як глибокі докорінні (сутнісні) відносини власності, тобто ядро виробничих відносин, так і поверхові організаційні структури та конкретні форми господарювання. Як відомо, К. Маркс розрізняв капітал-власність — сутність відносин і капітал-функцію, так і ми можемо розрізняти сутнісний, конституюючий аспект виробничих відносин та їхній функціональний аспект, який у взаємозв'язку з продуктивними силами та надбудовою утворює механізм господарювання економічної системи. Інакше кажучи, якщо виробничі відносини та властиві їм економічні закони об'єктивно необхідно виступають у формах власності та інших економічних категорій — гроші, собівартість, прибуток, ціни, фінанси, кредит, то все в сукупності й становить механізм господарювання економічних систем. Це форма дії та використання економічних законів, або, точніше кажучи, форма організації суспільних дій людей, спрямованих на реалізацію економічних законів. Господарський механізм має складну структуру, яка містить поряд з об'єктивними економічними категоріями, як головними і визначальними, також економічну роль держави, політико-правові форми господарських відносин, соціально-психологічні аспекти управління.
Отже, економічна система — надзвичайно складне утворення, яке охоплює продуктивні сили і виробничі відносини, тобто спосіб виробництва на певному етапі розвитку. До економічної системи входять також надбудова, передусім економічна роль держави, її політико-правові форми.
Принципово важлива риса будь-якої системи, а тим більше економічної, полягає в тому, що всі її елементи перебувають у глибокому, органічному взаємозв'язку та взаємодії, що вона до того ж побудована за ієрархічним принципом, згідно з яким є елементи основні, визначальні та елементи підпорядковані, ті, що визначаються. В економічній системі визначальна роль належить виробничим відносинам, відносинам власності. Саме вони визначають соціально-економічну природу економічної системи, специфічні закони її функціонування і розвитку, характер економічних зв'язків між суб'єктами економічної системи — підприємствами, організаціями, індивідами та їхніми колективами, які виступають у формі горизонтальних, матеріальних, грошових та інформаційних потоків, а також вертикальних, передусім інформаційних, пов'язаних з управлінням економікою.
Відмітною рисою категорії «економічна система» є те, що вона не статична, не застигла, а є живим організмом, який перебуває у постійному русі.
На основі розвитку і розв'язання суперечностей суспільство розвивається як природничо-історичний процес, коли кожна економічна система, виникнувши, розвивається у напрямі цілісності, підкорює окремі елементи суспільства або створює нові, яких їй не вистачає. Завдяки цьому система у ході історичного розвитку перетворюється на цілісність.
Водночас було б неправильно вважати, що економічна система безперервно і неухильно розвивається і вдосконалюється. Навпаки, для неї властивий циклічний характер руху, тобто вона проходить послідовні фази: економічна криза, депресія, пожвавлення, піднесення, а потім все знову. І це не випадково, адже за умов стихійного господарства криза є насильним, навіть руйнівним способом встановлення пропорційності між виробництвом і споживанням, виробництвом і обігом тощо. Матеріальною основою циклічного характеру руху економічної системи є становлення основного капіталу, оскільки лише технічне та організаційне вдосконалення забезпечує зниження його витрат, зростання конкурентоспроможності підприємств. Це забезпечує перехід від депресії до пожвавлення, а потім і до піднесення.
16. поняття та основа класифікації методів управління
Практична реалізація функцій управління здійснюється за допомогою системи методів управління. Привести в дію організовану систему, щоб одержати потрібний результат, можна лише через вплив на неї керуючого органу чи особи. При цьому необхідні певні інструменти погодженого впливу, які й забезпечують досягнення поставлених цілей. Такі інструменти заведено називати методами управління.
Методи управління — це способи впливу на окремих працівників і трудові колективи в цілому, які необхідні для досягнення цілей фірми (підприємства, організації).
Управління фірмою (підприємством, організацією) спрямоване на людей, коло їхніх інтересів, передовсім матеріальних. Тому основою класифікації методів управління є внутрішній зміст мотивів, якими керується людина у процесі виробничої чи іншої діяльності. За своїм змістом мотиви діяльності можна поділити на матеріальні, соціальні та мотиви примусового характеру.
Відповідно до цього розрізняють економічні, соціально-психологічні та організаційні методи управління діяльністю підприємств.
Змістова характеристика окремих методів управління. Усі названі методи управління діяльністю підприємств органічно взаємозв'язані й використовуються не ізольовано, а комплексно. Проте провідними треба вважати саме економічні методи.
Організаційні методи створюють передумови для використання економічних методів.
Соціально-психологічні методи доповнюють організаційні та економічні й утворюють у сукупності необхідний арсенал засобів управління діяльністю підприємства, будь-якого суб'єкта підприємницької чи іншої діяльності.
1. Економічні методи управління — це такі методи, які реалізують матеріальні інтереси участі людини у виробничих процесах (будь-якій іншій діяльності) через використання товарно-грошових відносин. Ці методи мають два аспекти реалізації.
Перший аспект характеризує процес управління, зорієнтований на використання створеного на загальнодержавному рівні економічного сегмента зовнішнього середовища. Суть цього аспекту:
формування системи оподаткування суб'єктів господарювання;
визначення дійової амортизаційної політики, яка сприяла б оновленню (відтворенню) матеріальних і нематеріальних активів підприємства;
встановлення державою мінімального рівня заробітної плати та пенсій.
Другий аспект економічних методів управління зв'язано з управлінським процесом, орієнтованим на використання різноманітних економічних важелів, таких як фінансування, кредитування, ціноутворення, штрафні санкції тощо.
2. Соціально-психологічні методи управління реалізують мотиви соціальної поведінки людини. Адже рівень сучасного виробництва, зростання загальноосвітнього і професійно-кваліфікаційного рівня працівників зумовлюють суттєві зміни в системі ціннісних орієнтацій та структурі мотивації трудової діяльності людей. Традиційні форми матеріального заохочення поступово втрачають свій пріоритетний стимулюючий вплив.
Усе більшого значення набувають такі чинники, як змістовність і творчий характер праці, можливості для прояву ініціативи, суспільне визнання, моральне заохочення тощо. Тому розуміння закономірностей соціальної психології та індивідуальної психіки працівника є необхідною умовою ефективного управління виробництвом чи будь-яким іншим видом діяльності.
Практична реалізація соціально-психологічних методів управління здійснюється за допомогою різноманітних засобів соціального орієнтування та регулювання, групової динаміки, розв'язання конфліктних ситуацій, гуманізації праці тощо.
3. Організаційні методи управління базуються на мотивах примусового характеру, їхнє існування й практичне застосування зумовлене заінтересованістю людей у спільній організації праці. Організаційні методи управління — це комплекс способів і прийомів впливу на працівників, заснованих на використанні організаційних відносин та адміністративній владі керівництва. Усі організаційні методи управління поділяють на регламентні й розпорядчі.
Зміст регламентних методів полягає у формуванні структури та ієрархії управління, делегуванні повноважень і відповідальності певним категоріям працівників фірми, визначенні орієнтирів діяльності підлеглих, наданні методично-інструктивної та іншої допомоги виконавцям. Розпорядчі методи управління охоплюють поточну (оперативну) організаційну роботу і базуються, як правило, на наказах керівників підприємств (організацій). Вони передбачають визначення конкретних завдань для виконавців, розподіл цих завдань між ними, контроль виконання, проведення нарад з питань поточної діяльності фірми (підприємства, організації).
Професійно вміле застосування економічних, соціально-психологічних та організаційних методів управління здебільшого забезпечує достатньо ефективне господарювання.
ЛІТЕРАТУРА
Ареф'єва О.В., Сахаєв В.Г., Ареф'єв О.В., Махсма М.Б. Економіка підприємства: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Європейський ун-т. — К.: Видавництво Європейського ун-ту, 2005. — 238с.
Афанасьєв М.В., Плоха О.Б. Економіка підприємства. — Х.: ВД "Інжек", 2007. — 320с.
Бойчик І.М. Економіка підприємства: навч. посіб.. — Вид. 2-е, доп., перероб. — К.: Атіка, 2007. — 528c.
Бондар Н.М. Економіка підприємства: Навч. посібник. — 2.вид., доп. — К.: А.С.К., 2005. — 400с.
Гаєвська Л.М., Фурманюк О.Л., Паєнтко Т.В. Економіка підприємства. — Ірпінь, 2006. — 117с.
Годин В.В., Корнеев И.К. Информационное обеспечение управленческой деятельности. — М.: Мастерство; Высш. шк., 2001. — 240 с.
Грещак М.Г., Колот В.М., Наливайко А.П., Покропивний С.Ф., Сай В.М. Економіка підприємства. — 2.вид., перероб. та доп. — К.: КНЕУ, 2001. — 526с.
Денисенко О. О., Євдокимов Ф.І., Кучер А.Т., Лисяков В.Ф., Ляхов О. В. Економіка промислового підприємства. — Донецьк: Новый мир, 2003. — 357с.
Економіка підприємства: Підручник / За заг. ред. С.Ф. Покропивного. — Вид. 2-ге, перероб. та доп. — К.: КНЕУ, 2000. — 528 с. — Розд. 12.
Економіка підприємства: Підручник / Л.Г. Мельник (ред.). — Суми: ВТД "Університетська книга", 2007. — 656 с.
Орешин В.П. Планирование производственной инфраструктуры. — М.: Экономика, 1986. — 143с. — Гл. 1.
Управління виробничою інфраструктурою / За ред. М.А. Бєлова. — К.: Укртиппроект, 1997. — 208 с.