Мiнiстерство освіти та науки України

Вищий навчальний заклад “Відкритий міжнародний університет

розвитку людини “Україна”

Горлiвський регіональний інститут

Кафедра фізичної реабілітації

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни: Спортивна медицина

На тему: Методи обстеження в спортивній медицині та фізичній

реабілітації

студентки 2-го курсу денної форми навчання

напряму підготовки 0102 – фізичне виховання і спорт

спеціальності 6.010200 – фізична реабілітація

Авраменко Людмили Олександрівни

Викладач: Кирилов О.А.

Горлівка 2009

Питання

1. Особливості організації та методики обстежень у фізичній реабілітації.

2. Загальний спортивний анамнез.

3. Дослідження фізичного розвитку та опорно-рухового апарату.

4. Оцінка фізичного розвитку.

1. Особливості організації та методики обстежень у фізичній реабілітації

Для найбільш ефективного оздоровчого використання засобів фізичної культури і спорту необхідне спеціальне обстеження організму тих, хто починає займатися, і тих, хто вже займається фізичними вправами. Метою цього обстеження є індивідуалізація рекомендацій щодо конкретних засобів і методів оздоровлення. Важливо мати на увазі, що саме досягнення оздоровчого ефекту, його посилення і збереження на тривалий час є найголовнішим у діяльності як лікаря, так і тренера. На жаль, не всі тренери усвідомлюють, що саме здоров'я спортсмена є основою його довготривалих спортивних успіхів. Ніякі методи тренування, які можуть піднести спортивні досягнення, не зміцнюючи разом з тим здоров'я не здатні забезпечити на довгий час прогрес рухових можливостей спортсмена. Лише на основі поліпшення здоров'я можна без шкоди для здоров'я витримати зростаючі під час напружених тренувань та змагань фізичні навантаження. Ось чому так важливо знати про зміни морфо-функціонального стану організму фізкультурників і спортсменів у процесі тренування.

Ці зміни виявляє комплексне обстеження, що складається з таких розділів: анамнез (загальний та спортивний), загальний лікарський огляд і фізичне обстеження, дослідження й оцінка фізичного розвитку (соматоскопія та антропометрія), аналіз крові та сечі, функціональні дослідження. Крім цих обов'язкових розділів обстеження у разі необхідності (наприклад, за наявності симптому, що вказує на можливу неповноцінність якоїсь із систем організму) проводять додаткові обстеження: рентгеноскопію або флюорографію, спеціальні лабораторні дослідження. За своїми завданнями й організацією обстеження поділяють на первинні, повторні та додаткові. Первинне обстеження проводять перед початком занять, а в подальшому — на початку кожного спортивного сезону. Завдання цього обстеження — це поглиблена оцінка Функціонального стану організму, здоров'я людини. Саме під час первинного обстеження лікар мусить виявити всі недоліки в стані здоров'я та резервні можливості організму, що необхідно для вирішення питання щодо конкретних методів занять. Повторні обстеження проводять періодично (2—5 разів на рік) залежно від стану здоров'я і спортивної кваліфікації. Їх мета — внести корективи у тренувальний процес у зв'язку з конкретними педагогічними завданнями (перехід до іншого стану підготовки спортсмена; оцінка стану тренованості, необхідна для вирішення питань щодо змін навантаження тощо). Додаткове лікарське обстеження проводять у зв'язку з обставинами, які виникли у стані здоров'я або спортивної працездатності (перенесена хвороба, підозра на перетренування тощо) Зміст і застосовані при цьому методи визначаються конкретними завданнями, які постають перед лікарем. Цими трьома видами спортивно-медичних обстежень не обмежується робота лікаря з фізкультурниками і спортсменами. В інтервалах між ними лікар здійснює поточний контроль і дослідження в умовах тренування (лікарсько-педагогічний контроль, у якому бере участь педагог або тренер).

2. Загальний спортивний анамнез

З нього розпочинають обстеження тих, хто приступає до занять фізичними вправами і спортом. Лікар дізнається про заняття фізичними вправами і спортом протягом усього попереднього періоду життя (які заняття, їх об'єм та інтенсивність, самостійні чи разом з батьками або під керівництвом викладача у школі, вузі тощо). Важливо дізнатись, яка була результативність цих занять (спортивний розряд, перемоги в змаганнях і т. ін.), а також чи виробили ці заняття смак до систематичного тренування. Обов'язково слід з'ясувати, чи не завдали попередні заняття шкоди здоров'ю, адже надмірні навантаження у дитинстві нерідко призводять до ушкодження серця чи опорно-рухового апарату.

Особливу увагу треба приділити наявному руховому режиму, що пов'язаний із професійною діяльністю, а також побутовими потребами. Важливо дізнатися, як переносить обстежуваний ці навантаження, чи відчуває втому (після чого, її тривалість), чи супроводжується вона неприємними відчуттями, болем (у м'язах, ділянці серця тощо). Окреме питання стосується поточних занять фізичними вправами і спортом. З'ясовують характер цих занять, їх систематичність, а також суб'єктивну оцінку їх впливу на самопочуття та стан здоров'я обстежуваного. Відповіді на ці запитання дозволяють оцінити у суб'єктивних (самопочуття у процесі занять фізичними вправами та міра зусиль, яких докладає спортсмен, щоб досягти певних результатів) та об'єктивних (динаміка спортивних результатів) показниках пристосованість обстежуваного до фізичних навантажень.

3. Дослідження фізичного розвитку та опорно-рухового апарату

Систематичні заняття фізичними вправами, особливо із застосуванням значних фізичних навантажень, якими характеризується сучасний спорт, призводять до істотних змін фізичного розвитку і стану опорно-рухового апарату. Саме рухова активність, яка здійснюється відповідно до можливостей організму, є найголовнішим чинником фізичного розвитку. Навіть перебіг вікових змін в організмі, що росте і розвивається, багато в чому визначається рівнем та якісними особливостями рухового режиму. Ці чинники також значною мірою формують тип старіння (нормальне, фізіологічне, або передчасне, пов'язане з хворобами, патологічне). Ось чому на сучасному етапі розвитку СМ (спортивна медицина) різні види атлетичного спорту, я також певні системи оздоровчої фізкультури (наприклад, хатха-йога, у-шу, тай-цзи-цюань тощо) можна розглядати як емпірично знайдені специфічні інструменти, за допомогою яких можна істотно і в різних напрямах поліпшити фізичний розвиток і стан опорно-рухового апарату.

Особливого значення сприятливі впливи рухової активності на кістково-м'язовий апарат набувають тоді, коли їх застосовують з метою профілактики або усунення початкових стадій формування вад постави. Варто, проте, мати на увазі, що рухова активність у формі занять певними видами спорту може, — якщо ці заняття не поєднують з елементами загальної фізичної підготовки або навіть з елементами коригуючої гімнастики, — призводити до порушень постави. Саме тому в практиці СМ треба приділяти увагу дослідженню постави та будови тіла, оцінюючи зміни, що відбуваються протягом занять. Для цього застосовують методи соматоскопії (зовнішнього огляду тіла) і антропометрії (виміру певних розмірів тіла). За допомогою соматоскопії, яку проводять на тілі антропометричної сітки за умов добре освітленого тіла досліджуваної особи (при цьому дослідник перебуває на відстані 2-2,5 м), оцінюють стан шкіри, товщину підшкірної жирової клітковини, ступінь розвитку м'язів, форму грудної клітки, спини та ніг, а також наявність і вираженість порушень постави — сколіозу і надмірно розвинутого лордозу.

Шкіру визначають як гладеньку, чисту, суху, вологу, еластичну, в'ялу тощо.

Товщину підшкірної жирової клітковини, яка залежить від конституції людини, її статі та віку, а також від особливостей харчування, оцінюють як слабку, помірну або значну. Кількість відкладеного жиру та топографію (розподіл) його визначають спеціальним циркулем-каліпером.

Розвиток м'язів оцінюють як слабкий (рельєф їх не помітний, під час скорочення м'язів їх опір знижений), середній (рельєф великих м'язів виражений і його спостерігають навіть у спокої, під час пальпації відчувається помірний опір) і значний (об'єм м'язів великий, під час пальпації їх у стані скорочення відчувається великий опір).

Форму грудної клітки описують як циліндричну, конічну або плоску. Між цими крайніми варіантами розрізняють перехідні форми: циліндро-конічну, циліндро-плоску тощо. Бувають також патологічні форми грудної клітки: лійкоподібна, запала, куряча — вони є наслідком перенесеної хвороби або травми. Однією з ознак, які характеризують нормальну форму грудної клітки, є надчеревний кут. Його утворюють нижні ребра з обох боків. Розрізняють прямий надчеревний кут (він притаманний найчастіше циліндричній формі грудної клітки), гострий (притаманний астенічній формі грудної клітки) та тупий кут (найчастіше кін зустрічається за наявності циліндричної та запалої або лійкоподібної форми грудної клітки).

Форму спини оцінюють як нормальну, круглу, плоску, круглозапалу. Особливості форми спини великою мірою залежать від стану хребта, його нормальних або патологічних викривлень. Стан хребта відіграє істотну роль у формуванні постави. Нормальна постава характеризується 3 ознаками:

1) симетричним положенням надпліч, плечей, лопаток;

2) вертикальним розташуванням хребта;

3) подібністю та симетрією трикутників талії, які формуються боковою поверхнею тіла і вільно опущеними руками

Патологічна постава (тілобудова) може бути 2 типів. Якщо нормальні викривлення хребта — вони у здорових людей можуть бути лише у сагітальній площині — істотно збільшені, то маємо справу з кіфозом (викривлення обернене випуклістю назад) або з лордозом (викривлення обернене випуклістю вперед). Серед порушень цього типу найчастіше зустрічається грудний кіфоз, або сутулуватість. Спостерігають також інший тип порушень постави, який характеризується розвитком викривлень хребта у фронтальній площині. Цих викривлень — навіть найменших — у нормі не буває. Такі порушення постави називають сколіотичними. Розрізняють сколіотичні викривлення 3 ступенів. Перший ступінь характеризується невеликим викривленням, яке минає у разі застосування людиною вольових зусиль, — це сколіотична постава. Сколіозу другого ступеня можна позбутися шляхом витягання (вис на перекладині або витягання на спеціальній похилій дошці). Третій ступінь характеризується викривленням, яке зайшло далеко і вже не піддається витяганню. У таких випадках потрібне спеціальне лікування в умовах стаціонара, часто із застосуванням оперативного втручання. Сколіоз, обернутий випуклістю у правий бік, називають правобічним, у лівий бік — лівобічним. Найчастіше у формуванні сколіозу спостерігають поряд з випуклістю, оберненою в один бік, розвиток дротивикривлення, оберненого у зворотний бік. Такий сколіоз називають 5 подібним. У більшості хворих на сколіоз визначають елемент ротації різної враженості. Такі сколіози точніше буде назвати кіфо— або лордосколіозами. Для виміру кривизни хребта застосовують сколіозометри Під'ямпольської, Мікуліча, Гамбурцева та ін.

Форму ніг розрізняють таким чином: прямі, Х-подібні та О-подібні ноги. Прямими вважають ноги, якщо поздовжні осі стегна і гомілки збігаються, а внутрішні поверхні колінних і голінковостопних суглобів торкаються. Якщо ноги торкаються лише коліньми, а між голінковостопними суглобами зімкнутих ніг є деяка відстань, то такі ноги називають Х-подібнимн. Якщо, навпаки, при зімкнутих голінковостопних суглобах коліна розходяться, маємо справу з О-подібними ногами. Величину порушення форми ніг можна виміряти в сантиметрах між колінами (величина О-подібності) або між голінковостопнимн суглобами (величина Х-подібності).

4. Оцінка фізичного розвитку

Для оцінки фізичного розвитку можуть бути використані 4 різних методи: метод антропометричних стандартів із кресленням на їх основі антропометричного профілю, метод кореляції, метод антропометричних індексів та метод перцентилів.

Метод антропометричних стандартів дозволяє порівняти кожен виміряний показник із середніми величинами цих показників фізичного розвитку, одержаними під час обстеження тих груп населення, до яких належить досліджувана особа. Перевага цього методу полягає у врахуванні конкретних умов життєдіяльності людини. Принциповою основою методу антропометричних стандартів є положення про відсутність єдиної, узагальненої для різних за віком, професією тощо людей норми фізичного розвитку, навпаки, цей метод ґрунтується на уявленні про конкретність тілобудови, яка залежить від конкретних обставин.

Для оцінки будь-якого показника фізичного розвитку у досліджуваної особи потрібно крім виміру цього показника знати його антропометричний стандарт. Такий стандарт отримують, обчислюючи за допомогою методу математичної статистики основні середні величини, що характеризують виміряний показник у значної групи осіб, тотожних із досліджуваною особою за статтю, віком, соціальним статусом, професією або спортивною спеціалізацією. Обчислюють такі показники: середню арифметичну величину, що позначається літерою М (Меdiаnа), і середнє квадратичне відхилення всіх зареєстрованих у групі показників від цієї величини, позначуване літерою σ (сигма). Величина сигми визначає межі так званої типової групи (норми) для кожної ознаки фізичного розвитку. Так, нормальні величини для кожної ознаки становлять інтервал від М+σ до М-σ. До групи осіб, обмежених такими показниками, включається близько 72 % усіх досліджуваних осіб. У 28 % осіб, які опинилися за межами норми, показники фізичного розвитку більше ніж М+σ або менше ніж М—σ. Зрозуміло: що менша величина сигми, то менший «розкид» показників у групі, тобто вона «щільніша» за показниками.

Для оцінки кожного конкретного показника фізичного розвитку треба від виміряного показника відняти М, а отриману різницю, враховуючи знак, розділити на величину сигми. Якщо результат ділення буде в межах 0±0,5σ, то таку ознаку фізичного розвитку треба оцінити як «середню», якщо результат буде в межах +0,5... +1,0 σ — як «вищу від середньої», в межах +1,0...+2,0 σ — як «високу» і понад +2,0 σ — як «дуже високу». Відповідно результат ділення в межах —0,5... —1,0 σ — «нижча» від середньої», —1,0... до —2,0 σ — «низька» і нижче від —2,0 σ — «дуже низька».

Для того щоб наглядно зобразити відхилення антропометричних ознак від середніх показників, слід накреслити антропометричний профіль досліджуваної особи. Для цього від горизонтальної лінії, на якій зображені величини М різних антропометричних ознак, проводять на рівній відстані 3 паралельних лінії вгорі (вони обмежують значення в межах +0.5...+ 1,0 σ-, +1,0...+2,0 σ і понад +2,0 σ) і внизу (для обмеження значень —0,5.. —1,0 σ; —1,0...—2,0 σ і менше ніж 2,0 σ). На цьому графіку розміщують відповідно до числового значення ознак та їх знаку результати зіставлень зареєстрованих у конкретної особи показників із величинами М і σ.

Метод кореляції, тобто взаємозв'язку, співвідношення, дає можливість оцінити в об'єктивних кількісних показниках певні сторони біологічної організації людини. Чим більше взаємозв'язані між собою показники фізичного розвитку в процесі розвитку організму, тим досконаліша його біологічна організація. Зв'язок між числовою величиною 2 антропометричних ознак виражається у математичній формі коефіцієнта кореляції, який позначається латинською літерою г. Позитивним зв'язком є такий, за котрого збільшення однієї ознаки (наприклад, зросту) призводить до збільшення іншої (наприклад, маси тіла). У разі негативної кореляції зв'язок зворотний — зменшення однієї ознаки (наприклад, ЧСС у стані спокою) у процесі зростання тренованості поєднується із збільшенням іншої (наприклад, ЖЄЛ). Граничне значення г дорівнює +1; чим ближче г до одиниці, тим тісніший зв'язок між ознаками.

Метод антропометричних індексів є спрощеним варіантом визначення корелятивних зв'язків між ознаками фізичного розвитку. Перевагою його є простота і легкість використання, недоліком — неточність і нелогічність, пов'язані з емпіричним підходом до розрахунків. Наприклад, у індексу Піньє, за яким розраховується міцність тілобудови (вона дорівнює І-Р— (М+0), де І — величина індексу, Р — зріст у см, М — маса тіла у кг, 0 — окружність грудної клітки), від лінійних величин (см) віднімають об'ємні (кг).

Для швидкої, але орієнтовної оцінки фізичного розвитку рекомендують такі індекси:

1.Масозростовий показник (індекс Кетле):

Загальна маса тіла, г 350 – 400 г для чоловіків і 325-375 г для жінок.

Зріст, см

2.Зросто-масовий показник:

Зріст стоячи, см — 100 = маса тіла кг.

Такий простий і загальновідомий показник придатний лише для оцінки фізичного розвитку дорослих людей невеликого зросту (155—165 см). Якщо зріст становить 165—175 см, треба віднімати не 100, а 105 одиниць, 176—185 см — 110 одиниць. Наприклад, якщо зріст 182 см, маса тіла має бути 72 кг (182—110 = 72 кг).

3. Життєвий показник:

ЖЄЛ , мл = 65-70 мл/кг у чоловіків і 55-60 мл/кг у жінок.

Загальна маса тіла, кг

4. Індекс пропорційності розвитку грудної клітки (індекс Ерісмана):

Окружність грудної клітки в паузі, см:

Зріст, см + 5,8 для чоловіків і 3,3 см для жінок.

2

Отримана при вимірах конкретних осіб різниця, якщо вона дорівнює названим величинам або перевищує їх, вказує на добре розвинуту грудну клітку. Якщо різниця менша або має негативне значення, маємо справу з вузькою грудною кліткою.

5. Силовий показник:

Сила кисті, кг - 100 = 65-70 для чоловіків і 48-50 для жінок.

Маса тіла, кг

6. Показник міцності тілобудови (Піньє):

J = Р - (М+ 0), де

J — величина показника, Р — зріст, см, М — маса тіла, кг, 0 — окружність грудної клітки в стані видиху, см. Чим менша величина індексу, тим кращий індекс. Різниця до 10 вказує на міцну тілобудову, від 10 до 20 — добру, від 21 до 25 — середню, від 26 до 35 — слабку, понад 36 — дуже слабку.

Метод перцентилей дозволяє за допомогою перцентильної шкали виділити осіб із середніми, високими і низькими показниками. Оцінку проводять за допомогою таблиць центильного типу, де один центиль-сота частка будь-якої основної одиниці міри. Колонки цих таблиць показують кількісні межі ознаки у певної частки чи відсотка (центиля) осіб (частіше дітей та підлітків) даного віку і статі. При цьому за-середні чи умовно нормальні величини приймають значення, властиві половині здорових осіб в інтервалі від 25 до 75 центилей. Шкала має 6 цифр, які відображають значення ознаки, нижче від яких вона може зустрітися тільки у 3, 10, 25, 75, 90 та 97 % осіб віко-статевої групи. Двомірні центильні шкали «довжина тіла-маса тіла», «довжина тіла-окружність грудної клітки», за якими розраховують масу та окружність грудної клітки на належну довжину тіла, дозволяють оцінити гармонійність розвитку.

Кожний з видів спорту по-своєму видозмінює фізичний розвиток людини, особливо підлітків. Крім того, особливості фізичного розвитку сприяють досягненню високих результатів у певних видах спорту (так, атлетичне розвинуті спортсмени мають перевагу у спринті, а легкі, невисокі — у стайєрському бігу). Лікар повинен враховувати особливості фізичного розвитку, рекомендуючи молодій людині заняття тим чи іншим видом спорту. Два основних принципи визначають такі рекомендації: по-перше, використання природних переваг у фізичному розвитку та функціональному стані організму, які підвищують результативність занять певним видом спорту, і, по-друге, застосування таких занять фізичними вправами, які гармонізують фізичний розвиток, усуваючи небезпеку надмірної спеціалізації.

Список літератури

Бернштейн Н.А. Очерки по физиологии движений и физиологии активности. – М.: Медицина, 1966. – 172с.

Дубровский В.И. Спортивная медицина: Учеб. для студ. высш. учеб. заведений. – 2-е изд., доп. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2002. – 512 с.: ил.

Основи фізичної реабілітації: навч. Посібник. – Кіровоград: РВВКДПІ ім. В. Винниченка, 2004. – 238 с.

Физическая реабилитация: Учебник для академий и институтов физической культуры / Под общей ред. проф. С.Н. Попова. – Ростов н / Д: изд-во «Феникс», 1999. – 608 с.