Вступ. Життєвий і творчий шлях Ліни Костенко

У барвистому вінку української поезії яскравою квіткою цвіте ім’я видатної поетеси Ліни Костенко.

Народилася Ліна Костенко 19 березня 1930року в містечку Ржищеві, що розташоване за 80 кілометрів униз по Дніпру від Києва. Всього шість років прожила в ньому майбутня поетеса, та воно назавжди залишилось у її пам’яті. Коли Ліні Костенко було 6 років, сім’я переїхала до Києва. Писати вірші почала десь в 14 років. Захоплення було серйозним і, як виявилось, стало її долею. Почала відвідувати літературну студію, де збирались такі, як і вона, початківці. В її тогочасних поезіях зразу ж вгадувався неабиякий талант. Найбільш проникливі здогадувалися, що в неї рідкісне обдарування, що вона – діамант, який потребує тільки огранення. Ліна і сама відчувала своє покликання. Під час навчання в інституті Ліна гідно представляла українську поезію. Закінчивши з відзнакою інститут і повернувшись до Києва, молода поетеса зразу ж відчула, настільки процес десталінізації гальмується в Україні.

Та все ж зрушення відбувались. Спочатку в літературі та мистецтві, потім – на інших ділянках життя. Одну за одною Ліна Костенко видає дві поетичні збірки – «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958). І всі, хто стежив за літературним процесом, відчули, що в поезію прийшла неабияка творча особистість. Багато в чому вона суттєво відрізнялась до інших – не творила, скажімо, славу комуністичним вождям, не відкувалася на «червоні дати» календаря, не ділилася своїм щастям жити у країні, яка будує світле майбутнє… Натомість читач зустрічався у її перших збірках з поезією, у якій відчувається прагнення виробити свій, незалежний від офіціозу, погляд на світ. Це був осмислений погляд. Відчувалось, що майже кожна поезія, розвиваючись, прагне завершитись афористичним висловом.

Якісні зміни, що відбувались у другій половині 50-х років, дуже виразно, навіть вибухово, заявлять про себе у 1961 році. У цьому ж році вийшла третя книга Ліни Костенко «Мандрівки серця». Вона викликала схвильовані відгуки. Працюючи з високим творчим піднесенням, Ліна Костенко підготувала четверту збірку «Зоряний інтеграл», вихід якої, безперечно, став би видатною подією в культурному житті України. Книга вже була підготовлена до видання, але її вихід спочатку затримали, а потім відповідною вказівкою «зверху» взагалі заборонили.

Зараз багато пишуть про шістнадцятирічне мовчання Ліни Костенко. Мається на увазі, що саме така часова відстань пролягла між її двома книжками – «Мандрівки серця» (1961) та «Над берегами вічної ріки» (1977). Але не треба вважати це мовчання своєрідною формою протесту. Ні, Ліна Костенко робила все можливе, аби прорватися до читача через штучно створену глуху облогу.

Справжній переполох серед чиновників від літератури викликав рукопис історичного роману «Маруся Чурай». Довгих шість років він поневірявся по видавництвах. Які тільки недоліки не приписувались цьому твору і які тільки ярлики не чіплялись на нього у редакційних відписках та внутрішніх рецензіях.

Ліна Костенко – прямий духовний нащадок Шевченка, Лесі Українки, Франка. Поетів такого масштабу, такого дарування народжується мало – один-два на століття. Вона наближена до Істини.

Поезія Ліни Костенко

Кожний її вірш – це неповторне творіння, досконале поєднання душі і розуму. Поетеса сама окреслила свій життєвий шлях і не відступно йшла ним:

Я вибрала долю собі сама.

І що зі мною не станеться –

У мене жодних претензій нема

До долі моєї обраниці.

Тож обравши собі Долю, рідною сестрою якої була Поезія, а матір’ю – Правда, Ліна Костенко дарувала людям свої вірші, які немов самі народжувались з її схвильованої душі.

Теми дуже різноманітні, але їх поєднує цілісність, насиченість, гармонійність. Та головне – це правдивість.

Ліна Костенко описує життя з його складностями, цінностями, хвилюваннями і пошуками. Вона намагається знайти істину, зрозуміти свою суть. Поетеса знає цінну життя, бо її дитинство минуло у воєнні роки. Вона закликає до того, щоб люди не завдавали болю один одному, жили чесно і гідно.

Ліна Костенко свідомо обирає поетичну долю, знаючи, що цей шлях буде всипаний не трояндами, а, ймовірніше, колючками.

Серед активних центрів, збуджених поезією Ліни Костенко , що і радіють у сучасній культурно – стилістичній епосі, на пріоритетне місце висунувся концепт «культура», представлений у вужчому і широкому значеннях, - як метафора і символ з їх всеосяжністю звучання і семантичного наповнення.

Зовсім юна поетеса багато пише. Вірші Ліни Костенко вражають своєю задушевністю, теплотою і дивовижністю щирістю, тою високою щирістю, яка розкриває душу людини без дріб’язкового копирсання, надривності, цинізму.

У «Вітрилах» лірична героїня Ліна Костенко стала назовні спокійнішою.

Не було ні зустрічі, ні туги,

Не було пориву і жалю

Я спокійна

Я щаслива з другим

Я тебе нітрохи не люблю.

Щира, просвічена печаллю інтимна лірика творить у книжці пульсуючу мінорну мелодію, де щастя межує з розпачем а сум інколи бажаніший за нетривку радість, де піднесення чергується з меланхолійними загальмуваннями свідомості.

Ліна Костенко наполегливо працює над урізноманітненням образних засобів своєї поезії, у неї розвинене зорове живописання, метафори динамічні й контрастні.

У подібних випадках залишаються лише бляклі квіти з букета зів’ялих метафор, засушених між сторінками мови. Водночас метафора активно функціонує як троп у поєднанні з іншими образно – експресивними засобами, наприклад: Поезія згубила камертон; Півні кричать у мегафони маль. Вовтузяться в ґрунті гриби. У наведених прикладах перенесення назв предметів і дій залишається на рівні образного, обмеженого лише конкретними контекстами зображення дійсності.

«Летючі катрени» - це цикл оригінальних строф, які Ліна Костенко визначила жанрово дещо несподівано.

Жанр летючого катрена підтверджено насамперед візуально, у формі, а зміст втілюється в численні афоризми, до яких так охоча Ліна Костенко . Афоризми – це одна з констант її поетичної манери. Кожен катрен має щось своє, свій мотив, тему, проблему, навіть – ідею.

Загалом у циклі багато тем: поет, його сутність, роль мистецтва слова в житті суспільства; призначення людини в світі, в космосі, прогрес і людство; душа і духовність; мораль як філософська категорія для всіх людей, на всі віки; майбутнє людства; історія і батьківщина; природа; світова культура; слава і свобода.

Досить повчальний епізод неправомірної критичної інтерпретації трьох віршів Ліни Костенко , надрукованих у сьомому числі «Жовтня» за 1957рік. Добірка склалася з віршів «Мисливець», «Гранітні риби» і «Папороть». Два останніх увійшли до «Вітрил», а перший ніколи не передруковувався. Це алегоричний пошук чесного шляху в житті із додержанням принципу: «Із, всіх можливих двобоїв найгірший – нерівний двобій». Теми дуже різноманітні, але їх поєднує цілісність, насиченість, гармонійність. Та головне – це правдивість.

Ліна Костенко описує життя з його складностями, цінностями, хвилюваннями і пошуками. Вона намагається знайти істину, зрозуміти свою суть.

Поетеса знає цінну життя, бо її дитинство минуло у воєнні роки. Вона закликає до того, щоб люди не завдавали болю один одному, жили чесно і гідно.

Притчевість мислення Ліни Костенко , треба сказати, народжувалася природно – як видозміна публіцистичного пафосу. Її вірші дуже часто завершуються афористичними висновками.

Поступово Ліна Костенко починає не виділяти афоризм, а органічно «розливати» його в цілому творі.

Але у притчі «На старовинній ратуші..» не стільки заклик, скільки осмислення, пошук причинних зв’язків . коли додати, що саме словесне «живописання» поетеси набуло найвитонченних відтінків у передачі мінливого і навіть примхливого стану природи як вираження людських емоцій.

Колористична лексика в поезіях Ліни Костенко

Справді, над Ліною Костенко не тяжіла «сумна минувшина», але, як покаже майбутнє, зовсім не принагідно з’являлися історичні ремінісценції в її віршах. Вона прагнула об’ємності бачення світобудови. Важлива роль у розвитку багатозначності слів як регулярного лексико – семантичного процесу належить метонімії, сутність якої полягає в перенесені назв одного класу предметів, або одиничний предмета на інший клас або одиничний предмет на основі суміжності. Основу метонімії можуть утворювати просторові, процесуальні, ситуативні, семантичні та інші відношення між найрізноманітнішими категоріями об’єктивної дійсності, відображуваними в людській свідомості, зокрема між предметами, особами, діями, процесами, явищами, соціальними інститутами, подіями, місцем, часом, причиною, наслідком. У зв’язку з цим такий текст: «Ішли музики із весілля. Цимбали, бубон і скрипаль. Місток вузенький над потічком! З якої тут ступить ноги? Тут як не ступиш, то не втрапиш. Іще цимбали й скрипку втратиш. Двигтить місточок у дві дошки. – Не бійтесь, куме, іще трошки. Гукніть сусідам і родині, Що ми уже посередині! Та вдарте в бубон з тої прикрості. Де страшно так, то тра навприсядки». У наведеному тексті виступають виразні приклади вживання слів у їх прямому значенні ( цимбали, бубон – музичні інструменти) і метонімічні номінації осіб ( цимбали, бубон – особи, що грають на відповідних музичних інструментах).

У книжці Ліни Костенко – «мандрівки серця»?! Твір має жанрове означення «казка», і його зачин, справді, витримано в дещо стилізованому дусі. Складна художня структура твору із чергуванням суто реалістичних мотивів і умовно – казкових «партій». Врівноважена пластичність поетичної мови засвідчувала не лише опановану технічну свободу і владу над словом, але й проникливу розкутість думки, вільну взаємодію складного асоціативного образу й мало не з математичною чіткістю доведеного твердження.

Поетеса, зокрема в «Княжій горі», максимум уваги приділила історичній темі, що само по собі не є якимось дивом. Ліна Костенко наскрізь тенденційно тлумачить історію в останніх своїх творах. За не домовками, натяками і прямими висловлюваннями неважко розпізнати буржуазно - об’єктивністю підхід до подій минулих епох, не дається чітко окреслених класових оцінок явищ і фактів, ідеалізується і вихваляється козаччина. І сторичні «драми» Ліни Костенко завжди сповнені максимального динамізму. В їх центрі – навіть не самі якісь там події , боротьба навколо них. Слово поетеси несе могутній магнетичний заряд, ми легко підпадаємо під його вплив, переймаємося пристрастями минулого як сьогоднішніми. В творах історичної тематики талант Ліни Костенко вже не стільки живописний, скільки скульптурно – опуклий.

Можлива неясність фразного змісту, залежна від властивих мові усталених у ній омонімів. У цілеспрямованому використанні омонімів виявляється передусім авторська орієнтація на досягнення певного стилістичного ефекту. Ці ноти відлуняться і в «Марковій скрипці».

«Сумління річ тендітна і марка. Вже дехто з нього й пилу не стирає. Маркові що? Є скрипка у Марка. Де хтось би плакав, а Марко заграє».

Щось подібне постійно й послідовно утверджує в своїх галактичних провидіннях Ліна Костенко. Поетеса мовби заперечила аж тоді, коли її дозріле слово з висоти життєвого досвіду виражало інтимно – крихке відчуття земної гармонії: Десь там галактика зоряна танечність. А де початки, де її кінці? Ідуть сніги… Плюс – мінус безконечність… Сніжинка тане в мене на щоці.

За протилежністю значень у лексичній системі мови виділяються насамперед загально мовні, або узагальнені антоніми. Їм властиві істотно важливі ознаки, а саме:

1. стійке – семантичне відношення в межах відповідних пар слів, унаслідок чого вони постійно взаємодіють у словниковому складі як парадигматичні взаємо зумовлювані одиниці;

2. регулярна відтворюваність в одних і тих самих синтагматичних і стилістичних умовах. На згаданих ознаках зальномовних антонімів ґрунтується мотиви їх використання із стилістичною метою, яка полягає насамперед у створені ефекту контрасту, антитези, розрахованих на цілеспрямоване увиразнення тих або тих характеристик зображуваних явищ, наприклад: Тінь чорна стрімко падає униз – то білий голуб так злітає в гору; і десь над гранями свідомості є те, чого іще, нема.

У мовній практиці майстрів художнього слова виражальні можливості протиставлення розширюються за рахунок контекстуальних, або індивідуально – авторських антонімів. До сфери антонімічних відношень потрапляють слова, причому не обов’язково належні до одного лексико – граматичного класу, за принципом оказіонального, характерного для відповідного конкретного контексту протиставлення значень, виразної антитези. Наприклад: Усміхається правда очима легенд і свобода – очима неволі. Контекстуальна антонімія може виникати як результат оцінено – експресивного протиставлення предметів за ознаками своє, рідне, близьке та інше.

Стара дзвіниця й досі ловить гави.

Танцює ціп на житньому току.

Ну що мені магнолії, агави?

Я поцілую мальви у щоку.

Крім антитези, яка є стилістичною фігурою, побудованою на свідомому різкому протиставленні антонімів, у системі художньо – зображальних засобів нерідко використовують оксюморон, або оксиморон. Цей стилістичний прийом ґрунтується на поєднанні протилежних за змістом, контрастних понять у межах речення або словосполучення, наприклад:

Життя ішло, минуло той перон.

Гукала тиша рупором перонним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.

Бентежність ліричного чуття Ліна Костенко не могла не привернути увагу читачів, якась живильна енергія слова їх «видавала»

Ріка загубилась під кригу,

в снігах загубила слід

і тільки в блакитну відлигу

на нею темніє лід.

Ці рядки направду вражали поетичним одкровенням. Така поезія не могла загубитися серед тисяч друкованих рядків.

Власне патронімічні зв’язки між словами потрібно кваліфікувати як явище, властиве лексичній системі української мови. Відповідними словами, які називають словниковими паронімами, властиві різні принципи семантичної сполучуванності з іншими лексичними одиницями. Крім словникових, виділяють також контекстуальні, або поетичні, пароніми – близькі за звучанням слова, свідомо зближувані у відповідних текстах з метою досягнення художньої виразності, стилістичного ефекту, наприклад:

…Він цей вокал підносив як бокал…

У 1962році вірші «Чумацький віз..» Ліни Костенко одкидає побутову деталь, узагальнює і дедалі в певніше виходить на вічні категорії буття сенсу людської долі. У процесі творчості Ліни Костенко, розвиток мови змінюється іншими, первісні номінації переходять до розряду архаїзмів. Які ми бачимо в цих рядках.

У Крим далекий виряджала сина.

Волів купляли ярма і занози

На оболоні голосила

І виливала на чумарку сльози.

Архаїзми і їх сучасні лексичні відповідники співвідносяться у словниковому складі української мови як синоніми. На відміну від історизмів з властивою їм безпосередньою номінативною функцією архаїзми використовуються насамперед як категорія виразно стилістична, розрахована на створення історичного мовного колориту.

Через стадію лексичних новотворів (неологізмів) пройшла велика кількість слів, засвоєних українською літературною мовою які використовувала Ліна Костенко у вірші «Кобзареві», просто радіє людському прориву в космос. Крім загально мовних, виділяють індивідуально – авторські, або акозіональні, неологізми. Як правило, вони залишаються в межах відповідних контекстів, виступаючи важливими стилістичними засобами увиразнення мовлення наприклад: У присмерковій доброї дібров ості пшеничний присмак скошеного дня. На крутосхилах срібної дніпровості сідлає вічність чорного коня. Оказіональні неологізми, які в переважній більшості не перетворюються на загальновживані слова властиві індивідуальній творчій манері Ліни Костенко.

Ліна Костенко – одна з тих хто не втратив людської гідності в часи випробувань, і її шістнадцятирічне мовчання не виглядало як слабкість чи компроміс з владою, бо свою позицію поетеса завжди виражала прямо і відкрито:

І не боюсь донощика в трактирі,

бо все кажу у вічі королю.

Твори Ліни Костенко на літературні теми активізують самоусвідомлення поезією своєї ролі в системі справжніх духовних цінностей. Достатньо їх і в збірці «Над берегами вічної ріки», а ще більше в книжках «Неповторність» і «Сад нетанучих скульптур». А поряд чимало творів, у яких авторська думка звернена до вічних сюжетів мистецтва й міфології, до історичних родій та епізодів із біографій видатних людей. Ці вірші всуціль переткані цікавими паралелями, ремінісценціями, часто заряджені полемікою, в якій багато тонких іронічних випадів – один із улюблених літературних прийомів Ліни Костенко. І в цьому, здається, ніхто не може на рівнях конкурувати з нею.

Творчість Ліни Костенко – визначне явище в українській літературі новітнього часу. В добу жорстокого ідеологічного насилля над мистецтвом і митцями її слово звучало як бунт проти покори й компромісності, ерзаців і стандартів, завдяки чому виходило за межі суто літературні, стаючи духовно – суспільним чинником. У її поезії прекрасно з гармонізовані ліричне і епічне начало.

Прикметною рисою творчості поетеси є інтелектуалізм – рух, поезія, злети думки, яка осягає великі історичні простори, напружено шукаючи ключів до таємниць буття людини, нації, людства…

В її поезіях вичитуємо не тільки людську само настанову обрати гідну в житті поведінку, не спокушатися суєтними марно татами, а й самозахист в ім’я вірності саме своєму мистецтву, і захист власного мистецтва від тієї деградації, яка підступно стереже його, якщо воно починає надмірно залежати від звичайних людських амбіцій творця і конюктури його дня. Певно, саме тому й стало ім'я видатної поетеси синонімом унікальної творчої біографії.

У ранніх віршах Ліни Костенко владарюють глибокі підтексти, що змушують замислитись над не сказаним безпосередньо, але легко врадуваним, у них розлито тремтливі тривоги й передчуття молодості, в них стільки несилуваної гри слів, яка динамізує поетичний зміст, робить легко в пізнаванними каркаси її строф.

Про причини – не треба

Кожен має свої причини

А причини призводять

До відсутності всяких причин.

Вихід книжки «Над берегами вічної ріки» став справжньою літературною сенсацією.

«Вічна ріка» у Ліни Костенко – нове й вічно оновлюване життя, в якому непроминальна кожна мить – і та, що минула, але живе ще в пам’яті, й та мить, що тільки надходить. «Вічна ріка» - вміщує в собі життя окремої людини помножене на її збагачену й вигострену історичним досвідом пам'ять, «вічна ріка» - це масштабне річище, в якому злилося й нерозривно поєдналося суто особисте й загальнолюдське. Далі і у наступних творах читачеві широко розкривається національна історія ( «Лютіж», «Чигиринський колодязь», «Стара церковця в Лемешах», «Князь Василько», «Чадра Марусі Богуславки», «Горислава-Рогніда», «Дума про братів не азовських» ). Історичний факт, замулена часом подробиця чи легенда або й просто історичний краєвид, дають поштовх художній думці, яка часто буквально приголомшує найнесподіванішими поворотами й отими відтінками, яких годі сподіватися, скажімо, в історичній науці, бо того, що властиве поезії, ніколи не матиме наука.

Поміж цих творів особливе місце посідає поема «Циганська муза», цей твір видається одним із найважливіших за ідейно-художньою проблематикою у Ліни Костенко.

Назва драматичної поеми «Дума про братів не азовських» одразу ж викликає асоціацію з відомим фольклорним твором. У поемі Ліни Костенко маємо філософську антитезу до нього.

Драматична поема «Сніг у Флоренції» ставить чимало посутніх питань, буття митця в світі людей, перед своїм талантом, зрештою, перед історією. Цей твір із яким у літературу вривається потужний інтелектуальний струмінь. Поема – диспут і воднораз поема – монолог, бо героям так важко зрозуміти свою правд, хоч і не до кінця у неї вірить, і це ще відчутнім поглиблює його життєву драму.

Ліна Костенко – рідкісний майстер у володінні словом. Вона на диво органічно складає свій звукопис: «Суху розмову полум’я із листям до ночі сумно слухають сади…», «Лисніють листками ліси…».

Несподіваність і духовна пластика її поетичних образів несе в собі особливу емоційну снагу; «Село сосновий виверне кожух і йде назустріч, як весільна теща…». Вже навіть із цих наведених рядків помічаємо риси справді самобутнього, неповторного стилю, які характерні для всього поетичного доробку видатного майстра слова.

Міфопоетична парадигма бачення світу Ліною Костенко вибудовується передусім на архетип них за своєю енергетикою і смислами природних образах-лейтмотивах, які визначають авторські світоглядні і світовідчувальні концепти. Образ-символи лісу, саду, води, дороги, шляху, дерева, степу є знаковими для художнього континууму поетеси, вони позначені «особливою органічністю буття в українському поетичному світі завдяки сталій архетип ній основі й здатності модифікуватися в нових контекстах». Таких маркерів-знаків природних субстанції у поетичному світі Ліни Костенко багато, адже вона-геній, мистецький універсам якого позначений досконалістю вищого ґатунку, а її пантеїстична концепція бачення природи у своєму сюжеті глибоко національна, тобто українська.

Зупинимось на особливій міфологемі степу. В поетичних текстах Ліни Костенко степи окреслені своїм хронотопом. Поетеса осмислює трагедію Карташинського лиману – «не застояного людства свободи. Екологічна проблематика в цій поезії пульсує активно і першопланово, а історичні ретроспекції, актуалізовані через енергетичні образи степу, баских табунів, героїв, корелюють сучасне і минуле однієї етнічної території: «Ми, володарі степу й баских табунів,// на місцях оцих заповітних// спромоглись зробить заповідник» - це авторська формула, яку поетеса створила для знаходження коефіцієнта гуманності українців по відношенню до рідної природи.

В поезії-ностальгії «Погасли кострища стоянок» поетеса тонко висловлює свою позицію про дивну, потужну енергетику наших предків. І тільки людина, енепатична до національного, етнічного, здатна відчути це тепло, над яким не владне час, а тим паче – почути пісню, в якій пульсує життя: «А в степу оживає пісня». Архетип ний образ пісні в степу в аспекті націософському маніфестує ідею, а скоріше-глибоке переконання поетеси в оживленні минулого, у вічності того, що було, а потім перейшло в землю, але та енергетика, що надихає сьогодення, переходить у категорію Духу, праобраз, який закликає до збереження свого коріння, національного ґрунту. Лірична героїня поетичних малюнків Ліна Костенко імпульсивна і правдива, її зір фіксує найзначіміше в навколишньому світі.

Багатогранний спектр важливих для людини з української дійсності значень відкривається в поезії «з тужним мотивом занепаду українського села», «Хутір Вишневий».

У Ліни Костенко адекватне, властиве патріоту рідного краю, ставлення до жахливих реалій національного екобуту-занепаду і зникнення поетичних Вишневих хуторів. «Вишневий хутір… Ні души» - гірке усвідомлення пустки і самотності степової родючої землі, яка в пантеїстичному осмисленні поетеси переживає, «хворіє» від цієї самотності, бо, врешті, земля немислима без людини, як і людина без землі.

Міфологема степу в контексті поезії «Хутір Вишневий» відіграє роль ціннісного геоетнічного топосу, асоціативна семантика якого окреслена вітальними уявленнями про життєдайність і родючість ґрунту, і трагізм цього факту, осмислений Ліною Костенко з позиції історіософською, хоча й відкрито не заявленої, полягає в знеціненні багатства, яке дає земля для нації, у недбайливому ставленні до неї.

Категорія «пам'ять» у художньому трактуванні Ліни Костенко тісно пов’язана з категоріями «батьківщина» і «духовність». Усі три поняття поєднані в один тематичний комплекс.

Вимріяна багатьма поколіннями українська державність була б справою нереальною, якби народ перестав бути народом і перетворився б просто у населення, позбавлене національної свідомості. Ліна Костенко добре відчувала таку загрозу і розуміла, що найважливішим енергетичним джерелом, яке живить національну свідомість, не дає їй згаснути, є історична пам'ять народу. Що міцнішою, закоріненішою є вона, то більшою життєвою наснагою наділено народ, то гідніше він себе почуває, то достойнішим життя живе. Глибоко розуміючи цю закономірність, Ліна Костенко намагається у своїй творчості не тільки ствердити поетичним словом ідею історичної пам’яті, а й фактично творити Ії, - саме з цією метою, думається, і творився перший в українській літературі історичний роман у віршах «Маруся Чурай».

На чому ґрунтується тісне поєднання категорій «історична пам'ять» та «батьківщина» у художньому світі Ліни Костенко? Треба взяти до уваги одну річ: український поет, якщо він поет справжній, не може не бути громадянином, тобто людиною, небайдужою до долі Батьківщини. Хіба ж він міг бути спокійним, розуміючи, що його народ через злу волю історії, не мав своєї держави, свого дому, у якому був би повновладним господарем і будував би життя за власним бажанням. Кожний народ, кожна нація мають святе право на свою державу. І якщо народ був позбавлений державності – то це була кричуща несправедливість, яка постійним болем віддавалася у серцях його найбільш розумних та чутливих синів і дочок. Цей біль не давав спокою, його не можна було приспати.

Ліна Костенко – одна з таких дочок. В її поезії нечасто зустрічаються слова «Україна» і «Батьківщина». Проте майже у всіх її творах, за винятком, можливо, тільки глибоко інтимних, відчутно пульсують думки і почуття патріотичного змісту. І в першу чергу це стосується поезій, присвячених темі історичної пам’яті

Третя складова тематичного комплексу – «духовність». Категорія духовності виключно широка, і кожний митець, практично, по-своєму її трактує. Хоч, зрозуміло, між тими індивідуальними варіантами є багато спільного. Для Ліни Костенко духовність людини обов’язково пов’язана з її патріотизмом.

Отже, зв'язок тематичних домінант «пам'ять» - «батьківщина» - «духовність» є органічним у творчості поетеси.

Зовсім не випадково декілька поетичних збірок Ліни Костенко відкриваються поезією «І засміялась провесінь: - Пора!...».

На перший погляд це зовсім не програмовий твір. У ньому нема ні прямих декларацій, ні формулювань власного «творчого кредо». Але ж чому поетеса саме цією поезією відкриває свої поетичні збірки? В пошуках відповіді вчитаймось у поетичні рядки твору: І засміялась провесінь: - Пора! –

За Чорним Шляхом, за Великим Лугом –

дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра –

усі ідуть за часом, як за плугом.

Ця поезія фіксує одну із миттєвостей у житті поетеси коли вона відчула причетність до історії свого народу, точніше, відчула себе, своє життя і творчість частинкою історії. Чорним Шляхом у народі називали дорогу з України до Криму, дорогою, якою нападники на нашій землі вели тисячі невільників у чужоземне рабство. Великий Луг – місце в середній течії Дніпра, нижче острова Хортиці, де формувалось козацтво. Саме тому Великий Луг був символом безпеки і вольності, символом боротьби за волю. Ставлячи поряд «Чорний Шлях» і «Великий Луг», поетеса подає своє розуміння української історії, у якій постійно співіснують дві протилежності: з одного боку – намагання ворогів полонити та понищити народ, перетворити його у раба, а з іншого – його героїчний самозахист, нескореність. Іти за плугом – це чесно, хоч і важко, наперекір долі роботи свою справу. Власне «за часом, як за плугом» лірична героїня бачить довгий ряд своїх пращурів. Тепер у цей ряд стає і вона. Їй теж іти за часом, як за плугом.

Наступні рядки варіюють цю думку і це почуття. І якщо таким чином сприймаєш поезію, то починаєш розуміти, що вона і справді програмова, що в ній закодоване життєве і творче кредо поетеси.

Твір «Я хочу на озеро Світязь…» доповнює наше розуміння ліричної героїні Ліни Костенко як людини, що наділена загостреною здатністю відчувати національну історію. Їй хочеться відвідати озеро Світязь не тільки як чудесний куточок рідної природи, а ще і як місцевість, де відчувається первозданність, де серед древніх борів, які оточують озеро, ще можна відчути хвилюючий дух української прадавнини.

Серед усього, що доводиться чути і бачити поетесі, вона в мент фіксує все те, що зв’язане з історією народу. Інакше кажучи, кожна найменша почута чи побачена історична деталь викликає у неї відповідні асоціації.

І голосом дивним, похмурим,

Як давній надтріснутий дзвін:

- Батурін, Батурін, Батурін! -

Лунає мені навздогін.

Я річку побачила раптом.

Питаю: - А хто ж ти така?

- Я Альта, я Альта, я Альта! -

Тонесенько плаче ріка.

Батурін – гетьманська столиця, населення якої було жорстоко винищене Меншиковим у жовтні 1708 року. Таким чином Петро І карав жителів міста за підтримку гетьмана Мазепи, що прагнув вивести Україну з-під московської неволі. Альта – невелика річка, на берегах якої у 1630 році повсталі козаки під проводом Тараса Трясила завдали нищівної поразки польсько-шляхетському війську.

Обидві поезії засвідчують органічний історизм образної свідомості Ліни Костенко. Живучи в сьогоднішньому дні, вона легко переноситься уявою в минуле України. Для неї минулий час живе в теперішньому. Ця особливість духовного життя поетеси добре виявлена і в поезії «В маєтку гетьмана Івана Сулими…». Поетеса побачила, як посеред Сулимівки, де колись був гетьманський маєток, промчали на конях, припавши грудьми до грив, сільські хлопці. Можливо, для когось це була б звичайнісінька подія, на яку не варто звертати уваги. Але це для когось іншого, а не для неї, поетеси, яка вміє слухати голос віків. Її образна уява переноситься в далекі історичні часи, коли тут вирувало інше життя. Мчали гінці до гетьмана і від гетьмана, гарцювала гетьманська варта і наїжджали посли, йшли в походи і вертались із них… все це постає перед внутрішнім зором ліричної героїні. Реальна дійсність починає існувати для неї у двох вимірах – історичному і сьогоднішньому. Дві часові площини немовби змістилися в одну. І ліричній героїні вже бачиться не звичайні сільські хлопці, а нащадки українських козаків, що ось промчали повз неї.

Це невеличкий за розміром твір виконаний з винятковою майстерністю. Створена словом картина чудесно передає пластику руху, його динаміку («…до кінських грив припадені грудьми, промчали хлопці…»); у неї довершена звукова інструментовка: чуємо і «розбійницький» свист, і затихаючий у далині цокіт кінських копит («…загула бруківка – і тільки гриви… курява… і свист… лунких копит оддаленілий цокіт…»). Поетеса вміло передає настроєве враження від побаченого. Художній текст випромінює тонкий, неоднозначний, переливчастий настрій, що йде від історичних асоціацій, від ранньої осені, від степу і від передвечірнього сонця…

Історична поезія Ліни Костенко

Проблема збереження історичної пам’яті, своєї культури і мови виражена в кількох прекрасних поезіях, серед яких вирізняється «Цавет танем!» та «Плем’я Тода». І хоч обидві поезії тематично не стосуються української історії, читач легко сприймає в їх підтексті смисли, які безпосередньо торкались болючих проблем нашого суспільства, що увиразнились у 70-80-х роках та й зараз ще, на жаль, залишаються злободенними.

Поезія «Цавет танем!» присвячена видатній сучасній вірменській поетесі Сільві Капутікян. Відомо, що історія вірменського народу має багато драматичних та трагічних сторінок. Дуже часто через жорстоку агресивність своїх сусідів вірмени змушені були покидати рідні місця. І це було не раз і не два у їхній історії. Розпорошені по світу, вони ревно зберігали свою мову і культуру – свою національну ідентичність.

Образний ряд поезії – немов короткометражний німий художній твір. Пізніше, аналізуючи поетику «Марусі Чурай», ми уважніше придивимось до деяких «кінематографічних» сцен, які засвідчують, що художнє мислення поетеси зорієнтоване на вживання виражальних прийомів, характерних для кіномистецтва. (Нагадуємо, що Ліна Костенко перебуває з кіномистецтвом у професійних стосунках – вона є автором кількох кіносценаріїв).

То в чому ж виявився «кінематографіям» образного мислення авторки «Цавет танем»? В першу чергу – у наскрізному зоровому образі юрми вигнанців, що бреде в пустелі. Протягом усієї поезії на «кіноекрані» бачимо їх трудну дорогу. «Кінокамера» фіксує окремі деталі цього важкого походу. Впряжені у тачки жінки. Діти і нехитре майно на тачках. І «вітер, вітер, вітер! Який палючий вітер!... обвуглені обличчя січе, січе, січе!...». цей образний ряд можна назвати становим або ж каркасним. На ньому багато чого тримається. І він, погодьмось, виразно кінематографічний. Проте органічно зрощений із суто літературними розповідними засобами, для яких немає ні часових, ні просторових обмежень:

Згоріли їхні селища, пропали їхні мули.

Але найбільш літературним прийомом є образи письмових букв («в’язі літер») і слів, що тими буквами виводяться. Поетичний текст Ліни Костенко демонструє величезні виражальні можливості власне словесного умовного образу. Ми бачимо, як жінки-вірменки намагаються «із тої, в’язі літер» вивести на піску слово. Але вітер сильний, і слово, ще не вкорінене у пісок, котиться по пустелі, де його можуть з’їсти верблюди. Вірменські жінки не підкоряться злій долі – вони роблять усе, щоб їхнє слово прижилося, бо інакше «забудуть його діти і виростуть німі». Умов для вирощення і збереження слова немає:

А вітер, вітер, вітер!...

Як шарпає той вітер!...

Куди їх ще, вигнанців, недоля заведе?

Слова проростають настільки, що стають легендами і піснями. «Їх топчуть ситі коні, дзвенять чужі стремена», - значить загроза винищення вірменського слова ще існує. І через це нація відчуває постійний біль і тривогу. Українська поетеса бере цей біль на себе. («Цавет танем!» - слова, які кажуть вірмени прощаючись. Вони означають: «беру твій біль на себе»). Печаль вірменських матерів – охоронців рідного слова – є і її печаллю. Вона добре їх розуміє, бо і її рідне слово – українське – весь час було під постійною загрозою.

Один із основних принципів сприймання українським читачем поезії «Цавет танем!» полягає в тому, що, знайомлячись із розповіддю про важку долю вірменського слова, він задумується над не менш важкою долею слова українського. А це вже щось значить для його громадянського виховання.

Таким же чином сприймається й поезія «Плем’я Тода»: читаєш про драматичну долю невеликого південно індійського племені Тода, а думаєш про Україну. Реалії його історичної долі накладаються на українське життя з точністю один до одного. Отримуємо загострене враження майже трьохсотлітнього колоніального положення України, коли її надра були пограбовані, коли страх і покора «множили недорік» - людей із психологією безбатченків-малоросів, коли люди вже почали розмовляти без акценту «мовою заброд». У наш час така констатація колоніального минулого України вже не здається сміливим одкровенням, але для митця, що жив у «радянській» Україні, вона не тільки була сміливою, а й піднімалась до суто громадянського подвигу. За подібні думки можна було розділити долю Василя Стуса і багатьох інших дисидентів брежнєвської епохи.

Проте художній смисл твору не тільки в цій відчайдушно сміливій для того часу констатації. Як це характерно для більшості поезій Ліни Костенко, її художньо-естетична енергія немовби поступово накопичується протягом розгортання з тим, щоб вибухнути в кінці смисловим згустком – пуантом.

У так звані застійні роки, коли мімікрія (тобто пристосування до існуючих обставин) набрала загрозливих розмірів, коли процеси денаціоналізації набували, здавалося, безповоротного руху, кожний національно свідомий український громадянин розпачливо думав: невже і справді настав той офіційно проповідуваний етап «злиття націй», коли народ втрачав свою національну сутність і перетворювався у безлике населення, позбавлене своєї мови, культури, історичної пам’яті? Невже і справді треба раз і назавжди перекреслити бодай слабкі надії на колись можливе національне відродження?

Бачимо «передсмертно посивілого» одинокого жреця, запечаленого долею свого народу:

Він прихилився в храмі до одвірка,

у тому храмі, де погас вогонь.

Цей жрець чимось нагадує українського сивочолого митця, що в епоху суцільної денаціоналізації зберігав вірність рідному слову. Пуант вибухає в останніх двох рядках поезії, але вибухає «тихо». Він сповнений задуми:

юнаки, верткі від мімікрії,

Вже перешиті на новий фасон, -

Хто зна од чого очі щось мокріють,

І сниться їм якийсь забутий сон…

Виявляється, не все втрачено, виявляється, національні гени незнищенні. А тому відродження, треба надіятись, буде цілком можливим, - ось так звучить головна думка твору.

Поезія «Місто Ур» сприймається як вражаючий і переконливий аргумент, що стверджує думку про необхідність для суспільства шанобливо ставиться до своєї історії. За Ліною Костенко, ця необхідність є життєво важливою, доленосною. Недбайливе ставлення до своєї історії загрожує народу, державі повільним занепадом.

Твір має виразний притчовий характер. Звучить розповідь-притча про те, як жителі древнього міста Ур зсипали сміття із міського валу прямо на кладовище, де:

Царі, поети і легенди

Лягли в шість ярусів могил.

Таким чином, настала анемія пам’яті – шумери почали забувати свою історію, свою минулу славу і прирекли себе на повільне самознищення:

Які врятують тебе гуси,

О найнещадніший народ,

Що, переживши такі струси,

Не пережив своїх глупот?!

Актуальність для українського суспільства смислового сенсу цієї притчі добре відчутна. Щоправда, уже минули часи, коли вітчизняна історія грубо фальсифікувалась. Та все ж пафос поезії «Місто Ур» і зараз не втратив для нас своєї злободенності, коли активному висвітленню нашої історії вже нічого не заважає, і ми навіть пережили і продовжуємо переживати видавничий бум, коли з’являються все нові книжкові видання з історії України. Проте нашу історію, за відомим висловом, не можна читати без валідолу – в ній чимало драматичних сторінок, спричинених браком національної єдності, недалекоглядними вчинками тих, кому випадало перебувати на вістрі історичних процесів. У «Місті Ур» простежується важливий художній смисл, який формулюється приблизно так: свою історію не тільки треба знати, її треба оберігати розумно, без тотального паплюження, яке рівноцінне самоїдству, значить, і самогубству. Так, ми повинні знати про все непривабливе в нашій історії («вчимось на помилках»), але важливо знати і свою «славу» - постійно вживляти у сьогоднішню національну свідомість весь позитив минулого історичного буття. Поезія «Іма Сумак» сповнена протесту проти нищення національного єства окремих народів, що підпали під «прес цивілізації» або, точніше, зазнали нещадного утиску від колонізаторів та різного роду завойовників. Вона написала у той час, коли на території СРСР здійснювалась політика утворення, як тоді писали, «нової людської спільноти – радянського народу». По суті, то відбувався злочинний експеримент, завдання якого полягало у штучній нівеляції національної своєрідності багатьох народів і народностей. Таким чином підрубувалось коріння, що живило її культуру, а значить і спроможність до повноцінного розвитку. Для кращого розуміння поезії «Іма Сумак» треба знати бодай у загальних рисах про існування на територіях Центральної та Південної Америки так званих доколумбових цивілізацій, побудованих народами, що відомі під назвами ацтеків, майя, інків. Вони витворили культури, своєрідність і загадковість яких вражає донині. Після відкриття Америки туди посунулись зі Старого світу озброєні завойовники – конкістадори. Були вражені величчю та красою тамтешніх міст. Кожне таке місто – своєрідне диво архітектури та будівельної майстерності. Конкістадорів не зупинила ця краса. Їх у першу чергу цікавило золото та інші коштовності. Користуючись перевагою в озброєні (володіли вогнепальною зброєю, в той час як туземці її не знали), вони захоплювали ці міста і, пограбувавши, руйнували їх. Так були знищені древні цивілізації.

Іма Сумак – співачка, у жилах якої текла кров інків, творців древньої цивілізації, що розміщувалась на тій території, де зараз знаходиться Перу. Столиця імперії інків, які, до речі, називали себе Дітьми Сонця, була побудована так, що нагадувала здалеку лежачого пуму – хижака породи котячих. Храми того дивного міста засліплювали очі своїм блиском – вони були оббиті золотими пластинами. Саме ці особливості столиці держави інків дали підстави Ліні Костенко схарактеризувати її як «гібрид валторни та кота». Твір Ліни Костенко сповнений якоюсь дивовижною, клекітливою енергією протесту проти нищення національного єства будь-якого народу. Пісенна творчість Іми Сумак – це нагадування про себе древньої і багатої культури, знищення якої стало непоправною втратою для всього людства. Поезія Ліни Костенко звучить серйозною засторогою тим, хто не розуміє всього безміру зла, яке несе у собі повзуча денаціоналізація.

Опис Батьківщини у поезії Ліни Костенко

Незнищенність потягу до рідного краю, до Батьківщини виражена у поезії»Чадра Марусі Богуславки». Бачимо героїню знаменитої народної думи та кількох відомих літературних творів в інтерпретації Ліни Костенко. Довершеність твору – в прекрасно переданому колориті татарського Криму, де знаходиться полонянка, у виразній передачі її психологічних станів, у сильній внутрішній енергетиці зображувального та виражального слова.

Вузенька вуличка. Стіна, повита хмелем.

Татари сплять, сьогодні в них байрам.

Цих коротеньких називних речень цілком достатньо, аби побачити і відчути оточення, в якому перебуває Маруся Богуславка. При цьому звернімо увагу, що воно зображене саме так, як його сприймає українська жінка-полонянка. Зоровий ряд побудовано за калейдоскопічним принципом: у невеликому, із 8-ми строф, творі Маруся Богуславка показана в кількох «кадрах» або, ще можна сказати, сценах, які послідовно змінюють одна одну. Спочатку очима Марусі бачимо довкілля – типову для татарського міста вузеньку вуличку, сплячих татар, високий дуб, що не губить на зиму своє листя. Далі – Маруся ходить по темниці як володарка, допоки її чоловік – татарський паша – у від’їзді. Високий, сказати б, соціальний статус Марусі підкреслено тим, що слуги їй стелять килими у ноги. Наступний «кадр» подано крупним планом: Маруся у чадрі. Ще «кадр» - Маруся дивиться «в море, у туман», у бік своєї батьківщини. Ще «кадр» - шукає сховані ключі, бо вирішила таємно відкрити темницю, щоб її земляки-українці вирвались із татарської неволі. Зміна «кадрів» є ефективним виражальним прийомом, який дозволяє на невеличкій текстовій площі показати Марусю у різних ситуаціях, що підвищує інформативність поетичного тексту, а тому й сприяє глибшому розкриттю образу. Але зміна «кадрів» ще не все вирішує. Справа в тому, що у Ліни Костенко сам текст випромінює досить потужний художній смисл.

І меч, і правда – цноти не жіночі.

Люблю чадру – і чорна, і густа

Коли татарам брешуть мої очі,

Ніхто не бачить, як тремтять вуста.

Тремтіння вуст, блідість обличчя – все це від психологічної напруги, від гострої туги за рідною землею. Від неї, від цієї невгамовної ностальгії – і задивляння «в море, у туман», і безсонні ночі, коли вона, як тінь, блукає по палацу. Її тугу не може погасити палка любов чоловіка, що обдаровує її дорогоцінними прикрасами. Вона є патріоткою своєї землі і свого народу. Саме тому наважилась на небезпечний вчинок – таємно відчинила двері темниці, щоб дати змогу полоненим козакам вибратись на волю. Своєю поезією Ліна Костенко торкається болючої для неї проблеми національної зради. Її Маруся Богуславка хоч і була здатною полонянкою, хоч і жилося їй у цьому полоні, на перший погляд, зовсім непогано, все ж не зрадила рідній землі. І саме тому вона прекрасна.

Різноманітність поезії Ліни Костенко

Поезія «Пастораль ХХ сторіччя» теж стосується теми пам’яті – гіркої пам’яті останньої війни. Пастораль – вид європейської літератури ХІV-XVIII століть, яка оспівувала безтурботно-щасливе, ідилічне життя пастухів та пастушок на тлі розкішної сільської природи. У «Пасторалі…» Ліни Костенко теж є сільські пастушки. Але нема безтурботно-щасливого життя. Бо це пастораль ХХ століття. Натомність ідилії – страшна трагедія, породжена відлунням останньої війни. Таких трагедій було багато у перші післявоєнні роки. Гранати і снаряди, полишені війною, валялись повсюди. Допитливі сільські хлопчаки знаходили їх, розбирали, кидали у вогнища – чекали вибуху. І ті вибухали, приносили часто каліцтва і смерть. Не варто аналізувати поезію на предмет художності – вона не потребує того, бо її трагізм надто оголений.

«Пастораль…» - це прокляття, послане війні. Це заклик будувати світ, у якому людське життя повинне стати найвищою цінністю. Поезія «Вже почалось, мабуть, майбутнє» виражає складний філософський смисл, дотичний як до проблеми історичної пам’яті, так і до проблеми людської духовності. Це якраз той твір, де обидві зазначені проблеми злютовані в одну.

Майбутнє починається кожної миті. Наше життя – це миттєвість між минулим і майбутнім. Поетеса формулює систему духовних цінностей, які варто брати з собою в майбутнє з безперервного потоку днів, що минають. Правда, про ті цінності вона говорить аж надто загально, її поради дещо холодні своєю абстрактністю, - їм не вистачає образного тепла:

Не забувайте незабутнє,

Воно вже інеєм взялось!

І не знецінюйте коштовне,

Не загубіться у юрбі.

Не проміняйте неповторне

На сто ерзаців у собі!

Що слід розуміти під «незабутнім», «коштовним» та «неповторним», читач може вирішувати по-своєму. Серед цінностей, які поетеса рекомендує забирати із собою в майбутнє. Тема пам’яті не вичерпується проаналізованими поезіями.

Ліна Костенко є прямою послідовницею Лесі Українки. Для неї, як і для її великої попередниці, Слово було єдиною зброєю. І боролись вони цією зброєю за одне і те ж – за Україну, за Націю.

Яким же чином Слово може бути оберегом нації? Ліна Костенко відповідає: перш за все тому, що воно здатне відображати життя, і надовго, можливо, й назавжди залишати це відображення в народній свідомості. Те, що не зафіксоване у Слові, - пропадає назавжди, його ніби й не було у минулому. Слово, кажучи по-сучасному, є немов перфокартою, на якій зафіксована історія. Нема такої перфокарти – значить і немає в народній свідомості образного уявлення про своє минуле. Тоді народ – як дерево із неглибоким корінням. Крона у нього ніколи не буде пишною.

Отже, як митець із прекрасно розвинутим історичним мисленням, Ліна Костенко добре розуміла значущість образного слова у формуванні історичної, а значить, і національної свідомості народу. Це було дуже чітке і ясне розуміння, до того ж – переконливо вислове. Варто докласти зусилля, щоб ця ясно виражена думка, в істинності якої немає сумніву, була увиразнено в нашій теперішній культурній свідомості, що помітно починає страждати зневірою у високу суспільну значимість художнього слова. Поезія «Мій перший вірш написаний в окопі…» подає виразну замальовку із дитинства поетеси. Вибухи бомб і снарядів. Горить хата, і ніч, освітлена пожежею, здається днем. Їй запам’яталось: притулившись до краю окопу, вона осколком писала на його стіні свій перший вірш. Писала великими «друкованими» літерами – «щойно з букваря». Вона не запам’ятала того вірша, хоч знає, що він був не про зайчика і не про вовка, а про щось інше, зовсім недитяче. Бо ж недитячими були страшні враження, які вона намагалась висловити своїм першим віршем.

Вірш антивоєнний. Обдарована, чутлива у сприйманні світу дитина і війна – тема вельми поширена у творчості багатьох митців. І коли трохи пізніше їй довелося визначитись у виборі майбутнього, вона обрала шлях Поета. Про це йдеться в виявлено в поезії «Виход жу в «Долі». Твір цікавий своїми трактуваннями поезії. Сюжет твору умовний. На чудернацькому базарі продавали різні Долі. Можна було вибирати:

Одні були царівен не гірш,

а другі – як бідні Міньйони.

Хто купляв собі Долю за гріш.

А хто – за мільйон.

Лірична героїня вибрала Долю, яка не тільки не нав’язувалась їй, а ще й відверто попередила про свою виключно високу ціну та й непривабливі перспективи: «За мене треба платити життям, а я принесу тобі горе».

Треба врахувати, що Ліна Костенко вибирала долю українського поета, тобто поета на той час ще бездержавної нації. А ще їй випадало бути поетом в тоталітарній суспільно-політичній системі, лояльною до якої вона аж ніяк не могла бути. А втім не треба думати, що вибір такої непростої дороги лякав Ліну Костенко. В поезії «Ти знов прийшла, моя печальна музо» вона говорить про щастя бути обраницею Поезії:

Поети ж є і кращі, й щасливіші.

Спасибі, що ти вибрала мене.

Але повернемось до поезії «Доля». Свою сутність вона, Доля, розкрила так:

Поезія – рідна сестра моя.

Правда людська – наша мати.

Таким чином дві категорії – Поезія і Правда – тісно пов’язані між собою. Служити Поезії – служити Істині. Зв'язок цей можна розглядати в різних ракурсах, бо саме поняття Правда (Істина) в мистецтві має досить складне і не завжди однозначне трактування. Розділяють правду життєву і правду художню, вбачаючи в останній більшу узагальненість і глибоку проникливість. Але, здається, не дискусійним є положення, що справжня Поезія, справжнє Мистецтво, справжня Художність неможливі без Правди, без постійного прагнення пізнати і виразити Істину. В тому-то власне, і полягає їх цінність. Навіть тоді, коли мистецтво «ошукує» людину, вдаючись до розмаїти умовних виражальних форм, воно прагне виразити істину. В таких випадках «ошукування», умовність є засобами пошуку і вираження правди. Як елементарний приклад, пригадаймо будь-яку відому нам вдалу метафору, що, на перший погляд, є «неправдивою», умовною.

Ми глибше зрозуміємо пафос Ліни Костенко, з яким вона стверджує Поезію як «правду людську», коли глянемо на 70-річну історію будівництва «першого у світі соціального суспільства» як на грандіозний експеримент, в основі якого лежала не менш грандіозна Помилка. Бо ж, як виявилось, шлях побудови такого суспільства – це збочення від магістрального еволюційного шляху, яким ішло все людство. Ідеологічне обслуговування такого експерименту полягало в тому, щоб показати його «правдивість», - мовляв, ми йдемо єдино правильним шляхом, бо спрямовуємось «єдино правильним» марксистсько-ленінським вченням-дороговказом. Завдяки масовій, добре налагодженій ідеологічній обробці, у цей шлях вірили мільйони людей. Багато митців сприяли цій вірі.

Говоримо про ці нині майже всезагальні усвідомлені речі тільки для того, щоб зрозуміти: «правда людська», про яку писала Ліна Костенко як про «матір поезії», зовсім не збігалася з офіційно проголошуваною «правдою». Час показав: без цієї Правди, на якій наполягала поетеса, не могло бути справжньої Поезії. Справжнього Мистецтва. Вся «соцреалістична» література, що обслуговувала неправду, буквально за кілька років на наших очах безповоротно відійшла у безвість. Збулось пророцтво Ліни Костенко щодо поезії, у якій «із правдою розлучені слова» («Поезія згубила камертон»). Творити такі вірші, стверджує поетеса, - це те саме, що посилати вагони «в майбутнє порожнім». Творчість Ліни Костенко і тих митців, що чинили опір Системі, не визнаючи навязуваних нею жорстких вимог, залишилась у Великій Літературі.

Прекрасна поезія «Вечірнє сонце, дякую за день!» розкриває джерела творчої наснаги поетеси. В українській літературі знайдеться не так і багато творів, які б з такою повнотою, як названа поезія, дали змогу зрозуміти і відчути, що таке поетичне сприймання світу. Лірична героїня, немов сонцепоклонниця, звертається до вечірнього сонця, дякуючи йому за прожитий день, за вечірню втому, за «лісів просвітлений Едем і за волошку в житі золотому», за світанок. За дитячий сміх, за зустрічі з людьми, «котрі нічим не осквернили душу…». Думається, що у здатності відчувати ці прості, даровані життям радощі, полягає одна із чинних умов повноцінного і щасливого духовного існування людини. Але поет тому й поет, що не тільки відчуває красу світу і радість існування, а й прагне усе це виразити. Поет – це людина із загостреною потребою виражати красу.

Твір завершується вражаючим висловом про «потребу слова як молитви». Можна твердити, що до цих слів треба ставитись як до геніальної формули поетичного мистецтва. Вона настільки містка, що її пояснення здатне перетворитись у науковий трактат, у якому детально розповідалося б про саму природу молитви і психологічні чинники, що породжують потребу в ній. З’явилася б можливість порівняти поетичну творчість і молитву як форми самовираження. Не вдалося б обійти у тому трактаті і поняття катарсису, природа якого має чимало точок дотику з природою молитви. Одне слово, Ліна Костенко створила навдивовижу ємку формулу поетичної творчості як молитовного самовираження.

Ліричні твори поетеси, присвячені проблемі творчості, допомагають нам краще зрозуміти її як людину, що наважилась стати на прю із жорстокою і свавільною Системою, яка вже на той час мала досвід у фізичному знищенні мільйонів людей, що протистояли або ж бодай потенційно могли протистояти їй. Як правило, ці поезії є невеликими за розмірами. То швидше всього ліричні мініатюри з високою енергетикою слова, породженою конденсацією одного-двох провідних зорових образів, із вражаючими афористичними пуантами. Ці мініатюри – класика української поезії ХХ століття. І до них ми зобов’язані ставитись, як до класики.

Покремсали життя моє на частки,

На тьмяну січку слів та суєти.

Це відомий, мабуть, кожній людині стан незадоволення самим собою. Туга за цільністю, за душевною ясністю і силою. Якась тимчасова втрата віри у себе втомленої від важкої боротьби ліричної героїні. Але на все це – всього два рядки. Наступні чотири – про вихід із цього стану, перехід у звичайний для себе високий світ творчого існування:

А серце виривається із пастки –

у нетрі дум, під небо самоти.

І мовчазливу готику тополі,

й труда одухотворену грозу.

А далі йде афористична кінцівка, ефект якої подібний до ефекту нічної блискавки, що в мент висвітлює затемнений простір. У даному випадку блискавично висвітлений характер ліричної героїні, точніше, його головна системотворча риса.

Духовна воля для неї – понад усе. Тепер-то зрозумілішим стає одне із джерел її нескореності, тієї безстрашності у протистоянні страхітливому молоху Системи. Воно – у характері, що не терпить найменшого поневолення. Проте не треба думати, що це жадання повної, абсолютної волі є некерованим, чимось анархічним – свободою заради свободи.

Подібний художній смисл висловлено в поезії «І тільки злість буває геніальна», у якій вона намагається розібратись у витоках свого мужнього, непоступливого, нездатного до конформізму характеру. Так, вона жінка, і здатна носити і носить у собі багато жіночого. Їй «просто хочеться щастя, тугого й солодкого, як шоколад». Проте змушена бути іншою.

Зовсім не випадково так детально простежуємо за цим поетичним мотивом. Найпростіше сказати про громадсько-патріотичний обов’язок перед Україною як головний чинник мужності творчої позиції поетеси. Все це правильно, але надто загально, аж до банального. Ліна Костенко дає нам змогу піти далі тієї банальності, приглянутись уважніше до того моменту, де відбувається органічне зрощення великого художнього таланту з «національним тілом».

Часткову відповідь на це складне питання можна отримати із згадуваних поезій Ліни Костенко. Знаходиться вона у сфері майже трансцендентній. Поетеса дає зрозуміти: її зв'язок зі своїм народом майже позасвідомий. Вона – органічна його частинка, але частинка особливо чутлива до всього, що відбувається у його «тілі». Вона, повторюємо, лиш «інструмент, в якому плачуть сни мого народу», а те, що її мучить, що болить якимсь невиразним болем, - «це і є, напевно, Україна». Відчувати сни свого народу, його болі – дано людям обраним, особливо наближеним до духовної сутності народу. Це вже сфера дійсно трансцендентна, позасвідома. Здається, її поки що не можна пояснити методом аналітичним. Природа немовби оберігає таємницю такого зближення. Можна тільки в загальному говорити про особливу духовну силу обраної людини, що здатна тонко відчувати духовне єство нації і стати органом його вираження. З одного боку, сильний незалежний характер, який не терпить будь-якого насильства над собою, а з іншого – глибинний зв'язок зі своїм народом, надприродна проникливість у його духовну сутність, здатність відчувати болі свого народу і брати їх на себе – все це сформувало феномен Ліни Костенко як поетеси, що кинула виклик тоталітарній Системі і ні на гран не поступилась її домаганням обмежити внутрішню волю митця. Завдяки своїй надприродній проникливості, що є характерною для людей геніальних, вона – нагадуємо ще раз – знала Істину, була в ній абсолютно переконана, - і це надавало їй впевненості і сил у протистоянні Системі.

Воно було важким, це протистояння. Потребувало величезної психологічної напруги, нежіночої мужності і просто фізичної витривалості. Зрозуміло, їй хотілось бути тільки поетесою. Проте моральна втома від боротьби, думки, що тебе не розуміють і що твоя творчість не потрібна у цьому грубому світі – відчуття хвилинні, скороминущі. Насправді ж вона і не думає полишати свої позиції. У неї нема іншого виходу. Така вже випала їй доля:

Що доля нелегка – в цім користь і своя є.

Блаженний сон душі мистецтву не сприяє.

Справжній митець – завжди максималіст у прагненні мистецької довершеності своїх творів. Можна навести чимало прикладів, які засвідчували б надзвичайну вимогливість письменників до результатів своєї праці. Кожне художнє вирішення потребує вибору одного, найбільш оптимального варіанта з багатьох можливих. Це стосується усіх виражальних літературних засобів – мовних, сюжетних, композиційних, ритмомелодійних. Прагнення віднайти оптимальний варіант кожного художнього вирішення характеризує міру талановитості автора. Талант ніби підказує письменнику: дане рішення є не зовсім вдалим, - шукай інше, краще. Існує відоме поняття «муки слова», що означає важкий пошук такого слова, яке б із максимально можливою точністю і повнотою виражало потрібний смисл.

Такий невеличкий екскурс у психологію творчості необхідний для кращого розуміння поезії «Чекаю дня, коли собі скажу…». У перших її рядках – ліричне одкровення поетеси, яка намагається передбачити власний моральний стан після того, як їй нарешті вдасться створити досконалу поетичну строфу. Логічно було б думати, що такий творчий успіх повинен принести ліричний героїні велику радість. Проте, передбачає вона, та радість не прийде, прийде туга, якась тривога і незрозуміле бажання, щоб цього успіху не було, щоб знову повернувся стан творчого пошуку.

Чекаю дня, коли собі скажу:

Оця строфа, нарешті, досконала.

Чи можна пояснити цей страх перед можливим успіхом? Це ж так природно і зрозуміло – насолоджуватися радістю творчої перемоги.

Шукаймо відповіді на поставлене питання у подальшому розгортанні тексту, де йдеться про життя і смерть геніального італійського живописця і скульптора Мікеланджело Буонарроті. Ліна Костенко вельми енергійно навіює читачеві враження про Мікеланджело як про великого трудівника, що все своє життя тримав у руках різець скульптора або ж пензель живописця. Біографи характеризували його енергійно, з якимось шаленством – великі шматки вилітали з-під різця. Йому не терпілося по швидше втілити свій задум. Досить часто він залишав свої роботи незакінченими, бо розчарувався в них. Бували випадки, що знищував уже готові скульптури чи картини через те, що вважав їх недовершеними. Це була вимогливість генія, який прагнув абсолютної мистецької викінченості своїх творів. Він просто не був здатний змиритись із найменшою неточністю у своїх художніх вирішеннях – навіть тоді, коли її і не помічали найбільш кваліфіковані цінителі.

Поетеса передає передсмертні марення геніального митця, яким володіє відчуття гострого невдоволення усім створеним протягом життя.

Йому приснився жиловий граніт.

Смертельна туга плакала органно.

Він богом був. І він створив свій світ.

І одвернувся: все було погано.

У тих передсмертних мареннях – високі риштування, на яких зазвичай йому доводилось бувати чи не більшу частину свого життя, розписуючи стіни і стелі католицьких храмів, рев і тюкання юрми, з якою у Мікеланджело через непоступливий характер були непрості стосунки. А потім - падіння, звичайно ж таке, як буває у сні. Прокинувся і це вже, мабуть, останній раз перед відходом у небуття.

«В мистецтві я пізнав лише ази.

Лише ази! Як шкода умирати…»

Останні слова видатного митця – не красивий вимисел поетеси. Перед смертю, засвідчує біограф Мікеланджело, він сказав, що шкодує за двома речами: не зробив для спасіння душі все те, що зобов’язаний був зробити, і, по-друге, змушений померти тоді, коли «тільки почав читати за складами у своїй професії».

Таким чином, стає зрозумілим головний художній смисл поезії: справжній митець завжди невгамовний у своєму прагненні творити довершені речі. Ліна Костенко немовби «піднімає планку» для сучасних митців, бажаючи їм більшої вимогливості до самих себе.

В унісон із цією думкою звучить і головний смисл поезії «Умирають майстри…». Замість справжніх майстрів «приходять якісь безпардонні пронози. Потираючи руки, беруться за все». Поетеса ніби зафіксувала явище, характерне для літературно-мистецького життя 70-80-х років, коли всезагальна духовна мімікрія позначилась на відчутному зниженні загального культурного тонусу. Повсюдно розмивались критерії оцінки істинної художності. Літературно-мистецькі премії призначались не так за високу художність, як за «ідейну правильність». Офіційно пошанувався не справжній майстер, а такий собі пристосуванець, здатний догідливо прислужити існуючій владі.

Найбільше творів присвячено Тарасу Шевченко. В поезії «Кобзарю, знаєш, нелегка епоха…» Ліна Костенко немовби сповідується перед ним і просить напутнього слова. Поетеса характеризує свою епоху у стилі поетів-шістдесятників, для світобачення яких був характерний комізм, викликаний проривом людства у навколоземній орбіті. Епоха неспокійна, сповнена різними завихреннями та струсами. Одне слово – «двадцятий невгамовний вік». З теперішнього погляду подібна характеристика епохи є досить загальною, у ній не вловлюється ні соціальні, ні національні моменти. Проте у поезії є рядки, що стали знаменитими:

Бо пам’ятайте,

що на цій планеті,

відколи сотворив її пан Бог,

ще не було епохи для поетів,

але були поети для епох

Йдеться про призначення поета. Він завжди загострено відчуває негаразди свого часу. Бути «поетом для епохи» - призначення важке, але й почесне, бо повинен же хтось цю епоху осмислювати, виявляючи в ній Зло та стверджуючи Правду і Красу.

Дві інші поезії, присвячені поету – «Повернення Шевченка» та «Княжа гора» - пройняті дуже теплим ставленням до нього. Думається, це тепло породжується саме тим, що перед нами постає образ живого Шевченка, показаного у конкретні миттєвості його життя. Відомо, що після заслання Шевченко був дуже приязно зустрінутий його знайомими у Петербурзі. На літературних вечорах, у яких він брав участь разом з іншими відомими письменниками, його вітали з особливим піднесенням. Цей факт, думається, і дав поштовх до створення поезії «Повернення Шевченка». Ліна Костенко виділила цю саму по собі хвилюючу мить у житті Кобзаря і подала її у прекрасному художньому оформленні, від чого та набула глибокого поетичного смислу:

Вернувся в Петербург, і ось у Петербурзі –

Після таких років такої самоти!-…

У підтексті твору ледь відчутно пульсує думка, що митцеві, навіть якщо він вольовий та мужній, потрібні людське тепло і увага.

«Княжа гора» - поезія про штучне відлучення поета від Батьківщини. Тема для української літератури завжди злободенна, бо навряд чи існує ще світі народ, від якого так ретельно відлучали його поетів, як від українського. Починалось від Шевченка і закінчилось Василем Стусом. Між ними – ще багато кращих синів і дочок, яких відірвали від свого народу різними засобами – вбивствами, засланнями, вигнаннями, замовчуванням, оббріхуванням… вся поезія – внутрішній монолог Шевченка, який повернувся у вимріяну Україну, та все ж не почував себе щасливим, бо знаходився «на нашій – не своїй землі». Вона йому рідна і, одночасно, чужа. Хіба можлива відчуженість від рідної землі такого глибоко національного поета, як Тарас Шевченко? Ліна Костенко твердить: можлива! Вочевидь, до цього важкого одкровення вона прийшла із власного досвіду, бо ж хто може сказати, що у її житті не було важкого почуття відчуженості од свого народу, який у своїй масі і не підозрював, як від нього намагались відлучати одну з кращих його дочок? Ні, це все-таки дуже глибока думка про штучне відлучення українського поета од свого народу! Вона ще потребує додаткового осмислення. Заслуга Ліни Костенко в тому, що вона поставила проблему. При цьому виявила закономірність: поета можуть штучно ізолювати, відняти від нього Вітчизну, але ж його поезія все одно дійде до народу. Значить, справа не така вже й безнадійна:

Будь прокляті всі, хто відняв у мене вітчизну!

Але у вітчизни ніхто не одніме мене.

Ми торкнулись далеко не всіх граней теми творчості у Ліни Костенко. Але навіть те, що нам вдалося розглянути засвідчує виняткову глибину розробки цієї теми в її поезії.

Поезії Ліни Костенко з аналізованої теми є класикою української любовної лірики.

На чому ґрунтується таке твердження? Перш за все вони красиві своєю викінченістю. Вжитий нами критерій досить рідко зустрічається при оцінці художніх творів. Всяка довершеність сама по собі передбачає красиве виконання. Проте, перебираючи оцінювальні епітети до творів любовної лірики Ліни Костенко, в першу чергу все-таки зупиняєшся на слові «красиві».

В чому красива довершеність їх художнього виконання? Складових чимало. І якось узагальнено про них говорити не виходить, бо, фактично, кожна поезія має свої, притаманні тільки їй, джерела краси.

Ти пам’ятаєш, ти прийшов із пристані.

Такі сади були тоді розхристані.

На перший погляд здається, що про кохання тут не сказано жодного слова. Але це поверхове враження. Насправді ж тут кожне слово промовляє про любов. Навіть не промовляє, а кричить, шаленіє. Бо йдеться про свято любові. У поетеси немає слів, які про це свято сказали б прямо, номінативно. Тому вона показує захмелілу від щастя природу: розхристані, немов сп’янілі від весняної повноти життя сади, гостра свіжість вранішньої роси, що виблискує під першими сонячними променями, бентежно-радісний спів птахів, що не дають журитися навіть плакучим вербам. «Настрій» природи абсолютно відповідний настрою сповненої любовними почуттями героїні.

Але, як це завжди буває у Ліни Костенко, найбільш вражаючі рядки – у фіналі твору. Саме вони надають йому довершеності:

А під вікном цвіли у нас троянди.

Не вистачало трішечки доби.

А на дашку прозорої веранди

Ходили то дощі, то голуби…

З’являється відчуття, що тема виражена повністю, бо сказано уже все, що потрібно було сказати, і кожне додаткове слово було б зайвим – воно могло б тільки зіпсувати вже існуюче диво. Троянди під вікном, засклена з усіх боків веранда, на дашку якої «ходили то дощі, то голуби», дає нам відчуття, і бачення середовища, у якому перебували двоє сп’янілих від щастя людей. Їм так було добре удвох, що вони не могли набутися один з одним – «не вистачало трішечки доби». При всі зовнішній простоті, остання фраза є винятковою змістовним штрихом, який, власне, і надає поезії остаточної довершеності.

Аналізований вірш прекрасно ілюструє щойно наведену толстовську дефініцію мистецтва. Поетеса передала «іншим людям» свій емоційний стан, «зарядила» їх своїми переживаннями. І зробила це, як видається, з максимально можливою повнотою, на яку тільки здатне мистецтво слова. Краса художнього вирішення – у знайденій можливості передати повінь почуттів через інтенсифіковану «мову» природи. Прийом, звичайно ж, досить поширений, але справа не так у ньому, як у «техніці» його виконання.

Любовна лірика Ліни Костенко

Якщо все-таки спробувати схарактеризувати любовну лірику Ліни Костенко зі змістовного боку, то треба відзначити, що вона містить досить широкий емоційний спектр цього почуття – від його найвищої піднесеності, своєрідного «піку» почуттєвого підйому, коли любов, здається, набуває ознак близької до божевілля навіженості, до більш спокійних, навіть пригасаючих станів.

Почнемо з поезії, у якій любов – невгамовна пристрасть:

Спини мене отямся і отям

Така любов буває раз в ніколи

Вона ж промчить над зламаним життям

Відсутність у цьому вірші розділових знаків – літературний прийом із досить очевидною функцією. Вірш – схвильований, спонтанно виниклий монолог, невпинний потік слів ліричної героїні, що перебуває у стані високої психологічної напруги, афекту. Тому її мова немовби неорганізована, героїні не до розділових знаків, бо у неї одне прагнення – висловитись. За формою висловлення вона немовби не стежить. Прийом спрацьовує, враження пристрасної спонтанності монологу створене. Але помилиться той, хто сприйме його як неорганізований потік слів. Навпаки, пристрасне почуття, яке володіє ліричною героїнею, є тією силою, що робить її монолог цілісним. Кожне слово максимально включене у процес вираження. Більше того, в поезії розвивається прекрасно продуманий внутрішній сюжет, або ж, точніше, внутрішній конфлікт, розгадка якого не тільки спростовує думку про недостатню організованість тексту, а й задаровує його викінченістю.

У словах «спини мене отямся і отям» міститься ключовий для всього твору смисл. Лірична героїня і Він закохалися один в одного. Вона боїться кохання, боїться власної пристрасті. Відчуває його невгамовну силу. Тому й благає зупинитись. Він, як і належить мужчині, сильніший за неї. Тому Вона ще має надію на його спроможність зберегти холодну голову у цьому обвалі пристрасного почуття.

Внутрішній конфлікт твору – це боротьба ліричної героїні з собою, зі своєю пристрастю. У цій боротьбі Вона мобілізує усі сили, всю здатність чинити опір невгамовному любовному потягу. Поки що Вона тримається. Але Вона – жінка, Вона – слабка. Він мовчить, не чує її благань. Від нього нема допомоги. І Вона ламається, здається на волю долі.

Проста історія кохання, кульмінаційні моменти якої вже переходять у щемкий ліричний спогад:

Я дуже тяжко Вами відболіла.

Це все було як марення, як сон.

Любов підкралась тихо, як Даліла,

а розум спав, довірливий Самсон…

Це дуже цілісна історія кохання. В ній є початок, розвиток і завершення. Нам передано не історію подій, а історію почуттів, емоційних станів. Спочатку дізнаємось про силу кохання. Вона, лірична героїня, «тяжко відболіла» ним. Кохання принесло багато болю і страждання. Емоційна напруга була такою високою, що зараз, коли вже певною мірою пригасла, все ж залишилась у пам’яті «як марення, як сон». У пережитому болі і стражданні Вона не звинувачує Його. Навпаки, відчутна повага до Нього як до людини, що засвідчено шанобливою формою «Вами». Психологічно точно відтворено зародження любові – вона з’явилась не зразу, а поступово, і не контролювалась розумом.

Кохання уже перейшло свій апогей. Але воно ще живе «тлінно». Воно пригасає, навіть зникає у буднях. Проте щомиті здатне спалахнути. То звичайна форма його жевріння у часі. Поезія чудово відтворює цей стан. Лірична героїня готова до розлуки. В якийсь дуже буденний момент їй здається, що прощання відбудеться легко, без болю. Проте це не так, бо саме в момент прощання ледь жевріюче, пригашене буднями почуття знову спалахне з первинною силою, і тоді відкривається біль утрати, біль одинокого існування без любові, без Нього.

І як ми будем, як тепер ми будем?!

Такі вже рідні і такі чужі.

Звертає на себе увагу виняткова вражальність фрази «І як ми будем…», у якій розпачливість інтонації абсолютно з гармонізована із розпачливість змісту. Фраза «такі вже рідні і такі чужі» навдивовижу точно і ємко виражає почуттєвий стан двох людей, які переживають кохання в його «тлінній», згасаючій стадії: вони «вже рідні», бо любов зблизила їх, але в той же час, зі згасанням почуття, вони все більше відчувають у своїх стосунках холод відчуженості. І справді – дивовижний вона майстер слова, Ліна Костенко!

Але якби поезія і завершилася цими двома рядками, то ми мали б ще одну блискуче зроблену ліричну мініатюру на банальну тему:»Любов – прощання». Банальність ця муляла б, їй неможливо було б приховатись навіть за філігранною майстерністю Ліни Костенко.

Третя строфа вносить у тему «любов – прощання» нетрадиційний мотив, який, фактично, знімає мульке відчуття банальності:

Ця казка днів – вона була недовгою.

Цей світлий сон – пішов без вороття.

Це тихе сяйво над моєю долею!-

Воно лишилось на усе життя.

Поетична розповідь про згасання почуття раптом перетворилася у світлий гімн любові. Любов, хай навіть така, що приносить біль – це все одно «казка днів», «світлий сон» в житті ліричної героїні. Вона облагороджує існування людини в цьому світі, стоячи «тихим сяйвом» над її долею.

Якщо ж тексти окремих поезій Ліни Костенко не можна розгорнути в цілісній історії, то вони вирізняються іншою, не менш привабливою якістю, а саме: сугерують певний настроєвий смисл, який легко входить у твою свідомість, як, буває, входить і залишається, і починає звучати в тобі прекрасна музична мелодія. Ось одна із таких ліричних мініатюр, що наділена сильною сугестивною здатністю:

Осінній день березами почавсь.

Різьбить печаль свої дереворити.

Я думаю про тебе весь мій час.

Але про це не треба говорити…

Мініатюра досить складна за своєю поетичною технікою. Звернемо бодай увагу на елементи осіннього пейзажу, які сугерують «осінній» настрій, надають творові відповідної емоції тональності. В поезії згармонізовано два типи словесного вираження. У першому з них зміст виражається прямо, легко доходить до свідомості читача: «Я думаю про тебе весь мій час», «Ти прийдеш знов, ми будемо на «ви». Смисли фраз другого типу дещо втаємничені, вони потребують розгадки, яка можлива тільки при серйозній інтелектуальній напрузі читача: «Осінній день березами почавсь». В такій непроясненості смислу – якесь чаклунство. Подібна загадковість характерна для замовлянь. Думається, подібні фрази наділені сильною енергетикою, на якій і ґрунтується їх сугестивний вплив. Джерела енергії в тому, що звичайно визначається як «виражальні засоби». Їх безліч. Але наївно було б думати, що вони вже всі названі, описані, обліковані й зареєстровані у словниках літературознавчих термінів. Енергія фрази у тому, що вона змусила запрацювати нашу образну уяву, «привела в рух», напружила наш інтелект. Якщо ж бути конкретнішим, то при сприйманні фрази створюється, і на сірому тлі з’являються контури беріз. Таким чином, приходимо до розуміння, що текст змушує «працювати» нашу уяву та інтелект. У цьому і полягає його енергія.

Текст ніби оповитий серпанком таємничості, якоїсь недомовленості. Все це притягує до себе, зачаровує, збуджує уяву та почуття.

Лірична героїня любовної лірики Ліни Костенко – не емансипантка кінця ХХ віка. Вона – немовби із минулого століття. До кохання звертається на Ви. Для неї любов – явище духовно піднесене. Суто фізіологічні, еротичні мотиви – не для неї. Це не старомодність, не занудство, глибоке розуміння святості почуття. Вона – поет від Бога. Людина, якій дано глибоко почувати і точно все розуміти. Вона знає краще за інших, що таке любов, і тому не терпить приниження цього почуття. Любов для Ліни Костенко - почуття світле. Недарма поезія, в якій ідеться про закоханість сімнадцятирічної дівчини, названа «Світлим сонетом». Дівчина сумна, бо на її кохання хлопець не відповідає взаємністю. Але, твердить поетеса, цій дівчині все ж пощастило, бо до неї прийшло світле почуття.

Поезії Ліни Костенко про кохання цінні і як художньо довершене диво словесного мистецтва, і як твори, наділені здатністю ошляхетнювати людські почуття.

Особливість природи у поезіях Ліни Костенко

Ліна Костенко – один із тих митців, для яких тема природи завжди на чільному місці. Справа не так у тому, що у її творах зустрічається багато пейзажних замальовок, а в тому… І тут, щоб уникнути, по суті, правдивих, але надто загальних тверджень типу «природа для поетеси є предметом художнього осягнення складних взаємостосунків між нею, природою, і людиною», підемо іншим шляхом. Спочатку спробуємо зрозуміти митця як людину, що здатна особливо глибоко сприймати природу, розуміти її. Власне, набувши знань про особливе сприйняття митцем природи, ми отримуємо ключ до розуміння усіх інших питань, пов’язаних з трактуванням ним цієї теми. Про своє сприймання природи Ліна Костенко говорить у таких поетичних рядках:

Мене ізмалку люблять всі дерева,

І розуміє бузиновий Пан,

Про вражаючу здатність відчувати свою єдність з природою, навіть якусь розчиненість у ній.

В поезії «Цей ліс живий» певною мірою розкриває нам, що означає розуміти природу. Для неї ліс є живим. У нього «добрі очі». Все, що вона бачить в лісі, все, що діється в ньому, набуває в її очах олюднення. Є в цьому баченні лісу щось від світорозуміння маленької дитини зі збудливою фантазією. Так, думається, сприймали природу і наші далекі пращури, які в кожному дереві бачили живу істоту.

Відомо, що однією з визначальних особливостей художньо обдарованої особистості є її здатність до емпатії – тобто, до співчування, до співпереживання з іншими людьми. Особистість, наділена такою здатністю, приймає на себе і радощі, і болі як окремої людини, так і всього народу. Ліна Костенко наділена особливою емпатією до природи. Її лірична героїня живе в одному ритмі з нею. Немов найчутливіша мембрана, вона реагує на всі її «стани» та «настрої». Показовою у цьому плані є поезія «Пекучий день… лісів солодка млява…». Перші два рядки – про спекотний літній день. А потім – картина грози. Останні два рядки про відповідність, повну синхронізованість «станів» природи і ліричної героїні.

Тонко реагуючи на «стани» природи, поетеса повідує нам про них, «заражає» ними нас. Завдяки їй ми глибоко проймаємось весняним буянням природи чи її тонким осіннім мінором.

Для ліричної героїні Ліни Костенко спілкування з природою є способом відновлення фізичних та духовних сил. Це вражаюче засвідчено в поезії «Обступи мене, ліс…».

Ставлення ліричної героїні до природи іноді набуває інтимно-довірливих інтонацій. Найбільш виразно це сад, він чорний і худий». Сад старий – «йому вже ані яблучко не сниться». До того ж в осінню пору він негарний – «чорний і худий». У цій поезії досить виразно виявляється під текстовий смисл або ж, іншими словами, другий смисловий план, який можна сформулювати таким чином: справжня дружба безкорислива, вона виявляється в тому, щоб підтримати друга у важку для нього годину. Загалом же треба відзначити, що Ліна Костенко у пейзажній ліриці майже не вибудовує підтекстові смисли. Їй цього не дозволяє бездоганний художній смак. Пейзажний твір, що створюється заради другого смислового плану, як правило, набуває неприємного присмаку штучності.

У збірці творів «Вибране»(1989) Ліна Костенко виділила окремий розділ «Осінні карнавали». Більшість творів розділу – поетичні шедеври. Знайомство з ними – це школа, у якій навчаєшся бачити і розуміти красу природи, відчувати її «настрої».

Ліна Костенко показує нам осінь різною – то ранньою, такою, що тільки-тільки вийшла з літа і ще сповнена гарячої жагучості, то пізньою, коли «од холоду в ногах посиніли дуби». Бачимо осінь то як свято золотавих барв, то як виписаний одним –темним – кольором естамп. Вона буває і осіяною сонцем, і оповитою туманами. А над усім цим – сильне чуття ліричної героїні, яка просто не здатна спокійно говорити про осінь. Вона постійно схвильована нею, переживає її з усією повнотою великого Поета, якому дано бачити природу як дивосвіт. Вчитаймось у поезію «Бідненький мій ліс…» - і будемо вражені співчутливістю ліричної героїні у ставленні до осіннього лісу. Поетеса дуже винахідлива у пошуках свіжих виражальних форм. Вона уникає повторень. Фактично кожний твір, присвячений осені, має своє, притаманне тільки йому, технічне вирішення. Витонченим шедевром поетичного мистецтва є поезія «Осінній день, осінній день, осінній!». Вслухаємось у її перші рядки:

Осінній день, осінній день, осінній!

О синій день, о синій день, о синій!

Осанна осені, о сум! Осанна.

Невже це осінь, осінь, о! – та сама.

Впадає у слух філігранно здійснена алітерація, що надає тексту якоїсь магічності, доброго чаклунства, коли тебе задаровують красою. Важливо, що алітерація (сонорика) не глушить зміст (семантичний ряд). Два перших рядки навіюють враження сонячного осіннього дня, коли навколишній світ, завдяки високому безхмарному небу та прохолодному, чистому повітрю, по вінця сповнений синяви. «Осанна осені!» - це її вітання, усвідомлення того, що вона уже прийшла. Важливо, що в самому вітанні осені відчутний легкий відтінок суму («Осанна осені, о сум!»). Далі традиційні « знаки» осені – айстри, що уже вражені першими морозами, вервечки птахів над полем, дещо грайливе «Багдадський злодій літо вкрав» і, нарешті, чудовий пуант про коника, який уже виспівав за літо і тепер, восени, у нього вже нема мелодій, і взагалі, осінь – це не його час.

Своєрідним художнім вирішенням відзначається поезія «Шипшина важко віддає плоди». В ній застосовано прийом олюднення. Шипшина, у якої забирають плоди, «поводить» себе, як жива істота. Хапає людей за рукава, буквально благає:

Людино, підожди!

О, підожди, людино, будь ласкава.

Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!

Одна пташина так мене просила!

Звернімо увагу, як поетеса облагороджує шипшину, яким шляхетним «характером» її наділяє:

Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.

І просто осінь щоб була красива.

В принципі, тут виявляється характерне для поетеси буквально обожню вальне ставлення до природи. В її трактуванні природа розумна, добра, незрадлива. У пейзажах, зображених поетесою, відчувається одна з найхарактерніших ознак її художнього мислення – історизм. Окремо можна було б говорити про Ліну Костенко як про видатного майстра у відтворенні історичних пейзажів у романах «Маруся Чурай» та «Берестечко».

Кожний твір, з якого постає дивосвіт природи, впливає на нашу екологічну свідомість. Бажання захищати природу приходить до тих, хто відчуває її красу. Проте у Ліни Костенко кілька поезій присвячено суто екологічній проблемі. Одна з них, чи не найбільш вражаюча – «Ще назва є, а річки вже немає». Річка загинула – від неї залишилась тільки назва, яка нагадує, що річка все-таки була, живила своєю благодаттю довкілля. А зараз «усохли верби, вижовкли рови, і дика качка тоскно обминає рудиментарні залишки багви». Степ став особливо спекотним без річки. В небі – «зморений лелека», він уже ніколи не стоятиме в заплавах на своїх тонких і довгих ногах. Земля потріскалась без води. Навіть весною вже не зацвітають луки. Міст «світить ребрами» - він теж занепав, втративши свою одвічну функцію. Сумно і тривожно після читання цього твору.

В деяких «пейзажних» поезіях добре відчутний соціальний сенс. Гинуть не тільки річки, а й села. Тужний мотив занепаду українського села сповнює поезію «Хутір Вишневий». Щедра і розлога земля українського Півдня. І загублений у степу хутір, з поетичною назвою Вишневий. Колись він і справді потопав у вишневих садах, а зараз замість них – зарослі вишняків. На хуторі – ні душі, навіть стежка, що зв’язувала його із шосею, заросла бур’яном. Без дбайливих людських рук земля втрачає свою родючу силу – «все обступили солонці. Рілля вродила камінцями».

Зараз багато написано і сказано про втрату сучасною людиною гармонійного співіснування з природою. Постійно звучать заклики до відновлення такої гармонії, наголошується, що в цьому – порятунок людства. Поезії Ліни Костенко з екологічної теми змушують пройнятися тривогою за долю нашої природи. Одночасно спілкування з її творчістю – це завжди важливий урок, на якому навчаєшся речам простим і мудрим. І якщо на тому уроці ти є старанним і розумним учнем, то розумієш, що природа – це не просто буденні степ, трава, річка, сонце, туман, дощ і вітер, а дарований Богом дивосвіт, у якому ти знаходиш красу, спокій, взаєморозуміння, відновлюєш свої сили, заражаєшся радістю існування.

Історичний роман «Маруся Чурай»

Історичний роман у віршах «Маруся Чурай» є перлиною української літератури ХХ століття. Як і кожний видатний твір, він наділений глибокою, точніше сказати, глибинною змістовністю, осягнення якої потребує як добре розвинутої уяви, так і напруженої роботи душі. Роман бо ж історичний, в ньому розповідається про далекі часи, коли люди, їх побут, звичаї, особливості мислення, навколишнє середовище, у якому вони жили, - тобто, села, міста та й уся природа – суттєво відрізнялись від того, що бачимо у наші дні. Ліна Костенко здійснила величезну дослідницьку роботу, щоб якомога точніше відобразити у романі Україну ХVII століття. Вона відкрила її для себе. А потім, працюючи над романом, відкривала її і для нас – і це був безцінний дарунок видатного митця.

Тема любові є однією з головних у романі Ліни Костенко. Її твір дає змогу кожному з нас відкрити для себе красу і силу людської любові, хай навіть ця любов зазнала зради і привела до трагічної розв’язки. «Маруся Чурай» збагачує нас своєю «філософією любові», у якій це почуття визнається як особлива духовна цінність.

Жанр історичного роману потребує епічних форм зображення – тобто, читач, сприймаючи твір, повинен бачити зображувану епоху – бачити природу, людей, події… І що яскравіше все це постає перед його внутрішнім зором, то вищою є майстерність автора у володінні словом як виражально-зображувальним матеріалом художньої літератури.

Треба врахувати важливу жанрову особливість твору Ліни Костенко – маємо справу з романом у віршах. Тобто, він написаний поетичною мовою, яка суттєво відрізняється своєю сконденсованістю, здатністю містити в кожній «одиниці тексту», тобто у слові, фразі, періоді, у кожному розділі досить щільну художню інформацію. Такою щільною поетичною мовою Ліна Костенко володіє блискуче, у вищій мірі бездоганно. Щоб ми зараз для прикладу не взяли – чи пейзажний малюнок, чи портрет персонажа, чи зображення якоїсь події – то легко помітили б, як поетеса з допомогою мінімуму слів досягає максимально можливого виражально-зображуваного ефекту. Ілюстрацією такої тези може служити будь - яка частина тексту, бо в ньому немає невикінчених місць. Тож беремо перші-ліпші рядки:

Навпомацки з підлоги піднялась.

Не розчесавши коси, заплела.

Все так, як є. Приречена. Одна.

Стіна. Стіна. І грати. І стіна.

Маруся у темній в’язничній камері – з підлоги піднімалась навпомацки. Був ранок, і, як завжди вранці, вона заплела коси. Не розчісувалася, бо тут, у в’язниці, не було чим. Камера була пустою – одні стіни та віконце у гратах. Все це – зоровий ряд. Але висока художня інформативність фрагменту, ось та його смислова щільність, полягає не тільки у виразному зоровому малюнку, а й у тому, що текст буквально заряджає читача тим емоційним станом, що володіє Марусею у даний момент. Хіба ж ми, вдумливо читаючи ці рядки, не проймаємося фізичною та моральною втомою дівчини, яка щойно пережила і смерть Гриця, і неймовірно важкий для чутливої і порядної дівчини сором суду та ув’язнення. А ще - відчуття самотності та жахливої приреченості на смерть. Зорове зображення сугерує відповідну емоційну настроєність. У синтезі зорового зображення та емоційного смислу і полягає те, що називається художньою інформативністю. Головне - Ліна Костенко передала мовний колорит тогочасного судочинства, що допомогло нам відчути атмосферу зображуваної доби, - для історичного роману створення такої атмосфери є важливим творчим завданням.

Звернемо увагу на майстерність у зображенні пейзажу, і на тонкий психологізм портретів. Спочатку звернемо увагу на принципи розташування усіх дев’яти розділів.

Перший розділ, у якому йдеться про суд над Чураївною, зразу ж виводить нас у змістову суть роману. Ми енергійно «втягнуті» у його сюжет, познайомлені майже з усіма персонажами, що діятимуть у творі. Започатковані головні сюжетні та смислові лінії. Почалося досить активне розкриття характерів персонажів, яке буде продовжене в наступних розділах.

Другий розділ «Полтавський полк виходить на зорі» немовби ілюструє одну з найвідоміших пісень Чураївни «Засвіт встали козаченьки». Але в цьому полягає тільки одна, ледь відчутна функція розділу. Головне ж його завдання – у створені важливого для роману художнього враження воюючого за свою волю українського народу. Зображення полтавського полку, що вирушає у похід, є наскрізним у романі – це свого роду постійний смисловий мотив. Він вирішений надзвичайно тонко – немовби на музичному рівні – і є одним із прихованих чинників цілісності твору.

Безперечно, центральним у романі є розділ «Сповідь». Поданий у формі спогадів, він несе основне навантаження у розкритті образу головної героїні твори. Із спогадів Марусі Чурай дізнаємось про історію її нещасливого кохання. Але при цьому не створюється враження якоїсь тематичної вузькості, бо та історія подана на досить широкому соціально-побутовому та етнографічному тлі полтавського життя XVIIстоліття.

Четвертий розділ «Гінець до гетьмана» немовби розширює просторові межі роману: бачимо на тільки Полтаву, а й більшу частину України. Таке розширення українського простору в романі є важливим композиційним прийомом, що генерує ідею української державності, якою, по суті, пройнято весь роман. Бачимо Богдана Хмельницького як політичного та військового діяча – творця Козацької держави. Панорамно бачимо Україну – всю у напрузі визвольної боротьби. Погодьмося, що без такого широкого бачення українського простору наше читацьке розуміння УкраїниXVII століття не було б цілісним. Окрім всього, треба взяти до уваги, що розділ, у якому йдеться про звертання Івана Іскри до гетьмана із проханням відмінити своїм універсалом смертний присуд Марусі Чурай, є важливою ланкою у розвитку драматизованого сюжету історичного роману.

П’ятий розділ «Страта», окрім важливої сюжетної функції, виконує ще одне важливе композиційне завдання, а саме: активізує читацьке сприймання твору через посилену драматизацію сюжету. Така катарсисна за своєю природою драматична напруга, що проймає розділ «Страта», більш доречна у фінальній частині твору. Проте Ліна Костенко поміщає її в середині твору, цілком справедливо розраховуючи, що увага читача, який сприймає доволі довгий роман у віршах, повинна стимулюватися розмаїтими засобами, подібними моментами конденсованої драматичної напруги.

Функціональна роль шостого розділу «Проща» в тому, що він, так само як і розділ «Гінець до гетьмана», виводить читача із суто полтавського матеріалу на матеріал всеукраїнський. Але якщо в «Гінці…» кинуто панорамний і, сказати б, досить короткий погляд на Україну і, до того ж, більша частина розділу присвячена безпосередньо Богдану Хмельницькому, то в «Прощі» український простір розкривається поволі, як може він розкриватися паломникам, що бредуть по дорозі «від Лубен до Києва». Але повільне розгортання простору – це і неспішне, уважне його споглядання. Мандрівний дяк, з яким подорожує Маруся, робить це споглядання осмисленим. Тому «Проща» є своєрідним інтелектуальним центром роману, бо саме в цьому розділі відбувається активне осмислення історії України, розмаїтих проблем її тогочасного життя. Цей, сповнений інтелектуальної напруги, розділ є виключно важливим для роману. Без нього ми мали б досить пристойний, з цікавим сюжетом, історичний роман у віршах – але не було б видатного, з поважним історіософським смислом твору.

Останні три розділи – «Дідова балка», «Облога Полтави», «Весна, і смерть, і світле воскресіння» - поєднані одним сюжетним стрижнем – облогою Полтави польсько-шляхетським військом. У розділі «Дідова балка» облога Полтави тільки починається, а в дев’ятому, останньому, - вона вже знята, і Полтава після неї немовби оживає навесні. Введення в сюжет твору такої історичної події, як облога Полтави, думається, було необхідне поетесі для посилення історичності як жанрової ознаки роману. Але треба бачити, що в усіх трьох розділах продовжується і завершується розробка основних образів. Вони набувають остаточної викінченості. Сказане в першу чергу стосується образів Марусі та Івана Іскри. Всі три розділи надають роману мистецької якості, що її умовно можна назвати стереоскопічністю. Завдяки тому, що Ліна Костенко укрупнено показує якісь окремі моменти українських реалій XVII ст.

«Маруся Чурай» є одним із тих творів, які через свою непроминущу мистецьку вартість назавжди залишаються в літературі. Багатьом поколінням він відкриватиме образний світ нашої непростої історії, ошляхетнюватиме душі високим патріотичним почуттям, даруватиме естетичну насолоду.

Висновок

Ліна Костенко обрала шлях великих своїх попередників: вона взяла на себе тягар обов’язку перед своїм народом – відкривати йому світ, а ще – пояснювати народові самого себе. Це справді подвиг. Ліна Костенко – з притаманним їй прониканням у глибини – не розпорошувалася на якісь інші заняття, окрім літератури. Вона пішла шляхом збагачення досвіду через ґрунтовне вивчення історії, мови, народознавства, світової культури і літератури. Досвід історика розвиває епічне мислення. Від історичних образів і ремінісценцій у віршах – до великих ліро-епічних полотен «Скіфська одіссея», «Дума про братів не азовських», «Маруся Чурай», «Берестечко». Історизм поезії Ліни Костенко ніколи не був просто фіксацією певних подій – поетеса завжди будує мости між минулим і сучасним, і навіть майбутнім, пояснює сучасникам минуле заради майбутнього. Кожен історичний твір перегукується з близькими поетесі подіями. Можливо, сучасний Майдан Незалежності, з його великою історіотворчою місією, де воєдино зливалася енергія і живих, що прийшли відстояти право на гідність, і тих, що відійшли у вічність, - проростатиме в нових віршах поетеси. Бо саме на Майдані оживала поезія Ліни Костенко – як вічна сув’язь часів.

І справді, Майдан Незалежності перетворився на згусток енергії народу, перетворився на єдине пульсуюче велетенське серце, в якому билися водночас серця мільйонів українців – і тих, хто звідусіль, з усіх куточків країни прибув обстоювати право на гідність, і тих наших славних пращурів – давньоруських князів, козацьких гетьманів, великих синів України, її розстріляних письменників, науковців, істориків, митців – усіх, хто впродовж тисячі літ творили той духовний потенціал нації, який допоміг нам вистояти і перемогти.

І сила ж є, і серце не мізерне,

І сто віків ні вмерти, ні заснути,-

Все вернем, вернем, вернем, вернем!

А вже пора було й перевернути,-

Писала Ліна Костенко про казкових велетнів, які уособлювали приспану силу народу. І ось нарешті настала пора. Перевернули. І цей чин народу став можливим, зокрема, і завдяки постійній праці таких велетів духу, як Ліна Костенко.

Поезія Ліни Костенко віддзеркалює безсмертну душу українського народу. І коли через сотню років хтось, хто не знає взагалі, що таке Україна, прочитає Ліну Костенко, то побачить у пречистому дзеркалі її поезії правдивого й природного в кожному жесті Івана Миколайчика, який косить «у Халепї траву», умиротвореного Григорія Сковороду з його нетлінним «Садом божественних пісень», незламного Тараса, який може зніяковіти від зворушення, незмірно мужню і самотню Лесю Українку, наших славних пращурів, що йдуть «за часом, як за плугом». А ще в тому не викривленому дзеркалі інші величні постаті: Данте, Ван Гог, Пастернак, Блок, Нансен – та чи злічити всіх? Великі поети, художники, музиканти, мореплавці, фізики, першовідкривачі мрій – то велике духовне багатство поетеси. А з такими друзями. З такою опорою не можна залишитися самотнім і не можна втратити себе. Ліну Костенко неможливо уявити без цих постатей, бо вони ведуть її через життя, стають концептами її віршів. Це те гуманітарне тло людства, творене віками, без якого поезія українських поетів була б збіднілою і не вписаною в контекст світових культур.

Та головне, що втому дзеркалі – мільйони просвітлених очей: то український народ, яким поетеса пишається, про який каже:

Митцю не треба нагород,

Його судьба нагородила.

Коли в людини є народ,

Тоді вона уже людина.

Поезія Ліни Костенко глибоко, так би мовити, закорінена. І корінь її сягає історії народу, його етномислення, звичаїв, міфології. У ній промовляє генна пам'ять, що прокладає місточки з минулого в сучасне і майбутнє. Дякувати Богові, живемо в часі, якому потрібні великі поети – люди з абсолютним слухом, тонким внутрішнім чуттям, що виконує роль цензора в собі, який дозволяє чи забороняє поетові відкриватися словом і душею перед народом.

Ліну Костенко називають класиком, найбільшим українським поетом сучасності. Доля дарувала їй прижиттєве визнання. Творчість досліджують науковці, вивчають учні та студенти в загальноосвітній і вищій школі. Та сама поетеса байдужа до слави. Для неї значно важливішою є потреба «прожить несуєтно і дзвінко», а «справжня слава – це прекрасна жінка, що на могилу квіти принесе». Одначе висока місія митця – сказати «хоч людям кілька необхідних слів», особливо тоді, коли така гостра потреба.

Ліна Костенко – поет із надчутливим камертоном, що ловить найменші вібрації часу, але водночас є найсуворішим моральним суддею. Її поезія – це універсальний мета текст, який існує поза часом, дає відповіді на головні філософські питання і визначає шкалу етичних та естетичних цінностей. Багатовекторність, багатогранність і цілісність, глибина, філігранність і висока енергетика слова. Це поезія життєтворчого інтелекту, глибокої смислової прозорості, синтезу мистецтв і просто поезія життя. Вона керована головними законами життя, які говорять, що «все на світі треба пережити. І кожен фініш – це, по суті, старт», а «ті, що народжуються раз на століття, умерти можуть кожен день», що «кулі примхливі, як дівчата, - вибирають найкращих», а «підлість послідовна, як геометрія, - вибирає найчесніших». І все-таки – «криваві жоржини ростуть над шляхом у вічність. Тріпочуть під вітром короткі обривки життя. І тільки подвиг людського духу доточить їх до безсмертя».

На прес-конференції Ліна Костенко нагадала, що поклик письменника – писати, а останнім часом вона мріє писати вірші не з політичним забарвленням, а «малювати птиць срібним олівцем на лляному полотні». Слова поета. Так і має бути. Адже через багато літ, коли буремна сучасність стане далекою історією, не знайоме на покоління нащадків шукатиме на полотні світової літератури і української зокрема саме тих витончених срібних малюнків, писаних великим люблячим серцем, шукатиме «хуртовину айстр», осені «золоту жирандоль», її «шовковий шум танечної ходи», відчуватиме слова любові, яка в усі часи, в усі епохи є сутністю поета:

Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.

І, може, це і є моя найвища сутність.