Разумей, чтобы мог верить, верь, чтобы разуметь

Бл. Августин (V ст.)

Малое знание уводит от Бога, большое знание к Нему возвращает

Ф. Бэкон (XVII ст.)

Наука и вера суть две дочери Одного Великого Родителя, и в распрю зайти не могут

М. Ломоносов (XVIII ст.)

Я не могу найти слова лучше, чем «религия» для обозначения веры в рациональную природу реальности

А. Эйнштейн (XX ст.)

Досить часто можна почути тезу про те, що людство пройшло відповідні етапи в своєму розвитку від нижчого до вищого. Першою сходинкою була міфологія, як сама примітивна форма пізнання, її змінила релігія зі своєю «сліпою вірою»¹, яку, в свою чергу змінила філософія, з якої почала відколюватись наука – вершина пізнання світу та людини. І вже зараз краще відмовитись від примітивних міфу, релігії, філософії (іноді їй дозволяють залишитись), а задовільнитись наукою, яка в цьому світі все може пояснити. Наука невпинно веде запеклу боротьбу з такими пережитками минулого як релігія (віра), які доживають свій час.

Ця теза отримала великого розмаху з XVIII ст. на Заході, в нас на Україні особливого поширення набула з часів революції 1917 р. як державна ідеологія, до кінця не зжита вона й зараз.

З цією тезою ми спробуємо не погодитись.

Щоб максимально точно зрозуміти з чим ми маємо справу, потрібно спочатку подати дефініії центральним поняттям даної проблеми.

Отже: «Наука – особливий вид пізнавальної діяльності, направленої на вироблення об'єктивних, системно організованих і обгрунтованих знань про світ. Відображаючи світ в його об'єктивності, наука дає лише один із зрізів різномаїття людського світу. Тому вона не вичерпує собою всієї культури, а складає лише одну з сфер, яка взаємодіє з іншими сферами культурної творчості – мораллю, релігією, філософією, мистецтвом»².

«Релігія може бути визначена як організоване поклоніння вищим силам… Релігія не тільки представляє собою віру в існування вищих сил, але встановлює особливі відносини щодо цих сил: вона є, таким чином, відповідна діяльність волі, що направлена до цих сил»³.

Вже з огляду на вищевказане одразу намітимо, що ні наука, ні релігія⁴ не можуть спростувати одна одну за відмінністю предмету свого пізнання. Тому що наука у центр пізнання ставить видимий, фізичний світ, а релігія – світ духовний, нематеріальний, а це принципово різні категорії. Адже ми не порівнюємо кілометр з кілограмом. Не можемо ми робити це й тому, що, як бачимо, релігія є світоглядною системою, а наука ні.

Священне Письмо християн – Біблія, прямо підносить розум: «якщо до розсудку ти кликати будеш, до розуму кликатимеш своїм голосом, якщо будеш шукати його, немов срібла, і будеш його ти пошукувати, як тих схованих скарбів, тоді зрозумієш страх Господній, і знайдеш ти Богопізнання, бо Господь дає мудрість, з Його уст знання й розум!» (Прит.2. 3-6); «розум тебе стерегтиме, щоб тебе врятувати від злої дороги, від людини, що каже лукаве, від тих, хто стежки простоти покидає, щоб ходити дорогами темряви» (Прит.2. 11-13).

Якщо дивитись поверхнево, то вже в новозаповітніх текстах можна побачити натяк на негативне відношення до знань. У апостола Павла є такі слова: «Стережіться, щоб ніхто вас не звів філософією та марною оманою за переданням людським, за стихіями світу, а не за Христом»⁵ (Кол. 2. 8). Дехто зі світських філософів саме тут прослідковує протиставлення філософії⁶, як такої, вірі. Проте, з такою інтерпретацією ми не можемо погодитись, оскільки тут порушений закон екзегетики, по якому відповідний текст потрібно співставити з іншими місцями даної тематики, розглядати його в контексті, а також враховувати, кому і з яких причин він був адресований.

Апостол Павло писав свої листи до християн різних місць, якщо там виникали відповідні катаклізми в духовній практиці помісної («τοπικαι») общини. Цей лист був написаний до колосян, де, як вважає екзегет архієп. Аверкій (Таушев), «марновчення… було філософського характеру… з марновірними цілями»⁷. Тому таку філософію Апостол ставить в один ряд з марною оманою та грабунком. Він протиставляє невірне бачення Істини самій Істині, якою для християн є Христос. Адже християни до цих пір притримуються античного розуміння Істини як онтологічної, а не гносеологічної категорії. Для християнина Істина – це вище Буття, Реальність, а не відповідність уявлення про дійсність самій дійсності. В даному руслі потрібно розглядати й поняття віри, яка, за словами В. Лосського, «не психологічний стан», а «онтологічний зв’язок між людиною та Богом, зв’язок внутрішньо об’єктивний»⁸.

Як пояснює нам свящ. Р. Кацап: «Епоха святого Апостола Павла – це час релігійних синкретичних течій і рухів… Ті релігійні бродіння, які мали місце в ту епоху, відбивалися і на житті ще християнського суспільства, що тільки зароджується. Це не могло не турбувати і святого апостола Павла, який в багатьох своїх посланнях виступає проти різних тенденцій в первинному християнстві. Під впливом цих тенденцій апостол пише одних з важливих уривків, що став надалі важливим в справі формування християнського догматизму і що стосується Божества Ісуса Хріста…

διά της φιλοσοφίας – через філософію. Це слово, швидше за все, було запозичене в полеміці апостола Павла з псевдовчителями. У поєднанні з κενης ‘απατης (порожній обман) указує на те, що філософія є обманом. Це підтверджує те, що перед κενης не повторюється ні прийменник, ні артикль, а вживається саме у поєднанні з της φιλοσοφίας⁹. Тут не йде мова про філософію в загальному сенсі, а вказується на поняття вчення, про яке йдеться в Колосах. Суть цього вчення напряму іудео-гностичного в наступному. Швидше за все, мова йде про те псевдовчення, яке намагалися узаконити деякі вчителі… Тому не можна зі слова «філософія» робити висновок про те, що в даному вірші йдеться про еллінське (грецьке) вчення або взагалі про філософію¹⁰… Апостол Павло говорить не проти самого слова, а проти ознак єретичного вчення, яке з'явилося в Колосах. Тим паче, що саме слово φιλοσοφία з'являється в єврейських кругах з творів Філона і Іосифа Флавія і застосовується відносно позначення іудейської релігії, а також закону Моісеєвого, можливо з метою надати вагоміше значення цим поняттям в очах знатних (інтелектуалів) читачів. Так Філон говорить: ‘η κατα Μωυσην φιλοσοφία – за Моїсєєвою філософією; η πάτριος φιλοσοφία – отецька філософія, η ‘Ιουδαικη φιλοσοφία – іудейська філософія ¹¹»¹².

Не потрібно забувати, знову ж, і той факт, що антична філософія тіснішим чином була зрощена з язичництвом. Відома теза Арістотеля: «філософія – це богослів’я» (зрозуміло, що богослів’я язичницьке), додаткове тому підтвердження. Плотін, наприклад, докоряв християнам: «Ось що абсурдно: ці люди, що мають тіла, які зазвичай є у людей, з душею, наповненою бажаннями, скорботою, гнівом, претендують на контакт з умопостигаємим; але якщо мова йде про сонце, то вони заперечують, що це світило володіє силою набагато вільнішою від пристрасті, чим наша. Вони думають, що навіть найзліші люди мають безсмертну і божественну душу, а ціле небо, з його зірками, безсмертною душею не володіє!»¹³. Щоб бути повноправним членом філософського товариства, потрібно було обов’язково приймати участь у язичницьких містеріях, що для християнина було неприпустимим. Ось проти чого бореться апостол-місіонер.

Але вже в іншому місці той же апостол Павло, по-іншому дивиться на філософію. Коли його запросили виступити в Ареопазі перед видними афінськими філософами, серед яких були послідовники таких вагомих на той час шкіл як стоїки, епікурейці, в своїй аргументації апостол апелює до Клеанфа, учня Зенона, цитуючи його і похваляє філософів за пошук Істини (Діян. 17).

Дуже часто звучить теза, що ««отці церкви»¹⁴ робили відповідні кроки, щоб використовувати досягнення філософії в зміцненні позицій релігії і церкви»¹⁵. Це не зовсім вірно. Бо на початку християнство захищаючи себе від нападок «снобістичного складу розуму грецьких інтелектуалів»¹⁶, рецептувало філософський інструментарій саме для захисту, чому той період і називають апологетичним («αpolοία» – «захист, виправдання»).

Пізніше, з IV ст., потрібно було захищати Істину вже від єретичних зазіхань. І, як справедливо зазначає доктор Кіпріан (Керн): «…В часи великих догматичних змагань, отці церкви не побоялися звертатись до Платона та Арістотеля, до Плотіна та стоїків, і це стало настільки очевидним, що в цьому не сумнівався ніхто, та й сьогодні не сумнівається ніхто, окрім тих, хто хоче навмисно спотворити християнство та стилізувати його під примітивізм та мракобісся… Перші апологети… повинні були самі наважитися прийняти філософію… як таку, прийняти її методи, увійти в світ її понять»¹⁷.

Подивимось, як же відносились до філософії самі християни

Християнський мученик Іустин Філософом (103-166 рр.), в якому поєднались і віра, за яку він помер, і філософія, до кінця життя він носив філософський плащ, так пише про філософію: «Філософія є величніше та драгоцінніше в очах Божих надбання: вона одна приводить нас до Бога та робить нас угодними Йому і істинно святі ті, хто направив свій розум до філософії. Без філософії та здорового розуму ніхто не може володіти мудрістю; тому всяка людина повинна філософствувати і вважати це діло найважливішим та найморальнішим»¹⁸.

Іоан Аль-Мансур Дамаскін (VIII ст.) у своїй праці «Джерело знання» так говорить про философію: «Філософія є пізнання Божественного і людського, видимого і невидимого. Далі, філософія є піклування про смерть, як довільну, так і природну. Бо... смерть двояка: по-перше, природна, тобто відділення душі від тіла, по-друге, довільна, коли ми зневажаємо життя теперішнє і спрямовуємося до майбутнього. Далі, філософія є уподібнення Богові. Уподібнюємося ж ми Богові через мудрість, тобто дійсне пізнання блага, і через справедливість, яка є нелицемірна подяка кожному належного, і… коли ми робимо добро тим, що кривдять нас. Філософія є також мистецтво мистецтв і наука наук, бо філософія є початок усілякого мистецтва, і через неї буває винаходиться усіляке мистецтво і усіляка наука... Далі, філософія є любов до мудрості; але дійсна Премудрість Бог, і тому любов до Бога є дійсна філософія»¹⁹.

Досить часто нинішні історики філософії опираються на тезу Тертуллиана – «Credo quia absurdum (est)» – «Вірую, бо абсурдно», з якої виводять, що віра в християнстві протиставляється знанню. Проте, якщо ознайомитись з творами самого християнського апологета, то виходить, що він таких слів просто не говорив, в нього немає такої фрази. Квінт Септімій Флорент Тертулліан (160-220 рр.) пише про інше, ставить дещо інші акценти. В творі «De Carne Christi»²⁰ апологет пише: «Син Божий прибитий до хреста; я не стижусь цього, тому що цього потрібно стидатися. Син Божий і помер; це досить вірогідно, тому що це безумно. Він похований і воскрес; це достовірно, тому що це неможливо»²¹. З цього ми ніяк не можемо зробити висновок, що Тертулліан та християни в цілому не знають, а тому вірять. Колишній філософ-язичник Тертулліан не міг собі й уявити, що колись узурпатор Зевс спуститься до людей, для цього існували напівбоги-напівлюди (демони), а тут Сам Творець стає людиною помирає за людину і воскресає. Християнський філософ захоплюється цим кенозисом, хоч для язичника це й неможливо. В іншому місці, той же Тертулліан, прямо пов’язує віру та знання: «Ми ж, - скільки б не мала була наша віра, а значить, і розуміння (intellectus – О.І.)…»²².

Слід вказати, що в деяких християнських філософів (наприклад у Татіана Ассирійця) можна знайти недоброзичливе відношення до філософії. Та відносно цього потрібно враховувати: по-перше, що вони критикують не філософію як таку, а її пронизаність язичницькими культами та містеріями²³; по-друге, потрібно прибігати до критерію – «consensus patrum»²⁴, щоб диференціювати основи християнського вчення від простого теологумену.

Щоб більш глибше прослідкувати зв’язок віри та знання, звернемось до біблійної традиції. Апостол Павло прямо каже: «Я знаю, в Кого увірував…» (2 Тим.1. 12). В давньогрецькій мові є два відтінки знань – «γιγνώσκω» («знаю») та «οίδα» («бачу, відаю, розумію, пізнаю»). Так от, апостол Павло вживає лексему «οίδα», яка виявляє більш глибші знання ніж «γιγνώσκω» – простий набір фактів. Проф. В. Болотов слідуючим чином пояснює це поняття: «Відання є знання, в якому домішений сильний естетичний або вольовий момент; відання — це імпульс людського життя. Людина хоче бути при самій події, щоб все бачити своїми очима»²⁵.

Через віру той же апостол закликає християн до «розумного (!) служіння»²⁶ (Рим. 12. 1). Сам Христос закликає здійснювати основну заповідь любові «серцем, душею, розумом» (Мф. 22. 37).

Віра це, як вказує проф. А. Кураєв, відповідна реакція конкретної людини на знання. Коли людина виокремлює з інформаційного потоку якусь одиницю її і вона починає впливати вже на життя певної людині в цілому, ці знання вже ціннісно наповнюються, людина дозволяє йому перерости в переконання, стати вірою. Тому: «Релігії в безпримісному вигляді не існує. Люба релігія втілена в людях і в їх культурі. Тому вона вбирає в себе і культурні, філософські, етичні, наукові і натурфілософські компоненти. Питання лише в їх пропорціях»²⁷. Ось чому екстерналістська концепція в гносеогенезисі все більше починає превалювати над інтеналістською.

Відомі слова й академіка Б. Раушенбаха, який серйозно вивчав православний іконопис XVI ст., про те, що православна ікона, як предмет релігійної практики, звертається саме до розуму людини, він натякав на зворотну перспективу, на відміну від живопису епохи Відродження та Модерну, що апелюють, відповідно, до почуття та підсвідомості.

Дуже важливим здається вказати на наступний факт. В релігії одне з центральних місць займає поняття «покаяння», як ступінь богопізнання, як навернення до Істини. В східній християнській традиції ця лексема походить від давньогрецького «µετάνοια» (від «νούς» – «розум, думка, розсудливість, мислення»), що перекладається як «зміна розуму». Тобто бачимо, що центральним у цьому терміні також є розум.

За словами Ігнатія (Брянчанинова): «Істина Віри знаходиться в єдності з істиною науки»²⁸.

Резюмує християнське розуміння ролі розуму в житті віруючої людини, проф. К. Скворцев: «Розум, якщо розглядати його ідеально, дійсно є факелом, що озаряє своїм світлом безмірний горизонт, тому що думка наша возноситься до небес, спускається до глибин землі, проникає в таємниці світу фізичного та морального…, може пізнавати Творця»²⁹.

Досить часто приходиться чути закиди в сторону релігії, що в ній існує багато обмежень мертвим догматизмом, сліпою вірою, на відміну від науки. Видається, що тут доцільно нагадати про існування «догматів» і в самій науці, щоправда там вони названі постулатами та аксіомами, вони також є недоказовими і сприймаються як вихідні положення, на віру.

За словами А. Эйнштейна: «Віра в існування зовнішнього світу, незалежного від сприймаючого суб'єкта, є основа всього природознавства»³⁰. Кібернетик Н. Вінер писав: «Без віри в те, що природа підпорядкована законам, не може бути ніякої науки. Неможливий доказ того, що природа підпорядкована законам, бо всі ми знаємо, що світ з наступного моменту може уподібнитися грі в крокет з книги «Аліса в країні чудес»»³¹. 

В. Гейзенберг пише про відносність раціоналізму як інструменту в гносеології: «Значення всіх понять і слів, що утворюються за допомогою взаємодії між світом і нами самими, не можуть бути точно визначені... Тому шляхом тільки раціонального мислення ніколи не можна прийти до абсолютної істини»³².

Про це ж говорить і релігія, яка не задовольняється лише інтелектуальною складовою, вона іде далі, через інтуїцію, через віру до Об’єкта свого пізнання. Перед людиною не стоїть тотальна альтернатива: або знання, або віра, а опираючись і на знання також людина заспокоюється у вірі. Про це говорить і єпископ Михайло (Мудьюгін): «Повніше і всесторонніше визначення релігії може бути дане тільки на основі релігійного досвіду. Релігійний досвід є для віруючого, як правило, тотальним, охоплює розум (раціонально-пізнавальну функцію душі), відчуття (емоційну функцію) і волю (активно-діяльну функцію)»³³.

Тому християнство прагне до гармонії всіх сил душі: розуму, відчуттів та волі, яка (гармонія) колись порушилась внаслідок духовно-морального катаклізму першородного гріха. Свт. Ігнатій Брянчанинов в таких словах висловив сутність першородного гріха і його наслідок для людини: «Різнорідні частини, складові сутності моєї, розум, серце і тіло – розітнуті, роз'єднані, діють різноголосно, протидіють одна інший…»³⁴.

Для більш об’єктивного висвітлення проблеми потрібно привести свідчення й іншої сторони, тобто як же дивляться на співвідношення релігії та науки представники самої науки? Наведемо декілька цитат відомих вчених.

Американський філософ Хокінг пише: «Між наукою і релігією, в даний час немає ніякої війни. Є деякі вчені з гарячими головами, які хотіли б здати релігію в музей старовини. Такі явища не можна вважати типовими. У тому, що існують серед релігійних діячів гарячі голови, що мають бажання подавити науку або вважають, що це можливо, – я сумніваюся»³⁵.

«Не наука нечестива, – каже Г Спенсер, – як думає багато хто, а нечестива зневага до неї, небажання вивчати мир і творіння, нас що оточують. Бути відданим науці означає – безмовно преклонятися перед нею, визнавати велич предметів, що вивчаються, а отже, велич і їх Творця»³⁶.

За словами Макса Планка, «наука і релігія в істині не протирічать одне одному, але вони для кожної мислячої людини потребують взаємного доповнення один одним»³⁷.

Джордж Стоке, визначний математик Кембриджського університету, якого порівнювали з Ньютоном, писав: «Що стосується твердження, ніби недавні наукові дослідження показали, що Біблія і релігія помилкові, то на це я відповім прямо: цей погляд абсолютно помилковий. Я не знаю ніяких здорових висновків науки, які б суперечили християнській релігії. Мабуть, і є деякі дикі наукові припущення, що висловлюються головним чином людьми другорозрядного знання, що видаються за добре обгрунтовані наукові висновки і які за властивостями своїми можуть викликати деякі труднощі, якщо ці припущення визнати за істину; але я не зайду настільки далеко, щоб говорити про протиріччя науки та релігії один до одного, оскільки в головних частинах вони рухаються в різних площинах...

Ви питаєте: чи дав мені мій життєвий досвід підстави вважати найбільших учених людьми нерелігійними? Відповідаю: мій досвід не тільки не привів мене до цього висновку, він привів мене якраз до зворотного виводу»³⁸.

Знаменитий німецький вчений Ф. Паульсон досить справедливо замітив: «Мир між вірою і знанням, натурфілософією і релігією не тільки можливий, але й досить близький - він стукається в двері, мир цей - не компроміс, а справжній і міцний»³⁹.

Відомий вчений, лауреат Нобелівської премії Чарлз Таунс, творець лазера бачить ці взаємовідносини так: «Мета науки, відкрити порядок Всесвіту і завдяки цьому зрозуміти суть речей, які ми бачимо навколо себе, зокрема зрозуміти життя людини. Мета релігії може бути визначена, мені здається, як збагнення (і, отже, й прийняття) мети і сенсу Всесвіту, а також того, яким чином ми пов'язані з нею. Цю вищу доцільну силу ми і назвемо Богом»⁴⁰.

Французький філософ Еміль Бутру пише: «Релігія – пропонує людині багатше і глибше життя, ніж тільки мимовільне або навіть інтелектуальне життя: вона є вид синтезу або, вірніше, сокровенного духовного зв'язку інстинкту і розуму, при якому кожен з двох, що злитий з іншим і завдяки цьому перетворений і запалений, володіє повнотою і творчою силою, яка вислизає від нього, коли він діє окремо»⁴¹.

Навіть у батька вільнодумства Вольтера, який, кажучи відверто, був більше критиком релігійного фанатизму в римо-католицтві, антиклерикалом, ніж атеістом, можна прочитати такі рядки: «Потрібно бути сліпим, щоб не бути засліпленим цією картиною (тобто видимим світом – О.І.), треба бути глупцом, щоб не визнати її Творця, треба бути божевільним, щоб перед Ним не преклонитися»⁴².

Найвидатніший математик ХХ століття А. Кошин публічно сповідує: «Я – християнин. Це означає, що вірю в Бога і в Божество Ісуса Хріста так само, як до мене вірили видатні вчені: Тихо-де-Браге, Коперник, Декарт, Ньютон, Лейбніц, Паскаль, Грімальді, Эйлер, Гюльден, Бошкович, Хершіль та інші великі астрономи та математики минулих років»⁴³.

Всі ці вчені суміщали в собі величезний інтелектуальний потенціал і глибоку віру, і ні в одного з них не виявлено признаки шизофренії, навпаки, вони були повноцінними особистостями.

Вже сам собою цей приклад знімає проблему антагонізму віри та знання, релігії та науки. Він показує, що ця проблема надумана, вона шлейфом тягнеться за нами з радянського минулого, коли панівна ідеологія так званого «наукового атеїзму»⁴⁴ як інородне тіло трансплантувалась в науки як природничого, так і гуманітарного циклу.

За словами видатної людини, яка уособлювала в собі і практикуючого вченого (зробив ряд відкриттів в хірургії, удостоєний «Сталінської премії»), і віруючого, православного ієрарха⁴⁵, Луки (Войно-Ясенецького), думка про протиріччя науки та релігії лежить, «в поверхневому знанні як в галузі науки, так і в галузі релігії, і цим підтвержується думка: «Знання приводить до Бога, напівзнання віддаляє від Нього». Напівзнання⁴⁶ – бич нашого часу: саме воно і створює назване упередження»⁴⁷.

Та цей період, на щастя, вже канув в Лету, відійшов у історію і потрібно остаточно та рішуче поставити всі крапки над «і»: тактовно вказати кожній галузі людської діяльності, і науці, і релігії, на їх гідне місце, яке вони мають посісти в житті людства.

Список використаної літератури

1. Аверкий (Таушев), архиеп. Апостол. Руководство к изучению Священного писания Нового Завета. М., 2001.

2. Болотов В.В. Лекции по Истории Древней Церкви. http://www.biblicalstudies.ru/books./bolotov1.html

3. Бутру Э. Наука и религия в современной философии/Пер. с фр. М., 1910.

4. Гейзенберг В. Физика и философия. М., 1963.

5. Игнатий (Брянчанинов), еп. Сочинения, Т. 3. СПб., 1886.

6. Игнатий (Брянчанинов), еп. Сочинения. Т. 2. СПб., 1905.

7. Кіпріан (Керн)., архім. Патрологія. К., 2003.

8. Кулаков Ю. И. Проблема основ бытия и мир высшей реальности. // О первоначалах мира в науке и теологии. Спб., 1993, С. 82.)

9. Кураев А. В. Уроки сектоведения. Т. 1. СПб.: Форматика, 2002.

10. Кураев А.В. Не-американский миссионер. http://kuraev.ru

11. Лосский В.Н. Вера и богословие. // Спор о Софии. Стоьи разных лет. М., 1996.

12. Лука (Войно-Ясенецкий), архиеп. Наука и религия. М., 2007.

13. Ляшевский С. Библия и наука о сотворении мира. http://www.wco.ru/biblio/books/stephan1/Main.htm

14. Мейендорф И. Введение в святоотеческое богословие. Мн.: Лучи Софии, 2001.

15. Мень А. Истоки религии. Т. 1. М., 2001.

16. Михаил (Мудъюгин). Введение в основное богословие. М., 1995.

17. Микрокосмос. Научно-богословский и церковно-общественный альманах Миссионерского отдела Курской епархии Русской Православной Церкви. Вып. 1. Курск, 2008.

18. Новейший философский словарь./Сост. Грицанов А.А. Мн.: Изд. В.М. Скакун, 1998.

19. Осипов А.И. Путь разума в поисках истины. М., 2002.

20. Скворцев К., проф. Философия отцов и учителей Церкви (период апологетов). К., 2003.

21. Смирнов И. Н., Титов В. Ф. Философия: Учебник для студентов высших учебных заведений. Изд. 2-е, исправленное и дополненное. М., 1998.

22. Спенсер Г. Воспитание умственное, нравственное и физическое. СПб., 1894.

23. Табрум А.Г. Религиозные верования современных учёных М., 1912.

24. Таунс Ч. Слияние науки и религии. / Пер. с англ. - В кн.: Диалоги. М., 1979.

25. Энциклопедический словарь. Т. XXVI. Изд. Ф. А. Брокгауза и И. А. Ефрона. СПб., 1899.

26. Die Schriften des Johannes von Damaskos. Besorgt von P. B. Kotter. B., 1969, Bd. I, S. 28-29, 55.