Зміст

Вступ

Літературне бароко на Україні

Виникнення і розвиток бароко

Бароко в Російській імперії

Барокові надгробки в Україні

Бароко і рококо на землях України

Розум Бароко – явище складне і суперечливе

Література

Вступ

1.Саме поняття літературного бароко ввійшло в науку лише недавно, після першої світової війни. Поняття «бароко» прикладали раніше лише до сфери пластичних мистецтв (архітектури, скульптури, малярства). Пізніше помітили, що й стиль інших мистецтв (музика, література) має спільні риси із стилем мистецтв пластичних. Та й досі наука не закінчила дослідження барокової літератури. Найменше зроблено в слов’ян; лише польська та чеська барокова література порівняно добре досліджена. Для освітлення української барокової літератури зроблено лише перші кроки, хоч матеріал зібрано почасти вже давно.

2. Не маючи певного погляду на українську барокову літературу (17 — 18 ст.), стара українська історія літератури не могла помітити в її формі та змісті ніякої внутрішньої єдності, та вважала через те її основні риси просто за вияв якоїсь особистої сваволі, примхи, чудернацтва авторів. Незважаючи на виразний характер світогляду барокових письменників, старі історики української літератури та культури міряли ідеологічний зміст барокової літератури масштабами власного часу. Тому цю літературу засуджували, як «далеку від життя», чужу інтересам народу, «схоластичну», нікому не потрібну. А щодо форми, то її засуджували як переобтяжену подиву гідними чудернацтвами, недоладну, безпорадну й т.д. До мотивів цього сувоporo засудження приєднувалося ще й те, то мова української барокової літератури зробилася після мовної реформи Котляревського «перестарілою», архаїчною, та знову ж таки — «ненародною».

3. Хоч наука вже досягнула великою мірою єдності щодо характеристики барокового стилю в його конкретних рисах, але панує ще чимала розбіжність у розумінні основних, провідних мотивів, що зумовлюють характер барокового стилю. Ще й досі дуже розповсюджене розуміння барокової культури як культури католицької протиреформації. Таке розуміння проходить без уваги повз той факт, що й протестантські країни та народи розвинули — іноді досить блискучу — барокову культуру. На Україні, як побачимо, православні кола далеко більшою мірою брали участь у творенні барокової культури, зокрема літератури, ніж католицькі. Вже ближчий до правди погляд тих, хто вбачає в бароковій культурі «синтез», поєднання культур середньовіччя («ґотики») та ренесансу. Бо, справді, культура бароко, не відмовляючись від досягнень епохи ренесансу, повертається багато в чому до середньовічних змісту та форми; замість прозорої гармонійності ренесансу зустрічаємо а бароко таку саму скомпліковану різноманітність, як у ґотиці; замість можливої простоти ренесансу зустрічаємо в бароко ускладненість ґотики; замість антропоцентризму, ставлення людини в центр усього в ренесансі, зустрічаємо в бароко виразний поворот до теоцентризму, до приділення центрального місця знову Богові, як у середньовіччі; замість світського характеру культури ренесансу, бачимо в часи бароко релігійне забарвлення всієї культури — знову, як у середньовіччі; замість визволення людини від пут соціальних та релігійних норм, бачимо в бароко знову помітне присилення ролі церкви й держави. Але, як уже сказано, бароко де в чому переймає й спадщину ренесансу: зокрема, воно цілком приймає «відродження» античної культури; воно, щоправда, цю культуру розуміє інакше, аніж ренесанс, та робить спробу з’єднати античність з християнством; бароко не відмовляється і від тієї уваги, яку ренесанс звернув на природу; лише ця природа є для нього важлива як шлях до Бога; бароко не відкидає навіть культу «сильної людини», лише таку «вищу» людину воно хоче виховати та й справді виховує для служби Богові. Але те, що своєрідне для культури, та зокрема для мистецтва бароко, що надає бароко його власного індивідуального характеру, це — рухливість, «динамізм» бароко; в пластичному мистецтві це — любов до складної кривої лінії, на відміну від простої лінії та гострого кута чи півкола ґотики та ренесансу; в літературі та житті — це потреба руху, зміни, мандрівки, трагічного напруження та катастрофи, пристрасть до сміливих комбінацій, до авантюри; в природі бароко знаходить не стільки статику та гармонію, як напруження, боротьбу, рух; а головне — бароко не лякається найрішучішого «натуралізму», зображення природи в її суворих, різких, часто неестетичних рисах, — поруч із зображенням напруженого, повного життя, знаходимо в бароко і якесь закохання в темі смерті; бароко не вважає найвищим завданням мистецтва пробудження спокійного релігійного чи естетичного почуття; для нього важливіше зворушення, розбурхання, сильне враження. З цим змаганням розворушити, схвилювати, занепокоїти людину зв’язані головні риси стилістичного вміння бароко, його прагнення сили, перебільшень, гіпербол, його кохання в парадоксі та любов до чудернацького, незвичайного «ґротеску», його любов до антитези та, мабуть, і його пристрасть до великих форм, до універсальності, до всеохопливості із своєрідними рисами бароко зв’язані й ті небезпеки, що загрожують бароковій культурі та, зокрема, бароковому мистецтву: це часом надто велика перевага зовнішнього над внутрішнім, «чиста» декоративність, за якою зникає або відходить на другий план глибший сенс та внутрішній зміст; ще небезпечніше змагання перебільшити, посилити всяке напруження, всяку протилежність, усе вразливе, дивне, чудне, — це приводить бароко до надмірного замилування в мистецькій грі, в мистецьких, поетичних іграшках, у чудернацтві, в ориґінальності, а то й ориґінальстві; твори бароко часто перевантажені, переобтяжені, переповнені формальними елементами; цьому сприяє і школа поетики ренесансу, що передала бароко всю витонченість античного вчення про поетичні форми та поетичні засоби («тропи і фігури»). В певних галузях літератури (напр., проповідь) маємо перевагу декламації, театральність.

Не треба, одначе, забувати, що барокове мистецтво та барокова поезія зокрема призначені не для іншого часу, а саме для «людей бароко». Чужий для нас стиль барокової поезії, яким і ми можемо захоплюватися як витонченим консеквентним та розкішним, був для «людини бароко» справді зворушливим, захоплював її, промовляв до її естетичного почуття, а через це й до її розуму та серця. Любов до натуралізму, до зображення природи також і в її «низьких» елементах, до конкретного, за яким бароко завжди бачило духовне, божественне, ідеальне, привів барокове мистецтво та поезію і до уваги до занедбаної доти народної поезії, до фолкльору. В поезії бароко маємо перший підхід до «народності». І бароко знайшло живий інтерес та симпатію серед народу: не дивно, що надзвичайно сильні впливи бароко залишилися в усій народній поезії та народному мистецтві Європи й досі.

4. Зокрема, не треба зменшувати значення епохи бароко для України. Це був новий розквіт — після довгого підупаду — мистецтва та культури загалом. В історії народів епохи розквіту мають не лише суто історичне значення; вони накладають певний відбиток на всю дальшу історію народу, формуючи національний тип або залишаючи на довгий час певні риси в духовній фізіономії народу. Так, здається, було і з епохою бароко на Україні. Бароко залишило тут багато конструктивних елементів, які ще збільшив вплив романтики, що в багатьох рисах споріднена з бароко (див. про це в розділі VII). Розуміється, конструктивні елементи, які бароко залишило в українській культурі, не всі позитивні; багато з них можна вважати й неґативними. Але культура бароко немало спричинилася до сформування української «історичної долі».

5. Звичайно, культура бароко не вичерпується тими «формальними» рисами, про які ми говорили досі. Але духовний зміст окремих історичних епох здебільшого характеризує не лише одна якась духовна течія, а кілька напрямів, що групуються коло двох полярно протилежних пунктів духовного всесвіту. Так і в епоху бароко: одним з полюсів була природа, другим — Бог. Епоха бароко, з одного боку, — епоха великого розквіту природознавства та математики (бо основа пізнання природи для людини бароко — міра, число та вага), а з іншого боку — епоха розквіту богословії, епоха спроб богословського синтезу, епоха великої релігійної війни («тридцятилітньої»), епоха великих містиків. Людина бароко або втікає до усамітнення з своїм Богом, або, навпаки, кидається в вир політичної боротьби (а політика бароко — політика широких всесвітніх планів та жадань), перепливає океани, шукаючи нових колоній, береться до планів поліпшити стан усього людства чи то політичною, чи то церковною, науковою, мовною (проекти штучних мов) чи якоюсь іншою реформою.

В ідеалі обидва для людини бароко можливі шляхи ведуть до тієї самої мети: через «світ» (природу, науку, політику і т. д.) людина приходить завше до того самого — до Бога, хто надто довго залишився у світі, той лише заблукав у ньому. Отже, якщо культура готики принципово релігійна та навіть церковна, якщо культура ренесансу принципово світська (хоч би її творили і духовні), культура бароко мусить мати обидві — релігійну та світську сфери; але можлива — і реально зустрічається нерідко — барокова культура з великою перевагою або й виключним пануванням релігійної сфери. Таку перевагу зустрінемо, до речі, й на Україні.

Літературне бароко на Україні

І. Літературне бароко на Україні є явищем 17 — 18 ст. Бароко в сфері пластичних мистецтв іноді називали «козацьким бароко». Без достатньої підстави: бо козаки зовсім не були єдиною культурно-продуктивною групою на Україні тих часів. Ще менше підстав називати літературне бароко «козацьким»: українські письменники тих часів були здебільшого не козаками, а ченцями. Та й споживачі літератури навряд чи були головне козаками. Але українське бароко — не таке універсальне явище, як бароко Заходу. В ньому ми маємо значну перевагу елементів духовних над світськими. Ще більшу знайдемо, мабуть, лише в чехів. Світських елементів не бракує цілком: маємо й світську лірику, і новелу, і — хоч і лише випадкові — світські елементи в драмі», нарешті — маємо світську хроніку, лист, науковий трактат. Але «духовний» елемент переважає в змісті. Зовсім бракує типового для бароко природознавчого трактату: спочатку бракувало місця (високої школи), що плекала б цей ґатунок літератури, а пізніше (в 18 ст.) українці-природознавці знайшли для себе ґрунт лише в чужій (російській) науковій літературі.

2. Своє й чуже сполучені в українській бароковій літературі в не зовсім звичайних формах. Україна, як ми бачили, не мала виразної та характерної ренесансової літератури. Отже, просякання світських елементів у літературу, зокрема — знайомство з античністю, почасти йшло вже в часи бароко та не мало характеру боротьби, революції проти церковної традиції. Античність приходила на Україну вже після примирення її з християнством, у формах барокового, християнсько-міфологічного синтезу: тому помалу, але без опору починається розповсюдження вжитку міфологічних образів: релігійна лірика стоїть під охороною античних «муз»; Пресвята Діва стає «Діаною», хрест порівнюють з тризубом Нептуна, в містичних трактатах з’являються «амури» та «купідони» і т. д. Бароко прийшло без великої літературної боротьби і прийнялося, як нова рослина на плодючому ґрунті. Єдиний, може, хто міг би боротися проти бароко, Іван Вишенський, сам у своїй літературній формі був до бароко дуже близький (див. далі) та радше сприяв його успіхові саме стилем своїх творів. Вишенський лише не прийняв би поєднання християнства з античністю, «синкретизму».

3. Коли починається українське бароко? Це питання складне не лише для України: бароко, почавшися в південній Європі в половині 16-го віку, у деяких країнах лише помалу пробивалося крізь традицію ренесансу. На Україні першим письменником, у якого знаходяться риси барокового стилю, є Іван Вишенський. Його довгі періоди нагромадження паралелізмів, сміливі антитези, стиль промовця чи ліпше пророка, майже неймовірне нагромадження формальних прикрас (що у цього геніального письменника ніколи не закривають, не усувають з поля уваги змісту) могли б дозволити нам прилучити його твори до літератури бароко, коли б джерела його стилістики не були зовсім інші: це святе Письмо та отці церкви, найбільше, мабуть Златоуст. Щоправда, Вишенський, мабуть, знав уже бароковий стиль (з польської полемічної літератури) та де в чому міг його й наслідувати. Але ідеологія його теж зовсім не барокова: це не програма сполучення цінних елементів ренесансу зі старою традицією, а програма повного повороту до чистої традиції. Але цікавий приклад «бароковості» Вишенського перед бароко характеризує спорідненість бароко з українським духовним стилем; так само характерний є й бароковий характер деяких сторінок пишного «пізньовізантійського» стилю Галицько-Волинського літопису.

Справжній початок бароко — це Мелетій Смотрицький, це проповіді та почасти вірші Кирила Транквіліона Ставровецького, а повна перемога бароко — утворення київської школи. Найбільшими культурно-політичними успіхами, які відіграли велику роль в історії українського барокового письменства, були: відновлення православної ієрархії 1620 р. та заснування київської школи 1615 р. і її реформи, проведені Могилою (1644 р.) та Мазепою (1694 р.). І нові ієрархи, і професори Академії були головними репрезентантами бароко. Бароко, що почалося якось непомітно, панує надзвичайно довго та тримається надзвичайно вперто. Майже весь 18 вік в українських школах вищого типу навчають барокової поетики та плекають барокову поезію. В основі не виходить за межі традиції (хоч дуже рішучий реформатор в окремих питаннях) останній великий український письменник епохи бароко Гр. Сковорода. Але з ним літературне бароко не дожевріло, а догоріло повним полум’ям до кінця та враз згасло. Згасло разом з притаманною українському бароко літературною мовою: на зміну прийшла мова народна.

Останній період бароко в деяких країнах утворив власний стиль, стиль пізнього бароко або «рококо». Цей двірський, легкий, граціозний, але разом і іграшковий, легковажний стиль на Україні не розвинувся. Бо в середині 18-го сторіччя на Україні не було свого двора, пани, що йшли за модою, великою мірою русифікувалися, і лише десь далеко на півночі починав при дворі цариці Єлизавети складатись стиль українського рококо, що знайшов вираз та почасти відгомін лише в українській ліриці, переробках та музичних обробках народних пісень та небагатьох спробах власної творчості, без літературних претензій та значення.

4. Українське бароко, як пізніше романтика, було епохою засвоєння не лише сучасного, а й старого: наздоганяли прогаяне за століття; тепер поприходили на Україну й численні переклади літератури, яку власне треба назвати середньовічною, та навіть твори отців церкви в новому мовному одягу. Так буває завжди в епохи літературного розквіту; так пізніше Шекспіра принесли на Україну романтика та реалізм. І як на Шекспіра дивились очима романтики чи реалізму, так, мабуть, сприймали за часів бароко й твори старих епох очима та серцем бароко. Науці ще треба розвідати, як люди українського бароко дивилися на твори старих часів, що їм принесло бароко.

5. Бароко змінювалося, розвивалося за порівняно короткий час свого панування: від початків до пишного пізнього бароко (що дістало в різних країнах навіть різні назви, здебільшого за іменами головних представників цього стилю: «ґонґорізм», «марінізм», «преціозний стиль» і т. д.) в кінці до рококо. На Україні цей розвиток не був дуже рішучим та дуже помітним. Десь після 1680 року українська література пережила період надзвичайно пишного, переобтяженого формальними прикрасами стилю (напр. І. Величковський, Стефан Яворський), але не бракувало й «поміркованих» поетів, а головне — духовні письменники лише як виняток доходять до такого літературного радикалізму, на який здатні світські поети. А потім прийшов політично зумовлений підупад, що рідко сприяє літературному радикалізмові.

Зате поетика українського бароко знала реформи, і досить радикальні, в конкретних питаннях поетики. Одну з найрадикальніших реформ у теорії віршування зробив Сковорода: але вона не встигла прищепитися, як скінчилася вся барокова література.

6. Українське бароко не знає всієї різноманітності жанрів (ґатунків) барокової літератури, зокрема бракує багатьох світських. Багатьом жанрам не давали розвинутися обставини, і зокрема неможливість друкувати ці твори: так, не було великого роману; для розповсюдження переписуванням він не надавався. Майже не було великого епосу, навіть і перекладів (про виїмки дивися далі), і він міг би з’явитися, якби була змога друкуватися. Отже, далі маємо говорити про: 1) лірику, 2) епос, 3) повість, 4) драму, 5) проповідь, 6) хроніку, 7) трактат. Деякі ґатунки все ж розвинулися надзвичайно широко.

Барокова література на Україні залишається ще певною мірою анонімною, хоч кількість відомих нам авторів велика. Є багато авторів, про яких ми нічого, крім імені, не знаємо або знаємо дуже мало.

7. Дуже цікавою проблемою барокової української літератури є мова. Вона так само залишається принципово слов’янською, як і в попередній період. Але, на жаль, вона, увібравши в себе велику кількість елементів народної мови, не підлягла ніяким певним нормам. Тому ми зустрічаємо великі ухили то до української народної мови, то до польської, то — лише в 18 ст. і то рідко — до російської, іноді натомість збільшується стихія церковна. Мова варіює залежно від ґатунку твору або навіть його окремої частини: в певних сценах драм мова наближається до народної; це наближення помітимо і в жартівливих піснях; наближення до польської мови характерне для творів з шляхетських кіл (напр., «гербовні вірші»). Деякі чужі українській мові форми зробилися конвенційними, бо українські форми здавалися не досить логічними.Так, дуже часті форми дієслів минулого часу на польський зразок: «писалем, писалесь» і т. д., мабуть, поширилися, бо здавалося, коли затратилися старі форми («писалъ есмь, писалъ еси» і т. д.), нелогічним та не досить зрозумілим уживання тієї самої форми «писав» для всіх трьох осіб. Подібних прикладів є кілька. Але від церковнослов’янської мови московського типу українська мова відходила все далі, так що все частішими стають «переклади» з однієї мови на другу та переробки українських творів при їх друку в Москві (що зіпсувало для нас чимало творів нашої барокової літератури, що їх лише в Москві друковано). Певне наближення до російської мови відбувається в 18-му ст., але це є наближення російської мови до української: кількість українців серед перекладачів (вже в 17 ст.) в урядах, на духовних посадах, а пізніше в університетах була така значна, що українські елементи значною кількістю прийшли до російської канцелярської, судової, шкільної мови. Може, був певний елемент національної самоохорони в тому, що Котляревський цілком відмовився від старої (барокової) української мовної традиції, до якої так наблизилася російська мова, та почав утворення нової літературної мови на цілком новій основі: на основі народної мови. Це був кінець української барокової літератури, що вже віджила свій час, і початок нової української літератури.

Виникнення і розвиток бароко

Бароко (іт. barocco — вибагливий, химерний) — стиль у європейському мистецтві у 16-18 ст. Батьківщина бароко - Італія, де у визначних мистецьких центрах (Римі, Мантуї, найменше у Венеції і Флоренції) виробили перші зразки бароко в архітектурі, скульптурі, живописі. За висновками науковців - бароко кризовий стиль, що виникає на хвилі кризи гуманізму і народження маньєризму. Але це не відкидало бажання насолод дарунками життя, мистецтва і природи, широкого використання насилля, работоргівлі, винищення незвичних культур чи ідейних течій як в самій Європі, так і за її межами (Контрреформація, мільйони винищених індіанців Америки, засилля інквізиції тощо). Якщо Відродження мало незначне поширення в країнах за межами Італії, то з доби бароко почалася справжня навала західноєвропейської цивілізації на відомий світ і включення в орбіту своїх хижацьких інтересів віддалених країн і континентів (доба Великих географічних відкриттів, хижацька колонізація Америки, Південної Азії тощо).

Засновником бароко в Італіі вважають Мікеланджело Буонаротті (1475-1564). Саме він підсилив архітектуру велетенським ордером, широко використовував карнизи, подвоєння пілястр та колон, тісніву архітектурних елементів та надлюдський розмір. Скульптурні та архітектурні твори генія й досі справляють враження скорботи, напруги, нервовості, хоча зберігають чітку побудову, симетрію і потойбічну, майже неможливу красу.

Характерна пишнота, парадність, яскравість кольорів, контрастність, екстравагантність орнаменту, асиметрія конструкцій. В архітектурі панують сильні контрасти об'ємів, перебільшена пластика фасадів, світлотіньові та кольорові ефекти. Живопис і скульптура відзначаються декоративно-театральними композиціями, тонкою розробкою колориту і ефектів освітлення, ускладненою пластикою, парадністю. У музиці — поява опери.

Стиль домінував у європейському мистецтві в 17 столітті.В деяких країнах бароковий стиль захопив кінець 16 і половину 18 століття (Італія, Польща, Австрія, Україна, Латинська Америка). Представниками цього стилю є П. П. Рубенс, А. ван Дейк (Фландрія), в живопису Кортона, Караваджо, в архітектурі Л. Берніні (Італія), В. Растреллі (Росія), в літературі П. Кальдерон (Іспанія), А. д'Обіньє (Франція), М. В. Ломоносов (Росія), в музиці період бароко тривав з 1600 до 1750, представниками якого є Монтеверді, А. Вівальді, Й. С. Бах, Г. Ф. Гендель.

Бароко виникло і набуло великого розвитку в Італії, замінивши прості і ясні форми мистецтва Раннього і Високого Відродження. Пов'язане з дворянською культурою часів розквіту абсолютизму, бароко було покликане прославляти знать і церкву. Але в ньому відбилися і прогресивні ідеї, зумовлені тогочасною боротьбою за національну єдність в різних країнах Європи. Поряд з цим бароко відкрило нові можливості для мистецтва, що особливо яскраво виявилися в синтезі мистецтв, в створенні грандіозних міських і паркових ансамблів тощо.

Кращі представники італійського бароко: архітектор і скульптор Лоренцо Берніні, архітектори Франческо Борроміні і Карло Фонтана, Ювара, живописці П'єтро да Кортона, Джордано Лука, А. Маньяско, Дж. Б. Тьєполо. Здобуті в Італії досягнення Б. лягли в основу подальшого розвитку мистецтва Іспанії та її американських колоній, а також Німеччини, частково Франції, Фландрії, Польщі та України в її складі, Австрії та Чехословаччини в її складі тощо.

Демократичну гілку бароко в живопису уособлювали твори Караваджо та його послідовників, Сальватора Рози та ін.

Особливо стилем бароко переймалися єзуїти. Бароко, завдяки їх зусиллям, поширилося тодішнім світом і навіть іноді називалося стилем єзуїтів. Воно досягло Америки і Філіпін, Китаю тощо. Відомо, що єзуїти оселилися і в Китаї. Знавці і майстри бароко, вони познайомили китайських майстрів зі стилістикою бароко, якою зацікавився сам імператор Цянлун. Для нього і побудували барокову садибу на європейський зразок з палацом, фонтанами в саду, бароковими павільонами і лабіринтом.Збережені гравюри, що зафіксували барокову садибу з садом в Китаї

Бароко мало свої регіональні особливості.Тому бароко Мексики ніколи не сплутаєш з бароко Португалії або Австрії чи України. Звичайно, головний напрямок задавали італійці та єзуїти, тому стиль бароко дещо помилково називали "стилем єзуїтів". Хоча саме єзуїти зробили бароко своїм характерним стилем та будували собори та монастирі саме в бароковому стилі.

Правдою буде ствердження, що в бароковому стилі були два напрями-бароко світське (палаци знаті та королівських родин, монументи володарів країн) та бароко церковне (релігійні споруди від монастирів до поодиноких каплиць).Напрями існували окремо, але постійно збагачували один одного схожими засобами обробки та використання матеріалів чи декору.Тому в 18 ст. зала церкви нагадувала пишну залу палацу і навпаки, що помічали й сучасники.

Бароко в Російській імперії

В Росії розвиток Бароко був пов'язаний із зростанням і зміцненням дворянської держави. Цілком справедливо його поділяють на ранішнє (1713-1741) та розвинене (1741-1760ті рр.). Яскравими зразками ранішнього бароко Росії були Меншиковський палац у Кронштаті (сильно перебудований, майже зник як барокова пам'ятка), Петропавлівський собор у фортеці (збережений), Меншиковський палац на Васильївському острові (реставрований, філія музею Ермітаж), Петергоф та Меньшиковський палац в передмісті Оранієнбаум, деякі споруди Опександро-Невського монастиря (потім однойменної лаври), Костянтинівський палац у Стрельні (реставрований).

Риси бароко притаманні і репрезентативним портретам. Вельможі подані в розкішних шатах, як важливі державні діячі чи військові.Особливо багато подібних портретів було створено в перші роки царювання імператриці Катерини ІІ (худ. Рослєн, портрет графа Чернишова З.Г., худ. Лампі, портрет Потьомкіна в лицарських обладунках). Риси інтимності і неупередженості можна знайти лише в портретах жінок або дітей (Іван Вишняков, портрет Сари Фермор).

Російське бароко, на відміну від західноєвропейського, не мало містицизму. Видатними пам'ятниками російського Бароко. є палац у Пушкіно (кол. Царське Село (музей-заповідник)), Зимовий палац, Смольний монастир, Нікольський військово-морський собор та інші будови стилю бароко Санкт-Петербурга, створені В. В. Растреллі, С. І. Чевакінським і Д. В. Ухтомським-зразки розвиненого бароко.

В Москві напичуд мало зразків розвиненого бароко в архітектурі.Ось доля деяких. Світські зразки бароко - палац імператриці Анни в Аненгофі, Лефортово (арх. Б.Растреллі, не існує). Дерев'яний бароковий палац Шеремєтєва в Кусково (так звані Старі Хороми) розібрані через помилки в розрахунках та загрозу завалитися. Їх місце зайняв нинішній одноповерховий палац в стилі ранішнього класицизму.

Палац в Ясенєво-реставровано лише «по аналогіям бароко», тобто новостворена будівля за уявою сучасного виконроба.

Цікавим зразком бароко є палац Апраксіних (збудовано в 1766-69 рр). Згодом палац придбала родина Трубецьких («Трубецькі-комод»).

Майже єдиною цілком збереженою пам'яткою релігійної архітектури доби бароко є Церква Климента Папи Римського в Замоскворіччі, якого шанують і православні. Вибудувана на кошти канцлера Бестужева за проектом Пьєтро Трезіні (1742-1747 рр).

На західні землі України бароко прийшло рано — в перші роки 17ст. Католицька громада Львова вже у 1644р. мала дивний зразок італійського бароко — Стрітенський костел босих кармелітів (збережений). Архітектор Джованні Баттіста Джизлєні майже точно скопіював храм Карло Мадерно у Римі, побудований там у 1603 р. Зберігся й Петропавлівський костел і монастир у Луцьку, побудований архітектором з Венеції Джакомо Бріано у 1606-1610 рр. Не вщухає захоплення й від костелу Св. Трійці в містечку Олика, побудований Радзивіллами, де працювали Б. Моллі та Я. Маліверна ще в 1635-1640 рр. (збіднілий, пошарпаний, але збережений). А будуть ще церковні барокові велетні в Барі, Городенці, Бучачі, Микулинцях, Золочеві, Вінниці, Ізяславі, Кременці, Почаєві. Шедеври бароко донині стоять у Львові, Бердичеві, Кам'янці-Подільському, Наварії, Угневі, Підкамені, Богородчанах.

Назвемо лише три па'мятки неперевершеного світського бароко — палац у Підгірцях з бароковим італійського типу парком (1640рр-реставрується) та палац у селі Оброшино. Останній й понині дивує збереженою скульптурою брами, скульптурою Атласу на службовому приміщенні та бароковим садовим фасадом палацу. Перебудова парадного фасаду в стилі модерн лише підкреслила красу барокових залишків брами, огорожі та сходинок.

У 18 ст. в Україні, переважно в Києві, Переяславі та Львові, в стилі українського бароко були створені видатні споруди та цілі архітектурні комплекси. Найвизначнішими з них є: Духовна академія в Києві (Й. Шедель, 1732—40), Ковнірівський корпус в Києво-Печерській лаврі (С. Ковнір, 1721—73), надбрамна церква Кирилівського монастиря в Києві (І. Григорович-Барський, 1760), Собор святого Юра у Львові (Б. Меретин, 1745—70), ратуша в Бучачі (Б. Меретин, 1751), церква в Почаєві (Г. Гофман, Ф. Кульчицький та М. і П. Полейовські, 1771—91). У композиції цих будівель помітне прагнення до зовнішнього блиску, парадності, до розвиненої архітектурної декорації — вибагливі фронтони, соковиті ліпні орнаменти та майоліка. Колони, півколони та пілястри архітектурних ордерів у тому чи іншому трактуванні фасадів займали провідне місце.

В українському живописі стиль бароко позначився насиченістю композицій, вишуканістю й декоративністю. Персонажі на іконах і портретах зображаються в дорогій одежі, типаж і аксесуари українізуються («Св. Параскева П'ятниця», 1701, майстра Пилипенка з с. Високого, розписи Рутковича в церкві Скваряви та Кондзелевича в Богородчанах). В портреті помітне прагнення до імпозантності пози, небуденного оточення (портрет воєначальника Григорія Гамалії в Київському музеї українського мистецтва). Риси піднесеності і декоративності яскраво виявилися у скульптурі ратуші в Бучачі, рельєфах дзвіниці Софійського собору в Києві. Риси бароко виступають також у розписах Троїцького собору Густинського монастиря (кінець 17 ст.) та пізніше Троїцької церкви Києво-Печерської лаври, виконаних під керівництвом А. Галика. Тут композиції сповнені динаміки й руху, а персонажі подані в природних позах, в золототканій і багато орнаментованій одежі.

Бароко яскраво відбилося в різьбі дерев'яних іконостасів середини 18 ст., які являли собою величні декоративні композиції, що ніби золототканими завісами закривали вівтар (іконостас Покровської церкви в селі Великі Сорочинці Полт. обл., 1732, та ін.), а також у ювелірних виробах (келихи, блюда, оправи євангелій тощо) і в книжковій графіці, гравюрах

Барокові надгробки в Україні

Прикрасою деяких барокових костьолів України були барокові надгробки.Тема нечаста в обговореннях про твори мистецтва, а дарма.

Меморіальна пластика одна з характерних рис доби бароко і класицизму. Надгробок Олександра Ванка Лагодовського 16 століття розмістили у Львівській галереї мистецтв за його значущі мистецькі якості.

Про врятований Возницьким Борисом Григоровичем надгробок дітей родини Понінських скульптора Канови тепер відомо й широкому загалу.

Але є твори, що випали з поля зору дослідників. Серед них є значущі. Так, в місті Жовква зберіглися два надгробки роботи Андреаса Шлютера, знакової постаті в мистецтві бароко. Зберегти, вивчити і зробити копії тих надгробків - завдання невідкладне.

Бароко і рококо на землях України

Будинок у стилі бароко на Хрещатик, 27 у Києві. Зруйнований під час Другої світової війни.

Пізнє бароко поступово губило свої найкращі риси:монументальність, творче використання ордеру, різноманітність планів споруд.В будівництво прийшли митці, важко залежні від замовників, бо головними меценатами та користувачами бароко стають королівські родини, магнати-тирани, могутня та реакційна церква.

Замовник свого палацу в Празі Альбрехт Вальдштейн у 1624-1630 роках майже не втручався в будівництво.Тому італійські архітектори Дж.Пьєроні та А.Спецца творили у відносній творчій свободі.А палац Вальдштейна став неперевершеним зразком бароко в Празі 17ст. Архітектор Б. Растреллі (1700-1771) зазнавав таких утисків від імператриць, що по декілька разів переробляв проекти Зимового палацу або дзвінниці Смольного монастиря.Дзвінницю йому так і не довелося побудувати, а Зимовий палац вибудували лише зовні.

Накопичилася втома від постіних пошуків нових оздоб, засобів здивувати ( Відьма (Роза) , бородата матір - Хосе де Рібера тощо).Орнаменти та прикраси в творчості вийшли на перші місця.Особливо це позначилося у Франції, де позиції бароко завжди були слабкі. А Франція з кіця 17 ст. стає законодавцем мод. Бароко поступово перероджується у рококо-хвилясті лінії, мушлі, кола та овали і перенасиченість оздоб. В інтерьєрі рококо майже неможливо знайти пряму лінію. Бароко захворіло на рококо перед своєю смертю.

Важливими зразками рококо в архітектурі Україні стали споруди Бернарда Меритина.Його костел місіонерів в Годовиці ще має всі ознаки пізнього бароко.А план та зовнішні оздоби собору Св Юра у Львові майже цілком належать рококо.Проміжну позицію займала ратуша в Бучачі.Адже її тимпан наче охоплений полум'ям ліпнини, характерним виплеском стилю рококо.Тимпанів подібного роду неможливо зустріти а ні до рококо, а ні після.Хвилясту, нервову тему рококо підтримували й неспокійні скульптури Йоанна Пінзеля, наче хворі на судоми.Дивують і кам'яні ліхтарі на парапетах костелів у Наварії та Годовиці.Подібним ліхтарям місце лише в приватному садку чи на сходинках рококового ж паркового павільйону.

Важливішим зразком рококо в архітектурі стала й будівля єзуїтського колегіуму та костелу в Кременці Тернопільської об. (архітектор Павло Гижицький 1743р). Яскраві фарби фасадів, чотири башти, дивовижні сходинки з кам'яними ліхтарями роднять споруду з парковим павільйоном більше, ніж із зразками бароко в Олиці, Луцьку, Микулинцях, Старому Чарторийську. Декор і фарби колегіуму - від рококо, і лише величний размір костелу - від бароко.

Рококо як стиль на українських землях вивчений мало. До стилю помилково відносять усе, що не зовсім схоже на бароко, навіть в українських енціклопедіях. Українські єнціклопедії часів СРСР давно потребують ревізії та переробки.

Є багато прикладів, коли в соборі або в музеї збережена лише одна пам'ятка стилю рококо, наприклад, іконостас або посуд. Сама ж будівля ранішня або пізня за часом створення. На Україні нема пам'яток рококо, де б в інтер'єрі уся оздоба належала цілком до рококо, як це в деяких інтер'єрах палаців Франції чи Німеччини (Боффран, овальна зала готелю Субіз в Парижі 1730 рр., зали Нового палацу Фрідріха Другого в Потсдамі, плафон в апартаментах королеви палацу Реалє, Неаполь).Рококо Укаїни ще чекає на своїх прискипливих дослідників

Письменники та поети в епоху бароко сприймали реальний світ як ілюзію та сон. Реалістичні описи часто поєднувалися з їх алегоричним зображенням. Широко використовувалися в цю добу символи, метафори, театральні прийоми, графічні зображення (рядки віршів утворюють малюнок), насиченість риторичними фігурами, антитезами, паралелізмами, градаціями, оксюморонами. Існує бурлескно-сатиричне відношення до дійсності. Для літератури бароко характерне прагнення до різноманіття, підсумовування знань про світ, всеохоплюваність, енциклопедизм, який іноді обертається хаотичністю та колекціонуванням сміховин, намаганням дослідити буття в його контрастах (дух та плоть, морок та світло, тимчасове та вічне). Етика бароко тяжіє до символіки ночі, теми тліну і марноти, життя-сну (Ф. де Кеведо-і-Вільєгас, П. Кальдерон). Відома п'єса Кальдерона так і зветься: "Життя є сон". Утворилися жанри- галантно-героїчний роман (Ж. де Скюдері, М. де Скюдері), реально-побутовий та сатиричний роман (Фюретьєр, Ш. Сорель, П. Скаррон). Бароко як стиль дав декілька різновидиів, течій: маринізм, гонгоризм (культеранізм), консептизм (Італия, Іспания), метафізична школа та эвфуїзм (Англія).

Дії романів часто переносяться у вигаданий світ античності, у Давню Грецію, палацові кавалери та дами предстають у вигляді пастухів, виникла й окрема назва пасторалі (Оноре д’Юрфе, «Астрея»). В поезії розквітли примхливість або вигадливість, складні метафори. Розповсюдились такі форми, як сонет, рондо, кончетті (невеличкий вірш з обов*язковою дотепною думкою), мадригали.

Бароко Заходу породило в сфері роману видатних представників - Г. Гріммельсгаузен (роман «Сімпліціссимус»), у сфері драми — П. Кальдерон (Іспанія). В поезії уславились В. Вуатюр (Франція), Д.Маріно (Італія), дон Луіс де Гонгора-і-Арготе (Іспанія). Носіями бароко Росії в літературі були С. Полоцький, Ф. Прокопович, ранішній М.Ломоносов.В Іспанії барокова течія в літературі одержала назву «гонгоризм» на честь помітного представника (дивись вище).

Розум Бароко – явище складне і суперечливе

У XVII столітті закладалися основи нового європейського раціоналізму. Менш відоме те, що тоді ж формувалася й оновлена ірраціональна система мислення. Розум уславлювався голосно, урочисто, демонстративно.

Двозначний епікуреїзм Бароко формує дивні характери, породжує майже фантастичних людей, подібних до описуваних у педагогічному трактаті Дж. Локка джентельменів, що живуть у розкішних, але скупо опалюваних апартаментах, їдять зі срібних тарелів, але раз на день, ходять серед зими в легенькому взутті.

Багато в чому загадкові і дивакуваті баракові характери полишили свій слід і в українському мистецтві XVII-XVIII ст.

Серед етапів розвитку українського бароко слід виділити такі віяння, спричинені добою: аскетичні, мілітаристичні і кончетистські, лібертичні.

Багатієм-аскетом, фанатичним подвижником ідеї людської солідарності й водночас володарем числених “замків” й “городів” зображено, наприклад, знаменитого запорозького ватажка у нещодавно знайденому Ю. Мициком анонімному “Короткому описі Сіркових діянь”. Могутнього громадського діяча й видатного повководця тут названо “хробаком божим”, а очолювана ним Січ порівнюється з монастирем або церквою. Смиренне, самовіддане служіння визвольній ідеї Сірко ставить поднад усе:

В Запорожжі, на Дикому Полі, де бистрії води,

В січах жив, островах, мав там замки собі й городи.

Не прожиток, а відпочинок з воєнної праці,

Не спочинок, а монастир мав, коляштор по признаці.

І не тілько не може тут буть спокусна білоголова

Але й думка про теє нелюба, не плине й розмова.

У такому пуританському дусі змальовано й портрет Б. Хмельницького у “Розмові Великоросії з Малоросією” С. Дівовича. Цю драматичну поему написано 1762 року, тобто через 100 років після “Короткого опису Сіркових діянь”, а ідеал героя-ченця, всевладного аскета, людини, що вершить долю світу, а сама вдовольняється малим, зневажаючи цілком доступні їй земні блага, залишився тим же.

Для С. Дівовича непересічність вдачі великого гетьмана виявляється не лише в громадській діяльності, а й в особистому житті, не позбавленому деяких аскетичних рис:

Гетьман великомудрий, моторний і сміливий,

Невтомний у потребах, у праці умілий,

Готовий тяжари він воєнні носити,

Жар, холод, нестатки уперто терпіти,

Пізнавши многотрудні в життті непокої,

В трудах усякі зміни, також перебої,

Він мало дбав про себе, хотів догодити

Громаді й Вітчизні і їх захистити.

Богдан Хмельницький був взірцем для багатьох освічених українців. І тому не дивно, що багато хто з авторів вкладав свої моральні концепції в його уста. Показова щодо цього знаменита “Милість Божа” (1728) Інокентія Неруновича, де у формі гетьманського заповіту викладається ціла система життєвих правил.

Можна припустити, що І. Нерунович, як і пізніше його однодумець С.Дівович, засуджував захоплення сучасної йому козацької старшини розкішним життям, вважаючи це за зраду ідеалів козацької демократії. Тільки цим можна пояснити, чому лише в одному з восьми пунктів “заповіту Хмельницького” козакам не радиться нехтувати достатком, дбати про хазяйство (бо ж інакше, “де коня добути, рушницю узяти чи іншії прибори з чого придбати”).

Інші пункти мають виразно полемічний характер: “міцніше між собою у мирі живіте”, “шукайте славу, гроші в ніщо завше майте”, “що є, задовольніться, тримайтесь такого: нічим не ображайте в житті брата свого”, “ в житті не купцюйте”, “дітей своїх, як тільки відправлять науки, такої научайте козацької штуки”, “свою подяку Богові посилайте, велику милість відтак величайте!”.

Створений у першій чверті XVIII століття фіктивний “заповіт Хмельницького” має виразно бароково-пуританський характер.

Він послідовно обмежує природне прагнення людини до достатку, розкоші, насолод, привілеїв, різноманітних життєвих благ і пропагує ідеал самообмеження, самовіддачі громадським справам та інтересам. Програма, слід сказати, сувора, але благородна і мудра в головній своїй думці: найпрекрасніше в людині – її розуміння свого духовного призначення, відтак – свідоме заперечення в собі егоїзму тваринної пожадливості, “боротьба з собою”, тобто зі своїми стихійними пристрастями.

З іншого боку, у XVIII столітті вже з’явилося чимало людей, які вважали, що життя дається людині “один раз” і тому слід взяти від нього якомога більше насолод і радощів, незважаючи на всілякі хитромудрі теорії. Схоже, що до кола українських лібертинців XVIII століття належав і М. Довгалевський, який на своїх лекціях, читаних у стінах Київської академії в 1736-1737 роках, навчав студентів, що “нікого з простих людей не можна вважати щасливим, а щастя вимірюється шляхетним походженням, посадою та багатством”.

Але таких сміливих проповідників ситого благополуччя в ту “добуржуазну” добу було не так уже й багато. Навіть відомі київські багатії не виставляли на людські очі свої достатки. У середовищі, в якому вони жили, це могло викликати лише осуд, бо українське міщанство тривалий час дотримувалось ідеалів поміркованого, скромного і “простого” життя. Його “пуританство” пояснюється історичними обставинами, і насамперед тим, що населення міст єдналося в цехи, які за своїм устроєм мали багато спільного з церковними братствами. Тут високо цінувалися громадянські доброчинності, готовність жертвувати в ім’я громади, бути скупим щодо себе, але щедрим, коли йшлося про віру, Вітчизну, національну культуру, бідних одновірців. У такому психологічно активному, але не досить освіченому, середовищі відданість традиціям нерідко межує з консерватизмом. Адже завжди легше відкинути якусь новацію, аніж передбачити усі її можливі наслідки.

В своїх шуканнях сенсу життя мислителі XVII століття Л. Баранович зі своїми “пуританськими” віршами, К. Сакович і його дивні філософеми, йшли від ідеалу земних насолод своїх попередниікв доби Ренесансу до нового, одухотвореного, християнського аскетизму.

Наведених прикладів, мабуть, уже досить, аби дійти висновку, що в XVII столітті надійних механізмів психологічного захисту від світоглядних “штормів” у науці не було. Вони лише починали формуватись і відпрацьовуватись і не могли оберегти душі людей від іржі зневіри, а літературних героїв – від філософського самогубства.

Тоді ж, у XVII столітті, у філософів Східної та Західної Європи виникає також інтерес до поєднання формальної логіки, математичного мислення з живою цікавістю до загадкових явищ, зокрема видінь, одкровень, що виникають поза нашим бажанням, ніби несамохіть, у забутті, дрімоті, мріях, наяву або у снах. Виразні сліди захоплення тлумаченням підсвідомо-сновидних символів у стародавньому Києві знаходимо, наприклад, у першому східнослов’янському підручнику з філософії (1620 р.), написаному поетом К. Саковичем. Він вважає, що уві сні триває активна робота мозку, і саме в цей час створюються надзвичайно сприятливі умови для розвитку думок, бо, “вночі думка звільняється від усіх денних турбот, пов’язаних із зовнішніми чуттями, й може вільніше розглядати ті речі, які вона вдень мислила розібрати, але через різні перешкоди в той час, коли їх сприймала, не моглацезробити”.

Таким чином сновидіння – також мислення, але таке, що оперує загадковими і неясними для розуму образними формами. У “Трактаті про душу” (1625 р.) К. Сакович знову висловлює характерну для мислителя доби Бароко думку, що сновидна фантазія – частина аналітичної діяльності мозку і має багато спільного з логічним мисленням: “Сприйняті фантазією подібності, послані загальним чуттям, в ній міцніше затримуються, і уважніше випробовуються. Не лише вдень, а й уночі, вві сні вона розбирає ці подібності й відтворює багато спільних речей, особливо коли подібності приходять до неї від чуттів, афектованих або любов’ю, або страхом”. І далі – дивовижне спостереження, що випереджає на 200 років думку І. Франка про подібність виявів фантазії у сновидіннях і поетичній творчості. Звідси поети, створюючи фантазії, понавигадували числених нечуваних і небувалих химер, ахеронів, церберів”.

У віршах самого К. Саковича важко знайти фантасмагоричні сюжети й образи. Очевидно, він мав на увазі не себе й свої поетичні твори. Певна химерність і вишукана умовність були властиві поетичному мисленню його друга Мелетія Смотрицького. Він – цілком можливий адресат наведених слів. Але найкраще було б проілюструвати їх віршами І. Орновського. Знайомлячись з його віршем-трактатом “Піднесення”, одразу потрапляєш в атмосферу філософської думки XVII століття. Складається враження присутності на якомусь типовому для того часу диспуті (у даному разі – самого поета зі слухачем курсу філософії Києво-Могилянського колегіуму, небожем гетьмана Мазепи, Іваном Обідовським) з проблем раціоналізму. Що твердить співрозмовник поета, невідомо, а от сам він розвиває відому тезу Бекона і Локка, згідно з якою розум сам собі створює всілякі труднощі.

Важко переоцінити історичне значеня віршів І. Орновського. Перед нами – перші кроки української фантасмагоричної поезії, яка охоче використовує архетип “пташиного” сприйняття світу, що дрімає в глибинах підсвідомості. Такий стиль поетичного мислення утворюється завдяки поєднанню образної продуктивності сну й поетичної творчості і реалізується, як правило, у творах умовно-фантастичного чи міфо-поетичного жанру.

У XVII столітті такі фантасмагорії, як у Орновського, зустрічаються не часто. А от у XVIII столітті мотив уявного ширяння серед хмар у момент осяяння був уже досить популярний в українській поезії, що свідчить про підсилення в ній фантастичного начала. Те, що еволюція йшла в цьому напрямку, засвідчує, зокрема, й “Поетика” М. Довгалевського, де серед настанов щодо написання ліричних творів знаходимо й таку: “ Десятий спосіб: якщо поет пише, що він завдяки якомусь невідомому був спрямований або піднесений до небес і не знає, де він, що говорить, що бачить. Цей спосіб написання од є найкращим і найбільше поширенним”. Отже, на початку XVIII століття ірраціональний стан імітувався чи викликався цілком свідомо. Він став просто літературним прийомом. Тоді ж, у XVIII столілтті, зловживання ним з боку тих, хто перетворював поезію на піднесене марнослів’я викликало протести й кпини з боку літераторів. Так, звертаючись до музи в “Оді на перший день травня 1761 року”, юний поет-класицист Ігнатій Максимович просить її покинути “тьму глибоку” (царство Ереба, підсвідомості) й цуратися демонічно окрилених поетів. Він пише так:

Не бійтеся тих, хто вище грому

В зеніт намірився летіть

І сподівається при тому,

Що може витримать політ.

З тобою ті не будуть знатись,

Що в небі хочуть потоптатись,

У мирі хай тебе лишать!

А забажай дружити з нами,

Ми власними живем трудами,

Отож нам гуслі приладнать.

Таким чином, можна визначити певну хронологію розвитку в українській поезії мотиву демонічного ширяння в захмарному світі, осяянь і фантасмагоричних видінь.

- 1693 рік. Книжка Івана Орновського “Слеза дорогого каміння”. Перші блискучі зразки ліричної фантасмагорії.

- 1736-1737 роки. Курс лекцій з поетики Митрофана Довгалевського, що засвідчив величезну популярність фантасмагоричного “способу” написання ліричих творів.

- 1761 рік. “Ода на перший день травня 1761 року”. Сатиричні випади молодого поета-класициста на адресу любителів демонічних осяянь у поезії. Новий «ясний і гармонійний» художній смак починає боротьбу з “тьмою глибокою” поетики Бароко.

Література

Українська радянська енциклопедія / За ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К., 1974—1985.

Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.

Нариси історії архітектури Української РСР. К., 1957

Алпатов М. В. Всеобщая история искусства, т. 2. М.—Л., 1949

Вельфлин Г. Ренессанс и барокко. Пер. с нем. СПБ, 1913

История русского искусства, т. 1. М., 1957

Программы по истории украинского искусства. Академия архитектуры УССР. К., 1956

Виппер Б.Р."Архитектура русского барокко", М, "Наука", 1978.