Реферат
з історії України на тему:
«Анархістський рух в Україні у 1917–1921 рр.»
Зміст
Вступ
1. Розгортання роботи анархістських організацій
2. Діяльність Конфедерації анархістських груп «Набат»
3. Виникнення, еволюція та крах махновщини
Висновки
Література
Вступ
Анархістський рух в Україні 1917–1921 рр. є одним з найменш досліджених і найбільш суперечливих явищ новітньої української історії. Перші радянські дослідження з анархістської тематики, що з’явилися в СРСР у 20 х – на початку 30 х років (Я. Яковлєв «Русский анархизм в Великой русской революции», М. Равич-Черкаський «Анархисты (Какие партии были в России)», М. Залежський «Анархисты в России»), були спрямовані на ідейний розгром теорії і практики анархізму. Але поряд з цим в цих працях анархістський рух розглядався в його поступальному розвитку, простежуються спроби з’ясувати соціальну базу анархістських організацій. Серед досліджень довоєнного періоду певне значення мають праці анархістів, які в 20 х роках емігрували з СРСР.
У повоєнні десятиліття якісний рівень досліджень з анархістської проблематики значно зріс. Залучення архівних документів, матеріалів періодики дало змогу суттєво розширити джерельну базу. Разом з тим у працях В. Коміна («Анархизм в России», «Махновщина в гражданской войне в России»), С. Канева («Октябрьская революция и крах анархизма», «Революция и анархизм: из истории борьбы революционных демократов и большевиков против анархизма»), Є. Корноухова («Борьба партии большевиков против анархизма в России») ще дуже відчутний вплив ідеологічних штампів та старих підходів до розгляду історії анархізму, закладених у 20–30 х роках.
Наприкінці 80 х років вперше з’являються дослідження з історії саме українського анархістського руху. Серед них: монографія О. Лебеденка «История анархизма в Украине (конец ХІХ – начало ХХ вв.)», який намагається прослідкувати розвиток анархістського руху в нашій країні з моменту його зародження і шукає глибинні витоки впливу анархічних ідей на суспільство; дисертація В. Савченка «Политика Советского государства по отношению к анархистскому движению на Украине», де також значна увага приділяється історії цього руху та ін. В цілому дослідники кінця 80–90 х років підходять до вивчення анархістської проблематики більш об’єктивно, ніж їх попередники, але деякі етапи історії анархістського руху досі залишаються майже невідомими.
Серед головних дійових осіб Жовтневої революції та громадянської війни привертає увагу яскрава, своєрідна постать легендарного Нестора Махна. Анархіст, стихія, партизанський стратег і тактик, селянський вождь і герой. [9, с. 10] Породженню легенд сприяв той факт, що Нестор Махно був неординарною особистістю: він командував своєю армією, чисельність якої доходила в різні періоди до кількох десятків тисяч людей, не маючи жодної військової освіти, жодного дня не прослуживши в армії. [2, с. 79]
Ім’я легендарного бунтаря привертало та привертає увагу не лише істориків, але й численних письменників, поетів, кінематографістів, художників. Про Нестора Махна писали О. Толстой, В. Винниченко, О. Гончар та багато інших майстрів слова. Одні називали його «катом буржуазії й доброчинцем пролетаріату», інші – «суворим, нещадним деспотом, убивцею й погромником, якого не бачив світ». Для висвітлення образа Нестора Махна чимало зробив кінематограф. Це насамперед такі фільми, як «Червоні диявлята», «Пархоменко», «Ходіння по муках» та ін. [4, с. 4]
Однією з особливостей очолюваного Нестором Махном руху було те, що він воював проти всіх урядів та режимів, але не вважав і себе владою, а тільки виконувачем волі народу. Саме це викликало в мене зацікавленість його постаттю, бажання простежити путь однієї з найбільш суперечливих та неоднозначних особистостей історії України, розглянути його історичний портрет. В якості першоджерел я спиралася на спогади самого Нестора Івановича Махна, які він зібрав у книжці «Гуляй-Поле», а також нарис В.М. Волковинського «Батько Махно».
Завданням моєї роботи також є дати огляд анархістського руху 1917–1921 рр. в Україні, охарактеризувати загальні риси і тенденції в діяльності анархістських організацій під час революцій та громадянської війни і як кінцева мета – виявити головні причини поразки анархістського руху в Україні. Роль махновщини в анархістському русі розглядається в окремій частині моєї роботи, бо це явище на перших етапах своєї еволюції не спиралося на принципи та ідеї анархізму, тому, на мою думку, заслуговує на окремий розгляд.
Хронологічні рамки даної роботи зумовлюються тим, що саме в 1917 р. почався новий етап у розвитку українського анархізму, своєрідним поштовхом до якого став крах Російської імперії. Завершується цей етап у 1921 р. повним розкладом та знищенням анархістських організацій.
1. Розгортання роботи анархістських організацій
На момент Лютневої революції (1917 р.) анархістські групи України перебували в дуже тяжкому становищі. Небачено жорстокий терор царського уряду, ідеологічна і організаційна роздробленість анархістів поряд з елементами внутрішнього розкладу в їх русі призвели до того, що на цей час більшість з них була знищена, перебувала на каторзі чи в еміграції або свідомо відійшла від активної діяльності. На початок 1917 р. анархістські групи діяли тільки в Києві, Катеринославі та Харкові. [6, с. 262]
Однак в обстановці революційної ейфорії, що охопила суспільство після несподівано легкої перемоги над самодержавством, анархісти починають нарощувати свій вплив. Економічна криза, невпинна радикалізація та поляризація суспільства, політичне безладдя і неспроможність нової влади розв’язати соціально-економічні та політичні проблеми, поставлені революцією, тільки активізували цей процес.
З весни 1917 р. в Україні почалося бурхливе зростання кількості анархістських організацій. Збільшувалися старі та виникали нові групи в Одесі, Києві, Харкові, Катеринославі, Олександрівську, Миколаєві, Севастополі, Павлограді та інших містах. [6, с. 263] У цей же час відновлюють активну діяльність й сільські групи. Так, гуляйпільська група анархістів-комуністів, яку очолив Нестор Махно, уже в березні 1917 р. налічувала 80 членів. [1, с. 19] Намагалися проводити певну роботу на селі і зміцнілі міські групи.
Анархісти створювали свої клуби, читальні, виступали з лекціями на промислових підприємствах. З весни 1917 р. ведеться активна пропаганда ідей анархізму у військових частинах. Особливо великою популярністю анархісти користувалися на Чорноморському флоті.
Іншим різновидом діяльності анархістів було створення сільськогосподарських комун в основному в захоплених поміщицьких маєтках. Загалом цей процес був досить поширений у 1917 р. в Україні. Анархісти виступили також за участь у всіх видах кооперації та налагодження прямого товарообміну між містом і селом.
В 1917 р. анархістські групи України розгорнули активну видавничу діяльність. Крім періодичних видань «Свобода внутри нас» (Київ), «Рабочая мысль», «Хлеб и Воля» (Харків), «Голос анархиста» (Катеринослав), з’явилася велика кількість брошур, листівок та прокламацій. За допомогою них анархістам вдалося зміцнити вплив на маси.
Про зміцнення анархістського руху свідчило й проведення 18 – 22 липня 1917 р. в Харкові Південноросійської конференції анархістських груп, яка ухвалила рішення скликати 30 вересня 1917 р. в цьому ж місті Всеросійський з’їзд анархістів. Для його підготовки було створено Тимчасове інформаційне бюро. [3, с. 4]
В дні жовтневого перевороту анархісти виступили разом з більшовиками, які намагалися використати їх як бойовий, руйнівний елемент. Представники анархістських організацій увійшли до багатьох ревкомів. У Києві, Катеринославі, Олександрівську, Одесі та інших містах і селищах України анархісти спільно з більшовиками вели боротьбу проти військ Тимчасового уряду, Каледіна, Центральної Ради.
Таким чином, 1917 р. в Україні створився один з найбільших та найактивніших анархістських центрів на території колишньої Російської імперії. Проте у цьому році діяльність анархістських організацій України ще не набула такого широкого розмаху, як у Москві та Петрограді. Бракувало українських досвідчених лідерів анархістського руху. Найбільш відомі з них періоду 1905–1908 рр. – І. Гроссман-Рощин, М. Музиль, Я. Новомирський, І. Жук, – намагаючись перебувати в епіцентрі революційних подій, як правило, зосереджували свою діяльність у столицях, де перспективи руху в той час виглядали оптимістичніше. [3, с. 5] Але вже у 1918 р. анархісти України за рівнем впливу на маси починають переважати своїх російських однодумців.
В цілому діяльність анархістів навесні – восени 1917 р. була спрямована на «підштовхування» революції. ЇЇ основною тезою було прагнення до комуністичного способу життя, свободи і рівності. Анархісти мріяли про повне зруйнування держави і капіталу, які задавили ці прагнення, вважали, що революція, яка почалася, закінчиться лише після повного знищення державницько-класового ладу. В травні 1917 р. Київська асоціація вільних анархістів у своїй декларації закликала боротися за негайну передачу знарядь праці трудящим, встановлення економічної рівності. [3, с. 5]
Взагалі, характеристика програмних постанов і методів діяльності різноманітних течій є однією з найскладніших проблем в історії анархістського руху в Україні, що зумовлено низкою чинників. По-перше, відсутність досвіду легальної діяльності, організаційна роздробленість анархістських організацій, недостатня підтримка їх населенням, швидкоплинні зміни суспільної обстановки змушували анархістів йти за подіями, а не формувати сприятливу для себе ситуацію. По-друге, анархістський рух залишився розколотим не тільки в організаційному, а й в ідеологічному плані. В 1917–1921 рр. він розпався більш як на півтора десятка течій і напрямків. Основними серед них були анархо-комунізм і анархо-синдикалізм, принцип розмежування між якими особисто для мене залишився не зовсім ясним. Адже, незважаючи на деякі суперечності між окремими течіями, існував ряд принципів, які об’єднували всі відтінки анархізму: заперечення влади, всіх форм примусу; заперечення політичних форм боротьби і парламентаризму; заперечення будь-якого суспільного режиму, заснованого на експлуатації найманої праці; переконання, що революція взагалі і анархістська зокрема <…> здійснюється низами, бо є творчим виразом бунту, що йде безпосередньо від мас. [3, с. 6] Як показує в своїй роботі А.М. Лебеденко, революцією утверджене безвладне комуністичне суспільство, засноване на економічній рівності і добровільній кооперації вільних комун, що взаємодіють між собою на засадах федералізму, як кінцева мета боротьби, була визнана переважною більшістю анархістів і синдикалістами в тому числі. [7, с. 105–106]
Уособленням суперечностей між цими напрямками стало питання про ставлення анархістів до незалежних робітничих спілок-синдикатів. Саме воно розкололо анархістських рух в Україні ще в 1905–1907 рр. Незважаючи на неодноразові спроби об’єднання анархістських організацій, цей розкол подолати не вдалося. Тому, з формальної точки зору, анархо-комуністичний рух в Україні можна поділити на синдикалістський і антисиндикалістський.
Синдикалізм зародився наприкінці XIX ст. у Франції як спроба використати незалежні професійні спілки робітників для звільнення пригнобленого класу від влади держави і капіталу. Проте, визнаючи повне звільнення робітників шляхом експропріації і передачі синдикатам всього виробництва і розподілу за головну мету, прийнята в 1906 р. «Ам’єнська хартія» (основний документ, що визначав форми і напрямки діяльності синдикатів) визнавала синдикати основною формою організації робітників в їх боротьбі за скорочення робочого дня, збільшення заробітної плати тощо. До того ж ця боротьба повинна була вестися проти конкретних підприємців. [7, с. 106] Отже, на практиці синдикалізм ставав традиційним профспілковим рухом, який хоча і мав підготувати соціальну революцію, але здійснення її відкладав на майбутнє.
Антисиндикалісти («чорнознаменці», «безначальці» 1905–1907 рр.) в своїй діяльності виходили з твердження про постійну готовність народних мас до соціальної революції. Дух руйнування володів ними протягом усього періоду існування анархістського руху в Україні. В профспілках вони вбачали лише форму обману пролетаріату, засіб відтягування революції.
Парадоксальність ситуації полягає в тому, що поміркована схема синдикалістів суперечила радикальним настроям більшості анархістів, тому не була прийнята за наявних у Російській імперії суспільних обставин. Синдикалісти в нашій країні не сприймали ідей боротьби за часткові поліпшення, а виступали за негайне зруйнування всієї експлуататорської системи. Причому методи їх боротьби на практиці фактично були такими ж, як і методи опонентів.
Отже, відповідь на питання – в чому ж тоді полягала причина глибокого розколу, який роз’єднував анархістів України? – міститься, мабуть, в самій анархічній теорії, різній трактовці методів розв’язання поставленого завдання.
Навесні 1917 р. синдикалісти розгорнули активну діяльність у профспілках і створили там свої центри, за що були піддані жорстокій критиці з боку анархо-комуністів (з 1917 р. відмінності між антисиндикалістськими напрямками в нашій країні майже зникають і за ними закріплюється загальна назва анархо-комуністів).
Але вже влітку 1917 р. синдикалісти зосереджують свою діяльність у фабрично-заводських комітетах (ФЗК). Основними центрами впливу синдикалістів стають Центральні Бюро фабзавкомів Харкова та інших міст України. Маючи більшість у цих органах, анархо-синдикалісти повели запеклу боротьбу проти профспілок, звинувачуючи їх у відмові від революційних методів боротьби та співробітництві з буржуазією. Синдикалісти закликали робітників до негайного захоплення підприємств і виступали за створення на базі фабзавкомів комун на засадах самоврядування. [3, с. 7]
Але діяльність синдикалістів наприкінці 1917 – на початку 1918 рр. зустріла рішучу протидію більшовиків, які після жовтневого перевороту, втілюючи в життя доктрину про диктатуру пролетаріату, всіляко намагалися посилити централізацію. Роблячи ставку на більш централізовані профспілки, більшовики розраховували підпорядкувати їм ФЗК, хоча до Жовтня вони разом з анархістами відстоювали їх незалежність. Синдикалісти виступили різко проти централізаторської політики більшовиків, але, зрештою, зазнали поразки. Долю ФЗК остаточно вирішив І Всеросійський з’їзд профспілок, що проходив 7–14 лютого 1918 р. Він ухвалив більшовицьку резолюцію про перетворення ФЗК на місцеві органи профспілок. [5, с. 210]
Не добилися істотних успіхів у цей період і анархо-комуністи. Критикуючи своїх однодумців з синдикалістського крила за спроби очолити маси, вони вірили в самодіяльну силу народу і закликали трудящих до негайного зруйнування держави і захоплення виробництва та продуктів харчування. Але анархо-комуністи були відірвані від масового революційного руху і не мали реальної сили для втілення в життя своїх постулатів. [3, с. 8]
Єдиною формою організаційної діяльності анархо-комуністичних груп були створення анархічних комун. У містах вони базувалися в основному в захоплених маєтках і об’єднували здебільшого ідейних анархістів, навколо яких зосереджувалися декласовані елементи, часто з кримінальним минулим. Комуни існували переважно за рахунок експропріацій, які фактично були звичайними грабунками. Це давало привід більшовикам в період, коли анархісти завдяки демагогічним закликам до грабунку награбованого і критиці властей за помірковану поведінку щодо буржуазії здобували значну підтримку серед певних прошарків населення і виходили з-під контролю, роззброювати анархістські загони і закривати комуни. Звинувачуючи анархістів у потуранні кримінальним елементам, більшовики також намагалися дискредитувати ідеологію анархізму як відверто бандитську. [3, с. 8]
Ці звинувачення не були безпідставними, бо грабунки під прикриттям анархізму набули такого розмаху, що деякі федерації оголошували, що будуть розстрілювати всіх, хто «примазався до анархізму з метою здійснення грабунків».
Кінець 1917 – початок 1918 рр. був одним з вирішальних періодів у розвитку анархістського руху в нашій країні. Після жовтневого перевороту анархісти, розуміючи, що революція не піде бажаним для них шляхом, всіляко сприяли більшовикам у поваленні «буржуазного» уряду, але водночас повинні були визначити своє ставлення до нової влади. Основним питанням, на яке анархісти мали дати відповідь, було їх ставлення до Рад. Саме воно призвело до нового розколу в лавах анархістів, який виявився глибшим, ніж розбіжності між анархо-комуністами і анархо-синдикалістами.
Після переходу влади до Рад більшість анархістських організацій повинна була засудити входження своїх членів до цих організацій як неприпустиме співробітництво з властями. Проте досить виразно проступала й інша тенденція. Значна частина анархістів тоді співпрацювала з більшовиками. Разом з цим вони прагнули створити передумови для переродження суспільства в бездержавне, виступали проти обмеження політичних свобод. Деякі анархісти, підтримуючи входження своїх однодумців до Рад, вимагали зробити їх безпартійними. [5, с. 141] Так було започатковано нову течію в анархістському русі, яка називалася «радянський анархізм».
Однак переважна більшість анархістів негативно ставилася до нової влади, оскільки принципово не визнавала будь-якої її форми. Вже в грудні 1917 р. вони висунули гасло «третьої революції», яка мала остаточно ліквідувати залишки експлуататорської системи.
Але у багатьох випадках анархісти виступали на боці більшовиків. Так, під час наступу німецьких і австрійських військ на Україну, загони «чорної гвардії», сформовані анархістами Одеси, Харкова, Катеринослава, Миколаєва, Сімферополя та інших міст, а також численні робітничі і селянські загони, керовані ними ж, діяли разом з більшовицькими військами. На Півдні боролися загони одеських анархістів під командуванням Зайделя і Желябова, в центральній Україні – загони М. Череднякова, М. Нікіфорової, при обороні Херсона, який витримав облогу протягом 17 днів, відзначився загін О. Мокроусова. [1, с. 23–24; 5, с. 308–309]
Поряд з досить великими і боєздатними загонами існували й такі, які обростали кримінальними елементами, проводили погроми, грабунки. Численні безчинства та збройні сутички з радянськими загонами і місцевим населенням дали привід Раднаркому роззброїти анархістські формування на підконтрольній йому території.
Такий безславний кінець став тяжким ударом для українського анархістського руху. Крім величезних кадрових втрат, ще більшим було ідеологічне значення цієї поразки. Не виправдилися сподівання на масову народну революцію.
2.Діяльність Конфедерації анархістських груп «Набат»
Народні маси, особливо селянство, байдуже поставилися до чергової зміни влади і залишилися глухими до закликів анархістів. Воєнні дії весни 1918 р. показали утопічність тези анархістів про стихійний спротив населення, ефективність партизанської війни і дали в руки більшовиків докази необхідності організації регулярної армії, проти якої послідовно виступали анархісти. Крім того, грабунки анархістських загонів завдали непоправної шкоди їх авторитету.
Після проголошення Гетьманату анархістам вдалося відновити деякі свої групи і розгорнути в умовах підпілля активну агітаційну діяльність. Водночас вони почали пошук шляхів організаційного об’єднання з метою згуртування своїх сил для продовження революції. Навесні 1918 р. в анархістських колах виникає ідея створення в Україні Конфедерації анархістських груп, яка б об’єднала всіх практиків, без врахування відтінків. [10, с. 83] Для такого об’єднання в липні 1918 р. декілька відомих діячів, в основному синдикалістського напрямку, створили Ініціативну групу «Набат», яка мала провести організаційну роботу для скликання конференції і виробити принципи їх об’єднання.
Восени 1918 р. рівень розвитку анархістського руху дав змогу скликати таку конференцію. Вона проходила в Курську з 12 по 16 листопада 1918 р. На конференції були присутні делегати від груп Олександрівська, Зернова, Кам’янця-Подільського, Києва, Одеси, Конотопа, Миколаєва, Харкова, від Летючої групи по організації терору та повстань в Україні та члени Ініціативної групи «Набат». Делегати від груп Катеринослава, Чернігова, Кременчука не змогли прибути. 6 делегатів були анархо-синдикалістами і 9 – анархо-комуністами. [3, с. 10]
Найважливішим документом з тих, що їх прийняла конференція, була Декларація про умови спільної роботи анархістів, в якій визначені ідеологічні принципи об’єднання анархістських груп України. В ній, зокрема, зазначалося, що наближається соціальна революція і ніякої перехідної стадії між капіталізмом і комунізмом не може бути, тому більшовизм має бути відкинутий; соціальна революція, що наближається, повинна бути лише анархо-комуністичною за змістом, синдикалістською за організаційним принципом та індивідуалістичною за метою, оскільки така організована маса шляхом створення своїх класових організацій здатна збудувати анархічну комуну; будівництво анархічної комуни – організаційно-творчий, а не стихійно-бунтарський процес; соціальну революцію можуть здійснити тільки народні маси, а не анархісти; вільний розвиток особи є єдиним смислом процесу суспільної організації, тому немає підстав відділяти по суті або в часі індивідуалізм від комунізму. Отже, анархо-синдикалізм, анархо-комунізм і анархо-індивідуалізм – три сторони одного й того ж цілісного процесу – єдиного анархізму.
Політичний, а особливо економічний терор був визнаний необхідною формою боротьби. Конференція висловилася за входження анархістів до ФЗК, комітетів незаможників, селянських трудових комун. До кооперативів, профспілок і Рад конференція поставилася негативно.
Курська конференція проголосила створення Конфедерації анархістських груп України «Набат», обрала її Секретаріат у складі В. Воліна, М. Мрачного, А. Которовича, Й. Гутмана, Я. Суховольського. [3, с. 11]
З листопада 1918 по червень 1919 р. до Конфедерації приєдналися новостворені та існуючі групи Харкова, Катеринослава, Києва, Клинців, Бердянська, Мелітополя, Кролевця, Хорола, Миргорода, Люботина, Нижньодніпровська, Олександрії, Севастополя, Феодосії, Сімферополя, Керчі. В Києві, Харкові, Єлизаветграді, Олександрівську були створені групи анархічної молоді «Набат». [3, с. 11]
Групи та федерації, що входили до Конфедерації «Набат», створювали свої клуби, читальні, бібліотеки, а також розгорнули активну видавничу діяльність. В Катеринославі було створено видавництво «Набат», де, крім конфедеративного органу – одноіменної газети, друкувалися брошури, листівки та прокламації. Крім того, в Харкові, Одесі, Єлизаветграді виходили місцеві газети «Набат», в квітні 1919 р. було випущено і номер газети «Голос трудящихся», органу Революційного союзу анархістів м. Клинці. [1, с. 58]
В січні 1919 р. «набатівці» встановили контакти з анархістами Гуляйпільського району. Тут було організовано групу «Набат» та налагоджено випуск одноіменної газети. В травні 1919 р. гуляйпільський «Набат» об’єднався з місцевим Союзом анархістів. [1, с. 58, 212]
Активна пропагандистська діяльність дала результати. Ідеї безвладного комуністичного суспільства підтримували дедалі ширші верстви населення, особливо селяни. З’їзд констатував наростання невдоволення мас режимом та їх прагнення відмовитися від будь-якої влади; наростання розриву між містом і селом; повний економічний розвал; відірваність влади від народу; наростання революційних настроїв у Червоній Армії. В зв’язку з цим з’їзд поставив перед анархістами завдання розширити пропаганду, особливо на селі, в Червоній Армії та повстанських загонах. [3, с. 11–12]
Проте Конфедерації «Набат» не вдалося об’єднати всі анархістські сили України. Частина анархо-комуністів не погодилася об’єднатися з синдикалістами на їх платформі.
Розширенню впливу анархістів у цей період всіляко намагалися перешкоджати більшовики. Після повернення в Україну вони максимально обмежували сферу впливу анархістів і не допускали розростання їх організацій. Утиски з боку радянської влади набували найрізноманітніших форм – від закриття газет до роззброєння анархістських загонів і арештів активних анархістів. Але більшовики у 1919 р. ще не наважувалися оголосити анархістів поза законом. Перебуваючи в Україні в дуже непевному становищі, вони не хотіли йти на прямий конфлікт з силою, яка була якщо не фактичним союзником більшовиків, то принаймні запеклим ворогом їх ворогів.
Ситуація суттєво змінилася після наказу Л. Троцького за №1824 від 4 червня 1919 р., який санкціонував початок відкритої боротьби проти махновщини. [4, с. 25] Паралельно посилилися репресії проти анархістів: 16 липня був закритий одеський «Набат», у клубах анархістів проводилися обшуки.
Після того, як Добровольча армія захопила Південь і Лівобережжя України, а на Правобережжі утвердилася Директорія, анархісти черговий раз опинилися в підпіллі. Влітку 1919 р. керівництво «Набату» перенесло свою діяльність у махновський район. Місцеві групи, що входили до Конфедерації, намагалися організувати підпільну роботу, але влітку 1919 р. внаслідок численних провалів і розстрілів активність анархістських груп значно зменшилася.
Восени 1919 р. Секретаріат Конфедерації «Набат», спираючись на підтримку Революційної Повстанської Армії України (махновців), налагодив зв’язок з місцевими організаціями, які почали видавати в тилу Денікіна листівки та газети. Майже всі вони мали назву «Набат». У цей період такі газети виходили в Полтаві, Миргороді, Єлизаветграді, Кременчуці, Одесі, Києві, Волчанську, Харкові, Севастополі, Сімферополі. Активна пропагандистська робота проводилася також у районах, зайнятих махновцями. В Гуляй-Полі виходили орган Секретаріату – газета «Набат», а також декілька місцевих газет, які перебували під впливом анархістів. Вони ж очолювали Військово-Революційну Раду та культурно-провідницький відділ махновської армії. [1, с. 321–326]
На кінець 1919 р. була здійснена спроба пов’язати анархізм з українським національним рухом. Така ідея була висловлена в передовій статті органу Федерації анархістів-повстанців Полтавщини газети «Анархист-Повстанец» від 27 грудня 1919 р. під назвою «Самостійність України і анархісти». Автор статті закликає до боротьби за встановлення самостійної Безвладної Трудової Федерації України, яка єдина може забезпечити інтереси українців і встановити рівноправні взаємовигідні стосунки з сусідами. Це була абсолютна нова і нехарактерна ідея для українського анархістського руху. Анархістські організації, зокрема, Конфедерація анархістських груп України «Набат», традиційно вороже ставилися до українського національного руху як одного з проявів буржуазної реакції. Але практично в цей же час (кінець 1919 – початок 1920 рр.) більшовикам вдалося знищити анархістські селянські повстанські загони Полтавщини і Чернігівщини, в середовищі яких виникла ця ідея.
Тимчасовими виявились і успіхи Конфедерації «Набат». Налагодити позитивну роботу, спонукати маси до вільної творчості в махновському районі не вдалось. 25 листопада 1919 р. залишив посаду голови ВРР махновської армії лідер «Набату» В. Волін. [3, с. 13] На початку січня 1920 р. Конфедерація відійшла від махновщини. Втративши підтримку махновської армії, яка тоді перебувала в кризовому стані, «набатівські» групи знизили активність. До того ж більшовики почали планомірно знищувати їх під приводом боротьби з анархо-махновщиною: забороняли випуск анархістських друкованих видань та літератури, закривали клуби та забороняли мітинги.
В пошуках виходу зі скрутного становища, в якому опинився анархістський рух, керівники Конфедерації «Набат» у лютому 1920 р. знову звертають увагу на махновський рух. В квітні 1920 р. на нараді керівників «Набату» в Харкові було вирішено спрямувати всі сили Конфедерації на завоювання з допомогою повстанців певної території і розпочати на ній будівництво анархічної комуни. [5, с. 364] Однак весь анархістський рух в цей час перебував в кризі: чисельність організацій зменшувалась, більшовики, особливо влітку 1920 р., посилили переслідування анархістів. Наприкінці літа 1920 р. остаточно стало зрозуміло, що закріпити за собою досить велику для здійснення планів Секретаріату територію махновцям не вдається, і «набатівці» почали шукати інші шляхи для продовження боротьби.
3–8 вересня 1920 р. в Харкові відбулася ІІІ конференція Конфедерації «Набат». Її учасники закликали всіх анархістів до рішучої боротьби проти радянської влади і прийняли рішення про перехід Конфедерації на нелегальне становище. Проте в жовтні 1920 р. у зв’язку з укладенням військового союзу між махновською армією і більшовиками анархісти на короткий час отримали можливість ведення відкритої пропаганди своїх поглядів. Анархісти виступали на заводах, агітували проти радянських порядків. [3, с. 14]
У листопаді 1920 р. Нестор Махно був оголошений поза законом. Практично одночасно Раднарком України одержав з Москви вказівку вжити заходів щодо взяття на облік анархістів України та їх арешту. Виконуючи її, Центральне управління надзвичайними комісіями України 25 листопада 1920 р. зобов’язало всіх голів губернських надзвичайних комісій провести обшуки і арешти махновців і анархістів усіх напрямків. В результаті у в’язниці опинилися майже всі члени Секретаріату Конфедерації «Набат» (В. Волін, А. Барон, М. Мрачний, Л. Гурман, О. Олонецький, О. Таратута). Були також ліквідовані Київська асоціація анархістів (на чолі з Консе, Гофманом і Аккерманом), полтавські та роменські групи «Набат» та асоціації анархістів, розгромлені анархістські групи Харкова. [3, с. 14]
Надалі репресії радянської влади проти анархістів не припинялися. 19 лютого 1921 р. була проведена ще одна масова операція проти Конфедерації «Набат». Нового розмаху набули репресії після придушення кронштадтського заколоту, в якому анархісти відіграли помітну роль. У березні 1921 р. ЦК РКП(б) розповсюдив циркулярний лист, в якому зазначалось, що «РКП(б), яка проводить диктатуру пролетаріату, не може робити виняток для груп, які під прапором анархізму прикривають контрреволюційні тенденції свого руху. Тому ЦК РКП(б) підтримує лінію органів радянської влади, котрі… вживають заходів для значного обмеження діяльності цих груп». 7–8 березня 1921 р. Україною прокотилася нова хвиля арештів, були закриті всі анархістські клуби. [3, с. 15]
Жорстокий терор радянської влади призвів до того, що вже на початку 1921 р. організованого анархічного руху в Україні практично не існувало. Діяли тільки окремі, нечисленні, не зв’язані між собою групи. В Горлівці, Єнакієвому, Юзівці, Луганську місцеві анархісти вели пропаганду серед робітників, намагаючись оволодіти фабзавкомами і поставити їх на чолі підприємств. У цей час анархісти діяли також у Волинській, Подільській, Харківській та Миколаївській губерніях. Вони розповідали про свої програми на зборах робітників і селян, з’їздах комнезамів, безпартійних конференціях.
Але більшовики продовжили репресії і до кінця 1921 р. повністю знищили анархістські організації України. Наприклад, влітку 1921 р. в Жмеринці було розстріляно 40 анархістів, в Одесі частково ув’язнена, а частково розстріляна велика їх група, що вела пропаганду в радянських установах. До жовтня 1921 р. всі групи анархістів України були заарештовані. Більшість з них репресовані. Тільки в Києві, Харкові, Одесі та Катеринославі було розстріляно в цей час понад 5 тис. анархістів. [3, с. 15]
3. Виникнення, еволюція та крах махновщини
Одним з перших, хто найбільш точно охарактеризував Нестора Махна, був В. Антонов-Овсєєнко. В четвертому томі «Записок о гражданской войне» він писав так: «В революции 1905 года Махно принимал участие стихийно, бунтарски: таким бунтарём остался впоследствии». [2, с. 155]
Бунтарі, як правило, рідко визнають будь-які авторитети, а бунтарський дух в Несторі Махно проявився ще з дитинства. Народився Нестор Махно в сім’ї Івана Родіоновича Махна та його дружини Явдохи Матвіївни – мешканців південноукраїнського села Гуляй-Поле, на Катеринославщині 26 жовтня 1888 р. (у працях деяких дослідників зазначаються інші роки народження: 1884 р. або 1889 р.). Під час хрещення в місцевій церкві у батюшки раптом загорілась риза і він ніби наврочив, що з малюка виросте в майбутньому розбійник, якого ще не бачив світ. [4, с. 5]
З дитинства йому довелося тяжко працювати на місцевих поміщиків. Він люто ненавидів своїх хазяїв. Уже підлітком його знало все село. З-поміж своїх ровесників Нестор виділявся хворобливим честолюбством, прагненням постійно бути в центрі всіх гучних подій, причому на перших ролях, тому він не раз потрапляв у різні скандальні історії.
В 1905 р. Махно брав участь у забастовках, що організовувала група РСДРП на гуляйпільських заводах. Потім вступив до анархістської організації «Спілки бідних хліборобів» (див. додаток), що займалася здебільшого експропріаціями, грабуючи місцевих поміщиків, чиновників і поліцейських, чия влада поширювалася лише на село, роблячи напади на банки та каси. «Бідні хлібороби» називали себе «анархістами-комуністами», але, як згадував один з їх ватажків В. Антоні, експропріатори були дуже далекими від ідей анархізму і читали будь-яку літературу, де зустрічалися слова «революція», «соціалізм» і т. ін. [4, с. 6]
В середині 1908 р. всі члени організації були заарештовані приставом Караченцевим. 22 березня 1910 р. Одеський військово-окружний суд виніс Нестору Махну та його товаришам суворий вирок – смертна кара через повішання. Однак як неповнолітньому (завдяки плутанині в даті народження) вона була замінена на двадцять років каторги.
З 4 серпня 1911 р. по 2 березня 1917 р. Махно просидів за ґратами Бутирської в’язниці. Там доля звела його з відомим анархістом П. Аршиновим, який став його наставником. «В умовах каторги, – писав Аршинов про Махна, – він нічим особливим не відрізнявся від інших… Єдине, що привертало в ньому увагу, – це його невгамовність. Він постійно перебував у сварках, репресіях і бомбардував тюрму своїми записками. Писати на політичні і революційні теми було його пристрастю» [4, с. 8].
Важко сказати, чим би скінчилося перебування Махна у в’язниці, якби не Лютнева революція 1917 року, яка «відчинила всі тюрми, де перебували політичні в’язні». [8, №8, с. 35] Після кількох тижнів роботи у Лефортовській анархістській організації, він повертається до свого села. «Величезне піднесення російської революції якось раптово наштовхнуло мене на непохитну думку, що анархізм у такі часи має тісно пов’язати себе з трудовою масою, що найбільше зацікавлена в перемозі свободи й правди, в нових зрушеннях…», [8, №8, с. 35] – з такими думками повернувся Махно в Гуляй-Поле. «Одне мене гнітило – це відсутність потрібної освіти та певної безперервної підготовки в галузі соціально-політичних проблем анархізму. …така підготовка в наших лавах відсутня на 90 відсотків». [8, №8, с. 35]
Об’єднавши колишніх «експропріаторів» і молодь, яка прагнула покінчити з багатіями, Махно повів боротьбу з тими, хто після революції захопив владу в Гуляй-Полі: офіцерами та прихильниками Центральної Ради. З махновців була створена «чорна гвардія», яка тримала під контролем весь район. Запалали поміщицькі маєтки, садиби колоністів, багато з яких були вбиті. [4, с. 10]
Жовтневу революцію і проголошення Радянської влади на Україні Махно зустрів схвально, оскільки більшовицькі гасла спочатку приваблювали селянство. Анархісти відігравали в цьому перевороті особливо видатну роль в авангарді матросів, солдатів армії та робітників. Але, як писав Махно у своїх спогадах, «розпорошені організаційно, анархісти не встигли розвінчати перед масами підступність та брехливість цих двох партій (більшовиків і лівих есерів – прим.), які будували своє панування над революцією, використовуючи гасла, за своєю суттю антидержавні…». [8, №9, с. 39]
Наприкінці 1917 – на початку 1918 рр. Махно розпочав боротьбу проти Центральної Ради. У цей період Махно, по суті, вперше виступив на боці Радянської влади. Наприкінці січня 1918 р. Махно різко виступив проти політики Центральної Ради після підписання нею угоди з Німеччиною та її союзниками та підтримав підписання Брестського миру, вважаючи його одним з найбільш розумних і тактичних маневрів у тій ситуації. [4, с. 11]
З приходом кайзерівських окупантів Махно втратив у Гуляй-Полі та окрузі свою владу. До маєтків повернулися поміщики і колоністи, які за допомогою окупантів відібрали у селян землю і майно, вчинили розправу над ними. У квітні на Україні відбувся новий державний переворот: влада перейшла до гетьмана Скоропадського. В цей час Махно мандрував по містах Південної Росії і Поволжя.
Улітку на Україні розпочалися масові повстання селянства проти австро-німецьких окупантів та режиму Скоропадського. Махно, сповнений полум’яного завзяття, повертається на Україну, очолює загін своїх сподвижників і опиняється в епіцентрі самого повстання. Махновщина почалася з масового знищення поміщиків і офіцерів варти. За неповними підрахунками, на чолі свого загону Махно здійснив 118 нападів на окупантів. [4, с. 14]
У листопаді-грудні 1918 р. схрестилися шляхи Махна і Петлюри. Махно погодився на мобілізацію селян до армії Директорії в Гуляйпольському районі, щоб отримати зброю, боєприпаси та продовольство. Але цей альянс тривав всього кілька днів.
Як захисник інтересів селянства, Махно, знову виступивши на боці Радянської влади, на початку 1919 р. очолив боротьбу проти військ Директорії і білогвардійців. Армія Махна зростала. Якщо в листопаді 1918 р. вона налічувала 8 тисяч чоловік, то в цей період під його керівництвом знаходилося близько 29 тисяч бійців, неозброєний резерв складав 20 тисяч людей. [2, с. 81] Однак на ІІ районному з’їзді Рад, який відбувся у лютому 1919 р. в Гуляй-Полі, пролунали перші антирадянські заклики. Махно особисто виступив проти монополізації Рад комуністами. З’їзд закликав селян та робітників «на місцях… будувати нове вільне суспільство – «вільні Ради». [2, с. 81] У квітні-травні зріс потік листів та телеграм про антирадянські заяви Махна і про зраду, яку він готує.
Саме в цей час до Гуля-Поля з’їхалися члени утвореної у 1918 р. анархістської організації «Набат», які поставили перед собою мету підкорити махновський рух своєму впливу. Широка антимахновська пропаганда змусила Махна зблизитися з анархістами, хоча сам він вважав себе не анархістом, а «вільним комуністом». [2, с. 82]
У квітні 1919 р. відбувся ІІІ Гуляйпольський районний з’їзд Рад, на якому була проголошена анархістська платформа. «Вимагаємо, – говорилося в резолюції, – негайного звільнення всіх призначених осіб на військові та громадянські пости…». [2, с. 82] Махновці бойкотували ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад і його рішення, вимагали переглянути продовольчу політику і встановити інші форми товарообміну між містом і селом. Махновщина перетворювалась в антирадянський рух.
Одним з найбільш заплутаних епізодів в історії махновського руху – події, пов’язані із заколотом Григор’єва. Махно поділяв негативне ставлення отамана до Радянської влади, яка, по суті, скасувала Декрет про землю, почала вводити політику «воєнного комунізму», але він не підтримав Григор’єва. Зрозуміло, не тому, що симпатизував Радянській владі, а через те, що його перехід на бік Григор’єва давав змогу Денікіну легко захопити Гуляйпольський район. А відтак Махно назавжди втратив би підтримку селян.
На початку травня різко загострилися відносини між головою Реввійськради Л.Д. Троцьким і Махном. Наркомвійськ УСРР вирішив переформувати армію Махно, щоб подолати анархію. Троцький засудив такі плани. Махновці, не знаючи причин заборони формування з їх загонів дивізії, оголосили Троцького «поза законом».
Троцький не простив цього Махнові. 4 травня 1919 р. він видав наказ Реввійськради Республіки за №1824 і опублікував статтю «Геть махновщину», де оголосив Махна й очолюваний ним рух поза законом. 6 червня проти махновців та усіх, хто їх підтримував, розпочалася нещадна боротьба. Анархісти «Набату» заявили, що вони займатимуться агітаційно-пропагандистською роботою у різних регіонах України для того, щоб розказати світові про Махна й махновців. [4, с. 25] Сам Махно з невеликим загоном розпочав боротьбу в радянському тилу.
Водночас йшла ідеологічна обробка селян та робітників. Культурно-просвітницький відділ «Революційної повстанської армії України (махновців)» видавав листівки, в яких закликав (навіть в анархістському «безвладному суспільстві») створювати Ради, проти волі, визнаючи, по суті, що гасло «Вся влада Радам!», який висунув В.І. Ленін, найбільш повно відображає інтереси народу. Відмовитися від Рад означало втратити підтримку народних мас.
Невпинно продовжував наступати на Україну Денікін і влітку 1919 р. захопив значну її частину. Реставрація старих порядків викликала величезне невдоволення селян. Ряд повстанців, що донедавна боролися проти Радянської влади, тепер повернули зброю проти Денікіна. Згуртованою силою, що активно виступала проти денікінців, був Махно. До нього і кинулося селянство як до свого захисника.
Влітку ж 1919 р. невпевнений у своїх силах Петлюра запропонував Махнові тримати проти Денікіна загальний фронт. Махно ухопився за цю ідею. По-перше, він сподівався самим фактом переговорів з Петлюрою зіткнути його з Денікіним і тим самим ослабити натиск «білих» на його військо; по-друге, Махно розраховував усунути Петлюру і стати на чолі його війська; і, нарешті, виникла реальна можливість хоч якось розв’язати одвічну проблему махновців – нестачу патронів і зброї.
20 вересня 1919 р. у Жмеринці був укладений договір між УНР і махновцями, що передбачав спільну боротьбу з білогвардійцями і в разі перемоги виділення Махнові території для встановлення «вільного радянського ладу». [4, с. 30] Петлюра з цим погодився, та висловився проти проведення на зайнятій ним території пропаганди махновських ідей. Але якраз саме тоді активізувалися у махновській армії анархісти, які настійно пропагували ідеї «вільних рад», створення на півдні «безвладної держави».
Масова боротьба селянства у денікінському тилу й успішна збройна боротьба армії Махна дістала позитивну оцінку і всебічну підтримку з боку Радянської влади. Та Махно і його оточення спрямували ненависть селян проти Радянської влади.
Основні положення своєї боротьби Махно проголосив у декларації «Революційної повстанської армії України (махновців)», ухваленій на засіданні військово-революційної ради 20 жовтня 1919 р. Програма махновців спрямовувалася насамперед проти політики «воєнного комунізму» в усіх її проявах, на захист села від експлуатації і поневолення містом, наступу промисловості на сільське господарство. Махновці вимагали не лише передавання всієї землі селянству, але й права самим розпоряджатися результатами своєї праці. Вони рішуче виступали проти керівної ролі Комуністичної партії, звинувачуючи її в захопленні та узурпуванні влади, придушенні інших партій. Махно вимагав передавання усієї влади багатопартійним Радам, обраним народом. Він був проти своєрідної ієрархії Рад, керівництва ними зверху, вважав за потрібні лише «низові» органи влади – волосні, повітові, міські. Своїм основним завданням махновці проголошували здійснення «третьої соціальної революції», що повинна остаточно знищити залишки капіталу і повалити владу більшовиків-тиранів. [4, с. 32–33]
Численні каральні акції проти махновців призводили до того, що на початку 1920 р. військо Махна почало танути. Восени Врангель почав наступати на так званий «махновський район». Це викликало невдоволення селянства, а також анархістів, які не лишали сподівання на створення «безвладної держави». Махнові нічого не лишалося, як піти на чергову угоду з Радянською владою. Вона була підписана 2 жовтня 1920 р. у Старобільську. [4, с. 35]
Але мріям Махна так і не судилося збутися, оскільки розгромивши Врангеля, його випередив командуючий Південним фронтом М.В. Фрунзе. Згідно з наказами від 23 та 24 листопада 1920 р. він розпочав рішучу ліквідацію махновщини. Махно розгадав плани Фрунзе, і почалися його нові рейди по Україні.
Махновці знову розпочали успішно діяти проти радянських військ. Складність боротьби з Махном полягала в тому, що він, збагатившись за роки громадянської війни великим військовим досвідом, вмів приймати неординарні рішення, «добре враховував моральний елемент і елемент обстановки», як відзначало командування частин Червоної Армії та практично завжди використовував саме ті методи боротьби, які рекомендували військові авторитети для дій партизанів. [4, с. 37] Наприкінці громадянської війни махновці були добре озброєні, мали численну агентуру, за допомогою якої Махно мав точні відомості не тільки про чисельність, а й про національний склад радянських військ, їх моральний дух і т. п.
Для ліквідації махновщини Комуністична партія залучила найкращі свої сили. Цією справою займалися Х.Г. Раковський, М.В. Фрунзе, Г.І. Петровський, В.П. Затонський, С.В. Косіор, Ф.Я. Кон, Д.З. Лебідь, М.О. Скрипник, В.Я. Чубар, Р.П. Ейдеман, В.М. Примаков та інші партійні, державні та військові діячі. При Раднаркомі УСРР було створено Постійну нараду по боротьбі з бандитизмом, яка керувала ліквідацією махновщини. [4, с. 40]
Незважаючи на це, Махно майже рік тримав у напрузі і частини Радянської Армії, і радянські та партійні органи на місцях. Однак у 1921 р. у командування Червоної Армії відбулися зміни у тактиці боротьбі з Махно: за ним перестали ганятися, а почали «зустрічати» його. Крім того, на Україні почався голод, і належної підтримки селян вже не було. Поєднуючи політичні і військові заходи, Радянська влада також сприяла ліквідації соціальної основи, яка живила махновщину. Почався відтік командирів та рядових бійців з армії Махно. До осені армію лишили 30 командирів та 2443 рядових махновців [2, с. 172]. Армія опинилася у критичному стані. Далі вести боротьбу не було сенсу. Добре розуміючи це, ще взимку 1921 р. Махно запропонував для врятування ядра армії піти за кордон. У реввійськраді велися напружені суперечки: частина пропонувала укласти нову угоду з Радянською владою; друга, на чолі з Махно, висловлювала ідею рушити в Галичину, де вони сподівалися підняти місцеве населення на революційну боротьбу.
Наприкінці літа 1921 р. Махно рушив на Поволжя, до якого також дійшов голод. Махно неозброєним оком побачив, що голод буде сильний. Страх продрозкладки примусив місцеве селянство йти на хитрощі й засівати невеличкі наділи в розрахунку прогодувати тільки свою сім’ю і дещо залишити для посівів у майбутньому році. Махно зрозумів, що посуха легко знищить ці незначні посіви і поволзьким землеробам нічим буде прогодувати до наступного врожаю навіть себе. Відкинувши всі свої далекосяжні плани, Махно різко повернув на захід. Цей рейд був найтяжчим. Кожну версту доводилося проходити з боями.
28 серпня 1921 р. Махно із 78 своїми фанатично відданими бійцями перейшов кордон з Румунією. Румунські власті дозволили Махнові, його дружині та кільком їх найближчим прибічникам оселитися в Бухаресті, а решта махновців потрапила до таборів для військовополонених. [4, с. 42]
Опинившись за кордоном, Махно не збирався сходити з політичної арени. Його погляд прикувала Польща, де знайшли притулок чимало емігрантів, які продовжували боротьбу проти Радянської влади. Під час Генуезької конференції уряд Румунії дозволив Махнові перебратися до Польщі. Однак планам Махна не судилося здійснитися. Публічна заява Махна про намір продовжувати боротьбу проти більшовиків і Радянської влади викликала негативну реакцію уряду Польщі. За наказом військового міністра за Махном було встановлено «найсуворіший поліцейський нагляд із загрозою примусового виселення з Польщі в разі виявлення будь-яких політичних махінацій з його боку чи повторних заяв на зразок вищенаведених». [4, с. 45]
Після цього Махно переїхав до Парижа, в передмісті якого – Венсені – жив з дружиною і дочкою майже 10 років. Матеріальну і моральну підтримку він одержував лише від різноманітних анархістських організацій. Помер Махно 25 липня 1934 р. у Парижі. На його похорони з’їхалися анархісти Франції, Італії, Іспанії, інших країн.
Досвід махновського руху показав, що армія, основу якої складає озброєння населення, вибірність командирів та свідома дисципліна, набагато ефективніше за регулярні, силою сформовані частини Червоної Армії та армії білогвардійців.
На мій погляд, одна з причин того, що Махно й очолюваний ним рух прийшли до краху полягає в тому, що мільйони селян, незважаючи на національне гноблення Радянської влади, насадження «воєнного комунізму», все ж таки залишилися пасивними спостерігачами подій. Частина їх, осліплена привабливими більшовицькими гаслами або ж страхом терору, підтримувала владу Рад.
Варто пам’ятати, що махновщина з’явилася в період кризової ситуації в економіці держави, точніше у переломний момент передусім для селянського господарства. Тому, мабуть, не всі селяни знайшли в собі сили та сміливості підтримати Нестора Махна, який не визнавав ніякої диктатури. Можливо, тут відіграла свою роль психологія людей у відношенні до держави та влади, вихована тривалим періодом кріпосництва. Однозначно стверджувати важко.
Але цілком справедливо, я вважаю, писав В.М. Волковинський, що треба, «віддавши належне Несторові Івановичу Махнові як історичної постаті, віднести його до однієї з головних дійових осіб періоду революції та громадянської війни». [4, с. 47]
Висновки
Отже, анархістський рух 1917–1921 рр. в Україні зазнав поразки. Ідеалістична, по суті, надзвичайно гуманна утопічна ідея була без надмірних зусиль знищена добре організованою політичною силою, яка відмінно використовувала егоїстичні інстинкти мас.
Анархісти України не мали дієвої і достатньо потужної сили, на яку б могли опертись при втіленні своїх ідей в життя. Причина цього не в роздробленості та дезорганізованості анархістських організацій. Навіть добре організований анархістський рух досяг би хіба що більш помітних, але тимчасових успіхів. Найбільшою трагедією для українських анархістів, трагедією, яка практично перекреслила їх життя, присвячене боротьбі за свободу людей, було те, що саме народні маси, які були буквально ідолом для кожного анархіста, залишилися глухими до закликів.
В умовах громадянської війни будь-які виступи проти більшовицької влади об’єктивно грали на користь супротивної сторони – саме тих суспільних верств, проти яких так запекло боролись анархісти. Вони не змогли вирішити цю дилему. Подальший розвиток подій показав, що анархісти завжди боролися проти антибільшовицьких сил, коли комуністичній владі загрожувала небезпека, і потерпала від цієї влади, коли вона зміцнювала свої позиції. Не вина більшовиків, що анархізм на тривалий час зник з арени суспільного життя в нашій країні. Вони лише прискорили об’єктивно закономірний процес.
Розглянувши, якої еволюції зазнала махновщина, можна зробити висновок, що вона, як справжнє надбання історії громадянської війни, відобразила суперечливе ставлення селянських мас до Радянської влади на різних етапах революційного процесу, пройшовши шлях від масового селянського руху проти панівних класів до антирадянського руху.
В роботі зроблена спроба довести, що анархістські ідеї зазнали краху при зіткненні з практикою. Люди не змогли (чи не захотіли) звільнитися від віковічних обойм рабства своїми руками. «Для вільного суспільства необхідна вільна людина», а вона ніколи не з’явиться в результаті бунтів і революцій. Саме в цьому полягала найголовніша помилка анархістів. І саме в цьому один з найголовніших уроків, що нам їх дає історія.
До анархізму можна ставитися по-різному. І все ж таки багатьох реалій – й історичних, й сучасних – не зрозуміти, якщо не спробувати об’єктивно й неупереджено поглянути на цей рух та напрямок течії суспільної думки зокрема періоду 1917–1921 рр.
Література
1. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. К.: Товариство «Знання» України, 1993. – 347 с.
2. Беспечный Т.А. При широком поле… «Батько» Махно и махновщина в свете истории. // Донбасс. – 1989. – №4. – С. 79–91; Донбасс. – 1990. – №4. – С. 155–174.
3. Боровик М.А. Анархістський рух в Україні 1917–1921 рр. // Український історичний журнал. – 1999. – №1. – С. 3–17.
4. Волковинський В.М. Батько Махно. К.: Товариство «Знання» України, 1992. – 48 с.
5. Канев С.Н. Октябрьская революция и крах анархизма. М.: Просвещение, 1974. – 415 с.
6. Канев С.Н. Революция и анархизм: из истории борьбы революционных демократов и большевиков против анархизма (1840–1917 гг.). М.: Просвещение, 1987. – 327 с.
7. Лебеденко А.М. История анархизма в Украине (конец ХІХ – начало ХХ вв.). К.: Либідь, 1995. – 192 с.
8. Махно Н. Гуляй-Поле. У 2 кн. // Україна. – К. – 1991. – №8. – С. 35–39; Україна. – К. – 1991. – №9. – С. 39–43; Україна. – К. – 1991. – №10. – С. 44–47; Україна. – К. – 1991. – №11. – С. 48–51; Україна. – К. – 1991. – №12. – С. 52–58.
9. Махно Н. Народ. Без партій, диктаторів і влад. // Україна. – К. – 1993. – №15 – С. 10–11.
10. Пронякин Д.И. Анархизм: исторические претензии и уроки истории. Л.: Нева, 1990. – 182 с.