МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ
ВІЙСЬКОВИЙ ІНСТИТУТ ТЕЛЕКОМУНІКАЦІЙ ТА ІНФОРМАТИЗАЦІЇ НТУУ «КПІ»
КАФЕДРА № 43
(військово-гуманітарних дисциплін)
РЕФЕРАТ
з дисципліни «Геополітика»
Тема: «Геополітика минулого і сьогодні»
Виконав: Студент 1803 навчальної групи
М.М. РУДЬ
Перевірив: Начальник кафедри № 43
к.філос.н., доцент О.О. ПУЧКОВ
КИЇВ – 2010
ЗМІСТ
Вступ
Розділ 1 Геополітика як наука і вчення у минулому і сьогодні
Розділ 2 Геополітичні парадигми минулого і сьогодні. Цивілізаційний та геополітичний типи свідомості
Розділ 3 Глобалізація геополітики на межі ХХ-ХХІ століть
Висновки
Список використаної літератури
ВСТУП
Актуальність теми дослідження обумовлюється необхідністю визначення на сучасному етапі історичного розвитку зовнішньополітичних інтересів, що мають геостратегічні, геоекономічні та геополітичні виміри.
Актуальність запропонованої теми зумовлена також необхідністю, визначення геополітичних пріоритетів стосовно основних світових політичних сил та регіональних особливостей геополітичної стратегії, що дасть змогу визначити базові сценарії майбутнього в контексті визначальних зовнішніх і внутрішніх чинників розвитку.
Таким чином, актуальність обраної теми полягає в тому, що геополітичні, військово-стратегічні, соціально-економічні та інші зміни, що відбуваються останнім часом, потребують удосконалення та формування нових підходів при визначені геополітичних інтересів. У зв’язку з цим, проблема визначення геополітичних пріоритетів привертає до себе увагу з боку державних діячів, політиків та політологів, широкого кола громадськості.
Мета роботи – дослідити геополітику минулого і сьогодні.
Для досягнення мети роботи необхідно сформулювати наступні завдання:
проаналізувати геополітику як науку і вчення у минулому і сьогодні;
показати геополітичні парадигми у минулому і сьогодні, цивілізаційний та геополітичний типи свідомості;
виявити глобалізацію геополітики на межі ХХ-ХХІ століть.
Об'єктом роботи є соціальна філософія.
Предметом дослідження є глобалізація геополітики на межі ХХ-ХХІ століть.
РОЗДІЛ 1 ГЕОПОЛІТИКА ЯК НАУКА І ВЧЕННЯ У МИНУЛОМУ І СЬОГОДНІ
Одним із найважливіших понять соціальної філософії є поняття географічного середовища. Людина живе на Землі в межах тоненької сфери, саме тут вона реалізує свої творчі сили. Ця зона називається географічним середовищем (від грецьких "гео" — Земля і графо — описую, пишу). Географічне середовище — це сукупність предметів живої і неживої природи, залучених на даному етапі розвитку суспільства у процес суспільного життя і які, таким чином, є необхідними умовами існування і розвитку суспільства. До географічного середовища належать земна кора із корисними копалинами, грунти, луки, ліси, води, болота, рослинний і тваринний світи, дороги, села, міста, нижня частина атмосфери. Тобто та частина природи, яка є об'єктом діяльності людини і насамперед виробництва. Із розвитком суспільства географічне середовище розширюється, до його складу залучаються дно океанів, Північний і Південний полюси, різноманітні родовища, космічний простір тощо. Змінюється і його роль у житті людини.
На перших етапах розвитку суспільства важливе значення мали багатий рослинний і тваринний світ, родючість ґрунтів, сприятливий для життя людини клімат, багато інших важливих складових. І це зрозуміло, навіть життя як явище природи могло виникнути лише за сприятливих умов. У подальшому географічне середовище, його умови або прискорювали, або гальмували розвиток суспільства. Для порівняння можна зіставити темпи соціального розвитку народів Африки, які жили в умовах тропічних лісів або в пісках Сахари, Італії, Франції, Іспанії, Німеччини, якутів, евенків тощо. В даному випадку мова йде лише про вплив на життя людини виключно природних умов.
Із розвитком суспільства географічне середовище не тільки розширюється (територіальне) у просторі, а й якісно змінюється, зокрема створюється нова природа: нові сорти дерев, рослин, нові породи тварин (методами селекції), великі площі земної поверхні займають культурні насадження (сади, парки, ліси), створюються нові міста, дороги, річки, озера, будуються електростанції, штучні моря тощо. Тисячу років тому земна поверхня була значно іншою, не кажучи вже про рослинний і тваринний світ. Ми не стверджуємо, що ці зміни на користь людству і природі, — це окреме питання. Але абсолютно однозначно, що наш сучасник живе практично в інших природних умовах, ніж його предок тисячу років тому на тій же території. Наприклад, у великих містах сьогодні майже обов'язкові атрибути: трамвай, тролейбус, багатоповерхові будинки, асфальтові і бетонні дороги, електромережі, радіо, телебачення, телефонний зв'язок тощо.
Людина постійно змінює і вдосконалює географічне середовище у відповідності з потребами розвитку суспільства.
Закономірно, що і географічне середовище суттєво впливає на саму людину. Умови життя формують стиль і спосіб життя людей, їхню психологію, звичаї, традиції, форму одягу, специфіку харчування. Зайве переконувати, що за темпераментом, звичаями, традиціями, способами ведення господарства, полювання, відпочинку італійці, іспанці або грузини відрізняються від шведів і якутів.
На ранніх етапах розвитку суспільства географічне середовище відігравало провідну роль. Із розвитком виробництва, культури все більшого значення набувають стан економіки, виробництва, науки, техніки, освіти, культури в цілому. Для прикладу можна порівняти темпи і рівень соціального розвитку, наприклад Японії і Китаю або Німеччини і Росії.
Люди давно помітили залежність розвитку суспільства від географічного середовища. Певна частина мислителів навіть абсолютизувала роль геофафічного середовища або окремих його елементів у житті суспільства. Такі ідеї зустрічаються вже у Демокріта, Гіпократа, Геродота, Полібія, Страбона, пізніше — в окремих мислителів середньовіччя і Нового часу. Французький філософ-просвітитель Шарль Монтеск'є (1689-1755) вважається засновником географічного детермінізму як окремого напрямку в розвитку філософської думки. Він розвинув ідею про провідну роль географічного середовища, зокрема клімату в житті людей, культурі й історії народів.
Ідеї географічного детермінізму (іноді в літературі він називається географічним напрямком у соціології) розвивались французьким соціологом і економістом Анн Тюрго (1727-1781), англійським істориком Генрі Боклем (1821-1862), російськими вченими і публіцистами, багатьма іншими мислителями минулого століття. Так, Ілля Мечников у своїй праці "Цивилизация и великие исторические реки", яка вперше була видана в 1889 p., доводив, що розвиток суспільства визначається фізико-географічним середовищем і насамперед гідросферою. Він також виступав проти спроб окремих вчених дати наукове обґрунтування расизму, та проти соціологів, які поширювали біологічні закони на суспільство. Критерій соціального прогресу І.Л.Мечников (брат відомого російського фізіолога І.І.Мечникова) вбачав у зростанні солідарності людей і свободи суспільства.
Яке місце належить ідеям географічного детермінізму в історії розвитку філософської думки? Незважаючи на однобічність, тривалий час — аж до XIX ст. — такі концепції були прогресивними. Вони формували матеріалістичний світогляд, виступали проти містифікації історії з боку релігійних та інших ідеалістичних філософських систем. Із виникненням матеріалістичних вчень про суспільство актуальність концепцій географічного детермінізму втрачає свою гостроту. Але з часом ці ідеї були відроджені, дещо по-іншому витлумачені й активно використовуються як науковцями, так і політиками.
Геополітика — це політична доктрина, яка абсолютизує роль географічного середовища у житті держави. Історично вона виникла як спроба дати "теоретичне" обґрунтування загарбницької політики окремих держав, посилання на життєву "необхідність" приєднати до своїх земель певну територію сусідніх держав чи здобути вихід до моря, океану або оволодіти шельфом моря чи океану, завоювати певні шляхи сполучення тощо. Аргументація для виправдання таких дій завжди знаходилась. [1]
Один із теоретичних засновників геополітики — німецький географ і етнограф Фрідріх Ратцель (1844-1904). Він розглядав народи (держави) як живі організми, які, щоб жити, розмножуватись, мусять вести боротьбу за "життєвий простір". Саме він обґрунтував роль географічного середовища у житті народу до рівня абсолютної цінності. Але сам Ф.Ратцель не був ні фашистом, ні шовіністом. Навпаки, дуже цінував вклад у розвиток світової культури діяльності різних народів. Але його ідеї набули широкої підтримки з боку інших геополітиків (Ю.Челлена, К.Хаусхофера, Е.Обста, О.Маулля та інших), особливо у Німеччині.
Сучасна геополітика багатогранна як наука. Можна заявити, що геополітика – це наука про дослідження орієнтирів, дій і перспектив зовнішньої та внутрішньої політики держави на основі врахування комплексу різноманітних географічних факторів у глобальному масштабі.
Філософ О.С. Панарін дав сучасне комплексне визначення геополітики «Геополітична теорія досліджує зв’язки між просторовими і функціонально-політичними характеристиками тих або інших регіонів світу…». [2]
Існує і таке визначення «Геополітика – це різновид зовнішньої політики обумовлений територіальною близкистю партнерів». [2]
Хаусхофер: «Геополітика є наукою про взаємодію простору і політичних процесів. Вона ґрунтується на широкому фундаменті географії, яка є наукою про політичні організми в просторі та їхню структуру. Більше того, геополітика постачає нас необхідними інструментами для політичних дій і слугує директивою політичного життя в цілому. Таким чином, геополітика перетворюється в мистецтво формування і спрямування напрямку практичної політики. Геополітика це географічна наука держави». [3]
Знайомство зі змістом різних праць з геополітики зовсім не прояснить питання, що таке геополітика: вчення, наука, теорія, наукова гіпотеза, інструментальна політика або псевдонаукова ідеологія. Геополітика буде мати досить багато значень.
Відповідно до деяких визначень до «геополітичних» можна віднести вчення всіх мислителів, що міркували про світ і простір, починаючи з Античності – з Аристотеля, Фудікіна, Ксенофонта, Геродота, Стратона, Ератосфена, Плінія тощо, продовжуючи Середньовіччям – Ібн-Хальдун, Резонансом – Боден, Монтеск’є, Токвіль, Гердер, Гумбольд і Карл Риттер, включаючи Еразма Роттердамського, Еодена, і навіть К.Леонтьєва, «слов’янофільство і навіть панславізм» у якого «виявилися лише маскою», а також будь-які зміни політичного простору. [4]
Дійсно, Аристотель давав геополітичну оцінку ролі островів: «Крит за своїм положенням призначений для пануючого впливу на Грецію». Монтеск’є говорив про клімат як один з факторів, що впливають на формування народів, способу мислення і політичної стратегії. Гердер згадував про культуру, літературу й лінгвістику, як фактори, що впливають на об’єднання територій, але не більше того.
До геополітичного напряму можна віднести праці М. Грушевського, С. Рудницького, Ю. Липи, М. Міхновського, Д. Донцова, О. Бочковського, В. Винниченка, І. Лисяка-Рудницького. Дослідники обґрунтовували свої ідеї й теоретичні конструкції переконливим науковим фактажем щодо права українського народу на самовизначення, національно-культурну ідентичність і створення держави в її етнічних межах.
Важливий аспект геополітики є в дослідженнях комплексу економічних, політичних, воєнно-стратегічних, ресурсних та інших питань, що грають першорядну роль у збережені або зміні загальносвітового її регіонального балансу сил.
Історичний нюанс геополітики як вчення стосується британської політики вона свій початок бере, починаючи з ХV століття, коли абсолютистська Англія розгромом іспанської «Непереможної Армади» у 1588 році значно потіснила Іспанію як колоніально-морську державу.
У післявоєнній американській політології виділяють п’ять напрямків дослідження політики (американське володарювання і політика, порівняльна політика, міжнародні відносини та світова політика, політична теорія і філософія, суспільне керування і політика), причому вони вже активно проникають у держави на наших континентах і відтісняють на другий план традиційну європейську державно-правову науку. Американська школа дослідження зовнішньої політики міститьу собі проблеми війни і миру, регіональної інтеграції, контроль за озброєнням і роззброюванням , владу у міжнародному співтоваристві, міжнародні організації і міжнародне право. [5]
Активними прихильниками геополітики у XX ст. були А.Гітлер і Й.Сталін, багато інших політиків. Нам відомо, що і сьогодні серед політиків деяких сусідніх держав є охочі приєднати ту чи іншу частину України і, на жаль, не тільки Крим.
Важливо зазначити, що за існування Радянського Союзу саме поняття "геополітика" тлумачилось не інакше, як буржуазне реакційне вчення, політична доктрина певних кіл, що намагаються використати ідеї географічного детермінізму з метою виправдання загарбницьких воєн або перегляду кордонів, встановлених після другої світової війни. Із розпадом Радянського Союзу і утворенням нових незалежних держав ставлення з боку політиків до цього поняття набули широкого вжитку в нашому інформаційному полі. Тепер цей термін (геополітика) широко використовується у сучасній політичній термінології для позначення будь-якої політики, пов'язаної з вирішенням головним чином територіальних питань. Тобто він поступово позбавився суто негативного змісту і за практикою вживання лідерами, насамперед наддержав, набуває нейтрального змісту. Але небезпека абсолютизації ролі географічного середовища у житті окремих держав залишається і сьогодні. І Україна цю небезпеку відчуває постійно. Саме геополітичні проблеми — основна причина війни між Вірменією та Азербайджаном, війни у Грузії, в Югославії і багатьох інших регіонах. [1]
Таким чином, геополітика як наука і вчення у минулому і сьогодні визначає стратегічне спрямування держави. Вона вкрай потрібна для розвитку політичної культури громадян. Прийняття політичних рішень неможливе без урахування геополітичного розшарування зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних пріоритетів держав світу, котрі постають величезними геополітичними полюсами.
РОЗДІЛ 2 ГЕОПОЛІТИЧНІ ПАРАДИГМИ У МИНУЛОМУ І СЬОГОДНІ. ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ ТА ГЕОПОЛІТИЧНИЙ ТИПИ СВІДОМОСТІ
Констатація перехідного характеру нашої епохи не знімає питання про визначення її основного вектора з’ясування – від чого до чого відбувається перехід. Існує безліч концепцій, що пояснюють зміст перехідної епохи від індустріального до постіндустріального (інформаційного), від тоталітаризму до демократії, від біполярного світу до поліцентричного, від технічної цивілізації до посттехнічної.
Класичною є геополітична парадигма осьового протистояння, «логіки двох блоків або політичних систем», а також протиставлення розвинутої півночі і півдня, що розвивається, центра та периферії. У останньому випадку, як центр виступають США, Західна Європа, Японія, а периферією – країни з нестабільною політичною системою. Прикладами випадання з геостратегічної динаміки можуть служити як «великі країни» минулого (Римська й Османська імперії, Персія), так і нові амбіційні політичні території, чиї лідери не визнають загальних правил гри (Ірак, Лівія, Іран).
Наступною парадигмою не тільки за значимістю, але й за хронологією може виступити концепція регіональної системи безпеки, що прийшла на зміну біполярного світу. Сьогодні вважають, що існують шість основних центрів сили: США і Росія, Китай і Японія, Європа й арабський світ. Утім, замість арабського світу частина аналітиків (колишній держсекретар США Г.Кіссінджер) бачать Індію, оскільки арабський світ – це скоріше конгломерат сил, аніж органічна єдність геополітичної одиниці впливу. З іншого боку, у якості неймовірно могутнього геополітичного фактора може виступити мусульманство. Крім того у зв’язку зі становленням нової картини світу ряд держав виявляють намір стати центрами регіонального тяжіння. Наприклад, мають значний культурно-історичний потенціал для впливу на міжнародні події «Великий Іран», «Велика Туреччина», «Велике майбутнє Узбекистану», «Великий Туркестан» тощо.
І ще не втратила свою колишню актуальність парадигма зіткнення цивілізацій, де в якості системо утворюючих і підлеглих динамізму становлення принципів виступають етнічні релігійні, соціокультурні універсалії.
Карл Шмідт передбачив, що в майбутньому можливі три альтернативи історичного розвитку: [6]
Встановлення тотальної світової гегемонії однієї наддержави – новий Номос землі або Новий Світовий Порядок, тотожний із глобальним універсалізмом.
Альтернатива просторового хаосу.
Альтернатива балансу інтересів геополітичних просторів.
Центральним для геополітичних робіт Карла Шмідта є поняття «Великий простір». Аналогічну концепцію висуває Геннадій Зюганов, який у своїй книзі «За обрієм» пише, що «найбільш ймовірні стратегічні сценарії світової політики можна охарактеризувати так: 1. сценарій «глобальної смуги», 2. сценарій «балансу інтересів», 3. сценарій «Нового Світового Порядку»». [7]
Перша в історії геополітична парадигма – Доктрина Монро – була викладена президентом США Монро в посланні Конгресу в грудні 1823 року і зводилася до того, що США будуть розглядати як недружелюбний акт будь-яку спробу європейських держав втручатися в справи держав Західної півкулі. Коли ця доктрина була односторонньо проголошена американський уряд заборонив інтервенцію європейських країн у Західну півкулю, але з іншого боку, заявив, що США зобов’язуються також не втручатися в справи Європи й у політику європейських країн. Доктрина Монро стала прикладом не тільки глобального просторового мислення, але також і визначенням нової просторової конфігурації Землі.
Слід зазначити, що сучасний світ знову рухається до багато полярності. З одного боку цей процес природний, оскільки відбиває волю реальних і потенційних центрів сили. Разом з тим перехідний період таїть у собі чимало небезпек. Його суть – у швидкій зміні балансу сил, а це відповідно до закономірностей політології, завжди грозить викликати дестабілізацію і навіть конфлікти.
На тлі сучасної інформаційної революції та формування глобальної медіа-інформаційної системи посилилися роль та значення інформаційної парадигми геополітики, що засвідчують, зокрема, феномени інформаційного терору, інформаційних війн та протиборств тощо.
Елементом новизни в даному розділі роботи є передусім комплексне дослідження впливу процесів глобалізації на геополітичне середовище й динаміку розвитку сучасних держав та наддержавних утворень, а також на різноманітні аспекти їхньої взаємодії. Досліджено становлення та розвиток “неокласичної” (“критичної”) геополітики з органічно властивою їй інформаційною та медійною парадигмою розвитку.
Виникнення та подальший розвиток інформаційної парадигми геополітики, що набуває всеохоплюючого характеру, доведено в наукових працях зарубіжних дослідників М.Маклюена, П.Галлуа, К.Грея, Л.Крістофа, Д. Лонсдейла, М. Лібіскі, К. Грея, Ж. Туатайля, Дж. Егню, С. Делбі, В.Цимбурського, Ю. Тіхонравова, І.Василенко, К.Сорокіна, К.Гаджієва, Л.Івашова, І. Кєфєлі та ін. і вітчизняних В.Гречанінова, С. Андрущенко (Гринько), А.Кудряченка, Ф.Рудича, В.Храмова, тощо.
Нова інформаційна парадигма геополітики означає, що в ХХІ ст. доля просторових відносин між державами визначається передусім інформаційним переважанням у віртуальному просторі. У цьому сенсі розробка геополітичної стратегії (геостратегії) – це створення оперативної концепції, що базується на інформаційній перевазі у віртуальному просторі й дозволяє досягнути зростання бойової могутності держави за допомогою інформаційних технологій. У ХХІ ст. інформаційне протиборство визнається однією з форм геополітичного протиборства в системній сукупності відносин інформаційного наступу та захисту, співробітництва (кооперації) та суперництва геополітичних суб’єктів.
Відповідно, інформаційна війна визначена в роботі як планомірний інформаційний вплив на сукупну інформаційно-комунікаційну систему супротивника та нейтральних держав із метою формування сприятливого глобального інформаційного середовища для проведення будь-яких політичних і геополітичних операцій, що забезпечують максимальний контроль над простором.
Отже, інформаційна революція додала до сфери геополітики нові віртуальні виміри політичного простору, змушуючи дослідників переосмислювати норми й правила геополітичної боротьби. У сучасному інформаційному суспільстві боротьба за цей простір розгортається переважно в інформаційному полі, і саме тут знаходиться “передовий край” неокласичної геополітики, через це особливого значення набувають духовні, цивілізаційні й культурні фактори, роль і значення яких посилюється на кожному новому етапі сучасного розвитку інформаційного суспільства. [8]
Відомо, що нація є носієм «Геополітичної свідомості». Криза цивілізаційної свідомості в першу чергу проявляється у світі політичному. Світ гарантованих кордонів, закріплених міжнародними угодами, раптово змінюється світом, що не має територіально-правових гарантій. Його простір несе явні риси варварської, кочової динаміки, що грозить затопити всі границі, зробити проблематичними міжнародні політико-правові, цивілізовані норми.
У цих умовах оживає й активізується інший, геополітичний тип свідомості у чомусь явно альтернативний цивілізованому. Він зв’язаний з відчуттям стану світу як війни всіх проти всіх, де нікому не гарантований «життєвий простір» і де зможуть вижити тільки сильні і озброєнні.
Цивілізаційна презумпція довіри готова змінитися презумпцією загальної недовіри, з позицій якої формулюється тверда дилема поведінки, агресивний наступ або глуха оборона ізоляціонізму. Замість філософії відкритого й однорідного простору – гарантії партнерського обміну – формується філософія «закритого» або «розірваного» простору. Не випадково геополітичний тип свідомості різко оживився напередодні Першої світової війни, а пік геополітичних досліджень припав на 29 – 30-і роки, і центром стала повалена «ізгойська» країна Заходу – Німеччина.
Якщо цивілізаційний тип свідомості в чомусь істотному відповідає парадигмі Просвітництва і його системі оптимістично-раціоналістичних чекань, то то геополітичний світ являє собою ревізію Просвітництва з позиції органіцизму та соціал-дарвінізму. При цьому характерною рисою геополітичного мислення, на відміну від цивілізаційного, є його «натуральний» характер. А в глибинному соціокультурному змісті натуралістична парадигма неоязичництва парадигма «тіла» - витісняє християнську парадигму духу.
Відкриття геополітичного неоязичництва стосувалося фатальної несумісності латинського і німецького духу (Густав Ле Бон), несумісності гурманства і слов’янства протистояння білої і жовтої рас, нарешті, потистояння між морськими і континентальними народами (Ратцель) і близько цьому дихотомія «Хартленд - Римленд» (Спайкмен). [9]
Таким чином, перша в історії геополітична парадигма – Доктрина Монро – була викладена президентом США Монро в посланні Конгресу в грудні 1823 року і зводилася до того, що США будуть розглядати як недружелюбний акт будь-яку спробу європейських держав втручатися в справи держав Західної півкулі.
Якщо цивілізаційний тип свідомості в чомусь істотному відповідає парадигмі Просвітництва і його системі оптимістично-раціоналістичних чекань, то геополітичний тип являє собою ревізію Просвітництва з позицій органіцизму та соціал-дарвінізму.
РОЗДІЛ 3 ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ГЕОПОЛІТИКИ НА МЕЖІ ХХ-ХХІ СТОЛІТЬ
В сучасному світовому геополітичному просторі спостерігаються кардинальні зміни. Становлення глобальної господарської системи, що руйнує кордони національних господарств, пов'язаних міцними торговельними, фінансовими, політичними, соціальними і культурними відносинами, - найбільш значущий процес, який визначив обличчя світу на межі ХХ-ХХІ століть. Механізм глобалізації є об'єктом ґрунтовних досліджень, дискусій та суперечок серед науковців і політиків.
Інтеграція і глобалізація - найчастіше обговорювані теми як у політичних колах, так і серед фахівців-вчених і громадськості. Процеси глобалізації істотно впливають на зміст і темпи формування нових типів відносин у сучасному суспільстві і фахівців нового покоління. [10]
Той факт, що світ дедалі більше глобалізується (особливо в різноманітних сферах міжнародних відносин), означає, що предмет геополітики диверсифікується, а сама геополітика починає використовувати різноманітні наукові методи та засоби аналізу міжнародних проблем у сфері пошуку, розробки та обґрунтування шляхів здійснення політичних стратегій на відповідних рівнях – глобальному, регіональному та локальному.
Термін "глобалізація" вперше був введений американським економістом Т. Левіттом у статті, яку він опублікував у 1983 р., для означення феномену злиття ринків окремої продукції.
На межі XX та XXI століть класична геополітика дедалі більше трансформується в “глобальну геополітику”. У сфері геополітики відбуваються водночас тоталізація й інверсія, оскільки сучасні геополітичні процеси одночасно пронизують усю геосферу й вирішальним чином впливають на перетворення економічного, соціокультурного та інформаційного “просторів”. Не випадково, у науковому обігу з’являються нові поняття, які характеризують подібні перетворення – геоекономіка, геокультура тощо.
Показано, що предметом класичної геополітики був аналіз обмежень, які накладають на політичну організацію суспільства та зовнішньополітичну поведінку держав і наддержавних утворень соціоприродні географічні чинники та аналіз того, яким чином ці чинники можуть бути найефективнішим чином використані.
Класична геополітика використовувала, відповідно, з метою позиціонування країн та народів у координатах світових взаємодій досягнення традиційної географії. Маніпулюючи географічними образами карти світу й основними географічними поняттями-об'єктами, ця геополітична “класика” фактично ігнорувала суб’єктивні чинники політичного й зовнішньополітичного розвитку.
Натомість, неокласична (критична) геополітика використовує переважно проективні віртуальні ансамблі образів, “випробовуючи” їх у силових полях впливів різноманітних владно-політичних чинників. Відтак, виникають ті геополітичні ансамблі, у межах яких перебуває віртуальне буття класичних “геополітичних паттернів” (“хартленд”, “рімленд” і т.п.), не виключаючи кон’юнктурної (ad hoc) актуалізації традиційних образів “Євро-Африки”, “Євразії” тощо із відповідними змінами й розширеннями або звуженнями (ad hoc) спектрів можливих значень. Віртуалізації, інформатизації та медіатизації зазнають також класичні геополітичні образи “номоса Суходолу” і “номоса Океану” (Карл Шмітт). [11]
Але водночас виникають нетрадиційні поняття “геополітичного кодування”, “геополітичної уяви” та “геополітичного бачення” (“візії”), які негласно слугують підставами для творення сучасними державами та наддержавними утвореннями зовнішньої політики. Зазначене означає, що неокласична “критична геополітика” фактично ототожнює реальні (фізичні) і концептуальні віртуальні “простори”, сполучаючи елементи політичної економії й геополітичної практики, культурології й народної (фольклорної) образно-метафоричної геополітики, видової й надвидової національної й наднаціональної ідентичності, як елітних, так і масових геополітичних дискурсів. Ця новітня геополітика активно використовує дані сучасної психології й психоаналітики, геополітичної уяви, а також образи масової свідомості, прищеплювані масам телекомунікаційними мережами.
До сучасної “геополітичної гри” входять також віртуальні геополітичні утворення в кіберпросторі включно з тими, які спричинюють кібернетичні та інформаційні війни. Зрештою, ідеться про процеси “глокалізації” (глобалізації та локалізації водночас), обумовлені гнучким реструктуруванням геополітичних регіонів світу.
Надзвичайно важливим для визначення предмету та методів сучасної геополітики, як показано в дисертаційній роботі, є питання взаємодії цивілізацій та позиціонування держав у різноманітних “Світах”. Ідеться про приналежність або до “Першого світу” розвинених країн, або до “Другого світу” тих країн, які мають вагомі шанси прилучитися до “клубу розвинених”, або до “Третього світу” країн “на шляху розвитку”, у яких розвитку зазвичай не спостерігається. [12]
Уявлення про подібну “багатопросторовість” із розподілом країн світу на розвинене ядро, нерозвинену периферію й напіврозвинену напівпериферію (І.Валлерштайн) актуалізувалися в 1990-ті рр. після закінчення “холодної війни”, позначеної гострою змагальністю двох світових соціально-економічних систем, очолюваних США та СРСР. Проблема подібного позиціонування перетворилася не лише в тему обговорення в міжнародних ЗМІК і під час політичних дискусій, але також у невід'ємний ідентифікатор державної та регіональної геополітики.
Наслідком описаної ситуації стало остаточне утвердження у свідомості політиків та науковців уявлень про принципово нові віртуально-географічні “простори”, які не вписуються в традиційну бінарну логіку аристотелівського типу та позбавлені суперечливості традиційних геополітичних образів, деформованих контрпродуктивними фольклорними кліше, згідно з якими цілі регіони світу асоціюються з безнадійною “відсталістю й нерозвиненістю” світової периферії. [13]
У роботі проаналізовано той масовий геополітичний дискурс, який інтенсивно прищеплюють “масам” сучасні ЗМІК і якому властиві яскраві, але зазвичай беззмістовні метафоричні формули на зразок “вулкану, що прокинувся”, “храму ненависті”, “метастазів ракової пухлини”, “метастазів сепаратизму”, “чорної діри”, “вісі зла”, “імперії зла”, які виражають невизначеність ситуацій або нерозуміння специфіки певних країн та регіонів світу, які ідеологи намагаються використати для прищеплення масовій свідомості синдрому “маніхейства” та різноманітних ірраціональних філій та фобій із “єврофіліями” та “єврофобіями” включно (Дж.Крістева). У роботі доведено, що такі тенденції до творення “фольклорної геополітики” (popular geopolitics) особливо посилилися на тлі “зіткнення цивілізацій”, обумовленого антитерористичною кампанією США та їхніх союзників, започаткованої подіями 11 вересня 2001 р.
Визначено, що в процесі будівництва нової геополітичної архітектури Європи є очевидні лідери, довкола яких групуються інші його учасники. Стосовно ЄС – це Німеччина, Франція й Велика Британія. Іншими “великими гравцями” на полі європейської геополітики є США та Російська Федерація. З’ясовано, що названі три провідні країни Євросоюзу є не лише безпосередніми учасниками системи європейської безпеки, але і ядром нової геополітичної архітектури Об’єднаної Європи. Водночас усі три входять до НАТО й у цьому сенсі є найвпливовішими європейськими учасниками інтеграційних процесів у рамках Західної Спільноти, до якої передусім слід віднести наймогутнішу країну сучасного світу – США.
США, хоча й не є європейською країною, через механізми ОБСЄ та НАТО, а також різноманітні “спільні простори” мають змогу активно впливати на європейську інтеграційну політику, а, отже, впродовж досить тривалого часу зберігатимуть домінуючі геополітичні впливи в Європі. [14]
Таким чином, глобалізація геополітики на межі ХХ-ХХІ століть полягає у використовуванні різноманітних наукових методів та засобів аналізу міжнародних проблем у сфері пошуку, розробки та обґрунтування шляхів здійснення політичних стратегій на відповідних рівнях – глобальному, регіональному та локальному, адже формується новий світоустрій, що розвивається від примусової уніфікації старої біполярної системи до майбутньої, якісно нової, інтеграції.
ВИСНОВКИ
Виходячи зі змісту роботи, необхідно зробити наступні висновки:
По перше - геополітика як наука і вчення у минулому і сьогодні визначає стратегічне спрямування держави. Вона вкрай потрібна для розвитку політичної культури громадян. Прийняття політичних рішень неможливе без урахування геополітичного розшарування зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних пріоритетів держав світу, котрі постають величезними геополітичними полюсами.
По друге - перша в історії геополітична парадигма – Доктрина Монро – була викладена президентом США Монро в посланні Конгресу в грудні 1823 року і зводилася до того, що США будуть розглядати як недружелюбний акт будь-яку спробу європейських держав втручатися в справи держав Західної півкулі.
Якщо цивілізаційний тип свідомості в чомусь істотному відповідає парадигмі Просвітництва і його системі оптимістично-раціоналістичних чекань, то геополітичний тип являє собою ревізію Просвітництва з позицій органіцизму та соціал-дарвінізму.
По третє - глобалізація геополітики на межі ХХ-ХХІ століть полягає у використовуванні різноманітних наукових методів та засобів аналізу міжнародних проблем у сфері пошуку, розробки та обґрунтування шляхів здійснення політичних стратегій на відповідних рівнях – глобальному, регіональному та локальному, адже формується новий світоустрій, що розвивається від примусової уніфікації старої біполярної системи до майбутньої, якісно нової, інтеграції.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Філософія: Навч. посіб. / [Губерський Л.В., Надольний І.Ф., Андрущенко В.П. та ін.]; за ред. Надольного І.Ф. —[7-ме вид., стер.]. — Київ: Вікар, 2008.
— 534 с.
2. Дергачев В.А. Геополитика.Учебник для вузов / Дергачев В.А. — Москва: ЮНИТИ-ДАНА, 2004. — 526 с.
3. Василенко И.А. Геополитика / Василенко И.А – Москва: Логос, 2003.
– 204 с.
4. Кисельов П.Л. Методологія геополітики / Кисельов П.Л. – Харків: Видавництво ХарРІ УАДУ Магістр, 2002. – 236 с.
5. Демидов А.И. Основы политологии / Демидов А.И., Федосеев А.А. – Москва: Высшая школа, 1995. — 271 с.
6. Гаджиев К.С. Геополитика / Гаджиев К.С. – Москва: Междунар. отношения, 1997. – 383 с.
7. Алексеева И.В. Геополитика в России. Между Востоком и Западом. Конец XVIII-начало XX в. / Алексеева И.В., Зеленев Е.И., Якунин В.И. – СПб.: Издательство СПбГУ, 2001. – 361 с.
8. Багров М.В. Регіональна геополітика (на прикладі Криму): автореф. дис. на здобуття наук. ступення доктора геогр. наук: спец. 11.00.02 “ Економічна та соціальна географія ” – Київ, 2001. – 374 с.
9. Багров Н.В. Региональная геополитика устойчивого развития / Багров Н.В. – Київ: Либідь, 2002. – 256 с.
10. Манилов В.Л. Геополитика / Манилов В.Л., Баришполец В. А., Баришполец Д.В. – Москва: ТЕРРА-Книжный клуб, 2002. – 623 с.
11. Мадіссон В.В. Сучасна українська геополітика: Навч. посібник для студ. гуманіт. спец. вищих навч. закл. / Мадіссон В.В., Шахов В.А. – Київ: Либідь, 2003. – 172 с.
12. Рамоне Игнасио. Геополитика хаоса / Рамоне Игнасио; [пер.с фран. Егорова И.А. ].– Москва: ТЕИС, 2001. — 128с.
13. Соскін О. Сучасний геопростір і пріоритети розвитку України / Соскін Олег, Полохало Володимир, Гуцал Анатолій// Економічний часопис-ХХІ. – 2000. – № 2. –С. 13-22
14. Исаев Б.А. Геополитика: Учебное пособие / Исаев Б.А. — СПб.: Питер, 2006. — 384 с.