1. ОСОБЛИВОСТІ І ЗМІСТ МОРАЛЬНОЇ І ЕСТЕТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ ОСОБИСТОСТІ.
1.1 КУЛЬТУРА. ПОНЯТТЯ ТА СТРУКТУРА.
1.2 МОРАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ, СПЕЦИФІКА, МЕТОДИ І ЗАСОБИ.
1.3. КУЛЬТУРА ПОВОДЖЕННЯ Й ЕТИКЕТ. ГОЛОВНІ ПРАВИЛА ЕТИКЕТУ.
2. РОЛЬ МОРАЛЬНОГО САМОВДОСКОНАЛЕННЯ У ФОРМУВАННІ КУЛЬТУРИ ОСОБИСТОСТІ.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.
Вступ.
Питання про вплив культури на формування і зміну особистісних стереотипів утримуючі моральні норми, це насамперед питання про підстави появи й існування цього виду стереотипів. Вони являють собою еталони поводження, завдяки їхнім особливостям моделюється тип моральних взаємин між людьми, характерний для даної культури.
Особистість людини формується в процесі повсякденного спілкування з навколишніми. Культура визначеного суспільства приймається людиною не як щось зовнішнє, ззовні нав'язане, але як складається з моделей відповідного поводження, що виникають у комунікації і постійно зміцнюються остільки, оскільки люди спільно взаємодіють з умовами життя[1].
Практично будь–яка традиція, будь–який культурний стандарт має у своїй основі історично обумовлену необхідністю виживання, але завдяки якій як стереотипи соціальне знання живе і передається від покоління до покоління.
1. Особливості і зміст моральної і естетичної культури особистості.
Особливості моральної і естетичної культури особистості формуються під впливом суспільної свідомості. Яке поставляє інформацію у виді цільних, внутрішньо не диференційованих стереотипів нормативно орієнтованого поводження. У такий спосіб здійснюється стабілізуюча функція соціального контролю, функція наступності моральної і естетичної культури. Перехід визначених стереотипів з інформаційного поля суспільної свідомості на особистісний рівень мислення конкретної людини[2].
Змістом культури виступають особливості культури людського способу діяльності і способи життя. Поряд із загальними для людини ознаками соціальної діяльності, особистість опановує і даностями визначеної культури. Це відбувається
завдяки процесам, що на рівні індивідуальної свідомості породжують здатність до повторення, відтворенню і констатації того, що суспільна свідомість "передає" індивідові як якісь норми, правила, не тільки не потребуючого теоретичного осмислення, але і виключаючи його. Так наприклад існують різні суспільні умовності, традиції, що фіксуються в суспільній свідомості і закріплюються в індивідуальній підсвідомості. Це вдачі і традиції даного суспільства, що відрізняються від вдач і традицій іншого суспільства (естетична культура, уклад родини, взаємини поколінь і т.д.). Особистість як член даного співтовариства засвоює них, не усвідомлюючи, і використовує на практиці, приймаючи як даність[1].
Частиною змісту суспільної свідомості є також інформація, що містить повідомлення, що, де, коли відбувається. Знання цієї інформації необхідно для орієнтації в суспільному житті. Завдяки цим процесам, особистість виявляється "охопленої" визначеними даностями, у тому числі і стереотипізованим представленнями, що є характерними для даної культури.
1.1 Культура. Поняття та структура.
Культура (від латинського cultura – оброблення, виховання, утворення, розвиток, шанування), історично визначений рівень розвитку суспільства і людини, виражена в типах і формах організації життя і діяльності людей, а також у створюваних ними матеріальних і духовних цінностях. Первісне поняття культури мало на увазі цілеспрямований вплив людини на природу (обробка землі та інше), а також виховання і навчання самої людини. Поняття культури також уживається для характеристики матеріального і духовного рівня розвитку визначених історичних епох, суспільно–економічних формацій, конкретних суспільств, народностей і націй (наприклад, антична культура, культура майя), а також специфічних сфер діяльності або життя (культура праці, художня культура, культура побуту). У більш вузькому змісті термін "культура" відносять тільки до сфери духовного життя людей. Хоча саме слово "культура" узвичаїлося європейської соціальної думки лише з другої половини XVІІІ століття, більш–менш подібні представлення можуть бути виявлені на ранніх етапах європейської історії і за її межами (наприклад, жень у китайській традиції, драхма в індійській традиції). Елліни бачили в "пайдейе", тобто "вихованості", головна своя відмінність від "некультурних" варварів. У піздньоримську епоху, поряд із представленнями, переданими основним змістом слова "культура", зародився, а в середні століття одержав поширення інший комплекс значень, позитивно оцінюючий міський уклад соціального життя і більш близький до виниклому пізніше поняття цивілізація. Слово "культура" стало асоціюватися скоріше з ознаками особистої досконалості, у першу чергу релігійного. В епоху Відродження під досконалістю культури почали розуміти відповідність гуманістичному ідеалові людини, а надалі ідеалові просвітителів [3]
Поняття культури
У повсякденній свідомості "культура" виступає як збірний образ, що поєднує мистецтво, релігію, науку і т.д. Культурологія ж використовує поняття культури, що розкриває сутність людського буття як реалізацію творчості і волі. Саме культура відрізняє людину від всіх інших істот [2]
Звичайно, тут треба розрізняти, по–перше, волю як невід'ємний духовний потенціал людини і, по–друге, усвідомлену соціальну реалізацію волі. Без першого культура просто не може з'явитися, але друге досягається лише на порівняно пізніх стадіях її розвитку. Далі, коли ми говоримо про культуру, те маємо на увазі не якийсь окремий творчий акт людини, але творчість як універсальне відношення людини до світу [7]
Поняття культури позначає універсальне відношення людини до світу, через яке людина створює світ і самого себе. Кожна культура – це неповторний всесвіт, створений визначеним відношенням людини до світу і до самого себе. Іншими словами, вивчаючи різні культури, ми вивчаємо не просто книги, собори або археологічні знахідки, – ми відкриваємо для себе інші людські світи, у яких люди і жили, і почували інакше, чим ми. Кожна культура є спосіб творчої самореалізації людини. Тому збагнення інших культур збагачує нас не тільки новим знанням, але і новим творчим досвідом
Однак, можливо, це тільки перший крок до правильного розуміння і визначення культури. Як реалізується універсальне відношення людини до світу? Як воно закріплюється в людському досвіді і передається від покоління до покоління? Відповісти на ці питання й означає охарактеризувати культуру як предмет культурології [9]
Відношення людини до світу визначається змістом. Зміст співвідносить будь–яке явище, будь–який предмет з людиною: якщо щось позбавлене змісту, вона перестає існувати для людини. Що ж таке зміст для культурології? Зміст – це зміст людського буття (у тому числі внутрішнього буття), узяте в особливої ролі: бути посередником у відносинах людини зі світом і із самим собою. Саме зміст визначає, що ми шукаємо і що відкриваємо у світі й у самих собі. Зміст треба відрізняти від значення, тобто предметно вираженого образа або поняття. Навіть якщо зміст виражається в образі або понятті, сам по собі він зовсім необов'язково є предметним
Наприклад, один з найважливіших змістів – спрага любові – зовсім не припускає предметний образ якої–небудь людини (інакше кожний з нас заздалегідь знав би, кого він полюбить). Справжній зміст адресований не тільки розумові, але і не контролюємо глибинами душі безпосередньо (крім нашої свідомості) торкається наших почуттів і волю. Зміст не завжди усвідомлюється людиною, і далеко не всякий зміст може бути виражений раціонально: більшість змістів таїться в несвідомих глибинах людської душі. Але і ті інші змісти можуть стати загальнозначущими, поєднуючи багатьох людей і виступаючи основою їхніх думок і почуттів. Саме такі змісти утворять культуру [8]
Людина наділяє цими змістами увесь світ, і світ виступає для нього у своїй універсальній людській значимості. А інший світ людині просто не потрібний і нецікавий. Н.А. Мещерякова справедливо виділяє два вихідних (базисних) типи ціннісного відношення світ може виступати для людини як "своє" і як "чуже. Культура є універсальний спосіб, якої людина робить світ "своїм", перетворюючи його в Будинок людського (значеннєвого) буття. Таким чином, увесь світ перетворюється в носія людських змістів, у світ культури. Мабуть, навіть зоряне небо або глибини океану належать культурі, оскільки їм віддана частка людської душі, оскільки вони несуть людський зміст. Якби не було цього змісту, то людина не задивлялася б на нічне небо, поети не писали би віршів, а вчені не віддавали би вивченню природи всі сили своєї душі і, отже, не робили б найбільших відкриттів. Теоретична думка народжується не відразу, і щоб вона з'явилася, потрібний інтерес людини до загадок світу, потрібно подив перед таємницями буття (не даремно Платон говорив, що пізнання починається з подиву). Але інтересу і подиву немає там, де немає культурних змістів, що направляють розум і почуття багатьох людей на освоєння світу і власної душі [4]
Звідси можна дати таке визначення культури. Культура – це універсальний спосіб творчої самореалізації людини через полягання змісту, прагнення розкрити і затвердити зміст людського життя в співвіднесеності його зі змістом сущого. Культура з'являється перед людиною як значеннєвий світ, що надихає людей і споює них у деяке співтовариство (націю, релігійну або професійну групу і т.д.) Цей значеннєвий світ передається з покоління в покоління і визначає спосіб буття і світовідчування людей [3]
В основі кожного такого значеннєвого світу лежить домінуючий зміст, значеннєва домінанта культури. Значеннєва домінанта культури – це той головний зміст, то загальне відношення людини до світу, що визначає характер всіх інших змістів і відносин
При цьому культура і її значеннєва домінанта можуть реалізовуватися по–різному, але наявність значеннєвої єдності додає цілісність усьому, що роблять і що переживають люди. Поєднуючи і надихаючи людей, культура дає їм не тільки загальний спосіб збагнення світу, але і спосіб взаємного розуміння і співпереживання, мова для вираження найтонших рухів душі. Наявність значеннєвої домінанти культури створює саму можливість культурології як науки: не можна відразу охопити культуру у всіх її аспектах, але можна виділити, зрозуміти і проаналізувати домінуючий зміст. А далі треба уже вивчати різні способи його реалізації, звертатися до деталей і конкретних форм його втілення. Система змістів передається від однієї людини до іншої за допомогою символів.
Структура культури
Прийнято поділяти культуру на матеріальну і духовну відповідно двом основним видам виробництва – матеріального і духовного. Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріальної діяльності і її результати (знаряддя праці, житла, предмети повсякденного побуту, одяг, засоби транспорту і зв'язку й інші). Духовна культура охоплює сферу свідомості, духовного виробництва (пізнання, моральність, виховання й освіта, включаючи право, філософію, етику, естетику, науку, мистецтво, літературу, міфологію, релігію). Гармонічний розвиток культури природно припускає органічна єдність матеріальної і духовної культур [5]
Культура містить у собі не тільки предметні результати діяльності людей (машини, технічні спорудження, результати пізнання, твору мистецтва, норми права і моралі і т.д.), але і суб'єктивні людські сили і здібності, реалізовані в діяльності (знання й уміння, виробничі і професійні навички, рівень інтелектуального, естетичного і морального розвитку, світогляд, способи і форми взаємного спілкування людей у рамках колективу і суспільства) Культура, якщо її розглядати в широкому плані, містить у собі як матеріальні, так і духовні засоби життєдіяльності людини, що створені самою людиною. Матеріальні і духовні реальності, створені творчою працею людини, називаються артефактами, тобто штучно створеними. Таким чином, артефакти будучи матеріальними або духовними цінностями, мають не природне, природне, походження, а задумані і створені людиною як творцем, хоча, звичайно, він використовує для цього як вихідний матеріал об'єкти, енергію або сировину природи і діє в згоді з законами природи [6]
У силу того, що людина, по своїй природі істота духовно–матеріальне, вона споживає як матеріальні, так і духовні артефакти. Для задоволення матеріальних потреб він створює і споживає їжу, одяг, житла, створює техніку, матеріали, будинки, спорудження, дороги і т.п. Для задоволення духовних потреб він створює художні цінності, моральні і естетичні ідеали, політичні, ідеологічні і релігійні ідеали, науку і мистецтво. Тому діяльність людини поширюється по всіх каналах як матеріальної, так і духовної культури. От чому можна розглядати людини як вихідний системообразуючий фактор у розвитку культури. Людина створює і використовує світ речей і світ ідей, що обертається довкола нього; і його роль – це роль деміурга, роль творця, а місце його в культурі – це місце центра світобудови артефактів, тобто центра культури. Людина діє культуру, відтворює і використовує її як засіб для власного розвитку. Він архітектор, будівельник і житель того природного світу, що називається культурою світу, "другою природою", "штучно створеним" житлом людства. Це той світ реальностей, що на планеті Земля до людини не існував, реальність, що виникає, живе і розвивається разом з людиною і яка буде існувати доти , поки буде існувати людство.[7]
1.2 Моральне виховання, специфіка, методи і засоби.
Моральне виховання спрямоване на формування моральної свідомості, розвитку моральних почуттів і формування звичок, навичок морального поводження особистості. Моральне виховання починається в родині і продовжується протягом усього життя в різних навчальних закладах. Основними методами морального виховання: переконання, навчання, виховання. Таке виховання будується на засвоєнні і прилученні до національних норм і традицій, багатої духовної культури народу. Такими моральними нормами є повага батьків, любов до Родини, гуманізм і демократизм, як ідеали вільної людини і т.д. Засобами виступають методи спостереження, виховання, оцінювання. Тобто моральна діяльність особистості (поводження, учинки) [2].
Сама головна естетична виховна й освітня установка сучасних педагогічних систем, складається в задачі формування в чуттєво–емоційному світі. Вихованню в особистості здатності чути, називаної в естетиці естетичною чуйністю. Модель естетичного виховання – програма природної націленості на общєестетичний розвиток особистості, незалежно від вікових періодів. Занурення особистості в простір лінії, кольору, світла, звуку, руху, пластики, жесту, міміки, тобто всіх можливих структурних елементів художньої мови кожного з відомих сьогодні видів мистецтв – занурення в мистецтво бачити і чути, у мистецтво читати, рухатися, мистецтво уміння передати інформацію мімікою, жестом, рухами, поглядами .
Дійсно навіть короткий аналіз, зіставлення численних тепер уже програм по всіляких предметах художньо–естетичного циклу, природно підводить до необхідності у формуванні цілісної, гармонічної культурно розвитий особистості. Яка тягнеться до знання, відчуванню, збагненню історії художнього розвитку людства. Виявленню естетичних закономірностей і світоглядних смисложиттєвих значимостей духовного буття людей. Приведенню духовного буття особистості в згоду з раніше створеним. У прагнення, інтенцію удосконалювання уже відомого і відкриття, творення, утвору нового, невідомого, щоб постійно підтримувати гармонію між світом Природи і світом Людей.
1.3. Культура поводження й етикет. Головні правила етикету.
За багатовікову історію розвитку людської культури виробився ряд правил поведінки, що звичайно називають правилами гарного тону або правилами етикету.
Саме слово "етикет" – французького походження. Воно означає "ярлик", "етикетка", "церемоніал" (звід правил, що регулюють поводження) [5].
Склалося кілька видів етикету: військовий етикет (регламентуючий спілкування між воїнами); дипломатичний етикет (протокол); службовий етикет (правила ділового спілкування); сімейний етикет (взаємини членів родини).
Культура поводження й етикет – сукупність духовних цінностей, правил, норм і ритуалів, що регулюють характер взаємин між людьми і службовців для того, щоб полегшити людині входження в суспільство, зробити умови його спілкування з іншими людьми приємними і зручними.
Культура поводження складається з внутрішньої і зовнішньої культури людини. Внутрішня культура містить у собі моральні почуття (боргу, справедливості, любові, співчуття, патріотизму, доброзичливості і т.п.), моральні якості людини (вірність, увічливість, стійкість, мужність, принциповість, доброта і чуйність). Крім цього в неї входять його ціннісні орієнтації й установки на визначені моральні принципи й ідеали. Це принципи гуманізму, людської солідарності, працьовитості, соціальної рівності і справедливості і т.п., ідеали щасливого й осмисленого людського життя. Внутрішня моральна культура припускає також розвите почуття власного достоїнства і добру волю, тобто готовність надходити морально без тиску і примуса, безкорисливо[3].
Зовнішня культура поводження припускає знання правил і норм етикету, наявність навичок і умінь, а також бажання їм випливати.
Етикет – найважливіша частина зовнішньої культури поводження людини, що оформляє в систематизованому виді сформовані в суспільстві правила поважного і чемного поводження. Включає форми вітань і звертань, представлення і знайомства, поводження в гостях і будинку, у громадських місцях і на службі. Містить правила делікатного і тактовного обходження з навколишніми, манери триматися, удягатися, говорити і т.д. Спочатку етикет розглядався як звід правил поводження й обходження, прийнятих у придворних колах. В даний час тлумачаться в якості прийнятих у суспільстві культурних норм спілкування і поводження, службовців для полегшення людського спілкування і роблячи його комфортним і приємним [9].
Якщо в минулому етикет значною мірою був для вищих станів способом відгородитися від простих людей, що не відають про правила шляхетного обходження, а за надмірно строгим дотриманням вимог етикету дотепер може ховатися холодна недоброзичливість і неповага до людини "нижчого стану", то в умовах сучасного суспільства етикет стає усе більш демократичним, вільним і природним. Етикетні форми поводження наповняються моральним змістом і набувають сенсу повсякденного привітного, доброзичливого і поважного відношення до людей. До основних вимог етикету, що визначає тактикові повсякденних дій і вчинків, відносять: увічливість, галантність, люб'язність, коректність, терпимість, скромність, тактовність, обов'язковість, точність [4].
Час висуває зростаючі вимоги до професіоналізму і загальної культури особистості як активного учасника ділового спілкування. Культура людини визначається багатьма складовими. У тому числі її характеризує його зовнішнє поводження, обходження з навколишніми, манери, мова, стиль поводження в різних ситуаціях у кожнім конкретному випадку. Істотним показником зовнішньої культури людини служить знання їм і проходження нормам сучасного етикету.
2. Роль морального самовдосконалення у формуванні культури особистості.
Моральне і естетичне самовдосконалення особистості включає точне дотримання правил культури поводження. Воно так само припускає в першу чергу глибока повага людської особистості. Сутність людини, особливості його характеру, темпераменту, потреби, погляди, смаки, бажання виявляються в поводженні. Тільки по вчинках ми судимо про внутрішні спонукання, думки і почуття [6].
Поводження буває, умовно говорячи, двох видів: вербальне і реальне.
Вербальне поводження – наші висловлення, думки, судження.
Реальне поводження – це наші практичні дії і вчинки. У своєму поводженні ми звичайно орієнтуємося на визначені правила, керуємося тими або іншими моральними принципами, яким підкоряємо свої прагнення і вчинки. Однак не завжди знання моральних норм, прийнятих у даному суспільстві, відповідає поводженню людини. Часто люди знають моральні норми, але не випливають їм у своєму поводженні. Отже, наше поводження обумовлене тими моральними нормами і принципами, що регулюють відносини людей у суспільстві.
Відомо, що культура – це сукупність досягнень усього людства у виробничому, суспільному, розумовому, естетичному і фізичному відношенні. Основою всякої культури є повага до особистості людини [1].
Формування культури особистості необхідно. Це поводження людини відповідно до тих норм, що виробило і яким дотримує дане суспільство. Це визначені манери, прийняті способи спілкування, звертання до навколишньої, котрі як би підказують, як правильно і красиво поводитися в суспільстві, бути ввічливими і попереджувальним зі старшими, з жінками, розуміти, що пристойно робити в даній обстановці. Формування загальної культури особистості припускає визначену начитаність людини, більш–менш широке коло інтересів і знань, зовнішню охайність, доброзичливість, емоційну стриманість і, головне, високу доброзичливість [7].
Основою культури спілкування – є гуманне відношення людини до людини, співвіднесеність, зіставлення наших індивідуальних ролей зі світом "вічних", основних духовних, моральних цінностей Необхідно бути ввічливими, витриманими, справедливими, не принижувати чужого достоїнства, не використовувати чужих невдач для власної вигоди, тому що в житті кожної молодої людини настає період, коли для нього стає важливим, як його сприймають інші. Він починає звертати особливу увагу на самого себе. У результаті чого в людині складається або вже склалося представлення про те, яким він хоче бути, ким він хоче стати, до якої мети прагне [8].
На основі свого життєвого досвіду він створює для себе якийсь ідеальний образ особистості і при такому критичному самоаналізі рано або пізно зрозуміє, що і йому необхідно удосконалювати свої манери в спілкуванні з навколишніми. Вже в молодому віці необхідно засвоїти загальноприйняті норми суспільного поводження. Від того, у яких умовах відбувається споживання, спадкування культури, залежить багато чого. Висока культура сприйняття і споживання цінностей формує і моральну культуру молоді.
Висновок.
Безсумнівно, що в новому тисячоріччі з розширенням сфер діяльності людини будуть актуалізуватися питання міжособистісного спілкування. Людством накопичений значний досвід у взаєминах, і все–таки , вступаючи в контакт з іншою людиною, кожний з нас виявляється на порозі невідомості. Необхідність обережного–дбайливого відношення до наших партнерів по спілкуванню у всіх областях можливих зіткнень.
Манери поводження складають зовнішню культуру особистості. Але зовнішня культура тісно зв'язана з внутрішньої. Говорити про етикет без моралі не має змісту. У людині цінується цілісність, тобто єдність високих помислів, внутрішньої порядності, шляхетності і зовнішніх культурних форм спілкування з навколишніми.
Наочну характеристику єдності культури, моральної свідомості і культури поводження можна дати за допомогою дієслів "знаю", "умію", "прагну", "надходжу". Багато чого в цьому відношенні залежить і від бажання особистості завзято працювати над собою, опановувати новими знаннями етикету.
Список використаної літератури.
Анучина Л.В., Дьяченко Н.В., Шейко В.Н. Субъект культурно–исторического процесса.: Учеб. пособие. – Х.: ХГИК, 2001.
Бытие человека в культуре. – К., 2002.
Вандербильт Э. Этикет. В 2 кн.: Пер. с англ. М.: Авиаль, 2005
Данилов С.А. Все об этикете. – М.: Вече, 2000.
Мирзоян А. Мир этикета: Энциклопедия. Урал Л.Т.Д., 2003.
Новиков В.М. Правила хорошего тона. М.: ТОО Ариель, 2004.
Фукс Э. Иллюстрированная история нравов: Галантный век: Пер. с нем. М.: Республика, 2001.
Хороший тон: Сборник правил и советов на все случаи жизни, общественной и семейной. Репринтное издание. М.: Советский писатель, 2003.
Яшин М.В. Этикет. – М.: Цитадель–Триада, 2002.