Контрольна робота

з дисципліни: Етика і Естетика

Варіант №

Чернігів – 2009

Зміст

Вступ

Канон в естетиці

Висновок

Список літератури

Вступ

Етика (від грєц. еі/ііса – звичай, характер) – наука, яка вивчає мораль, моральність. Як визначення специфічної сфери дослідження, термін «етика» вперше використав Арістотель.

Специфіку взаємодії етики й естетики, з наголосом на проблемі творчості, вивчав і німецький філософ ИОГАНН ФІХТЕ (1762– 1814). Він був прихильником ідеї тотожності естетики і теорії мистецтва, а специфіку мистецтва виявляв через порівняльний аналіз: «мистецтво – наука», «мистецтво – мораль». Саме мистецтво, на думку філософа, сприяє становленню цілісної людини. Й. Фіхте включає етику до структури філософського знання і поєднує моральність з творчою активністю людини. Це був принципово новий аспект аналізу співвідношення «філософія – етика – творчість», особливо якщо враховувати, що Фіхте намагався доповнити ідею І. Канта про «чуттєву» і «моральну» людину положенням про можливість через виховання піднести чуттєві потяги до рівня обов'язку.

Особливу роль етика відіграє під час аналізу мистецтва як складової частини предмета естетики. Кожна конкретна естетична ідея виступає певною мірою узагальненням розвитку мистецтва та естетичної діяльності взагалі і у конкретну історичну епоху зокрема. Виходячи з цього, доцільно порушити і розглянути питання професійної етики митця, його моральної відповідальності за наслідки власної творчості. Це пов'язано з тим, що мораль є надзвичайно важливим елементом людської діяльності, сама діяльність людей в усій її різноманітності та специфічності не може не накладати відбиток і на специфіку моральної регуляції. Існують окремі види людської діяльності, що висувають особливо високі і навіть надвисокі моральні вимоги до осіб, котрі цією діяльністю займаються професійно.

Канон в естетиці

У світській свідомості поняття "канон" найчастіше асоціюється лише з одною стороною його існування - художньої. Але ще А.Ф. Лосєв, намагаючись визначити поняття художнього канону, відзначав надзвичайну "суперечливість і заплутаність представлень про його сутності". Він не говорить про причини такого положення. На наш погляд, однієї з них є те, що канон для культур канонічного типу - поняття більш широке, що має як естетичні, так і не естетичні аспекти, і розглядати будь-які його прояви необхідно, з огляду на всю його цілісність. Як відзначає відомий дослідник середньовічної давньоруської естетики В.В. Бичків, "будучи конструктивною основою художнього символу, канон, як правило, не був носієм естетичного (або художнього) значення. Воно, однак, виникало на його основі в кожнім конкретному творі мистецтва" [3.С.156].

Визначаючи (по Лосєву) художній канон як кількісно-структурну модель художнього твору, необхідно відзначити, що кількісні характеристики і структура моделі визначаються вже не естетичними нормами, тобто лежать поза художньою сферою.

Православний канон як культурний феномен складається в епоху середньовічної східно-християнської культури. Відразу обмовлюся, що в даному випадку не робиться розходжень між візантійською і давньоруською культурою, що розглядаються в цілому як культура східно-християнська, оскільки мова поки йде не про специфіку, а про загальні основні моменти. Можна послатися на авторитет С.С. Аверинцева, що писав у своїй "Поетиці ранньо візантийскої літератури": "Літературознавець, що придивляється до поетики ранньо візантийскої літератури, як би займає спостережливу позицію в самого джерела стійких канонів, що визначили словесне мистецтво древньої Русі і всього східноєвропейського середньовіччя" [1.С.7]. Загальновідомим є факт найсильнішого впливу візантійської духовної культури на середньовічні культури Європи й Азії, і насамперед - на культурний світ південних слов'ян і Древньої Русі. Особливо послідовно цей вплив був відчутний у сфері художнього мислення, так що в окремих випадках представляється можливим і показовим залучення канонічних пам'ятників давньослов'янського мистецтва для підтвердження тих або інших положень візантійської естетики і навпаки.

Канон - поняття багатозначне. У цілому його тлумачень біля десятка. У силу специфіки середньовічної християнської свідомості всі ці значення присутні в східно-християнській середньовічній культурі, що на іншому рівні повернулася до нерозчленованого філолофсько-релігійно-художнього мислення, причому релігійний аспект грав у цьому синтезі визначальну роль. "Канонічність, як і ряд інших характеристик візантійської культури, була найтіснішим образом зв'язана із системою світорозуміння візантійців. Лежача в її основі ідея образа, знака, сутності, принцип ієрархічності і статична система антиномій, що вимагала постійного споглядального поглиблення в ті самі феномени (образи, знаки, формули, тексти і т.п.), привели до організації культури по стереотипному принципі. При цьому виник ряд стереотипних рівнів: этикетність придворного церемоніалу, богослужбовий канон, народні обряди, канонічність літератури і живопису і т.д. Усі вони в структурі загальної культури були тісно зв'язані і робили один на одного постійний вплив" [2.С.146].

Так які ж значення характерні для канону в середньовічній культурі?

Канон біблійний - сукупність книг Біблії, визнаних церквою "боговдохновенными", застосовуваних у богослужінні в якості "священного писання". У цьому змісті спочатку саме навчання церкви називається в древній Церкві (у Иренея Лионского й інших) каноном, потім значення перенесене і на склад тих книг, що містять у собі це навчання (у перший раз це зустрічається в Оригена). Багато вчених, за прикладом Земмера, пояснюють слово "канон" у застосуванні до священного Писання в змісті каталогу або списку книг, призначених для читання в церкві.

Канон церковний - правила в області догматики, культу, організації церкви, зведені християнською церквою в закон.

Канон - жанрова форма візантійської гімнографії, що склалася до VIII в., що витиснула кондак як зі сфери літературної творчості, так і з церковного побуту, має складну структуру (він складається з дев'яти пісень, кожна з яких членується на ірмос і трохи тропарей).

Канон - форма багатоголосної музики, заснованої на строгій імітації -проведенні у всіх голосах однієї і тієї ж мелодії, у кожному наступному голосі виступаючій до того, як вона закінчилася в попередньому.

Канон в образотворчому мистецтві - система стилістичних і іконографічних норм, що панують у мистецтві якого-небудь періоду або напрямку. Імовірно, тут мається на увазі поняття "художній канон", і цей термін застосуємо не тільки до образотворчого мистецтва, але і до мистецтва взагалі.

Канон - добуток, що служить нормативним зразком.

За всіма цими значеннями лежить споконвічне значення грецького слова "канон" як "норма", "правило" (у буквальному значенні - пряма тичина, усяка міра, що вказує прямий напрямок) [4].

У Древній Греції композитори, граматики, філософи, медики цим словом називали звід основних положень або правил по своїй спеціальності, що мали аксіоматичний або догматичний характер. Епікур називав логічною канонікою [6].

У якості самостійної естетичної категорії канон був теоретично осмислений давньогрецьким скульптором Поліклетом (V в. до н.е.) у трактаті "Канон". Розроблена Полікретом система ідеальних пропорцій людського тіла стала нормою для античності і, з деякими змінами, для художників Ренесансу і класицизму. [С.10. С.137]. Канон як термін зберіг свою класичну і більш пізню класичну нормативність, але характер норми вийшов за межі античної антропометрії. Виникнувши як конкретний канон визначеної метричної системи в скульптурі, поняття "канон" виходить за межі свого первісного значення і переходить у більш загальну сферу правила як такого.

З художнім каноном виявляється зв'язана не тільки метрика, але й ієрархія, символіка, онтологія. Канон здобуває набагато більш ємну і широку характеристику. Канонічні ознаки виявляються й у явищах культури, що передують зразкам античної Греції.

Що ж стосується середньовічної епохи, ознаки канону як естетичної категорії не були розроблені у візантійських мислителів. Хоча поняття канону було досить популярним, воно вживалося насамперед у догматику, літургиці.

Мабуть, тільки в Михайла Пселла ми зустрічаємо "канон", що розуміється в змісті естетичної норми. Вищою оцінкою людської фігури є її зіставлення зі статуєю, з "каноном" [8.С.254-255]. Ясно, що тут Пселл мав на увазі канонічність античної пластики, можливо - знаменитий "Канон" Поліклета.

Та ж відсутність естетичного терміна "канон" ми спостерігаємо й у Древній Русі. Для приклада був досліджений текст "Стоглава" - збірника, що містить опису діянь і постанов Собору 1551 р., що також звався Стоглавого. Це собор проходив у Москві під головуванням митрополита Макарія і був скликаний для упорядкування різних сторін церковного життя, у тому числі і мистецтва (зокрема, іконописання).

У тексті "Стоглава" слово "канон" уживається усього два рази. У главі 13-й "Відповідь від священних правил про жертовник і про кутейніку": "Інша стать олтаря кутейнік зветься, і в нього вноситься про здоров'я коливо і канон і інша і на саме Воскресіння Христово паски сир, яйця й інші, їжу християнам повелено їсти" [9.С.284]. Тут йде розмова про приміщення в кутейнику предметів, не підметів внесенню у вівтар. Канон тут, як видно, книга законів.

У главі 16-й "Правило 17 Святого Іванна Милостливого в повчання попам. Мова тут йде про богослужіння, і в даному випадку під каноном розуміється особлива група християнських піснярів, що входять до складу церковних служб. У тексті ж, що стосується іконописання, уживаються словоформи типу - божественний статут, закон.

Як видно, термін "художній канон" - продукт уже нового часу. Але оскільки, як вважає С.С. Аверинцев, диференційованої науки естетики зі своїми категоріями раніше нового часу все-таки не було, відсутність науки естетики припускає як свою передумову і компенсації найсильнішу естетичну омальованість усіх форм осмислення буття. Поки естетики як такий ні, немає і того, що не було би естетикою [1.С.33].

Тому, незважаючи на відсутність канону як естетичної категорії, ми можемо вбачати естетичний початок у всіх інших проявах канону.

Більш того, як затверджує В.В. Бичків, "філософський і естетичний матеріал, як правило, не вирізається тут з текстів, релігійних по своєму утилітарному призначенню."

Тим самим вивчення канону художнього розширюється до осмислення всієї категорії канону взагалі. Уже з початку XX століття формується богословське відношення до ікони. Починається воно з о. Павла Флоренского, простежується в працях багатьох богословів і світських учених, кінчаючи останніми роботами - Язиковий, Бычкова, Боброва й ін.

Ще П. Флоренский пише про неправильне відношення істориків і богословів XIX століття до канону. Він говорить про те, що канон не можна оцінювати як церковний консерватизм, що перешкоджає спробам народження нового церковного мистецтва, тобто як причину його умирання. Події XIX століття переконують нас у цьому. Іконописне мистецтво не тільки не висохнуло, але й одержало подальший розвиток на основі старих канонічних форм і сюжетів. Крім того, вивчення історії іконографії переконує нас у тім, що канон був живим на всіх етапах існування православної культури. Багато в чому життя канону обумовлена саме його багато аспектною. Естетичний зміст канону спирається на іншо-естетичну сферу. Усі процеси, що відбувалися в православній культурі, робили на нього своя дія.

Великий вплив на зміни в художньому каноні робить таке явище християнської культури, як канонізації святих, котра може розглядатися як тип культурної діяльності, де художнє - ширше - естетичне займає далеко не останнє місце.

Зіставляючи поняття "канон" і "канонізація", можна відштовхуватися від етимології слова. І той і інший термін походить від грецького. Канон роблять від значення "міра, що визначає прямий напрямок", а слово канонізація від значення "список, каталог". Наскільки ж ці поняття розійшлися в процесі руху історії, мови і культури, і є чи більш глибинний зв'язок між цими словами, чим загальний корінь?

Канонізація - шана покійного подвижника до лику святих.

Тут можна говорити про офіційну канонізацію як акті досить формальному, а можна розуміти канонізацію як момент визнання святості якої-небудь особи в очах віруючих і феномен існування категорії святості як такий у свідомості людей.

Як визначену процедуру канонізація оформилася у відносно пізніше час. Перше відоме нам патріарша постанова про проголошення подвижника святим відноситься вчасно константинопольського патріарха Фотія (близько 810-895 р.) [5.С.35-36].

У російської церкві зовнішні формальні ознаки канонізації були визначені лише в XVI столітті соборними процесами 1547 і 1549 р. Ці ознаки і дотепер залишаються підставою колонізаційного діловодства: літературне прославляння завдяки складанню житій, церковних канонів, дарунок чудотворний, нетління мощів.

Однак потрібно відзначити, що неофіційна канонізація відбувалася ще з перших століть існування християнської церкви.

Церковна громада або окрема особа одержували благословення єпископа на збереження мощів і щорічне святкування його пам'яті. З розвитком шанування святих подібне визнання виражався у внесенні імені святого в диптихи і мартирологи (от де простежується зв'язок з каноном у значенні списку, каталогу).

Висновок

Узагальнюючи все що було сказано, усе це доводить, що шанування святих існує як культурно-релігійний феномен і виникає незалежно від офіційних постанов. З одного боку, слово "канонізація" можна переводити як узаконювання (оскільки канон - це закон), з іншого боку, є й інший закон, набагато більш високого порядку, зв'язаний з розумінням святості й істини. Святими в християнському розумінні стають ті люди, що слідом за Христом повторюють шлях святості й у свою чергу стають прикладом, "правилом віри благочестя". Святий - це зразок, тобто норма, а значить канон.

І цей канон у силу специфіки східно-християнського світосприймання не може бути зовнішньо естетичний або антиестетичний. Як святість - правило віри, так і втілення цього правила в художніх образах повинне бути благочестиво, пристойно з погляду релігії й одночасно естетично.

У підсумку необхідно відзначити ще одну "естетичну" сторону канонізації. Канонізація - процес створення образа святого, і це саме художній образ, оскільки створюється він у творах мистецтва: у літургії, житії й іконографії. І тут ми простежуємо логікові зовсім специфічну, тому що об'єкт носить тільки ім'я і відбиває фактологію історичного персонажа.

Логіка ця підлегла логіці створення канону, тобто приклада, правила християнського подвигу, що визнається за норму, зразок. І твір мистецтва, що розповідає про цьому, саме стає правилом, а мистецтво - канонічним.

Таким чином, ми бачимо глибокий зв'язок між каноном і канонізацією, що, у свою чергу, багато в чому починає визначати художній канон при створенні нових творів мистецтва, що виникають на її основі.

Список літератури

1. Аверинцев С.С. Поетика ранньо-візантійської літератури. М., 1977.

2. Бичків В.В. Візантійська естетика М., 1977.

3.Бичків В.В. Духовно-естетичні основи давньоруської ікони. М., 1995.

4. Брокгауз Ф.А., Ефрон І.А. Енциклопедичний словник. Спб., 1895. T.16.

5. Живов В.М. Святість: Короткий словник агіографічних термінів. М., 1994.

6. Коротка філософська енциклопедія. М., 1994.

7. Лосєв А.Ф. Про поняття художнього канону //Проблеми канону в древнім і середньовічному мистецтві. М., 1973. С. 6-15.

8. http://www.yspu.yar.ru